Підуть у підпілля та воюватимуть у судах: Ігор Козловський — про перспективи заборони УПЦ МП

Заборона діяльності УПЦ МП — це виклик для її священнослужителів, тому вони максимально тягтимуть час, вважає релігієзнавець.
Игорь Козловский, УПЦ МП, Киево-Печерская Лавра
Игорь Козловский, УПЦ МП, Киево-Печерская Лавра / Коллаж УНИАН

1 грудня Рада національної безпеки і оборони доручила кабінету міністрів запропонувати Верховній Раді заборонити діяльність Української православної церкви Московського патріархату в Україні, а також ініціювала перевірку законності перебування УПЦ МП у Києво-Печерській Лаврі. Таке рішення стало наслідком численних перевірок Служби безпеки України у приміщеннях, які підпорядковуються УПЦ МП у різних регіонах України. Також РНБО запровадила санкції проти намісника Києво-Печерської Лаври Павла (Лебедя), який відомий під прізвиськом "Паша Мерседес".

В інтервʼю Главреду релігієзнавець, громадський діяч Ігор Козловський розповів про те, як скоро український парламент може ухвалити законопроєкт про заборону УПЦ МП, чому Україні варто балансувати у питанні заборони та як цим може скористатися Росія.

Не могли б ви оцінити перспективи заборони діяльності Московського патріархату на території України? Які можуть бути перепони?

Вже є відповідний указ президента, який запроваджує в дію рішення РНБО у правовому полі. Там є певні пункти, вони зрозумілі і стосуються, по-перше, характеристики Української православної церкви та можливої заборони її діяльності, якщо буде виявлено її зв'язок з російським центром. По-друге, це розуміння того, що Україна — правова держава (про що говорив президент), а це означає, що нам потрібен відповідний закон, і ми не можемо отак просто взяти і заборонити. Для того, щоб його ухвалити, треба спочатку дати доручення Державній службі з етнополітики та свободи совісті та, відповідно, кабінету міністрів для підготовки такого закону. Далі провести відповідно релігієзнавчу експертизу статуту Української православної церкви і вирішити питання стосовно Києво-Печерської Лаври (запис розмови відбувався до того, як стало відомо про реєстрацію монастиря у складі ПЦУ. — Главред).

Тобто у цьому рішенні РНБО є певна послідовність, але є і питання, які вже зараз виникають як у громадянського суспільства, так і у фахівців. Зокрема, про двомісячний термін, протягом якого потрібно підготувати цей проєкт закону. Для мирного часу — це цілком нормальний термін, але якщо говорити про рішучі дії, то він викликає певне здивування. Тому що вже є відповідний законопроєкт, який зареєстровано у Верховній Раді. Він недосконалий, але його, можливо, варто взяти за основу і пришвидшити цей процес, щоб не складалося враження певного саботажу. Зрозуміло, що у цій ситуації ми можемо очікувати різних рухів і противників цього рішення, тому цей закон має враховувати норми і українського законодавства, зокрема Конституції, яка гарантує свободу совісті, а також міжнародні закони. Це — певна межа, яку ми повинні враховувати.

Що це означає? Згідно чинного законодавства України, релігійні організації можуть існувати і без права юридичної особи, тобто перебувати поза реєстрацією. Цей закон може передбачати заборону діяльності на всіх рівнях, як з реєстрацією, так і поза нею, а далі виникає проблема майна. У випадку державної власності з боку держави розриватимуться договірні стосунки, а от у випадку громад, коли ми розуміємо, що люди вкладалися, збирали кошти, будували храми, можуть виникнути проблеми. Те саме і з майном (включно рухоме), бо що з ним робити — це також питання, і все це має бути прописано у законі. Тобто є дуже багато складних ситуацій, які будуть виникати.

Оскільки свободу совісті ми заборонити не можемо, свідомість людей залишиться. Відтак УПЦ МП будуть намагатися продовжувати свою діяльність, через що ми можемо стикнутися з проблемою нелегального існування цієї церкви, тобто підпілля. Як це, наприклад, було під час існування Радянського Союзу, коли церква була єдиним підпіллям, яке існувало протягом усього часу, і з цим нічого не могли вдіяти навіть спецслужби. А це означає, що потрібно працювати і зі свідомістю людей.

Крім того, заборону діяльності також можна вважати меседжем до самої УПЦ МП, яка протягом тривалого часу не могла до кінця вирішити, чи є вона церквою українського народу. Ми це бачимо і по тих заявах, які були зроблені, і по нерішучих кроках відʼєднання від Московського патріархату, по тих моментах, які ми бачили у їхній літературі, що вилучила СБУ під час обшуків. Зокрема, там були прямі тексти, які стосуються якраз заперечення існування України та української ідентичності, тим самим продовжуючи ідеологію "русского мира". Ми не почули з вуст очільників цієї церкви прямого засудження колаборації, яка зафіксована серед єпископату, священників і мирян. Це — ще одна проблема, бо немає оцінки. Немає і діалогу з Православною Церквою України (ПЦУ), зі Вселенським патріархатом, УПЦ МП продовжують ту саму політику, яка є у Москві. Тобто була велика кількість питань, які ця церква мала вирішити, і от тепер терпець увірвався.

Ці два місяці їм також потрібні, аби вони якось прийшли до усвідомлення небезпеки своєму існуванню і вступили в діалог з державою, чітко проговорили усі моменти, щось визнали (бо треба визнавати свої помилки), вступили в діалог щодо можливого обʼєднання з ПЦУ із залученням Вселенського патріархату та, можливо, держави Україна. Тобто показати і собі, і світові, і державі, що УПЦ МП — все-таки українська церква, і вони остаточно розривають звʼязки з Московським патріархатом. Це — складне питання, є різні течії, і люди, які є у єпископаті, не всі хотіли б розривати ці звʼязки.

Крім того, вони можуть піти й на інший крок, сказати, що заборона УПЦ МП — це переслідування церкви, порушення прав і свобод. І, таким чином, підтверджуючи меседжі, які йдуть з Росії щодо гоніння "русской православной церкви". Так УПЦ МП може спробувати стати церквою-мученицею, і налаштовувати своїх вірян на те, що вони є справжньою, істинною церквою, бо їх гонять за Христа. А це — якраз євангельська істина. Зрозуміло, що їх не за імʼя Христа заборонятимуть, але оскільки свідомість людей окупована, вона реагуватиме на сигнали у проповідях та виступах своїх очільників, священників та вірити їм.

Тобто люди це підтримають, так?

Так, і це даватиме їм [УПЦ МП] додаткові сили для того, щоб вони виглядали справжньою церквою. Це — небезпечний шлях, особливо під час війни, тому держава має не тільки ухвалювати такі закони, але й наполегливо продовжувати діалог з цією церквою на різних рівнях. Тобто не просто забороняти, а конструктивно знаходити шляхи виходу з цієї ситуації. Не заганяти їх у кут, а давати їм шанс знайти у собі сили змінити свою канонічну і політичну орієнтацію.

Якщо говорити про заборону, то очевидно, що буде якийсь супротив. Чи можливо його перебороти за яких умов і віряни, і представники церкви можуть погодитися, якщо не обʼєднати церкви, то хоча б зменшити вплив Московського патріархату в Україні. Як це можна зробити?

Розумієте, вони працюють не тільки у правовому полі України, а й у канонічному просторі православної церкви. Є канони, які чітко описують, яка церква є або повністю, або відносно незалежною — автокефальна, автономна або екзархат. УПЦ МП не є ані автономною, ані автокефальною, ані екзархатом. ПЦУ — це канонічна автокефальна церква, вона є у диптиху (переліку православних автокефальних церков. — Главред). УПЦ МП розглядається світовим православ'ям як складова частина Московського патріархату. Тобто вони не вирішили канонічні питання до кінця і не сказали, що розривають звʼязки. Але ми бачимо, що у їхньому статуті сказано, що вони існують згідно грамоти, яку видав московський патріарх у 1990 році. А там записано, що вони є фактично частиною Московського патріархату і поєднуються зі світовим православ'ям через Московський патріархат.

Цей канонічний зв'язок є — це реальність. Як їм це вирішити? Вони не можуть оголосити свою автокефалію, бо якщо вони її оголошують, Вселенський Патріарх та інші церкви можуть сказати (і вони про це вже говорять), що вже є канонічна автокефальна церква України, ПЦУ, до якої ми вам пропонували доєднатися ще у 2018 році, але ви цього не зробили. Це для них є викликом, який треба переосмислювати, вирішувати. Тому вони із цим тягтимуть, доводити до судових слухань. Так само, як це було із законом про перейменування релігійних організацій, які мають свій центр у країні-агресорі, який був ухвалений ще у 2018 році і виявився "сплячим" законом, тому що через оскарження у судових інстанціях він призупинився. Хоча насправді, використовуючи цей закон, вже можна було починати цю роботу по переосмисленню позицій, та цього не сталося. Поточний закон про заборону діяльності УПЦ МП може спрацювати, але є небезпека у тому, що він може бути оскарженим у суді, через почнеться система багатомісячних чи навіть багаторічних слухань. І ми будемо бачити, що церква продовжуватиме діяти, бо питання ще не вирішено.

А як надовго у часі може розтягнутися цей процес заборони?

Закону вже чотири роки — і нічого, він не працює. Тут потрібно розуміти, що дуже часто у нас є "сплячі" закони. Наприклад, закон про заборону розпалу ворожнечі на підставі релігійних вірувань (мова йде про закон "Про свободу совісті та релігійні організації", який було частково визнано неконституційним. — Главред), хоча вона присутня у риториці Московського патріархату, коли там кажуть, що ПЦУ "не канонічні", "сектанти", тощо. Це — мова ворожнечі, яка, згідно чинного законодавства потребує і карного переслідування. Але ж це роками не запроваджували в дію — якби було кілька прикладів, питання можна було б вирішувати далі. Як написано у Новому завіті — якщо не працює мова любові, то працює закон. Вони хочуть, щоб усе було по закону, так і буде.

Якщо говорити про процедурні моменти. Наскільки я розумію, оскільки в Україні запроваджено воєнний стан, змінювати Конституцію не можна, але цей закон, як ви сказали, теж передбачає зміни до Конституції…

35 стаття Конституції — про свободу совісті, згідно якої кожна людина має право вільно сповідувати будь-яку віру і вільно її розповсюджувати. Юристи на їхньому боці можуть сказати, що УПЦ МП, мовляв, забороняють вільно сповідувати віру і задовольняти свої релігійні потреби. І якщо пройдуть усі суди в Україні, вони можуть подати в міжнародні суди, де західні і українські правозахисники можуть подати голос. З точки зору іміджу України, це — важлива складова як для країни, яка йде до ЄС і є правовою державою. Ми тут йдемо по тонкій межі.

А як може реагувати Росія?

Вона одразу зреагує. Це такий "подарунок" для росіян, адже вони саме з цього і починали війну, коли казали про переслідування в Україні, у тому числі, і з православної церкви. Але ми не маємо на це якось реагувати та оглядатися на них, тому що вони будь-що будуть це використовувати — нам більш важлива західна реакція, ніж російська. Та ми маємо не просто дивитися на ті чи інші реакції, а й розуміти, що ми маємо на увазі під поняттям "правова держава". До того ж, ми протягом тривалого часу взагалі не працювали зі свідомістю людей. Починаючи з освіти, культури, медіа ми якось не враховували те, що свідомість пластична і має особливості, які, якщо людина не є мислячою, можуть бути небезпечними. І люди, які відбирають ту чи іншу інформацію, виходячи зі своїх уподобань, що з ними співпадає чи ні. Те, що люди в Україні досі ділять один одного на прибічників Порошенка та Зеленського, свідчить про те, що вони не розуміють до кінця складність людської свідомості. Я вже не кажу про релігійну свідомість, особливо ту, яка формувалася під впливом тих чи інших священиків, очільників великих церков, тобто авторитетів. Саме вони фактично заповнювали простір і, таким чином, формували цих людей. Ось із цим потрібно працювати, і це також виклик — це не просто правова держава, а культура мислення. З цим потрібно працювати, щоб, враховуючи ці ситуації, наше суспільство дорослішало саме у вмінні мислити.

Українське суспільство плюралістичне — у нас є представники різних конфесій, культур, регіонів тощо. І це — нормально, бо будь-яка здорова система саме плюралістична. Але для того, щоб вона існувала, потрібно навчити людей розмовляти одне з одним. Тобто навчити людей не тільки відстоювати свою точку зору, а й намагатися побачити в іншій людині іншу точку зору, його право на цю точку зору. Бути, з одного боку, асертивними, а з іншого — емпатичними, і таким чином створювати атмосферу спілкування.

Чому я спитала про можливу реакцію Росії, хоч і розумію, що це найменше, на що ми маємо звертати увагу. Для РПЦ ті Лаври, які контролює УПЦ МП, є такими самими святинями. Якщо говорити про Києво-Печерську Лавру, наприклад, адже вона на фоні інших церков певним чином відособлюється. Чи може Росія, якщо побачить, що в Україні триває хвиля заборони, вдатися до ракетних ударів по Лаврі чи буде вона настільки радикально діяти?

Дійсно, Лавра — це найвищий статус як у православній церкві, так і у греко-католицькій. Якщо в Росії їх тільки дві — Троїце-Сергієва та Олександро-Невська у Санкт-Петербурзі, то в Україні три православні і дві греко-католицькі. Ми — особлива держава, особлива територія для християнського світу (що ми навіть не усвідомлюємо до кінця, до речі). І це, зрозуміло, також є святинями для всього православного світу. Але ми живемо поруч із божевільним сусідом, і що в цій хворій голові може виникнути важко прогнозувати. Це — дійсно хворі люди, які створили ідеологію "русского мира" або путінізму, як зараз кажуть, де ідеї заперечують реальність. Вони її підмінюють і, таким чином, намагаються знищити реальність. Бо наша реальність — це виклик для їхніх ідей. Так само, до речі, було і в нацистській Німеччині. Що відбулося в головах цих людей? Зрозуміло, що це — хвороба. Знову ж таки, це про свідомість, яка не може вмістити реальність, і для якої реальності не існує. Тож щойно відбуваються зміни у православному просторі, це може викликати у них певні бажання, у тому числі знищити і ці споруди. Не хотілося б у це вірити, але хвороба серйозна, тож очікувати можна будь-чого.

Якщо говорити про лаври, які зараз підпорядковуються УПЦ МП, чи є можливість у держави повернути їх ПЦУ?

Держава передала в користування ці приміщення, тому що це — наша національна гордість. Усієї нації, незалежно від конфесії. Є умови користування ними (недарма у рішенні РНБО сказано саме про перевірку умов, щоб подивитися, як вони користуються ними цим майном. А там є проблеми і порушення, адже на їхніх територіях будувалися нові споруди. Свого часу там зробили город, через що в ґрунт печер почала надходити вода. Тобто є порушення, які вже давно можна було використовувати для того, щоб вирішити це питання. Якщо зараз вже є рішення РНБО та указ президента, то буде більше ретельно це досліджуватися.

На початку ви говорили, що нинішня УПЦ МП може продовжувати нелегальне існування? А як це виглядатиме що буде далі відбуватися?

Ми знаємо з історії, як існували у підпіллі церкви під час СРСР. Ми бачимо, що десятиліттями так було в УГКЦ — були священники, ченці, віряни, треби, і обряди хрещення та поховання. Люди вдень працювали, а ввечері ставали священниками тощо. Далі усе залежатиме від того, що вони говоритимуть. Мовляв, бачте, ми страждаємо, і ця влада богопротивна. Тобто налаштовувати вірян проти можуть. Не всі, зрозуміло, але будуть обовʼязково і ті, хто налаштовуватиме вірян. Є серед МП і проукраїнські люди, причому і серед священників, і серед вірян, які вважають себе українцями, але просто вони звикли жити у цій церкві. Це по-перше. По-друге, дуже довго ця мова ворожнечі розʼєднувала їх з ПЦУ. Пройти через це покаяння, тобто змінити свідомість, дуже важко психологічно на індивідуальному рівні, а уявіть, що це для спільноти, яка живе не тільки своїм розумом, але й колективною свідомістю.

Хотілося б вірити, що ситуація, не тільки церковна, але й взагалі, під час війни, коли ми в реальності бачимо, що таке "русский мир" і це стосується тебе особисто, буде поступово змінювати свідомість людей. І вже багато хто або громадами переходить у ПЦУ, або індивідуально ніжками до її храмів. Цей процес ще не набув масовості, але він триває. Але небезпеки теж треба враховувати — не тільки прогнозувати їх, але й займатися профілактичною роботою з людьми.

Що буде далі зі священнослужителями, які підтримують РФ як із ними бути?

Усі вони є громадянами України. Законодавство держави, яка працює у правовому полі, може притягати до відповідальності не за думки, а за дії. Тобто якщо будуть дії, то, зрозуміло, до цих людей будуть і питання.

Реклама
Підтримайте Главред

Останні новини

Реклама
Реклама
Реклама
Ми використовуемо cookies
Прийняти