Леся Вороніна

Авжеж, на останньому Форумі видавців ми отримали відзнаку за книжку з серії «Світова література для дітей» – це вільний переказ «Фауста» з геніальними малюнками Клауса Ензіката. І мушу признатися, що це нам було дуже приємно, бо головним завданням «Прудкого Равлика» є прищепити нашим дітям добрий смак до літератури і не до мультяшно-попсової, а справжньої талановитої ілюстрації.

Знаєте, тепер, коли я займаюся видавничою справою, а на власні книжки часу майже не залишається, а написати продовження нямликів і Хлюся так хотілося б...

Тільки тоді, коли в них буде багато гумору, не буде безнадії, кривавих подробиць, і завершуватимуться вони щасливо. Терпіти не можу деякі голівудські рецепти, на кшталт: «Добро боролося зі злом і врешті перемогло його, довго припікаючи паяльником». А хіба ні? Чи не зустрічали Ви таких сюжетів, коли позитивний герой так бореться за справедливість, що від лиходія залишається лише «обуглєнная тушка».

«А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» і «Видавництво Старого Лева». Могла б рекомендувати й наші книжки від «Прудкого Равлика», але це буде нескромно... В усякім разі ми дуже сподіваємося, що досягнемо блискучого рівня тих видавництв, які я щойно назвала.

Відкрию таємницю: позавчора пізно ввечері Катя Штанко домалювала останню ілюстрацію до моєї нової книжки «Слон на ім’я Ґудзик» і швиденько побігла на вокзал, встигла до останнього потягу на Львів і передала ту чудову картинку. А книжка має вийти у «Видавництві Старого Лева» до свята Миколая. Дай Боже!

Напевно, я б дуже хотіла написати про дитинство моїх улюблених письменниць – Астрід Лідґрен, Туве Янсон і про чудову голандську письменницю Анні Шмідт, книжки якої я відкрила для себе зовсім недавно. Мені здається, що коли б ми зустрілися у часопросторі, то стали б друзями. На жаль, всіх цих людей уже досить давно немає на світі, але для мене вони живі, бо книжки їх зовсім не постаріли.

Якщо запросять – із радістю поїду.

Ну, що я можу сказати? Жодних статистичних даних щодо здійснення бажань і ворожіння на Прудкому Равлику не маю, але й рекламацій досі не було. А тепер відкрию секрет для тих, хто не знає подробиць чарівних властивостей Прудкого Равлика. Треба спершу поворушити верхній правий ріжок Равля, потім загадати бажання, тоді подзвонити в малесенький дзвіночок, що висить над віконцем у хатці-мушлі Прудкого Равлика, а потім зазирнути всередину. І все! Замовлення прийнято. Є, щоправда, варіанти. Дехто із особливо забобонних шанувальників равликових чар вважає, що, окрім попередніх дій, треба неодмінно ще й полоскотати Равлика за передню праву п’ятку (як у кожного порядного равлика, у нашого є три пари ніжок, не кажучи вже про дві пари ріжок та дві пари ручок). А зробила його пані Олена Терехова, яку надихнув малюнок Каті Штанко. Ось уся правда про нашого супер-равля. Ігорю, я вже сьогодні на ньому поворожила, так що у І. буде все добре!!!

1) У мене є дві улюблені художниці – Катерина Штанко і Катя Білєтіна. Крім того, що вони прекрасні художниці – вони мої подруги. Ось так мені пощастило. Думаю, що успіх дитячої книжки залежить від ілюстрації. Отже, мої художниці – це мої однодумці, друзі і багато в чому співавтори.    2) Про інопланетян сказати не можу – це мій секрет.    3) У Діда Мороза вірила до шести років і страшенно плакала, коли вреднющий хлопець із сусіднього двору розповів мені всю правду про приліплену бороду, штучний червоний ніс. Просто його батько підробляв на дитячих ранках, і він виявив «робочий костюм» Діда Мороза у їхній шафі.

Жодного графіка у мене немає, хоча коли підписую угоду з видавництвом, то маю здати свій рукопис вчасно. І це дуже складний момент – щойно творчість переходить у рутинний процес, тікає натхнення. Це все одно що закохуватися за планом, чи в певні години насолоджуватися запахом троянди, чи милуватися від першої до другої дня гарним краєвидом. Тому тут потрібна золота середина. Коли сідаю писати, вже знаю, якими будуть мої герої, що з ними трапиться. Але дуже часто, особливо коли вже сюжет достатньо «закручений», мої герої самі починають диктувати логіку своєї поведінки, вони вже мають власні уподобання, і якщо не дослухатися до їхніх голосів, можеш збитися на манівці, і книжка буде невдалою.

Знаю, що це дуже небезпечно, бо інколи переростає у справжню манію. Я зустрічалася з такими дітьми, їх навіть доводиться лікувати. І це дуже серйозно – дитина підміняє реальне життя життям віртуальним, адже ж воно набагато яскравіше і може спокусити і позбавити дитину, особливо вразливу, від комплексів, страхів і труднощів спілкування з навколишенім світом. Але, звичайно, уявити наше життя без комп’ютера просто неможливо, і гадаю, що багато залежить від батьків. Насправді дитину треба і можна «перемкнути». Той самий драйв вона може отримати, катаючись на гірських лижах, здираючись на височенну гору та й просто граючи у футбол на сусідньому подвір’ї, забиваючи справжній, а не віртуальний гол. Просто дитину треба любити – не теоретично і не на словах, а віддавати їй свій час і свою увагу.

Дуже прислухаюся до думки своїх малих читачів. Ось недавно одна маленька дівчинка запитала: «А чому у Вашого Прудкого Равлика така велика сива борода? Хіба старі равлики можуть бігати швидко?» Зараз поясню, в чому річ. У мене є книжка «Планета смугастих равликів». Я взагалі люблю равликів і маю навіть цілу колекцію глиняних, скляних, солом’яних, дерев’яних равликів. Є навіть один, зроблений із лави вулкану Етна. І коли мені на початку цього року запропонували створити диитяче видавництво, то ми назвали його «Прудкий равлик». Чудова майстриня Олена Терехова зробила такого симпатичного Прудкого Равлика, що тепер на книжкових ярмарках біля нього відбуваються цілі фото-сесії. А після того, як та дівчинка запитала про бороду, ми свого равлика омолодили – він тепер молодий, завзятий і, сподіваємося, бігатиме ще прудкіше. І мій літературний равлик також дещо трансформувався. Так що до критичних зауважень своїх читачів дослухаюся уважно і роблю висновки.

Я б попросила Золоту Рибку, щоб з нашого життя зникло хамство і жорстокість, щоб люди жили за законом: не роби іншим того, що не хочеш, щоб зробили тобі. Все дуже просто, але чомусь ми часто про це забуваємо.

У мене є син, дорослий, йому 29 років. Я до нього дуже дослухаюся, хоча він буває досить суворим у своїх оцінках, наприклад, моїх стосунків з комп’ютером. А взагалі ми з ним дуже дружимо. Я ніколи не була мамою-начальницею, а завжди ставилася до нього, як до цілком самостійної людини. Здається, мій Женя це оцінив. В уякому разі ми з ним дружимо, і нам цікаво розмовляти на різні теми.    Власне всі свої перші казки та фантастичні історії я написала для малого Жені, він був досить капосною дитиною, і заспокоїти його можна було тільки розповідаючи якісь неймовірні й дуже закручені історії. Тепер він виріс, і сподіваюся, що скоро читатимуть мої книжки вже його діти.    А першим моїм читачем є Ірен Роздобудько.

Цієї весни я познайомилася з дуже гарною людиною – литовською художницею і письменницею Сігуте Ах. Її книжку «Амброзій, Мурчик і Янгол» ми видали найпершою. А потім Сігуте приїхала до Києва, і я брала участь в її майстер-класах у книгарні «Є» та в Києво-Могилянській академії. Це було щось фантастичне, і я, і обидві Каті – Штанко і Білєтіна – просто закохалися в Сігуте, спілкувалися з нею так, ніби знали все життя. А тепер Сігуте запросила нас до Вільнюса, хоче повести нас до своїє чарівної хатини серед казкового лугу. Вона розповіла, що спочатку вимріяла це місце, намалювала у своїй книжці, а потім воно матеріалізувалися. І ось тепер Каті і я готуємося до подорожі. Сподіваюся, що Равлик нам допоможе, тим більше, що у нас з ним особливі стосунки, і ми знаємо, за які ріжки його крутити, і які п’яти лоскотати.

На жаль, я майже не стикалася з цим рухом. Тому нічого конкретного відповісти не можу. Скажу одне, на щастя, в своєму житті я зустрічала багатьох надзвичайно талановитих, мудрих і сильних жінок. Вважаю, що сьогодні жінки є тією силою, яка може змінити ситуацію на краще. Йдеться саме про тих – розумних, мудрих і сильних жінок, які беруть на себе відповідальність за цей світ, який так довго будували чоловіки, і який сьогодні зайшов у глухий кут.

Дивись попередню відповідь.

Як дитяча письменниця, я не можу вживати ненормативну лексику. А не вдаючись до неї, я навряд чи зможу передати всі свої думки і почуття щодо сучасної політичної ситуації.

Смішно, особливо після того, що я написала про шкільну програму... Не знаю. Якщо сердешних діточок змусять розчленовувати мій твір, аналізувати «тему» і «ідею», препарувати моїх героїв, позбавляючи їх в такий спосіб усього живого й цікавого, то – НІ! Хочеться вірити, що коли сама методика викладання літератури в наших школах зміниться, то й моїм книжкам знайдеться місце у шкільній програмі.

Я думаю, що ті письменники, які спекулюють на дитячій цікавості до «заборонених тем», порушують якісь найважливіші людські закони. Тут зовсім не йдеться про постанови в стилі Комітету з питань захисту моралі, чи як він там зветься. Дитина буває дуже беззахисною перед жорстоким і цинічним дорослим світом, і коли їй змалечку прищеплюють зневіру в усьому світлому і шляхетному, що є в житті, це вбиває в ній можливість любити, мріяти, дивуватися – вбиває саму радість життя. Астрід Лідґрен колись написала книжку «Брати Лев’яче серце», в якій йдеться про смерть, і її за це критикували, казали, що дітям про таке писати не можна. Але тепер ця книжка є класикою дитячої літератури, її читають діти в цілому світі. Я впевнена, що з дітьми можна говорити про смерть, тільки все залежить від того, якою буде та людина, і як саме вона розповість про це.

Я не беруся робити футурологічні прогнози. Зовсім недавно я була на круглому столі, присвяченому якраз цій темі. І двоє американських фахівців, які працюють саме з електронними книжками, переконували нас – українських видавців і журналістів – у тому, що паперова книжка – це сьогодні вже майже атавізм. В цілому світі дедалі більше видавництв переходять на продукування електронних книжок. Врешті, паперова книжка виходитиме тільки як своєрідний мистецький об’єкт, де будуть досконалі ілюстрації, дорога обкладинка, і сама ця книжка буде дорогою і особливою. Решту книжок читатимуть за допомогою IPod-ів чи інших електронних носіїв. Я не знаю, чи насправді в недалекому майбутньому може так статися, але все ж сподіваюся, що книжки існуватимуть у двох форматах, і що паперова книжка, жива, до якої можна доторкнутися, сторінки якої можна перегортати, а потім заховати її під подушку, все ж буде присутньою в нашому житті. Хоч як старомодно це не звучить. А електоронні книжки я також читаю. Особливо якщо не можу дістати паперовий аналог.

Саме таке видання ми з колегами намагалися створити, видаючи журнал «Соняшник». Не знаю, чи зустрічали Ви цей журнал. Це була така творча лабораторія, де друкувалися, на мою думку, найцікавіші і найталановитіші українські поети і прозаїки, куди приносили свої роботи блискучі художники-графіки. Але журналу, який виходив з 1991 року, уже п’ять років немає. Чому? Можливо, справді таке видання не потрібне? А, може, у нас просто не вистачило грошей на піар. Річ у тім, що багаті люди не завжди бувають освіченими. А видавати журнал без грошей практично неможливо. Рівень сучасних дитячих видань відповідає запитам і смаку їхніх власників. Врешті, сьогодні вважається, що найкраще продається попса, такий собі легкостравний фаст-фуд.

Треба почати з того, що майже одночасно з моїм знайомством із Вірою Вовк, письменницею, перекладачкою, блискучим знавцем середньовічної літератури, я познайомилася з Олексієм Хованським – нащадком славного княжого роду Хованських (пам’ятаєте оперу «Хованщина»?). Олексій Миколайович жив тоді в Калінінграді, викладав математику у місцевому університеті і таємно перекладав езотеричну літературу. Я з ним познайомилася в одному з есперантських таборів, куди мене брала з собою кожного літа моя мама, і де я зустрічалася з дивовижними людьми. Олексій Хованьский запросив нас до себе додому, і від нього я вперше почула історію загибелі царської сім’ї. Батько Олексія Миколайовича випадково врятувався від розстрілу, бо майже до останніх днів був із царською сім’єю. Уявляєте, у скромній квартирі Хованського в Калінінграді я побачила фотографії царської сім’ї і навіть подушку, вишиту руками Алекс, дружини Миколи ІІ. Тоді ж прочитала перші, видані кустарним способом фотокопії книжок Блаватської, Олени Реріх, прочитала переклади Олексія Миколайовича трактатів Ауробіндо, і це справило на мене неймовірне враження. Я стала вегетаріанкою, почала займатися йогою і, власне, у мене відбувся злам свідомості. Індія для мене назавжди стала особливою країною, я завжди хотіла там побувати, але мені не пощастило здійснити це бажання. Я не можу сказати, що тепер я живу саме тими ідеями, які були для мене такими важлливими в мої 14-17 років, але й досі переконана, що ідеї індійських мислителів та їхніх послідовників могли б врятувати наш прагматичний світ від загибелі. До речі, у моїй книжці з серії «Життя видатних дітей» один із моїх героїв – Махатма Ганді.

Я дуже любила в дитинстві пригоди Тома Сойера, прочитала всього Жюля Верна, Джека Лондона... Дуже любила книжки Всеволода Нестайка і казки: українські народні, казки Андерсена. Моєю улюбленою українською письменницею була Лариса Письменна. на жаль, сьогодні її майже не друкують, а вона писала чудові пригодницькі історії. Коли підросла, захопилася фантастикою. Читала Бредбері, Лема, Желязного, Азімова – одне слово все, що могла тоді дістати із зарубіжної і нашої фантастики «ковтала» миттєво.    Улюбленим персонажем був Івасик Телесик.

Містики в моєму житті небагато. Звідки беруться нямлики, а також хлюсики, заманюки, перевертайчики? Я не знаю. Просто скільки себе пам’ятаю, ці історії самі приходили до мене. Коли мене просять розповісти, звідки, як саме і чому беруться ці герої – я просто гублюся... І взагалі, боюся, щоб зі мною не сталося того, що сталося зі стоніжкою, коли її запитали про те, як вона переставляє свої ніжки. Пригадуєте? Вона на хвилинку замислилася, зупинилася, заплуталася в ніжках і впала. Будемо вважати, що це секрети моєї творчої лабораторії...

Жодна книжка, навіть найправильніша, не зацікавить дитину, якщо вона буде нудною. Я вважаю, що в цьому головна проблема нашої шкільної програми з літератури – у багатьох дітей вона виробляє стійку відразу до читання взагалі. Дай Боже, щоб наші діти читали не лише твори про гнаних і голодних українців, які в більшості програмних творів є жертвами, котрі оплакують свою гірку долю. Сподіваюся, що у школі вивчатимуть твори, де українець є переможцем – веселим, відчайдушним – таким, на якого хотіли б бути схожими сучасні хлопчики і дівчатка. Я не хочу сказати, що не варто вивчати класичну українську літературу – зовсім ні. Але поруч із класичними творами обов’язково мають бути книжки про сучасних дітей, в яких школярі пізнаватимуть самих себе.

Мені особисто членство у Спілці письменників не дає нічого. Так само, до речі, як і членство в АУПі. Я не знаю, що це дає письменникові. Колись насправді приналежність до СПУ було ніби знаком якості, офіційного визнання твоєї професійності. Коли я працювала в Едмонтонському університеті, то познайомилася з їхніми письменниками, об’єднаними у творчу спілку, зовсім не подібну до нашої СП – група людей, які зустрічаються у когось вдома і розмовляють про свої книжки, про те, хто з видавців хороший, а хто – справжній крокодил, кому можна довіряти, а від кого краще тікати. Я думаю, що з часом у нас буде саме така форма творчих об’єднань.    Розумієте, сам апарат СП, створений ще в радянські часи, напевно, має сьогодні змінитися. Бо скільки б ти не отримував нагород, відзнак, грамот від офіційних структур, як видатний письменник, читачів це все одно не переконає. Вони купуватимуть книжки тих письменників, кого вони люблять, і кому довіряють.

Остання подорож, про яку я вже розповіла, була до Бразилії. Я не згадала про те, що побувала на дивовижному водоспаді Ігуасу, злітала туди на один день за тисячу кілометрів від Ріо. Думаю, це буде одним із найяскравіших вражень від усіх моїх подорожей. Повертаючись з Бразилії, залетіла на тиждень до друзів в Голандію, бо саме такий був рейс – через Амстердам. Прожила тиждень у старовинному місті Амерсфорт – це 40 хвилин електричкою від Амстердаму. Плавала по каналах на майже прозорому катері, роздивлялася чудову середньовічну архітектуру і ще раз переконалася в тому, що Петро І насправді мав перед собою Амстердам як взірець, коли будував Петербург. Там дуже зручно, комфортно, неймовірно багато розваг, включно з кофі-шопами, де кожен може викурити цигарку з маріхуаною, в екскурсійному автобусі вам розкажуть, як краще потрапити на вулицю «червоних ліхтарів». Все для того, щоб кожен отримав будь-яке задоволення: чи то подивився картини геніального Ван Гога, чи то удовольнив свої найсміливіші еротичні фантазії.    Але все одно Ріо мені сподобалося більше. Просто там людям не потрібно штучно збуджувати в собі інтерес до життя. Вони просто радіють через те, що живуть.    А на Різдво збираюся до Польщі – там чудово саме в ці дні. Звідусюди звучать колядки, пахне хвоєю, господині обов’язково готують усі класичні 12 страв і лусочку від різдвяного коропа зберігають на цілий рік. Вважається, що така лусочка, якщо покласти її в гаманець, принесе багато грошей. Взагалі на якийсь час навіть дуже поважні і дорослі люди перетворюються на дітей у передчутті різдвяного дива.

В Пирогово я була закохана, і ті роки, що там працювала, закінчуючи заочне відділення університету, були для мене дуже щасливими. У нас була чудова молода команда, ми облазили усі пирогівські пагорби, водили екскурсії, хотіли розповісти кожному відвідувачу про наші українські культуру, фольклор, етнографію, архітектуру, хотіли, щоб весь світ дізнався про те, який талановитий наш народ, хотіли вилікувати своїх співвітчизників від комплексу меншовартості. Здається, багато людей змінили думку про українську култьуру після того, як відвідали музей у Пирогові, це для них було справжнім відкриттям. Думаю, і сьогодні музей, попри всі труднощі, які переживає, залишається знаковим місцем.    А що заважає розвиватися музейній справі? Те семе, що заважає розвиватися всьому в цій державі... Те, що ми живемо в театрі абсурду. Багато хто з наших співвітчизників перетворюється на маріонеток у цьому театрі.

Це дуже небезпечна тема, бо колись даючи інтерв’ю газеті «Друг читача» і говорячи про неймовірно серйозні справи, наприклад, про значення справжньої талановитої літератури у формуванні свідомості дитини, її сприйнятті світу, я необережно щиро відповіла на таке запитання про те, чи допомогли мені хоч колись мої заняття східними двобоями, і розповіла, як у Гідропарку на мене напав здоровезний збоченець. Я не знаю, чи мені допомогли східні двобої, чи те, що я дуже голосно заверещала. В усякому разі народ збігся з усіх-усюд. І от виходить газета з моїм серйозним інтерв’ю з величезним заголовком на цілий розворот. «На Лесю Воронину напав збоченець!» Уявляєте, як мені було це читати – я ж хотіла розповісти стільки важливого про дитячу літературу...    А якщо серйозно, в мої 14-15 років заняття кунг-фу, яке тоді було заборонене в Союзі, було чимось особливим, потім я про це багато писала у своїх дитячих книжках. І ще одне. З дитинства я завжди намагалася боротися за справедливість, власне для того і пішла займатися у секцію східної боротьби. Але коли подорослішала, зрозуміла, що всіх гадів не переможу, і тоді поклала цю відповідальну місію на героїв своїх книжок.

Я справді пишу для дітей, і я зовсім не вибирала для себе саме цей літературний жанр. Просто мені завжди здавалося, що люди найкращі у своєму дитячому і підлітковому віці. Решта життя – це часом суцільний компроміс. Просто діти ще не мають того захисного панцира і сприймають все ніби оголеними нервами. Вони ще не навчилися пристосовуватися і вміють розрізняти справжню дружбу. Це зовсім не означає, що погано ставлюся до дорослих. Але немає нічого кращого, як зустрітися зі своїм малим читачем, який просить написати продовження «Таємного товариства боягузів» чи «Суперагента 000». Мені завжди цікаво з дітьми, а головне – мені дуже цікаво для них писати.

Я очікую від мандрів дивовижного стану, коли сприймаєш все загострено, помічаєш найважливіші, найцікавіші особливості країни, по якій мандруєш. Це як стоп-кадр. Коли довше живеш у цій країні, очі замулюються, і всі ті дивовижі стають нормою, і потім, мені здається, люди, які подорожують, стають молодшими – ніби вириваєшся від рутинних щоденних справ і починаєш розуміти, що все те, що здавалося вдома неймовірно важливим, просто дрібниці буття, на які ми витрачаємо час.    В будь-якому разі раджу всім на собі випробувати цей рецепт – вдарити об землю лихом-журбою і податися світ за очі, навіть якщо це буде поїздка електричкою до найближчого лісу.

Я повернулася з Голандії три тижні тому. Прилетіла туди літаком із Сан-Пауло, тепер коли згадую про ту подорож, чомусь розкішний Амстердам відійшов на другий план, а перед очима тільки Ріо, Ріо, Ріо...    Я насправді мріяла побувати в Ріо з 13 років, коли познайомилася з Вірою Вовк. Потім навіть із нею листувалася, поки її листи не почали затримувати. Адже то був початок 70-х, почалися арешти шістдесятників, а вона дружила з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою і навіть вивозила їхні заборонені твори за кордон, її просто перестали пускати в Україну. Ми зустрілися тільки через 30 років, коли вона приїхала до Києва. Найдивнішим для мене було те, що коли я подзвонила до неї в готель і сказала: «Пані Віро, мабуть, Ви мене не пізнаєте...» Вона сказала: «Лисенятко, це ти?» І запросила мене до себе в гості. Думаю, що це одна з найважливіших зустрічей і знайомств в моєму житті, бо тоді, у свої 13 років, я раптом побачила, що людина може бути настільки вільною і залишатися за будь-яких обставин самою собою.    Ріо… Я думаю, що це одне з найкрасивіших міст у світі. Коли ми разом із пані Вірою піднялися на гору Корковаду, де стоїть тридцятиметрова статуя Хреста, я поглянула вниз на океан, на фантастичні затоки, бухти і лагуни, то зрозуміла, що іноді здійснюються найдивовижніші дитячі мрії. Там неймовірно відкриті й щирі люди. Я весь час себе ловила на тому, що усміхаюся, навіть коли спілкувалася з незнайомими. Може, це особливості клімату? Напевно, я ідеалізую Ріо, бо перед від’їздом у бразильському посольстві мене попередили, щоб я не брала з собою золото (на щастя, у мене його немає), і якщо мене будуть грабувати, щоб я не пручалася і відразу віддавала все, що від мене хочуть. Справді всі гори, серед яких збудоване Ріо, обліплені маленькими халупками, їх – мільйони, що звуться фавелос. Кажуть, що там бідність неймовірна, і туди людині із «зовнішнього світу» просто не можна потикатися. До речі, здалеку вони виглядають досить привабливо – розфарбовані в яскраві кольори, схожі на бджолині стільники. Але внизу життя насправді нагадує свято. Була, звичайно, на Копокабані, залізла в океанські хвилі, випила кріз рурочку просто із розколотого для мене кокоса кокосового молока і зрозуміла, що життя прекрасне. Я обов’язково колись напишу про це. Можливо, це буде моя друга «доросла» книжка після тревелога «У пошуках Оґопоґо».

1) Я читала твори кількох десятків українських письменників. З останнього – Галина Вдовиченко подарувала книжку «Бора». Я її люблю і читаю давно, тобто відтоді як вийшли «Пів’яблука» і несподівано стали сенсацією в нашому літературному процесі. Спершу її не помітили експерти «Коронації слова», а потім вона найкраще продавалася на Форумі. Взагалі дуже люблю Галю Вдовиченко. Коли читаю її книжки, ніби чую її інтонації, голос.    Прочитала всі книжки Ірен Роздобудько. Так склалося, що я дуже люблю Ірен, як чудову людину. Вона почала писати роман на моїх очах. Вона написала закручений містичний детектив, який був дуже на неї несхожий. Я тоді казала, що вона втерла носа всім критикам солоденької «жіночої прози». І в кожній наступній книжці вона була абсолютно несподіваною.    Взагалі, я поділяю всю літературу на «живу» і «неживу», мертвотну. Найбільше не сприймаю снобізму в літературі, випендрювання і бажання в будь-який спосіб показати, що ти дуже-дуже інтелектуальний.    З цікавістю прочитала «Записки самашедшого». Враження зовсім різні: з одного боку я так думаю дуже часто і так відчуваю, а з іншого – завжди хочеться мати якусь надію. Хоча розумію пані Ліну – зараз дедалі важче залишатися оптимістом.    2) Автостопом мандрувала у 18 років. Тепер я вже трошки старшенька, тому надаю перевагу літаку, потягу, велосипеду. В Польщі я мандрувала на байдарках. Це були спливи по Мазурських озерах, польських річках і річечках. Ми часто запливали в ті місця, де стояли засекречені радянські військові бази, нас навіть затримували. І, пригадую, одного разу нам вдалося розв’язати міжнародний конфлікт за допомогою пляшки польської «зубрівки».    Це було страшенно романтично: цілими ночами сиділи біля багаття, пили дешеве і досить огидне польське вино, розмовляли про все на світі, головним чином про те, як звільниться Польща. Дуже багато сміялися. Я й досі дружу з тими хлопчиками й дівчатками, які вже стали дорослими, пузатими, лисими, але залишаються і досі такими ж завзятими і досі їздять на спливи.    3) Була в Умані ще за часів «босоногого дитинства», враження були чудові. Мрію знову туди потрапити. Про хасидів – ні слова...