Галина Вдовиченко

Я поважаю і видавництво «Нора-Друк», і «Клуб сімейного дозвілля». І в одних, і в других є майбутнє. Цього року у мене почалася співпраця з «Гранями-Т» та «Фоліо». Це нормальна практика співпраці з різними видавництвами. Усім видавництвам бажаю вистояти та зміцнитися. Що більше поруч сильних гравців – тим сильніша команда. Це стосується і письменників, і видавців, і книгорозповсюджувачів.

Для створення літературних шедеврів жодних передумов не треба. Цей процес не залежить від загальної атмосфери, від політичної обстановки та інших речей. Людина, якій є що сказати, обов’язково це зробить. І частіше навіть не «завдяки» чомусь, а «всупереч».    А от держава могла б допомогти просувати готовий продукт – українську літературу – у світі. Створити інститут підтримки перекладів, скажімо. Те саме могли б робити і олігархи. Звести собі такий пам’ятник нерукотворний, подивитись трошки вперед і вище. Бо зараз яка ситуація? У світі й готові спробувати сучасну україномовну літературу перекладати, але бажано після того, як її перекладуть російською... Немає таких фахівців, знавців двох мов, аби з української на китайську, скажімо, адекватно перекладати. (Є окремі виключення з правил, усім відомі, але я зараз не про них, а про масові переклади). А в світі все більше молодих людей, родини яких свого часу виїхали за кордон з України. Для цих молодих українська та інша мова – однаково рідні й вживані. Ось їм би і братися за переклади, у них ця справа пішла б. Тут би Україна їх і заохотила: перекладайте, ось вам грант на переклад, ми вас підтримаємо. Чимало країн саме так і роблять. Нам залишається до цього дожити.

Чесно – не знаю. «Бора» мені зараз найдорожча, найближча. Романи народжуються, як діти, зі своїм кольором очей, зі своїм характером. Мені вони рідні, а читач вибирає, немов приглядається до чужої людини: своя чи не своя. Хочу, щоб більше читачів пізнали у моїх книхках «свої».

Дозріла. Усе зійшлося в одній точці, і почала писати. Зараз так багато хочу сказати, так багато написати, що почала, як ніколи дотепер, шанувати час, кожну годину. Якась фобія розвинулась: шкода на це часу, не шкода...

Чому досі немає «Бори» в інтернет-крамниці – не знаю, треба видавців запитати. А щодо позначки на обкладинці про лауреатство, то я була проти. Моя думка була така: це збиватиме читача з пантелику. Він вирішить, що саме цей роман – лауреат «Коронації», але мені сказали, що лауреатство – це орден на усе життя. Варто було все ж таки цей орден сховати під обкладинку, якщо вже була така необхідність.

Мовне питання. Політикам, з їхнім дубовим підходом до усього делікатного – заборонити говорити на цю тему. Ми без них це питання вирішимо. Поступово, без істерик та педалювання, прислухаючись до думки розумних, відповідальних за свої слова людей.

Звичайно, майбутнє в української літератури є, навіть якби й державності (тьху-тьху) не було. Поки мова жива – житиме й література. А підтримати її – справа держави. Нам потрібна сучасна, цивілізована мережа книгарень. Щоб читачі з віддалених сіл та містечок мали б такий самий доступ до книжкових полиць, як і кияни з львів’янами, скажімо. Ну і ще важливо, аби українські письменники писали добре, щоб наші книжки шукали, читали, передавали їх з рук у руки, зачитували до дір. :)

Про жіночність. Тут головне ніколи не тримати у собі образи, не бути злопам’ятною людиною. Це дуже важливо. А ще я живу так само, як у 27 років, роблю те саме, ні в чому себе не обмежуючи, і не люблю, коли мої однолітки кажуть: «У нашому віці...»

Для мене ненаписана книжка – не тягар. Скоріше – усвідомлена необхідність. Я знаю, що маю її написати, що вона вже існує, а я її чи то викопую з піску, чи то вона з повітря проступає переді мною у деталях, а моє діло – допомогти їй реалізуватися, ожити. А тоді, коли її дописую, справді відчуваю неймовірне піднесення. Моя Бора у новому романі, наприклад, танцює фламенко, коли ставить крапку у своєму романі.

У моїх книжках – така реальність, якою я її бачу. Можливо, й казкова у чомусь. Але в житті казковості більше.

Для дітей я особисто пишу з більшою відповідальністю. Якщо дитина відкладе мою книжку вбік, не дочитавши – це означатиме, що я буду причетна до рівня «малочитання» в країні. Той, хто до 18 років не полюбив книжки, для кого читання не стало потребою – навряд чи почне читати пізніше.

Запорука?.. Та можна говорити про певні речі, які впливатимуть на успіх твору – і все одно помилишся. Хіба мало романів, де усі складові присутні, і у необхідних дозах, і тема актуальна, і мова хороша, а на виході – не спрацьовує. Головне, як на мене, щоб вдалося написати на межі своїх можливостей. І тоді не важливо, довго писатимеш чи швидко, раз прочитаєш написане чи правитимеш кожну сторінку по сто разів, головне – щоб на той момент ти написав на межі своїх можливостей. І тоді через деякий час ти неодмінно зрозумієш: завтра я напишу краще.    Я вже могла б жити виключно зі своїх книжок. Але дуже скромно. :) Заощаджуючи на дрібницях. :) Я маю щоденну роботу – у газеті «Високий Замок». Знаю, що за рахунок лише своїх книжок в Україні живуть кілька письменників, та й ті підробляють журналістами, скажімо, ведуть колонки. Або мають гранти. Але ми рухаємось у правильному напрямку. Думаю, не доведеться довго чекати, аби ситуація відчутно змінилась. Треба лише деякі важливі речі запровадити на державному рівні.

Є, звичайно. Але не надто багато. Висмикнеш якусь ниточку з власної історії – і починаєш плести тканину вже із зовсім іншими додатками. І виходить нова історія.

«Коронація слова» для мене залишиться доброю феєю. Вона дала мені шанс. Дала помітний старт, як Ірен Роздобудько, Ларисі Денисенко, багатьом іншим письменникам. Вона дала можливість підтвердити свій статус таким авторам, як Марія Матіос, Василь Шкляр... Серед її лауреатів опиняються такі різні літератори як, скажімо, Люко Дашвар та Михайло Бриних. Там є шанс для всіх. Але й момент випадковості та везіння теж присутній.    Чи братиму участь ще? За умовами конкурсу той, хто раз став переможцем у певній номінації, вже не має права брати участь знову. Тому мені залишається написати щось інше, не роман. Насправді – наразі нічого такого не планую. :)    Про яку премію мрію? Поганий той літературний солдат, який не мріє стати генералом :)))

Ніколи не витіснить! Посуне – однозначно, але не знищить. Паперова книжка існуватиме завжди.

Я люблю Львівські Форуми, як і будь-які книжкові ярмарки в Україні. Враження такі: читачів усе більше, їхні торби усе важчі, чергі довші, повітря у Палаці мистецтв усе менше...    Не встигла побачити багато з того, що запланувала. Водночас відбувалося по кілька дуже цікавих акцій. З класних вражень: фотопроект Ростика Шпуня (не впевнена, що правильно називаю прізвище) «БОМЖ» з письменниками «у ролі» безпритульних, читання віршів Олександром Кабановим, розмова письменників та літературних критиків у ресторані «Сало» про просування української літератури у світі, вулиці, на яких усі вітаються, рука, втомлена від автографів... Багато-багато хороших вражень. Згодом пригадаю: що ж я про те й те не сказала, а пізно буде.

Та сьогодні вранці... Була смішна історія з котячим кормом та дитиною, яка не хотіла їсти кашу. Переповідати немає сенсу. Це треба було бачити.

:))) Моментально – на жодне б не відповіла. Хіба сама себе запитала: «Де я?»

Дозріваю до того, аби самій водити авто. Те, що для когось – звичайне вміння, для мене буде потужним кроком вперед, новими можливостями. Є й деякі літературні задуми. Головне – себе дивувати, самому собі бути цікавим.