Станісла Гурьєн з позивним "Француз" віддав всього себе Україні. Він ризикував собою, рятуючи життя військових на найгарячіших точках. Однак російські окупанти вбили старшого лейтенанта медичної служби 3-ї бригади оперативного призначення імені полковник Петра Болбочана "Спартан". Без батька залишився маленьких син, а без чоловіка – молода дружина. Марія Гурьєн розповіла Главреду про заслуги військового медика з позивним "Француз".
Що відомо про Станіслава Гурьєна
Станіслав Гурєн народився та жив у місті Суми. Він вирішив пов’язати своє життя з медициною, тому вступив у місцевий медичний університет. Там розпочала навчання і Марія, яка родом зі Львівщини.
Станіслав та Марія познайомились у 2012 році на спільних лекціях. Вони одразу потоваришували та стали справжніми друзями. Марія могла довірити Стасу все, як чудовому другу, а він цілих два роки таємно дивився на неї закоханими очима. Згодом він завоював серце дівчини своїми вчинками і дружба переросла в безмежне кохання.
Станіслав був справжнім чоловіком та сім’янином. Родина була для нього на першому місці. Він завжди віддавав всього себе, піклуючись про близьких. Після смерті дідуся у 2014 році він взяв на себе обов’язок піклуватися про бабусю, у якої були великі проблеми зі здоров’ям – вона була лежачою.
"Я тоді подивилась на це і зрозуміла, що він такий молодий чоловік, але не кожен погодився б на таке. Він був студентом і ще працював в Сумах на "швидкій". У нього було і навчання, і робота, і шукав підзаробіток, постійно займався якимись проектами. Я бачила в ньому цю перспективу і дивувалася з того, наскільки він крутий. Я почала допомагати йому з бабусею", - пригадує Марія.
Дівчина також підтримувала коханого та допомагала йому. Згодом Станіслав вирішив освідчитись Марії, але грошей на каблучку у нього не було та він не розгубився. Ще трохи згодом пара дізналася, що у них буде дитина.
"Ми були бідними студентами, грошей не було, пропозицію він мені робив колечком від брилка. Ми планували їхати до моїх рідних на Львівщину. Напередодні у мене був апендицит, мені зробили операцію і ми дізналися, що я вагітна. Стас був дуже щасливий", - каже жінка.
Станіслав та Марія побралися, а у 2016 році у них народився син Олександр. Пара продовжувала навчання, чоловік працював на двох роботах та знаходив час, щоб попіклуватися про своїх рідних.
"Мені було важко вставати до дитини вночі. Стас під час роботи на "швидкій" звик прокидатися вночі. Ми домовились, що він буде прокидатися, якщо вночі прокинеться дитина, а зранку прокидалась я", - каже Марія.
Кінець навчання припав на страшні часи, коли країною поширювався Covid-19. Марія та Станіслав почали працювати саме у відділенні, де за життя боролися інфіковані "короною" пацієнти.
"Це було дуже складно. Ми працювали зранку до ночі. Стас навіть вночі залишався. Це додатково не фінансувалося, але він інакше не міг. Якщо пацієнту потрібен був цілодобовий моніторинг, він залишався жити у відділенні. Він був такою людиною. Він завжди повністю віддавав себе роботі, родині, людям. Він не міг стояти осторонь. У нас тоді було таке відчуття, що ми наче вже на фронті. Ми боролися за ті життя, переживали і боялися зранку приходити на роботу, щоб не почути, що хтось помер. Ми навіть коли у відпустку ходили, то перші тижні нам снилися жахи з реанімацією, трупами", - каже жінка.
Згодом Станісла та Марія звільнилися, повернулися з Лебедина назад у Суми та почали видихнули з полегшенням. Вони закінчували ремонт у квартирі, жінка влаштувалась на спокійну роботу терапевта, а чоловік розпочав спільний бізнес-проект зі своїм другом. Молода родина нарешті відчула спокій, почала жити, але у цей момент на кордоні з Україною почало відбуватися неочікуване.
Початок війни
Станіслав зібрав родину та твердо сказав, що буде війна. Багато хто відмовлявся у це вірити, але він відчував, що російські окупанти можуть піти навіть в наступ на Суми. Він наголосив на необхідності вивозити дитину подалі від кордону з РФ.
"Він мені тоді сказав: "Або ми їдемо зараз на Львівщину разом, або якщо почнеться війна і ми будемо в Сумах, то ти поїдеш сама, а я знайду зброю та піду захищати місто", - пригадує Марія.
Тоді жінка послухала свого чоловіка та погодилась їхати до рідних на Львівщину. Родина виїхала із Сум за тиждень до повномасштабного вторгнення. Коли росіяни пішли у наступ, Станіслав не зміг сидіти без діла. Він облаштував для родини укриття, придбав грілки та продукти на перший час, після чого пішов у військкомат.
Станіслав був анестезіологом за професією, тому його одразу направили у частину 3002 НГУ, де він став санітарним інструктором. Він робив все, щоб навчити людей надавати собі й іншим першу допомогу, однак він відчував, що перебуває не на своєму місці. Згодом командир повідомив, що готується виїзд на Донбас і Станіслав одразу погодився їхати.
Наприкінці жовтня 2022 року Станіслав пішов на бойове завдання біля Вугледару, але після цього він кілька діб не виходив на зв’язок. Марія вже почала нервувати, аж ось довгоочікуване повідомлення від коханого:
"Не хвилюйся, у мене все нормально – руки, ноги, голова цілі. У мене малесеньке поранення", - написав Станіслав.
Виявилось, що у його плече потрапив великий уламок, витягнути який вдалося лише під час четвертої операції у Львові. У нього певний час було порушення чутливості руки, він через це дуже переживав. У нього була запланована реабілітація та відпустка, але Станіслав відмовився від цього, адже з’явилась можливість приступити до роботи саме на стабілізаційному пункті.
З початку 2023 року він перейшов у роту "Спартан". Він працював на різних "гарячих" напрямках: Бахмутський, Харківській, Запорізький, Покровський.
"В них бувало таке, що поранені поступали один за одним. Вони працювали цілодобово. У них не було часу поїсти чи нормально поспати. І коли ми жаліли його, як йому складно, він завжди казав: "Це не мені складно. Складно хлопцям, які взимку в окопах на "нулі" відбиваються. Коли вони потрапляють до нас, вони воду не бачили кілька діб". Він завжди применшував свої заслуги", - пригадує Марія.
Чоловік пишався тим, що на його стабілізаційному пункті був великий відсоток успішних реанімацій та врятованих кінцівок.
"Приїжджає хворий з турнікетом, який був накладений 6-8 годин назад. Врятувати таку кінцівку майже нереально. Він розказував, коли хірург казав, що це буде ампутація, але він наполягав на тому, щоб перевіряти кінцівку, дієздатність м’язів. Вони боялися, бо як тільки відпускаєш турнікет, може поширитися сепсис, зараження, з’явитися ускладнення. Він завжди боровся до останнього навіть у збереженні кінцівок. Він казав: "Це людина. Це чийсь чоловік, син, батько", - розповідає дружина.
Загибель Станіслава
Востаннє Марія бачила свого коханого у серпні 2025 року, коли проводжала його на фронт після відпустки. Тоді Станіслав поїхав працювати на стабілізаційний пункт у селі Слов’янка на Дніпропетровщині. Цей пункт розміщувався на глибині 6 метрів під землею.
Зранку 22 вересня Марія та Станіслав поспілкувалися, у чоловіка все було добре. Вже за два дні вони планували зустрітися у Києві на анестезіологічному конгресі. Але раптово зателефонувала мама чоловіка – їй повідомили про удари по стабілізаційному пункту.
"Я в це не вірила, я думала, що щось переплутали. Я йому почала писати, повідомлення йому не доходили. Ми зателефонували знайомому, він підтвердив, що був "приліт". Він сказав: "Я поранений, але легкий, мене вивезли. Стас залишився там, він важко поранений, його оперують", - каже Марія.
Виявилось, Станіслав вийшов на поверхню, щоб зустріти автомобіль з пораненими військовими. Прямо в цей момент росіяни вдарили трьома КАБами.
"Стасу прилетів уламок у черевну порожнину. Цей уламок пройшов крізь всю черевну порожнину і легеню. Його почали оперувати на базі стабілізаційного пункту. Потім його почали везти у госпіталь у Дніпро, але дорогою у нього тричі зупинялося серце, йому перелили до восьми літрів крові. Його довезли до найближчого населеного пункту, де його змогли б оперувати, бо до Дніпра його не довезли б. Довезли до Петропавлівки. Казали, що як тільки його довезуть у Дніпро, то одразу санітарною авіацією його доставлять у Київ, бо поранення важке. Я купила квитки на всі напрямки, які могли, щоб виїхати одразу в будь-яку точку", - розповідає жінка.
Коли після школи додому повернувся син, він побачив маму у сльозах. Марії довелося зізнатися, що його тато поранений. Сашко вірив лише у краще та намагався підбадьорювати маму. Та дива не сталося.
"Він мені сказав: "Мама, не хвилюйся, все буде добре. Тато тепер буде з нами, ми будемо всі разом". Ми були впевнені у тому, що він сильний і з ним все буде добре. Десь о 21:30 у мене був потяг, я вже зібрала сумку і збиралася виходити. Мама Стаса була вже у Дніпрі, вона зателефонувала і сказала, що Стаса не змогли врятувати", - каже Марія.
"Він після смерті приходив і плакав"
Марія поховала свого чоловіка. Після похорону син був у родичів, а вона залишилась одна в квартирі. Вона зізнається, що тоді ніби відчула присутність коханого.
"Я лежала сама, я тоді не спала. Мені було дуже погано. В якийсь момент я фізично відчула його присутність. Я чула слова, які він казав. Він плакав. Для нього це було так само неочікувано, як і для нас. А потім він приходив уві сні, просто обіймав і був поруч", - зазнається вона.
Марія досі не може змиритися з тим, що її коханого вже немає серед живих.
"Ми завжди були командою. Мені важко, бо я втратила не просто чоловіка. Я втратила найкращого друга. Я завжди йому могла довірити повністю все. Я втратила кохану людину, чоловіка, підтримку", - каже вона.
Нагороди Станіслава Гурьєна
За свої заслуги він отримав такі нагороди:
- медаль "За військову службу Україні";
- відомча заохочувальна відзнака – нагрудний знак "За доблесну службу";
- медаль "За врятоване життя";
- медаль "Хрест пошани".
Петиція
Рідні просять підтримати петицію про посмертне присвоєння Станіславу Гурьєну звання Героя України.
"Ми коли думали про те, створювати петицію чи ні, зрозуміли, хто як не Стас заслуговує на це звання. Це людина, яка могла жити своє щасливе життя, відмовилась від всього цього заради України, заради людей, які тут живуть. Він не міг інакше. Він не міг залишатися осторонь і не бути там, де ти максимально потрібен", - каже Марія.
Якщо ви хочете підтримати родину та підписати петиція, то зробити це можна за ЦИМ ПОСИЛАННЯМ.
Воїни, які віддали життя за Україну - що відомо
Нагадаємо, у червні загинув український актор і воїн ЗСУ Юрій Феліпенко. Прощання з ним відбулося 19 червня.
У ніч на 29 червня під час масованої повітряної атаки Росії загинув льотчик F-16 Максим Устименко. Перед загибеллю пілот знищив сім цілей.
Як повідомляв Главред, 1 липня російські війська завдали ракетного удару по Гуляйполю на Запоріжжі. У результаті атаки загинули командир 110-ї окремої механізованої бригади Сергій Захаревич і його заступник Дмитро Романюк.
Інші новини:
- Він обожнював літати та віддав життя за Україну: на фронті загинув полковник "Камікадзе"
- Командир пройшов крізь пекло та пережив обстріли фосфором: діти залишились без тата
- 11 років захищав країну і виводив побратимів з оточення: росіяни вбили сержанта "Залізного"
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
