Президент Росії Володимир Путін написав статтю про Україну, яку анонсував 30 червня. Текст був опублікований на офіційному сайті Кремля і в повному вигляді виглядає так:
"Нещодавно, відповідаючи в ході " Прямої лінії" на питання про російсько-українські відносини, я сказав, що росіяни і українці – один народ, єдине ціле. Ці слова - не данина якійсь кон'юнктурі, поточним політичним обставинам. Говорив про це не раз, це моє переконання. Тому вважаю за необхідне детально викласти свою позицію, поділитися оцінками сьогоднішньої ситуації.
Відразу підкреслю, що стіну, що виникла в останні роки між Росією і Україною, між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору, сприймаю як велику загальну біду, як трагедію. Це, перш за все, наслідки наших власних помилок, допущених в різні періоди. Але і результат цілеспрямованої роботи тих сил, які завжди прагнули до підриву нашої єдності. Формула, яка застосовується, відома споконвіку: розділяй і володарюй. Нічого нового. Звідси і спроби зіграти на національному питанні, посіяти ворожнечу між людьми. А як надзавдання - розділити, а потім і стравити між собою частини єдиного народу.
Щоб краще зрозуміти сьогодення і зазирнути в майбутнє, ми повинні звернутися до історії. Звичайно, в рамках статті неможливо охопити всі події, що відбулися більш ніж за тисячу років. Але зупинюся на тих ключових, поворотних моментах, про які нам – і в Росії, і на Україні – важливо пам'ятати.
читайте такожКраїни після розпаду СРСР потягли собі споконвічно російські землі - Путін
І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Стародавньої Русі, що була найбільшою державою Європи. Слов'янські та інші племена на величезному просторі - від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва та Чернігова – були об'єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв'язками, владою князів династії Рюриковичів. А після хрещення Русі - і однією православною вірою. Духовний вибір Святого Володимира, який був і новгородським, і Великим київським князем, і сьогодні багато в чому визначає нашу спорідненість.
Київський княжий стіл займав чільне становище в Давньоруській державі. Так повелося з кінця IX століття. Слова Віщого Олега про Київ:" Хай буде це мати містам російським "– зберегла для нащадків"Повість временних літ".
Пізніше, як і інші європейські держави того часу, Стародавня Русь зіткнулася з ослабленням центральної влади, роздробленістю. При цьому і знати, і прості люди сприймали Русь як спільний простір, як свою Вітчизну.
Після руйнівної навали Батия, коли багато міст, включаючи Київ, були розорені, роздробленість посилилася. Північно-Східна Русь потрапила в Ординську залежність, але зберегла обмежений суверенітет. Південні і західні руські землі в основному увійшли до складу Великого Князівства Литовського, яке, хочу звернути на це увагу, в історичних документах називалося Великим Князівством Литовським і Руським.
читайте такожПутін поплакався в жилетку Макрона через Україну
Представники князівських і боярських родів переходили на службу від одного князя до іншого, ворогували між собою, але і дружили, укладали союзи. На Куликовому полі поряд з Великим князем Московським Дмитром Івановичем билися воєвода Боброк з Волині, сини Великого князя Литовського Ольгерда – Андрій Полоцький і Дмитро Брянський. При цьому свої війська на з'єднання з Мамаєм вів Великий князь Литовський Ягайло – син Тверської княжни. Все це-сторінки нашої спільної історії, відображення її складності та багатовимірності.
Важливо відзначити, що і в західних, і в східних російських землях говорили однією мовою. Віра була православною. Аж до середини XV століття зберігалося єдине церковне управління.
На новому витку історичного розвитку точками тяжіння, консолідації територій Стародавньої Русі могли стати і Литовська Русь, і зміцнювалася Московська Русь. Історія розпорядилася так, що центром возз'єднання, який продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва. Московські князі – нащадки князя Олександра Невського - скинули зовнішнє ярмо, почали збирати Історичні руські землі.
У Великому князівстві Литовському йшли інші процеси. У XIV столітті правляча еліта Литви прийняла католицтво. У XVI столітті була укладена Люблінська унія з Польським Королівством - утворилася "Річ Посполита обох народів" (по суті – Польського і литовського). Польська католицька знать отримала значні земельні володіння і привілеї на території Русі. Згідно Брестської унії 1596 року частина Західно-Російського православного духовенства підкорилася владі Папи Римського. Проводилися ополячення і латинізація, православ'я витіснялося.
Як відповідь, у XVI-XVII століттях наростав визвольний рух православного населення Подніпров'я. Переломними стали події часів гетьмана Богдана Хмельницького. Його прихильники намагалися домогтися від Речі Посполитої автономії.
У проханні Війська Запорозького королю Речі Посполитої в 1649 році говорилося про дотримання прав російського православного населення, про те, щоб "воєвода Київський був народу російського і закону грецького, щоб не наступав на Церкві Божі...". Але запорожців не почули.
Послідували звернення Б. Хмельницького до Москви, які розглядалися земськими соборами. 1 жовтня 1653 цей вищий представницький орган Російської держави вирішив підтримати одновірців і прийняти їх під заступництво. У січні 1654 року Переяславською Радою це рішення було підтверджено. Потім посли Б. Хмельницького і Москви об'їхали десятки міст, включаючи Київ, жителі яких склали присягу російському царю. Нічого подібного, до речі, не було при укладенні Люблінської унії.
читайте також"Тут нема чого обговорювати": Путін про вступ України до НАТО
У листі до Москви в 1654 році Б.Хмельницький дякував царя Олексія Михайловича за те, що він "все військо запорозьке і весь світ православний Російський під міцну і високу руку свою царську прийняти зволив". Тобто у зверненнях і до польського короля, і до російського царя запорожці називали, визначали себе російськими православними людьми.
В ході затяжної війни Російської держави з Річчю Посполитою деякі з гетьманів, спадкоємців Б.Хмельницького, то "відкладалися" від Москви, то шукали підтримки у Швеції, Польщі, Туреччини. Але, повторю, для народу війна носила, по суті, визвольний характер. Вона завершилася Андрусівським перемир'ям 1667 року. Остаточні підсумки закріпив "вічний мир" 1686 року. До складу Руської держави увійшли місто Київ і землі лівобережжя Дніпра, включаючи Полтавщину, Чернігівщину, а також Запоріжжя. Їх жителі возз'єдналися з основною частиною російського православного народу. За самою цією областю утвердилася назва- "Мала Русь" (Малоросія).
Назва " Україна "тоді використовувалася частіше в значенні, в якому давньоруське слово" околиця " зустрічається в письмових джерелах ще з XII століття, коли мова йшла про різні порубіжні території. А слово "українець", якщо судити також за архівними документами, спочатку означало прикордонних служивих людей, що забезпечували захист зовнішніх рубежів.
На Правобережжі, що залишився в Речі Посполитій, реставрувалися старі порядки, посилився соціальний і релігійний гніт. Лівобережжя, землі, взяті під захист єдиної держави, навпаки, стали активно розвиватися. Сюди масово переселялися жителі з іншого берега Дніпра. Вони шукали підтримки у людей однієї мови і, звичайно, однієї віри.
Під час Північної війни зі Швецією перед жителями Малоросії не стояв вибір – з ким бути. Заколот Мазепи підтримала лише невелика частина козаків. Люди різних станів вважали себе російськими і православними.
Представники козацької старшини, включені в дворянський стан, досягали в Росії висот політичної, дипломатичної, військової кар'єри. Випускники Києво-Могилянської академії відігравали провідну роль у церковному житті. Так було і за часів гетьманства - по суті, автономного державного утворення зі своїм особливим внутрішнім устроєм, а потім – і в Російській імперії. Малороси багато в чому і творили велику спільну країну, її державність, культуру, науку. Брали участь в освоєнні і розвитку Уралу, Сибіру, Кавказу, Далекого Сходу. До речі, і в радянський період уродженці України займали найбільш значущі, в тому числі вищі пости в керівництві єдиної держави. Досить сказати, що в цілому без малого 30 років КПРС очолювали м. Хрущов і Л.Брежнєв, чия партійна біографія була найтіснішим чином пов'язана з Україною.
У другій половині XVIII століття, після воєн з Османською імперією до складу Росії увійшли Крим, а також землі Причорномор'я, що отримали назву "Новоросія". Вони заселялися вихідцями з усіх російських губерній. Після поділу Речі Посполитої Російська імперія повернула Західні давньоруські землі, за винятком Галичини та Закарпаття, які опинилися в Австрійській, а згодом – в Австро-Угорській імперії.
Інтеграція західно-російських земель в загальний державний простір була не тільки результатом політичних і дипломатичних рішень. Вона проходила на основі спільної віри і культурних традицій. І знову особливо зазначу - мовної близькості. Так, ще на початку XVII століття один з ієрархів уніатської церкви Йосип Рутський повідомляв в Рим, що жителі Московії називають росіян з Речі Посполитої своїми братами, що письмова мова у них абсолютно однаковий, а Розмовна – хоч і відрізняється, але незначно. За його висловом, як у жителів Риму і Бергамо. Це, як ми знаємо, центр і північ сучасної Італії.
Звичайно, за багато століть роздробленості, життя в різних державах виникли регіональні мовні особливості, говірки. Мова Літературна збагачувалася за рахунок народної. Величезну роль тут зіграли Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко. Їх твори є нашим спільним літературним і культурним надбанням. Вірші Тараса Шевченка створені українською мовою, а проза – здебільшого російською. Книги Миколи Гоголя, патріота Росії, уродженця Полтавщини, написані російською мовою, сповнені малоросійськими народними виразами та фольклорними мотивами. Як можна поділити цю спадщину між Росією і Україною? І навіщо це робити?
Південно-західні землі Російської імперії, Малоросія і Новоросія, Крим розвивалися як різноманітні за своїм етнічним і релігійним складом. Тут жили кримські татари, вірмени, греки, євреї, караїми, кримчаки, болгари, поляки, серби, німці та інші народи. Всі вони зберігали свою віру, традиції, звичаї.
Не збираюся нічого ідеалізувати. Відомі і Валуївський циркуляр 1863 року, і Емський акт 1872 року, що обмежували видання та ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою. Але тут важливий історичний контекст. Ці рішення приймалися на тлі драматичних подій у Польщі, прагнення лідерів польського національного руху використовувати "українське питання" у своїх інтересах. Додам, що художні твори, збірки українських віршів, народних пісень продовжували видаватися. Об'єктивні факти говорять про те, що в Російській імперії йшов активний процес розвитку Малоросійської культурної ідентичності в рамках великої російської нації, що з'єднувала великоросів, малоросів і білорусів.
Одночасно в середовищі польської еліти і деякої частини Малоросійської інтелігенції виникали і зміцнювалися уявлення про окремий від російського український народ. Історичної основи тут не було і не могло бути, тому висновки будувалися на самих різних вигадках. Аж до того, що українці нібито взагалі не слов'яни, або, навпаки, що українці – це справжні слов'яни, а росіяни, "московити" – ні. Подібні "гіпотези" стали все частіше використовувати в політичних цілях як інструмент суперництва між європейськими державами.
читайте такожПутін розлютився через закон Зеленського про корінні народи України
З кінця XIX століття австро-угорська влада підхопила цю тему - на противагу як польському національному руху, так і москвофільським настроям в Галичині. У роки Першої світової війни Відень сприяв формуванню так званого Легіону Українських Січових Стрільців. Галичан, запідозрених у симпатіях до православ'я і до Росії, піддавали жорстоким репресіям, кидали в концентраційні табори Талергоф і Терезин.
Подальший розвиток подій пов'язаний з крахом європейських імперій, із запеклою громадянською війною, що розгорнулася на величезному просторі колишньої Російської імперії, з іноземною інтервенцією.
Після Лютневої революції, в березні 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка претендувала на роль органу вищої влади. У листопаді 1917 року у своєму третьому універсалі вона заявила про створення Української Народної Республіки (УНР) у складі Росії.
У грудні 1917 року представники УНР прибули до Брест-Литовська, де йшли переговори Радянської Росії з Німеччиною та її союзниками. На засіданні 10 січня 1918 року голова української делегації зачитав ноту про незалежність України. Потім Центральна Рада у своєму четвертому універсалі проголосила Україну незалежною.
Продекларований суверенітет виявився недовгим. Буквально через кілька тижнів делегація Ради підписала сепаратний договір з країнами німецького блоку. Які перебували у важкому становищі Німеччині та Австро-Угорщині потрібні були українські хліб і сировину. Щоб забезпечити масштабні поставки, вони домоглися згоди на відправку в УНР своїх військ і технічного персоналу. Фактично використовували це як привід для окупації.
Тим, хто сьогодні віддав Україну під повне зовнішнє управління, не зайве згадати, що тоді, в 1918 році, подібне рішення виявилося фатальним для правлячого в Києві режиму. За прямої участі окупаційних військ Центральна Рада була повалена, а до влади приведений гетьман П.Скоропадський, який проголосив замість УНР Українську державу, яка перебувала, по суті, під німецьким протекторатом.
У листопаді 1918 року – після революційних подій у Німеччині та Австро-Угорщині – П.Скоропадський, який втратив підтримку німецьких багнетів, взяв інший курс і заявив, що "Україні першою належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації". Однак незабаром режим знову змінився. Настав час так званої Директорії.
Восени 1918 року українські націоналісти проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), а в січні 1919 року оголосили про її об'єднання з Українською Народною Республікою. У липні 1919 року українські частини були розгромлені польськими військами, територія колишньої ЗУНР опинилася під владою Польщі.
читайте також"Ракети долетять до Москви за 7 хвилин": Путін злякався вступу України в НАТО
У квітні 1920 року С.Петлюра (один з "героїв", яких нав'язують сучасній Україні) уклав від імені Директорії УНР секретні Конвенції, за якими – в обмін на військову підтримку – віддав Польщі землі Галичини та Західної Волині. У травні 1920 року петлюрівці вступили до Києва в обозі польських частин. Але ненадовго. Вже в листопаді 1920 року, після перемир'я між Польщею і Радянською Росією залишки петлюрівських військ здалися тим же полякам.
На прикладі УНР видно, наскільки нестійкими були різного роду квазідержавні утворення, що виникали на просторі колишньої Російської імперії в ході Громадянської війни і смути. Націоналісти прагнули до створення своїх окремих держав, лідери Білого руху виступали за неподільну Росію. Не уявляли себе поза Росією і багато республік, засновані прихильниками більшовиків. Разом з тим, за різними мотивами вожді більшовицької партії часом буквально виштовхували їх за межі Радянської Росії.
Так, на початку 1918 року була проголошена Донецько-Криворізька радянська республіка, яка звернулася до Москви з питанням про входження в Радянську Росію. Послідувала відмова. В. Ленін зустрічався з керівниками цієї республіки і переконував їх діяти у складі Радянської України. 15 березня 1918 року ЦК РКП(б) прямо постановив направити на український з'їзд рад делегатів, у тому числі з Донецького басейну, і створити на з'їзді "один уряд для всієї України". Території Донецько-Криворізької радянської республіки в подальшому в основному і склали області Південного Сходу України.
За Ризьким договором 1921 року між РРФСР, УРСР та Польщею західні землі колишньої Російської імперії відійшли Польщі. У міжвоєнний період польський уряд розвернув активну переселенську політику, прагнучи змінити етнічний склад у "східних крісах" - так у Польщі називали території нинішньої Західної України, Західної Білорусії та частини Литви. Проводилася жорстка полонізація, місцева культура і традиції придушувалися. Надалі, вже в роки Другої світової війни, радикальні угруповання українських націоналістів використовували це як привід для терору не тільки проти польського, а й єврейського, російського населення.
У 1922 році при створенні СРСР, одним із засновників якого виступила УРСР, після досить гострої дискусії серед лідерів більшовиків був реалізований ленінський план утворення Союзної держави як федерації рівноправних республік. У текст Декларації про утворення Союзу РСР, а потім до Конституції СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік з Союзу. Таким чином, в основу нашої державності була закладена найнебезпечніша "міна уповільненої дії". Вона і вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини. Почався "парад суверенітетів". 8 грудня 1991 року було підписано так звану Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій оголошувалося, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування". ДО РЕЧІ, Статут СНД, прийнятий ще в 1993 році, Україна не підписала і не ратифікувала.
У 20-30-ті роки минулого століття більшовики активно просували політику "коренізації", яка в Українській РСР проводилася як українізація. Символічно, що в рамках цієї Політики за згодою радянської влади в СРСР повернувся і був обраний членом Академії наук М.Грушевський – колишній голова Центральної Ради, один з ідеологів українського націоналізму, який свого часу користувався підтримкою Австро-Угорщини.
читайте такожПосол розкрив шалену мету Путіна щодо України
"Коренізація", безумовно, відіграла велику роль у розвитку та зміцненні української культури, мови, ідентичності. Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав'язувалася тим, хто себе українцем не вважав. Саме радянська національна політика - замість великої російської нації, Триєдиного народу, що складався з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремі слов'янські народи: російський, український і білоруський.
У 1939 році землі, раніше захоплені Польщею, були повернуті в СРСР. Їх значна частина приєднана до Радянської України. У 1940 році в УРСР увійшла частина Бессарабії, окупована Румунією в 1918 році, і Північна Буковина. У 1948 році – Чорноморський острів Зміїний. У 1954 році до складу УРСР була передана Кримська область РРФСР – з грубим порушенням правових норм, що діяли на той момент.
Окремо скажу про долю Підкарпатської Русі, яка після розпаду Австро-Угорщини опинилася в Чехословаччині. Значну частину місцевих жителів становили русини. Про це зараз мало згадують, але після звільнення Закарпаття радянськими військами з'їзд православного населення краю висловився за включення Підкарпатської Русі в РРФСР або безпосередньо в СРСР – на правах окремої Карпаторуської Республіки. Але цю думку людей проігнорували. І влітку 1945 року було оголошено – як писала газета "Правда" – про історичний акт возз'єднання Закарпатської України "зі своєю здавною батьківщиною – Україною".
Таким чином, сучасна Україна - цілком і повністю дітище радянської епохи. Ми знаємо і пам'ятаємо, що в значній мірі вона створювалася за рахунок історичної Росії. Досить порівняти, які Землі возз'єдналися з Російською державою в XVII столітті і з якими територіями УРСР вийшла зі складу Радянського Союзу.
Більшовики ставилися до російського народу як невичерпного матеріалу для соціальних експериментів. Вони марили Світовою Революцією, яка, на їхню думку, взагалі скасує національні держави. Тому довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні "подарунки". Зрештою, чим саме керувалися лідери більшовиків, шматуючи країну, вже не має значення. Можна сперечатися про деталі, про підгрунтя і логіці тих чи інших рішень. Очевидно одне: Росія фактично була пограбована.
Працюючи над цією статтею, ґрунтувався не на якихось секретних архівах, а на відкритих документах, які містять добре відомі факти. Керівники сучасної України та їх зовнішні покровителі воліють про ці факти не згадувати. Зате з найрізноманітніших приводів, до місця і не до місця, в тому числі за кордоном, сьогодні прийнято засуджувати "злочини радянського режиму", зараховуючи до них навіть ті події, до яких ні КПРС, ні СРСР, ні тим більше сучасна Росія не мають ніякого відношення. При цьому дії більшовиків щодо відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважаються. Зрозуміло чому. Раз це призвело до ослаблення Росії, то наших недоброзичливців це влаштовує.
В СРСР кордони між республіками, звичайно ж, не сприймалися як державні, носили умовний характер в рамках єдиної країни, яка, при всіх атрибутах Федерації, по суті була надзвичайно централізованою – за рахунок, повторю, керівної ролі КПРС. Але в 1991 році всі ці території, а головне – люди, які там жили, відразу опинилися за кордоном. І були вже дійсно відірвані від історичної батьківщини.
Що тут скажеш? Все змінюється. У тому числі - країни, суспільства. І звичайно, частина одного народу в ході свого розвитку - в силу ряду причин, історичних обставин - може в певний момент відчути, усвідомити себе окремою нацією. Як до цього ставитися? Відповідь може бути тільки один: з повагою!
читайте такожПутін бреше і лицемірить у своїх звинуваченнях на адресу України
Хочете створити власну державу? Будь ласка! Але на яких умовах? Нагадаю тут оцінку, яку дав один з найяскравіших політичних діячів нової Росії, перший мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак. Як високопрофесійний юрист він вважав, що будь-яке рішення має бути легітимно, і тому в 1992 році висловив наступну думку: республіки-засновники Союзу після того, як вони самі ж анулювали договір 1922 року, повинні повернутися в ті межі, в яких вони вступили до складу Союзу. Все ж інші територіальні придбання - це предмет для обговорення, переговорів, тому що анульовано підставу.
Іншими словами - йдіть з тим, з чим прийшли. З такою логікою важко сперечатися. Додам тільки, що довільну перекроювання кордонів більшовики, як уже зазначав, почали ще до створення Союзу, і всі маніпуляції з територіями проводили волюнтаристськи, ігноруючи думку людей.
Російська Федерація визнала нові геополітичні реалії. І не просто визнала, а багато зробила, щоб Україна відбулася як незалежна країна. У важкі 90-ті роки і в новому тисячолітті ми надавали Україні вагому підтримку. У Києві використовують свою "політичну арифметику", але в 1991 – 2013 роках тільки за рахунок низьких цін на газ Україна заощадила для свого бюджету більше 82 мільярдів доларів, а сьогодні буквально" чіпляється " за 1,5 мільярда доларів російських платежів за транзит нашого газу в Європу. Тоді як при збереженні економічних зв'язків між нашими країнами позитивний ефект для України обчислювався б десятками мільярдів доларів.
Україна і Росія десятиліттями, століттями розвивалися як єдина економічна система. Глибині кооперації, яка у нас була 30 років тому, сьогодні могли б позаздрити країни Євросоюзу. Ми є природними, взаємодоповнюючими один одного економічними партнерами. Такий тісний взаємозв'язок здатний посилювати конкурентні переваги, примножувати потенціал обох країн.
А він в України був значним, включав потужну інфраструктуру, газотранспортну систему, передові галузі суднобудування, авіабудування, ракетобудування, приладобудування, наукові, конструкторські, інженерні школи світового рівня. Отримавши таку спадщину, лідери України, оголошуючи про незалежність, обіцяли, що українська економіка стане однією з провідних, а рівень життя людей одним з найвищих у Європі.
Сьогодні промислові високотехнологічні гіганти, якими колись пишалися і Україна, і вся країна, лежать на боці. За останні 10 років випуск продукції машинобудування впав на 42 відсотки. Масштаб деіндустріалізації і в цілому деградації економіки видно за таким показником, як вироблення електроенергії, яка за 30 років на Україні скоротилася практично вдвічі. І нарешті, за даними МВФ, в 2019 році, ще до епідемії коронавірусу, рівень подушового ВВП України склав менше 4 тисяч доларів. Це нижче Республіки Албанії, Республіки Молдови та невизнаного Косова. Україна зараз - найбідніша країна Європи.
Хто в цьому винен? Хіба народ України? Звичайно ж, ні. Саме українська влада розтринькала, пустила на вітер досягнення багатьох поколінь. Ми ж знаємо, наскільки працьовитий і талановитий народ України. Він вміє наполегливо і наполегливо домагатися успіхів, видатних результатів. І ці якості, як і відкритість, природний оптимізм, гостинність – нікуди не поділися. Залишаються колишніми і почуття мільйонів людей, які ставляться до Росії не просто добре, а з великою любов'ю, так само як і ми до України.
До 2014 року сотні угод, спільних проектів працювали на розвиток наших економік, ділових і культурних зв'язків, на зміцнення безпеки, на вирішення спільних соціальних, екологічних завдань. Приносили відчутну користь людям - і в Росії, і на Україні. Саме це ми вважали головним. І тому плідно взаємодіяли з усіма, підкреслю, з усіма керівниками України.
Навіть після відомих подій в Києві в 2014 році давав доручення російському уряду продумати варіанти контактів по лінії профільних міністерств і відомств в частині збереження і підтримки наших економічних зв'язків. Однак зустрічного бажання як не було, так досі і немає. Тим не менш, Росія як і раніше входить в трійку головних торгових партнерів України, а сотні тисяч українців приїжджають до нас на заробітки і зустрічають тут привітність і підтримку. Така ось виходить "країна-агресор".
Коли розпався СРСР, багато і в Росії, і на Україні все ж щиро вірили, виходили з того, що наші тісні культурні, духовні, економічні зв'язки безумовно збережуться, як і спільність народу, в основі своїй завжди відчував себе єдиним. Однак події - спершу поволі, а потім все швидше – стали розвиватися в іншому напрямку.
По суті, українські еліти вирішили обґрунтувати незалежність своєї країни через заперечення її минулого, щоправда, за винятком питання кордонів. Стали міфологізувати і переписувати історію, виморювати з неї все, що нас об'єднує, говорити про період перебування України у складі Російської імперії та СРСР як про окупацію. Загальну для нас трагедію колективізації, голоду початку 30-х років видавати за геноцид українського народу.
читайте такожПутіну доведеться проковтнути образу від України
Відкрито і все нахабніше заявляли про свої амбіції радикали і неонацисти. Їм потурали і офіційна влада, і місцеві олігархи, які, пограбувавши народ України, вкрадене тримають у західних банках і готові продати матір рідну, щоб зберегти капітали. До цього слід додати хронічну слабкість державних інститутів, положення добровільного заручника чужої геополітичної волі.
Нагадаю, що досить давно, задовго до 2014 року, США і країни ЄС планомірно і наполегливо підштовхували Україну до того, щоб згорнути, обмежити економічне співробітництво з Росією. Ми - як найбільший торговельно-економічний партнер України-пропонували обговорити виникаючі проблеми у форматі Україна-Росія-ЄС. Але всякий раз нам заявляли, що Росія тут ні при чому, мовляв, питання стосується тільки ЄС і України. Де-факто західні країни відхилили неодноразові російські пропозиції про діалог.
Крок за кроком Україну втягували в небезпечну геополітичну гру, мета якої-перетворити Україну в бар'єр між Європою і Росією, в плацдарм проти Росії. Неминуче прийшов час, коли концепція "Україна – не Росія" вже не влаштовувала. Потрібна була "анти-росія", з чим ми ніколи не змиримося.
Замовники цього проекту взяли за основу ще старі напрацювання польсько-австрійських ідеологів створення "антимосковської Русі". І не треба нікого обманювати, що це робиться в інтересах народу України. Ніколи Речі Посполитій не потрібна була українська культура і тим більше Козача автономія. В Австро-Угорщині Історичні руські землі нещадно експлуатувалися і залишалися найбіднішими. Нацистам, яким прислуговували колабораціоністи, вихідці з ОУН-УПА, потрібна була не Україна, а Життєвий простір і раби для арійських панів.
Про інтереси українського народу не думали і в лютому 2014 року. Справедливе невдоволення людей, викликане найгострішими соціально-економічними проблемами, помилками, непослідовними діями тодішньої влади, просто цинічно використовували. Західні країни безпосередньо втрутилися у внутрішні справи України, підтримали переворот. Його тараном виступили радикальні націоналістичні угруповання. Їхні гасла, ідеологія, відверта агресивна русофобія багато в чому і стали визначати державну політику на Україні.
Під удар потрапило все те, що об'єднувало нас і зближує досі. Перш за все – Російська мова. Нагадаю, що нова "майданна" влада насамперед спробувала скасувати закон Про державну мовну політику. Потім був закон Про" очищення влади", закон Про освіту, практично викреслив російську мову з навчального процесу.
І нарешті, вже в травні цього року чинний президент вніс до Ради законопроект про"корінних народів". Ними визнаються лише ті, хто становить етнічну меншину І не має власної державної освіти за межами України. Закон прийнятий. Нові насіння розбрату посіяні. І це в країні – як уже зазначав - дуже складною за територіальним, національним, мовним складом, з історії свого формування.
Може прозвучати аргумент: раз ви говорите про єдину велику націю, триєдиний народ, то яка різниця, ким люди себе вважають-росіянами, українцями чи білорусами. Повністю з цим згоден. Тим більше що визначення національної приналежності, особливо в змішаних сім'ях - це право кожної людини, вільної у своєму виборі.
Але справа в тому, що на Україні сьогодні ситуація зовсім інша, оскільки мова йде про примусову зміну ідентичності. І найогидніше, що росіян на Україні змушують не тільки зректися свого коріння, від поколінь предків, а й повірити в те, що Росія – їх ворог. Не буде перебільшенням сказати, що курс на насильницьку асиміляцію, на формування етнічно чистої української держави, агресивно налаштованої до Росії, за своїми наслідками порівняємо із застосуванням проти нас зброї масового ураження. В результаті такого грубого, штучного розриву росіян і українців – сукупно російський народ може зменшитися на сотні тисяч, а то й на мільйони.
Вдарили і по нашій духовній єдності. Як і за часів Великого Князівства Литовського, затіяли нове церковне розмежування. Не приховуючи, що переслідують політичні цілі, світська влада грубо втрутилися в церковне життя і довели справу до розколу, до захоплення храмів, побиття священиків і ченців. Навіть широка автономія Української Православної Церкви при збереженні духовної єдності з Московським Патріархатом їх категорично не влаштовує. Цей зримий, багатовіковий символ нашої спорідненості їм треба будь-що зруйнувати.
Думаю, закономірно і те, що представники України раз по раз голосують проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН, яка засуджує героїзацію нацизму. Під охороною офіційної влади проходять марші, факельні ходи на честь недобитих військових злочинців з есесівських формувань. У ранг національних героїв ставлять Мазепу, який зраджував усіх по колу, Петлюру, який за польське заступництво розплачувався українськими землями, Бандеру, який співпрацював з нацистами. Роблять все, щоб викреслити з пам'яті молодих поколінь імена справжніх патріотів і переможців, якими завжди пишалися на Україні.
Для українців, які билися в лавах Червоної Армії, в партизанських загонах, Велика Вітчизняна війна була саме Вітчизняною, тому що вони захищали свій будинок, свою велику спільну Батьківщину. Більше двох тисяч стали Героями Радянського Союзу. Серед них легендарний льотчик Іван Микитович Кожедуб, безстрашний снайпер, захисниця Одеси і Севастополя Людмила Михайлівна Павличенко, відважний командир партизан Сидір Артемійович Ковпак. Це непохитне покоління билося, віддавало свої життя за наше майбутнє, за нас. Забути про їх подвиг - значить зрадити своїх дідів, матерів і батьків.
Проект "анти-Росія" відкинули мільйони жителів України. Кримчани і севастопольці зробили свій історичний вибір. А люди на південному сході мирно намагалися відстояти свою позицію. Але їх усіх, включаючи дітей, записали в сепаратисти і терористи. Стали загрожувати етнічними чистками і застосуванням військової сили. І жителі Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій будинок, мову, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір - після погромів, які прокотилися містами України, після жаху і трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де українські неонацисти живцем спалили людей, влаштували нову Хатинь? Таку ж розправу послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку та Луганську. Вони і зараз не відмовляються від подібних планів. Чекають своєї години. Але не дочекаються.
читайте також"Спусковий гачок для Путіна": експерт розкрив, як і чому РФ може напасти на Україну
Державний переворот, що послідували за цим дії київської влади неминуче спровокували протистояння і громадянську війну. За оцінкою Верховного комісара ООН з прав людини, загальна кількість жертв, пов'язаних з конфліктом в Донбасі, перевищила 13 тисяч осіб. У їх числі люди похилого віку, діти. Страшні, непоправні втрати.
Росія зробила все, щоб зупинити братовбивство. Були укладені Мінські угоди, які націлені на мирне врегулювання конфлікту в Донбасі. Переконаний, що вони як і раніше не мають альтернативи. У всякому разі, ніхто не відкликав свої підписи ні під Мінським "Комплексом заходів", ні під відповідними заявами лідерів країн "нормандського формату". Ніхто не ініціював перегляд резолюції Ради Безпеки ООН від 17 лютого 2015 року.
В ході офіційних переговорів, особливо після " обсмикування "з боку західних партнерів, представники України періодично заявляють про" повну прихильність "Мінським угодам, на ділі ж керуються позицією про їх"неприйнятність". Не мають наміру всерйоз обговорювати ні особливий статус Донбасу, ні гарантії для живуть тут людей. Воліють експлуатувати образ "жертви зовнішньої агресії" і торгувати русофобією. Влаштовують криваві провокації на Донбасі. Словом, будь-якими способами привертають до себе увагу зовнішніх покровителів і господарів.
Судячи з усього, і все більше переконуюся в цьому: Києву Донбас просто не потрібен. Чому? Тому що, по-перше, жителі цих регіонів ніколи не приймуть ті порядки, які їм намагалися і намагаються нав'язати силою, блокадою, погрозами. І по-друге, підсумки і Мінська-1, і Мінська-2, що дають реальний шанс мирно відновити територіальну цілісність України, безпосередньо домовившись з "ДНР" (террористическая организация. - ред.) і ЛНР за посередництва Росії, Німеччини та Франції, суперечать всій логіці проекту "анти-росія". А він може триматися тільки на постійному культивуванні образу внутрішнього і зовнішнього ворога. І додам - під протекторатом, контролем з боку західних держав.
Що і відбувається на практиці. Насамперед - це створення в українському суспільстві атмосфери страху, агресивна риторика, потурання неонацистам, мілітаризація країни. Поряд з цим-не просто повна залежність, а пряме зовнішнє управління, включаючи нагляд іноземних радників за українськими органами влади, спецслужбами і збройними силами, військове "освоєння" території України, розгортання інфраструктури НАТО. Не випадково, що згаданий скандальний закон про "корінних народів" приймався під прикриттям масштабних натовських навчань на Україні.
Під таким же прикриттям проходить і поглинання залишків української економіки, експлуатація її природних ресурсів. Не за горами розпродаж сільгоспземель, а хто їх скупить - очевидно. Так, час від часу Україні виділяють фінансові кошти, кредити, але під свої умови та інтереси, під преференції та пільги для західних компаній. До речі, хто буде віддавати ці борги? Мабуть, передбачається, що це доведеться робити не тільки сьогоднішньому поколінню українців, але їх дітям, онукам, так, напевно, і правнукам.
Західні автори проекту "анти-Росія" так налаштовують українську політичну систему, щоб змінювалися президенти, депутати, міністри, але була незмінною установка на Поділ з Росією, на ворожнечу з нею. Основним передвиборчим гаслом чинного президента було досягнення миру. Він на цьому прийшов до влади. Обіцянки виявилися брехнею. Нічого не змінилося. А в чомусь ситуація на Україні та навколо Донбасу ще й деградувала.
У проекті "анти-Росія" немає місця суверенній Україні, як і політичним силам, які намагаються відстоювати її реальну незалежність. На тих, хто говорить про примирення в українському суспільстві, про діалог, про пошук виходу з виниклого глухого кута, вішають ярлик "проросійських" агентів.
Повторю, для багатьох на Україні проект "анти-Росія" просто неприйнятний. І таких людей - мільйони. Але їм не дають підняти голову. У них практично забрали легальну можливість захистити свою точку зору. Їх залякують, заганяють у підпілля. За переконання, за сказане слово, за відкрите вираження своєї позиції не тільки піддають переслідуванням, а й вбивають. Вбивці, як правило, залишаються безкарними.
читайте такожПутін у розмові з Макроном знову звинуватив Україну
"Правильним" патріотом України зараз оголошується лише той, хто ненавидить Росію. Більше того, всю українську державність, як ми розуміємо, пропонується надалі будувати виключно на цій ідеї. Ненависть і озлоблення – і світова історія це не раз доводила – вельми хитке підставу для суверенітету, чревате багатьма серйозними ризиками і важкими наслідками.
Всі хитрощі, пов'язані з проектом "анти-Росія", нам зрозумілі. І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і живуть там близьких для нас людей використовували проти Росії. А тим, хто зробить таку спробу, хочу сказати, що таким чином вони зруйнують свою країну.
Діюча влада на Україні любить посилатися на західний досвід, розглядає його як зразок для наслідування. Так подивіться, як живуть поруч один з одним Австрія і Німеччина, США і Канада. Близькі за етнічним складом, культурою, фактично з однією мовою, вони при цьому залишаються суверенними державами, зі своїми інтересами, зі своєю зовнішньою політикою. Але це не заважає їх найтіснішій інтеграції або союзницьким відносинам. У них досить умовні, прозорі межі. І громадяни, перетинаючи їх, відчувають себе як вдома. Створюють сім'ї, вчаться, працюють, займаються бізнесом. До речі, так само, як і мільйони уродженців України, які живуть зараз в Росії. Для нас вони - свої, рідні.
Росія відкрита для діалогу з Україною і готова обговорювати найскладніші питання. Але нам важливо розуміти, що партнер відстоює свої національні інтереси, а не обслуговує чужі, не є знаряддям в чиїхось руках для боротьби з нами.
Ми з повагою ставимося до української мови та традицій. До прагнення українців бачити свою державу вільною, безпечною, благополучною.
Переконаний, що справжня суверенність України можлива саме в партнерстві з Росією. Наші духовні, людські, цивілізаційні зв'язки формувалися століттями, сходять до одних витоків, гартувалися загальними випробуваннями, досягненнями і перемогами. Наша спорідненість передається з покоління в покоління. Воно - в серцях, в пам'яті людей, що живуть в сучасних Росії та Україні, в кровних узах, що об'єднують мільйони наших сімей. Разом ми завжди були і будемо багаторазово сильніше і успішніше. Адже ми - один народ.
Зараз ці слова сприймаються деким в багнети. Можуть бути витлумачені як завгодно. Але багато людей мене почують. І скажу одне: Росія ніколи не була і не буде "анти-Україною". А якою бути Україні - вирішувати її громадянам.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
