Михайло Гончар

Як цілком функціональний. Так, українська ГТС потребує модернізації. Але говорити про неї, як про металобрухт, значить, оперувати поняттями російської пропаганди.
Рівень аварійності української ГТС нижчий, ніж у "Газпрому". Недаремно "Газпром" останні років зо п’ять перестав публікувати дані про рівень аварійності, тому що тоді рухнув би міф росагітпропа про «українську ГТС як металобрухт».
Окрім цього, слід відзначити, що за чотири з гаком роки російської агресії проти України і спроб диверсій на магістральних газопроводах переривання транзиту газу до Європи не мало місця. Це чи не найкращий індикатор того, що ГТС успішно виконує свою транспортну і транзитну функції.

Ні, не імпортує. Починаючи з 2012 року, коли рівень закупівель ядерного палива у альтернативного постачальника (завод у шведському місті Вестерос компанії Westinghouse) складав порядку 7%, щороку цей обсяг зростав, і не виключено, що цього року він сягне половини від усього обсягу необхідного нам палива.
Таким чином, це доволі оптимальний баланс. Можна сказати, що Україна, не являючись членом ЄС, виконує відповідну директиву ЄС по диверсифікації джерел постачання ядерного палива, в той час як низка країн-членів ЄС, як і раніше, отримують ядерне паливо тільки з Росії.

Це — міфи російської пропаганди. Донбас знищив не сланцевий газ, а «вугільні барони» Донбасу, які в останні роки намагалися бути слухняними васалами Кремля і зробили заручниками своєї жадібності все населення регіону.
На Донбасі немає покладів сланцевого газу. На Донбасі є метан вугільних пластів. Його можна і потрібно видобувати. За його невидобування Донбас заплатив тисячами життів шахтарів, які стали жертвами вибухів метану в процесі вуглевидобутку. Навіть на китайських шахтах здійснюють дегазацію пластів перш ніж видобувати вугілля.
Тому не слід дивитися на проблематику нетрадиційного газу через "криве дзеркало" російської пропаганди. Ніякі іноземні компанії, в тому числі із видобутку нетрадиційного газу, які чкурнули з України при перших російських пострілах на Донбасі, не повернуться туди ще з добрий десяток років, якщо, уявимо собі, завтра там запанує мир і благодать.

В Росії є олігархи, а є силогархи. Силогархія сформувалася в путінський період ("силогархія" — силовик та олігарх в одній особі). Силогархом номер один у Росії є сам Путін. Бунт олігархів, якщо він навіть матиме місце, навряд чи щось дасть. Тому невипадково вони виводили і продовжують виводити свої активи і зберігати їх за межами Росії. Вони не мають влади над силовиками. А силогархи — мають. Загроза для Путіна йде саме з кола силогархії. Таких небагато. Вони знаходяться в найближчому колі Путіна — ворогів не тримають далеко, їх тримають поруч.
Силогарх номер два в Росії — це Ігор Сєчин, у розпорядженні якого найбільша російська компанія "Роснєфть". Він усіляко демонструє лояльність Путіну, але це не означає, що він не має інших планів. Тому знищити хижака зможе тільки хижак. Можливо, Сєчину це вдасться. Але це не означає, що в такий спосіб у Росії з’явиться нова якість влади.

Вони ще не оговталися від подій 7 лютого цього року, коли американці зачистили "вагнерівців" під Дейр-ез-Зором. Але Росія здійснить акцію помсти, проте асиметричним способом. Можливо, шляхом кібератак, викиду компрометуючих матеріалів на Дональда Трампа або деякими іншими шляхами, застосовуючи технології ведення «гібридної війни».

Кремлю вигідний сценарій "Донбас як кровоточива рана України". За певних обставин Кремль може діяти військовим шляхом через "ДНР" і "ЛНР", намагаючись схилити політичне керівництво України до "миру" на Донбасі на умовах Росії.

Це механізм «замороження» конфлікту, не більше того.

Тому що влада не бачить для себе належного піар-ефекту. А, обпікшись на Савченко, вона переважно збайдужіла до долі політичних бранців Кремля, яких на сьогодні в окупованому Криму та Росії нараховується 66 осіб.
На щастя, зарубіжні політики та громадські діячі дедалі більше звертають увагу на цю проблему і звертають увагу на те, що українська влада не проявляє належної активності в даному питанні. Для прикладу, нещодавно Об’єднання родичів політичних бранців Кремля отримало відповідь з Брюсселю про те, що рекомендації цього об’єднання щодо посилення санкційного режиму проти Росії (наприклад, бойкоту Чемпіонату світу з футболу-2018, перегляд політики закупівель енергоресурсів в Росії та ін.) взято до уваги і частина з них вже імплементується.
До речі, Європейський парламент був першим, хто поіменно в одній із своїх кримських резолюцій (від 5 жовтня 2017 року) назвав усіх українських політичних бранців — тоді їх було 44. Верховна Рада України зробила подібний крок тільки нещодавно, та й то якимось чином низка осіб "пропали" з цього переліку.
Але, тим не менше, зараз спостерігається консолідація українських та міжнародних зусиль у питанні звільнення як політичних бранців Кремля, так і заручників на Донбасі. І для Заходу це питання є також одним із стимуляторів посилення санкційного режиму проти Росії.

На мій погляд, "твіттер-дипломатія" взагалі не є дипломатією. Просто дипломатам захотілося відкрити новий різновид своєї діяльності. Це те, що відноситься до категорії піар-активності. Тому "твіттер-дипломатія" Трампа — це його самопіар. А оскільки він людина емоційна, імпульсивна і непередбачувана, то й самопіар виходить таким самим. Сирійський приклад — яскраве підтвердження тому.

Формально Україна не є членом СНД — лише співзасновником. Але з СНД мало бути покінчено ще у 2014 році. На жаль, цього не зробили, але краще пізніше, ніж ніколи. Тому що, зберігаючи участь, навіть формальну, в СНД, Україна "допомагає" собі, щоб її і в подальшому ідентифікували за кордоном як частину пострадянського простору, що перебуває в орбіті впливу Росії.
Росія своєю агресією проти України практично знищила Договір про дружбу і співробітництво. Відповідні кроки мали бути також здійснені Україною у 2014 році. Цього не було зроблено. Але це доведеться зробити, тому що інакше, зберігаючи ці договірні відносини, Україна демонструє, з формальної точки зору, що порушення її суверенітету і територіальної цілісності не відбулося. Це грає на руку Росії, коли, наприклад, Москва веде мову про те, що вона визнає територіальну цілісність України, але без Криму. Тому цей договір з належним обґрунтуванням і в слушний час має бути денонсований повністю. Інша справа — як це зробити, коли час у 2014 році було змарновано.

Про дострокові парламентські вибори в Україні йдеться, як мінімум, рік. Ймовірно, що сценарій дострокових виборів у парламент вписується в інший сценарій — додаткової хаотизації України. Дострокові вибори не дадуть нової якості парламенту.
А відставка Гройсмана може бути своєрідним громовідводом, але не призведе до появи нової якості виконавчої влади із заміною однієї прем’єрської фігури на іншу. Ми вже це пройшли у 2015 році.
Наслідки дострокових виборів, якщо все-таки вони відбудуться, не принесуть тотального краху нинішньому правлячому угрупованню БПП, але й не приведуть до тотального успіху опозиції. Вони просто відобразять реалії політичної війни "всіх проти всіх". У такий парламент потрапить "усякої тварі по парі".

Сирія не є країною, багатою на енергетичні ресурси. Це — не Ірак, не Саудівська Аравія, не Кувейт, не Катар. Але це важливе комунікаційне перехрестя Близького Сходу. Через територію Сирії могли би бути прокладені певні енергетичні комунікації, що, власне, і послужило поштовхом на початку 2010-х років до дестабілізації цієї країни. Але — не з боку США та Франції, а з боку регіональних гравців — Катару та Саудівської Аравії, які намагалися протистояти іранському засиллю в Сирії.

Німеччина й так має свій газовий хаб. Вона — найбільший споживач газу в ЄС. А тепер вона прагне стати ще й своєрідним "газовим краном" для Європейського Союзу, що означатиме додаткове посилення статусу гегемона, який вона вже і так має в Євросоюзі. Вже на сьогодні, по суті, можна сказати, що німецько-австрійський альянс трансформує ЄС в Германський союз.
Такий розвиток подій вигідний лише Росії та певним колам у Німеччині та Австрії. Він шкідливий для Євросоюзу, тому що руйнує його зсередини. Він шкідливий для трансатлантичної солідарності Європи з Північною Америкою. Він небезпечний передусім для України, Польщі та країн Балтії, оскільки саме ці країни, перш за все, ставали жертвами палкої російсько-німецької любові, яка за крок приводила до взаємної ненависті і страхітливої війни в Європі. Жертвами російсько-німецьких "розбірок" ставали якраз Україна, Польща та країни Балтії. Тому намагання Німеччини підвищити свою значущість для Європи в газовому контексті виходить далеко за галузеві рамки.

Фінляндія не отримує і не буде отримувати російський газ через "Північний потік" — вона отримує його напряму по суходолу. Мова йде лише дійсно про певні європейські країни, передусім, Німеччину та Австрію, а також Францію та Нідерланди, чиї компанії беруть участь у партнерстві з "Газпромом" у реалізації "Північного потоку-2". Для них, можливо, російський газ буде дешевшим.
Традиційна російська цінова політика на європейському газовому ринку полягала в тому, щоб одних заохочувати низькими цінами на газ, а інших — карати високими цінами. Тому Німеччина завжди отримувала російський газ за преференційними цінами, а, наприклад, Польща, країни Балтії, інші країни Центрально-Східної Європи, які мають "Газпром" як монопольного постачальника, отримували газ по максимально високим цінам. Тому це також один із російських механізмів розколу Європи зсередини через диференційовані газові ціни.
Україна не створює жодних проблем для споживачів газу в Європі, але російська пропаганда успішно створила в Європі образ України як ненадійної транзитної ланки, а далі спрацювала проста логіка, яка була підказана європейцям тим же "Газпромом": "якщо є ненадійна транзитна ланка, то її просто потрібно обійти". Так з’явився "Північний потік-1", а зараз йдеться про "Північний потік-2".
Але Росії на тлі її діянь в Україні, Сирії, Великій Британії, Чорногорії, з Північною Кореєю вірять дедалі менше. Щоб знівелювати негативний ефект тотальної недовіри до Кремля, "Газпрому" було доручено зробити групі європейських компаній пропозицію, від якої не можна відмовитися. Суть пропозиції доволі проста: не залежно від того, який обсяг газу буде прокачуватися по "Північному потоку-2" — 55 мільярдів кубометрів на рік, 20 мільярдів кубічних метрів, нуль кубометрів, акціонери проекту будуть отримувати свої дивіденди так, як ніби по газопроводу постійно буде прокачуватися 55 мільярдів кубічних метрів щороку протягом, як мінімум, 30 років.
У такому сенсі даний проект вигідний вузькій групі з п’яти компаній. І ці п’ять компаній, не останні в Європі за своїми впливами і можливостями, доволі успішно спільно з "Газпромом" ламають через коліно уряди своїх країн і Європейську комісію, нехтуючи канонами енергетичного законодавства ЄС.

Це результат бездумної і безсистемної приватизації наших НПЗ одними руками — російськими, яку було запущено в 90-х роках, внаслідок чого практично всі НПЗ, окрім Дрогобича та Надвірної, потрапили під російський контроль. Росіяни використали залишковий технічний ресурс підприємств з максимальною вигодою для себе й кинули їх напризволяще.
Тому маємо результат: у функціональному стані сьогодні лише Кременчуцький НПЗ; може функціонувати Одеський, коли будуть вирішені питання власності; решта являють собою металобрухт, в тому числі Дрогобич і Надвірна, які також були "доведені до ручки" доморощеними олігархами.
Природа пострадянської олігархії одна й та ж — паразитарна. Критерій національної безпеки для олігархічних імперій на другому місці. На жаль, слабка корумпована держава не змогла встановити інші правила гри в нафтопереробці та на ринку нафтопродуктів. Як наслідок, ринок заповнився імпортом. А імпортерам та зарубіжним постачальникам не потрібно відновлення власної нафтопереробки в Україні.
Білорусь і Литва являють собою приклади протилежних підходів. Не дивлячись на те, що в Білорусі панує автократично-псевдосоціалістичний режим Лукашенка, а Литва на сьогодні є країною з класичною ринковою економікою, в обох країнах урядами свого часу були чітко розставлені пріоритети для стратегічно важливих галузей і задані правила гри для нафтопереробників і ринку нафтопродуктів. Підприємства в Мозирі, Новополоцьку, Мажейкяї були модернізовані, і тому на сьогодні з Мозиря (переважно) та Мажейкяя (небагато) отримуємо високоякісні нафтопродукти по імпорту.

Напевно, в органах державної влади створилася критична маса глибоко віруючих людей, які вболівають за долю своїх церков, які проникаються глибоко їхнім буттям. :)
Це абсурдний підхід. І він має бути переглянутий.

Звісно, ні. Причина не тільки в МВФ. Причина також у корпоративних підходах з боку "Нафтогазу", які базуються на суто ліберальній моделі ринку. Влада, безперечно, також зацікавлена у підвищення тарифів на газ, бо це збільшує податкові надходження до бюджету. Але, разом із тим, влада розуміє, що в зубожілій країні, де громадяни виживають, відпустити тарифоутворення на газ за правилами повністю лібералізованого ринку неможливо, бо це призведе не тільки до кризи неплатежів, але й до соціальних протестів, подальшого падіння життєвого рівня і краху влади на чергових чи позачергових виборах. Цього вона допустити не може, тому звідси й тривалі суперечки з МВФ щодо рівня та темпу підвищення тарифів на газ.

При нинішньому рівні цін на вуглеводні видобуток нетрадиційного газу, розробка морських газогідратів, підземна газифікація вугілля не є комерційно виправданими для наших українських геологічних реалій. На сьогодні це комерційно виправдано лише в тих країнах, де свого часу — в 2000-х та 2010-х роках — вже були зроблені відповідні напрацювання, і де це має місце серйозний ефект. Так, США, Канада, Австралія своєчасно здійснили прорив і тепер пожинають закономірні плоди. У них наявний серйозний інвестиційний потенціал (чого не скажеш про інвестиційний потенціал українського бізнесу) і відповідні стабільні правила гри на ринку та сприятливий податковий режим (у нас, на жаль, не так). Хоча деякі позитивні явища, зокрема, зниження ставки рентної плати на видобуток газу та дерегуляція у видобувній галузі, мають місце, що дає підстави для певного оптимізму.
Що стосується газогідратів, то технологічний прорив у їх розробці здійснено в трьох країнах: США (в зоні вічної мерзлоти), Японії та Китаї (на дні океану). Але ці технології поки що є експериментальними і мають проблеми комерційного характеру. Також Південна Корея наступає на п’яти лідерам. Не виключено, що в 20-і роки ми станемо свідками "газогідратного прориву".

Можливо. І це вже робиться через механізми міжнародних судів. На сьогодні з моменту окупації Криму фейкове підприємство "Чєрноморнєфтєгаз", що працює під орудою російської окупаційної адміністрації півострова, вкрадено з українських родовищ на мілководному шельфі Чорного моря понад 7 мільярдів кубічних метрів газу. Ймовірно, Росія відмовиться від використання цього газу після того, як буде введено в експлуатацію газопровід з Тамані в Крим через Керченську протоку. В Москві чудово розуміють, що шельфові родовища, з яких крадеться газ, до Криму відношення не мають, тож раніше чи пізніше доведеться нести відповідальність за незаконно привласнене чуже майно і компенсувати завдані збитки. Тому інвестувати в ці родовища Росія не може, оскільки в такому випадку російські компанії потраплять під санкційний режим, при цьому місцева влада не має належних інвестиційних ресурсів, а Москва не дає ("дєнєг нєт, но ви дєржитєсь"). Тому зараз спостерігається падіння газовидобутку на родовищах.

Арбітраж зобов’язав Україну протягом 2018-2019 років закупити в "Газпрому" по 5 мільярдів кубічних метрів газу щороку. Тобто загалом 10 мільярдів кубічних метрів. Фактично можна вести мову про 8 мільярдів кубічних метрів з урахуванням зафіксованої в контракті можливості 20%-го зниження річного контрактного обсягу закупівель, себто можна обмежитися закупівлею 4 мільярдів кубів газу щороку. Це приблизно 1/8 від нашого річного споживання газу, що не створює ефекту критичної залежності. Цей газ має бути дещо дешевшим за європейський, що цілком зрозуміло з огляду на географічне розташування. Тому дане рішення є вигідним для "Нафтогазу" з комерційної точки зору. Окрім того, "Газпром" не зможе, як було раніше, диктувати свою ціну, бо у "Нафтогазу" завжди є можливість комерційного вибору між "Газпромом" та кількома десятками постачальників з Європи.

Якщо говорити про Євросоюз, то практично йдеться про рівень залежності дещо більше ніж на 1/3. Тобто можна стверджувати, що критична залежність ще не сформована. Однак ця цифра не дає адекватного уявлення про рівень енергетичної залежності ЄС від російських постачань — це "приблизно як середня температура по палаті". Є країни, в яких практично стовідсоткова залежність від постачань російського газу і нафти (наприклад, Болгарія, Словаччина), а є країни, які взагалі не споживають російських вуглеводнів (наприклад, Португалія, Мальта, але це теж країни-члени ЄС).
На тлі скандалу в Брюсселі навколо розслідування антиконкурентної діяльності "Газпрому" в країнах Центрально-Східної Європи ми бачимо, що Росія використовувала ціновий важіль для впливу не тільки на ринкове середовище, але й для проштовхування та закріплення свого домінуючого положення. Цей скандал зайвий раз демонструє, що паралельно з експортом російських енергоресурсів до Європи здійснюється експорт корупції, яка робить керівництво низки країн-членів ЄС слухняними по відношенню до Москви, причому не тільки в сенсі енергетичної політики та енергетичних ринків. Яскравим підтвердженням цього є картина того, як і в якій кількості країни ЄС висилали російських дипломатів, солідаризуючись із Британією у справі Скрипаля. Якраз саме ті країни, які мають найтісніші енергетичні взаємини з Росією, вислали мало або взагалі відмовилися висилати російських шпигунів, що працюють під дипломатичним дахом. Найяскравіший приклад — Австрія. Це й демонструє, що залежність від російських енергоресурсів конвертується Москвою у потрібний їй політичний курс того чи іншого уряду тої чи іншої країни.

Позитивний ефект має бути відповідно до ринкових правил гри. Навіть в умовах нашого деформованого олігархією ринку.
Що стосується приватних компаній, які підконтрольні наближеній до чинної влади олігархії, то тут потрібно керуватися принципом "не важливо, якого кольору кішка — важливо, щоб вона ловила мишей". Але має здійснюватися і парламентський, і громадський контроль за прозорістю видобувної галузі, за доходами, які отримуються від видобутку вуглеводнів та їх використання. В цьому контексті робляться відповідні напрацювання і у Верховній Раді, і на рівні виконавчої влади. Має місце імплементація хоча й недолугої, але все-таки на сьогодні єдиної більш-менш функціональної міжнародної ініціативи прозорості видобувних галузей.

На жаль, тому що наші ЗМІ, як і раніше, часто бездумно передруковують пропагандистські штампи російських ЗМІ. А компетентність низки представників влади базується на інформації, отриманій із російських джерел або з українських ЗМІ, що передрукували відповідні пасажі з російських ЗМІ. Тому й виходить нелогічно.

Так чи інакше розрив контрактів не означатиме, що сторони звільнені від виконання своїх зобов’язань, згідно з цими контрактами. Тому так просто цей намір Росії реалізувати не вдасться.
Мусуючи цей розрив через ЗМІ, "Газпром" просто створює відповідний медійний та психологічний ефект тиску на українське керівництво і керівництво ЄС, аби змусити Київ враховувати російську позицію, а Брюссель схилити до лояльного ставлення до необхідності будівництва "Північного потоку-2". Однак, навіть якщо контракти будуть розірвані, чи їх дія завершиться у визначений термін — 31 грудня 2019 року, "Газпром" не зможе обійтися без послуг української ГТС. Принаймні ще протягом двох років "Газпром" буде "доводити до ума" (виконувати роботу по випробуванню новозбудованих газотранспортних систем "Північний потік-2" та "Турецький потік") до виведення їх на проектну потужність.
Тому, так чи інакше, якийсь тимчасовий транзитний контракт буде підписаний. А якщо матиме місце консолідована позиція України та Європейської комісії, то, в принципі, спільними зусиллями можна схилити російську сторону до підписання чергового довгострокового контракту з відповідними гарантіями транзитних обсягів за принципом "транспортуй чи плати".
Поки що ми спостерігаємо відсторонену позицію Європейської комісії, позицію посередника між Україною та Росією. На мій погляд, це неприпустимо, оскільки Україна, а не Росія, є членом договору Енергетичного співтовариства, Україна, а не Росія, має Угоду про асоціацію з ЄС, Україна, а не Росія, імплементує Третій енергопакет. Тому логічно, що Брюссель і Київ мають діяти консолідовано. Завданням української дипломатії в цьому контексті є досягти такої консолідації зусиль, що є в інтересах як України, так і ЄС.
Для нас важливо домогтися гарантій завантаження нашої ГТС хоча б на рівні 60 мільярдів кубометрів на рік. Тоді вона збереже свою функціональність, а також хоча й близьку до нуля, але позитивну рентабельність.

Багатомільярдних активів "Газпрому" в Україні немає, а от у Європі їх немало. "Нафтогаз" може і має досягти успіху, задіявши відповідні національному рівню в тих чи інших країнах ЄС та Швейцарії механізми примусового стягнення за рішенням Стокгольмського арбітражу. Гадаю, що у "Газпрому" є тільки шанси загальмувати, відтягнути стягнення, але шансів уникнути — немає. Російська газова корупція впродовж останніх 15 років була зосереджена на рівні виконавчої влади в країнах-членах ЄС, Європейської комісії, але європейська судова система була поза увагою "Газпрому", тому що в цьому не було потреби. Тому "Нафтогаз" має серйозні шанси на успіх. Звісно, "Газпром", маючи необмежені фінансові можливості, найме найкращих адвокатів і намагатиметься усіляко протидіяти цьому, але це тільки дасть ефект відтягування в часі настання неминучого результату.

Одна з основних причин — це розбещення дешевим газом української політичної та бізнесової еліти в 90-і роки, а потім корупційними схемами типу "Eural TransGas" та "РосУкрЕнерго", які унеможливили інвестиції в розвиток національного газовидобутку. Зараз ситуація змінилася. Наприклад, "Програма 20/20" компанії "Укргазвидобування", підтримана урядом, та закони, прийняті Верховною Радою ("Про зниження ставки рентної плати" та "Про дерегуляцію галузі"), характеризують поворот до логічної політики розробки та використання власних енергоресурсів.

Ні, не означає. Свого останнього слова ще не сказали США. Відповідно до закону, прийнятого США 2 серпня 2017 року, Штати можуть вдатися до санкцій проти "Північного потоку-2". Хоча ми не бачимо належної активності Адміністрації Трампа щодо цього питання, вона змушена діяти під тиском Конгресу, і цей санкційний пакет уже підготований. Він ударить по компаніях-підрядниках, без яких "Газпром" не в змозі реалізувати даний проект. За оцінками російських же експертів, проект на 90% складається з імпортних матеріалів, устаткування, технологій, залучення фахівців. Тому, якщо такі американські санкції будуть запущені, то саме це призведе до унеможливлення технічної реалізації проекту.

Невигідно, як мінімум, десятьом країнам Центрально-Східної Європи, які заявили про свою позицію незгоди з будівництвом "Північного потоку-2" у відомому "Листі десяти" (глав держав і урядів) ще 2016 року. Також Італії не подобається "Північний потік-2", оскільки в Римі вважають негідним отримувати газ для себе через Балтику та половину Європи. Але активну позицію протидії цьому проекту займають на сьогодні Польща, країни Балтії та Україна. Пасивну опозицію проекту демонструє Європейська комісія, і негативну оцінку проекту дають у США та Британії.

Складно сказати, половиною чи трохи менше... Але суть полягає в тому, що факт їхньої присутності є неприпустимим в умовах, коли здійснюється російська агресія проти України. Не виключено, що численні кібератаки на низку обленерго та Об’єднану енергетичну систему України стали можливими завдяки тому, що російські кібервійська можуть отримувати доступ до українських енергомереж, використовуючи можливості власників. Ці власники (наприклад, "словаки" Бабакова і сам Бабаков) є частиною російського правлячого класу, що підтримує агресію проти України.

Ні, не здатна. Оскільки з 25 листопада 2015 року Україна не здійснює імпорт російського газу. Те, що може зробити Росія — перервати газовий транзит через Україну. Але це вже буде шантаж не тільки України, але й Євросоюзу. Чого Росія собі зараз дозволити не може.
Проте, якщо Росія в певний час "Ч" вирішить піти війною на Європу, то, безперечно, перекриття "газового крану" стане одним з основних елементів схилення Європи до капітуляції ще на ранніх етапах такої війни.

У випадку колапсу Росії (не беремо до уваги, в силу яких саме причин) "Газпром" може втратити європейський ринок. Головне завдання, яке стоїть перед Європою — нейтралізувати "Газпром" як політичну зброю Кремля. Цього можна досягти, вимагаючи від Москви доступу до газотранспортних потужностей "Газпрому" для незалежних видобувників газу в самій Росії та пропуску через територію РФ обсягів центральноазійського газу до Європу через України. Але Європейська комісія не ставить такі умови перед Росією. Це означає, що рівень "шрьодеризації" європейського політикуму сягнув критичної межі. Напевно, багато в Європі дотримується принципу "роби все, що скаже "Газпром", і тобі буде добре". Проте цей час добігає кінця.

Не бачу жодних проблем. Це оптимальне місце для нього. Якби Україна була країною з G7, то, можливо, ми би й розміщували б ядерні відходи за межами країни. А так, будемо в себе.