Претензії Трампа до Гренландії та Венесуели: Розумний – про ризики для України

Військова операція США у Венесуелі та активізація риторики Білого дому щодо Гренландії ставлять під сумнів самі засади міжнародного права й світового порядку, на які досі спиралася Україна у війні з Росією. Це створює для Києва нові вразливості — але водночас і відкриває несподівані можливості.

В інтервʼю Главреду політичний експерт, професор кафедри міжнародних відносин Київського університету імені Бориса Грінченка Максим Розумний розповів, чи можуть Україну спробувати "обміняти" у великій геополітичній грі з РФ, чому до захоплення Гренландії знадобиться багато часу, а також як позначиться на Україні фокус США на Західній півкулі.

Чим для України загрожують територіальні претензії США щодо Гренландії та Венесуели, і чи бачите ви в цьому реальні ризики? Як би ви оцінили цю ситуацію?

Те, що відбувається навколо Венесуели, а також територіальні претензії адміністрації Дональда Трампа до Гренландії, делегітимізує й знецінює те, що ми називаємо міжнародним правом – Статут ООН та принципи, на яких побудований сучасний світовий порядок, принаймні на рівні декларацій. І, звичайно, для України це невигідно: остаточний злам цього світового порядку та скасування правил гри створюють для нас серйозні ризики. Україна сьогодні не є найслабшою державою у світі, але ми вже четвертий рік у війні, ми виснажені, і нам, безумовно, було б дуже доречно апелювати саме до цих правил та їх дотримання. Тому все це створює для нас певні проблеми.

З іншого боку, у цій ситуації є й моменти, які для України не можна назвати не сприятливими, але принаймні нейтральними. Наприклад, коли країни так званого глобального Півдня або антизахідної коаліції — Росія, Китай, Індія — починають апелювати до міжнародного права, це часом ставить їх у незручне або навіть смішне становище. Зокрема, коли речницю міністерства закордонних справ Китаю, яка заявляє про необхідність дотримання міжнародного права і поваги до суверенітету держав, запитують: "А це поширюється і на Україну?" — вона не може дати жодної змістовної відповіді, обмежуючись фразою про "дуже чітку позицію Китаю щодо України", що фактично є відмовою від відповіді.

Аналогічно виглядають доволі безпорадно і виступи Небензі на Раді Безпеки ООН у контексті російської агресії проти України. У цьому сенсі Україна навіть може бути корисною для адміністрації Трампа як прецедент: стає складніше критикувати США з боку Росії, Китаю чи їхніх сателітів — Ірану, КНДР та інших.

Зрештою, сама загроза, пов’язана з руйнуванням правил і тим, що вони фактично не діють, не є новиною. Просто зараз це стало остаточно очевидним. Із менш очевидних важливих можливостей для України в цій ситуації — позиція Європи, яка поступово увиразнюється й має ставати дедалі принциповішою. Адже за поточних умов Європа фактично залишається єдиним форпостом і ліберальних цінностей, і відданості принципам світового порядку, побудованого на свободі, рівності та справедливості. Це зміцнює наш союз із Європою: ми входимо до коаліції, яка стоїть на захисті цих принципів. Це не вирішальні переваги, але вони дають Україні простір для геополітичного маневрування й позиціонування.

З огляду на те, що нинішня адміністрація Сполучених Штатів дедалі більше зосереджується на питаннях західної півкулі — зокрема на ситуації у Венесуелі та інших регіонах, — наскільки це загалом зміщує зовнішньополітичний фокус США? І наскільки серйозними можуть бути наслідки для України, якщо Сполучені Штати справді більше концентруватимуться на цих напрямах, ніж на війні в Україні?

Ми бачимо, що нинішня адміністрація США дедалі більше зосереджується на західній півкулі — зокрема на ситуації у Венесуелі та інших країнах. Однак, по суті, переорієнтація США і їхній вихід із кола активних союзників України відбулися значно раніше — тут немає нічого принципово нового. Радше це стало новиною для Європи, хоча й не першої свіжості, що Сполучені Штати перестають бути її безумовним союзником.

Якщо США зосереджуються на західній півкулі, це несе загрози для України в тому сенсі, що теоретично, як про це зараз говорить російська пропаганда, Україну можуть "обміняти" на Венесуелу. Втім, у такому обміні вже немає реальної потреби, оскільки Ніколаса Мадуро американці захопили й без цього. Крім того, є аргумент, що їхня увага буде переключена на інше поле протистояння. Але це не надто вагомий аргумент, адже насправді Сполучені Штати грають одразу на багатьох "шахових дошках". Те, що вони зараз роблять у Венесуелі, — не новина: теоретично на горизонті завжди були й Куба, і Болівія, і Мексика. Це постійна частина американської зовнішньої політики. При цьому нікуди не зникають ані Тайвань, ані Ізраїль. Навіть попри те, що в останній редакції Стратегії національної безпеки зазначено, що Близький Схід нібито втрачає актуальність для США, підтримка Ізраїлю від цього не зменшується.

Тому я б не говорив про якийсь суто арифметичний перерозподіл уваги — його насправді не відбувається. Іншасправа, що для України було б значно небезпечніше, якби Сполучені Штати переорієнтувалися на союз із Росією. Тобто якби Трампу вдалося переконати Путіна переорієнтуватися із союзу з Китаєм на союз із Америкою — у тому вигляді, в якому Сполучені Штати постають сьогодні в контексті цих подій. У такому разі це справді була б серйозна загроза для України, адже жодні моральні чи політичні стримувальні фактори для адміністрації Трампа вже не мали б значення. Якщо припустити, що Путін у такій ситуації "попросив би" Україну, я думаю, Трамп міг би погодитися на це в обмін на відмову Росії від союзу з Китаєм.

Рекомендуємо:

Трамп обрав нову ціль після Венесуели - яка країна Європи під загрозою вторгнення

А чи може Володимир Путін, зважаючи на збіг інтересів Росії й США у Венесуелі та щодо Гренландії, спробувати використати ці питання як предмет торгу з Дональдом Трампом в обмін на поступки щодо України?

Поки що це виглядає малоймовірним і не проглядається як реальна небезпека. Перш за все тому, що Трамп має дуже обмежений набір інструментів, які він може запропонувати Путіну. Зокрема, в контексті протистояння з Європою він не здатен гарантувати Росії ані зняття санкцій, ані повернення на європейські ринки — а саме цього Росія потребує найбільше.

Тому протистояння інтересів є об’єктивним: на ринках усі завжди конкурують між собою, і коли вдається отримати перевагу над конкурентом, нею намагаються скористатися. Але зараз у фокусі російсько-американського контексту сьогодні — потенційна вигода від співпраці, яку могли б отримати обидві сторони. Саме ця тема зараз розігрується як основна карта. У цьому зацікавлена лобістська група, представлена з одного боку Кирилом Дмитрієвим, а з іншого — Стівом Віткоффом. Саме цю карту вони і намагаються розіграти.

Те, що інтереси США та Росії час від часу будуть перетинатися, зіштовхуватися і навіть жорстко конфліктувати — як, наприклад, у Венесуелі, де з одного боку був "Вагнер", а з іншого — американська "Дельта", — є нормальним. Це не суперечить логіці процесів і не скасовує можливостей для ситуативної співпраці.

У питанні Гренландії, як ми бачимо, Європа і Сполучені Штати не можуть дійти згоди. Європейські лідери вже зробили спільну заяву у відповідь на територіальні претензії Дональда Трампа. Як, на вашу думку, надалі розвиватиметься ця ситуація? Чи має Європа реальні важелі тиску на Трампа, якими вона могла б скористатися, щоб скоригувати його позицію?

Чесно кажучи, я не думаю, що питання Гренландії наразі стоїть гостро в практичній площині. У мене є для цього два аргументи. По-перше, Трамп говорив про Гренландію ще під час своєї першої каденції, і відтоді, по суті, мало що змінилося. Це радше його постійна риторика, яку він зараз знову актуалізував на хвилі політичної ейфорії.

По-друге, у Венесуелі ще далеко не все зрозуміло, і є велика ймовірність, що Сполучені Штати "застрягнуть" у цій проблемі, і їм буде не до Гренландії найближчим часом. Тим більше, виглядає так, що найбільш системним і ефективним менеджером цих американських проєктів є Марко Рубіо, а для нього безперечними пріоритетами залишаються Карибський басейн, Венесуела та Куба. Тому, я думаю, до Гренландії черга дійде нескоро. У найближчій перспективі це протистояння буде поступово викристалізовуватися, чітко вербалізуватися, але не перейде в практичну площину.

Тим більше, що для Сполучених Штатів атака на Данію або захоплення Гренландії — попри всі відмінності між цими кейсами — також стала б червоною лінією у відносинах з Європою, Канадою та загалом із вільним світом та традиційними союзниками США. Тому навіть якби Америка рухалася до такого рішення поступово, це все одно зайняло б кілька років. Водночас у США все ж таки є демократія, а, отже, можливі зміни курсу і зміни адміністрації. Тому навряд чи цей процес розвиватиметься лінійно і "трампізм" утвердиться так само, як путінізм у Росії.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред