Володимир Лис

Форум запам’ятався, насамперед, спілкуванням. Але бракує йому новизни, все йде по наїждженій колії. Для мене був цікавий тандем з польським письменником Лукашем Стурчаком, де він читав уривки зі свої повісті «Галіція», яку переклав Тарас Прохасько, а я із «Століття Якова» – ті сторінки, які стосуються українсько-польського конфлікту в Україні 1943 року.    Книжок завжди купую чимало, серед цьогорічного «ужинку», мабуть, найцікавіше – книжки Нобелівських лауреатів Бергсона, Мілоша, Ле Клезіо.

Цікаво писалося, із задоволенням. Я свідомо обрав собі тих героїв, про дитинство яких відомо дуже мало, одну-дві деталі. Тут був простір для фантазії. І обирав ще тих, кому і в дитинстві доводилося долати перешкоди і гартувати характер. Навряд чи про когось ще буду писати, хіба що розширю розділ про Данила Галицького, додам і про його брата Василька, і, може, напишу повістину вже під іншим кутом.

Любив літературу, історію, географію, астрономію. Найбільше терпіти не міг алгебру.

Вікіпедія відстає, бо я вже років п’ять, як редактор відділу політики.    Щодо національної ідеї, то вона, мабуть, повинна бути такою: вірити у себе, у ті моральні цінності, які заклали батьки й діди, у звичаї свого роду і народу. І розповідати про все це світові.

Я завжди вважав, що якщо є хоч одна людина, яка зацікавилася твоїм твором, то це добре. А якщо їх багато – то це супер. Якщо знаходиш собі спільників по духу – вдвічі прекрасніше.    Коли запрошують на зустрічі – не відмовляюся.    Кумедних випадків було чимало. Були й, як то кажуть, прикольні листи. Один читач, наприклад, написав, що вже років п’ять нічого з того, що я написав, не читає, бро його не влаштовуюьть мої політичні погляди. А далі почав сперичатися із думками, викладеними в статтях, і з моїм романом. Я довго сміявся, бо звідки він це знає, якщо вже давно не читає?

Люблю і борщ, і відбивні, і деруни, і млинці, і салати, одним словом, все, що дуже добре вміє готувати моя дружина Надія, яка вміє добре і писати, і готувати. А я хіба що можу приготувати яєшню по-поліськи, рецепт якої я описав у минулорічній збірці «Одкровення в кафе «Пегас». Ну, і ще я є фанатом чаю. І знаю 15 рецептів його заварки. Як і в комбінації з різними травами, так і самого чорного чаю.

Цього року, окрім рідної Волині, Львова та Львівщини, я побував на Донеччині і в Одесі та Одещині. А взагалі найкраща природа у нас таки на Поліссі. Найліпший відпочинок для мене із книжкою в руках під шум дощу. Хоча природу я люблю.

Вже вийшов, здається, четвертий наклад «Століття Якова». Отже, книжка таки успішно продається і стала, як мені сказали, вже (боюся неправильно назвати це слово) «лонгстеллером», тобто тим, що довго продається. Але сумно, що 18 чи скільки там тисяч – це вже для України великий тираж. Але дай Боже і цього не зіврочити.

Досвід не заважає, але працювати, як кажуть, «на два фронти» вже досить важко. Хоча саме під час багатьох журналістських зустрічей я і почув цікаві історії, які потім у переробленому, переосмисленому вигляді ставали художніми творами.

Моїм першим читачем є дружина, відома письменниця Надія Гуменюк. Як і я – її першим читачем.    До критики ставлюся нормально, якщо це хороша аргументована критика. Хороша в тому плані, що необов’язково гладить по голові, а кваліфіковано аналізує твій твір. Як, наприклад, зробили зі «Століттям Якова» Ярослав Поліщук, Євген Баран, Людмила Скорина, Роксолана Свято та інші, як несподівано цікаво проаналізували «Острів Сильвестра» Василь Пташина і Ніна Герасименко.    Ось зауваження таких кваліфікованих критиків і беру до уваги.    Не знаю, як визначити той день і час, коли книжка готова. Щось підказує, що твір вже відбувся, і далі писати, правити немає потреби. Або просто набридло це робити.

З останнього прочитаного це книжка оповідань, повістей і романів Броніслава Грищука «Політ нічної ластівки», це «Звірослов» Тані Малярчук, це «Бора» Галини Вдовиченко, це «Коростишивський Платонов» Олександра Клименка, це «Історія» Ксенії Харченко і ще чимало хороших різних творів, зокрема, романи Володимира Даниленка, Галини Пагутяк, Степана Процюка, «Непрості» Прохаська.    Рекомендую всім прочитати роман «Білий вовк на Чорному шляху» Надії Гуменюк, який зайняв у конкурсі «Ярославів Вал» друге місце слідом за «Чорним вороном» Василя Шкляра. «Чорного ворона» добре розкрутили, а от «Білого вовка...» – ні. А там йдеться не тільки про пригоди сучасного комп’ютеризованого підлітка у XVII столітті, а й про те, що було б, якби Богдан Хмельницький не програв, а виграв Берестецьку битву.    А всі названі твори вразили добротним художнім рівнем, саме своїм голосом, а не прихованим епігонством, як то буває. І дуже якісною українською мовою. За таким напрямком, вважаю, майбутнє.

Не сприяє або майже не сприяє. Я б хотів дожити до того часу, коли наша держава виділятиме стільки коштів на переклад українських письменників і видання закордоном, скільки виділяють хоча б скандинавські країни, набагато менші за Україну.

Я пишу ручкою. А потім уже текст мені набирають на комп’ютері. Сподіваюся, може, у недалекому майбутньому освою комп’ютер. Хоча моя дружина, відома письменниця Надія Гуменюк, вже твори набирає тільки на комп’ютері.    Електронна пошта у мене є на роботі.

Основні вади – це те, що журналістика мусить у багатьох випадках, на жаль, продаватися. А щоб не продаватися, треба щоб було або потужне видання, або сміливий і незалежний журналіст. Хоча газеті, в якій я працюю, «Волинь нова», вдається залишатися у багатьох випадках незалежною, висловлювати і писати те, що думаємо.    Будемо сподіватися, що досягне. Дожити б до цього. Хоча в нас є окремі непогані видання.

Не відчуваю, бо працюю в такому виданні, де можна все-таки цензуру ігнорувати. Новини дізнаюся з теленовин, газет, таких як «День», «Експрес», «Дзеркало тижня», «Україна молода».

У нас на Волині є Шевченківський лауреат Василь Слапчук. Є дуже гарна поетеса і прозаїк Надія Гуменюк, поет Петро Коробчук, талановитий молодий прозаїк Сашко Клименко, молоді поетеси, які, гадаю, ростимуть... А хто яким лауреатом стане – покаже час.

Кого вивчатимуть, і чи хотів би я потрапити до шкільної програми... Все розставить на свої місця мудрий дядько час. Гадаю, що принаймні Валерія Шевчука чи Василя Голобородька та й багатьох інших і тоді не забудуть.

Я вже так багато розповідав про своє хоббі, що утримаюсь. Тим більше, що я про все це детально розповів у книзі «Таємна кухня погоди». Якщо бажаєте, вишлю. Тим більше, що коштує вона якихось сім гривень.

Нічого майже не дає. Хіба що спілкування з такими ж самими, як тепер кажуть, письмаками. Я вступив до НСПУ лише в 2004 році, коли на Спілку, як мені здавалося, справді наїжджали. Але і до того писав, і тепер пишу. І до того також виходили книжки.

Як правило, на роман йде від року до двох. Іноді задум виношується дуже довго, навіть кілька десятиліть, як було зі «Століттям Якова», а пишеться на одному подиху.

Читачі кажуть, що вдалося відтворити. Але я читав і твердження, що цей роман написаний всупереч всіляким правилам української мови. Я вважаю, що там просто використана справді жива мова, якою й досі розмовляють у моєму селі Згорани (в романі – Загоряни). Ніколи не писав спеціально на якийсь конкурс чи під конкретне замовлення, просто писав і посилав на конкурс чи у видавництво.

Я вже казав про те, що література для мене – це свого роду психотерапія для душі, яка допомагає рятуватися від тих «мєрзостєй жизні», яких, на жаль, багато в житті, яке нас оточує. Міг би повторити слідом за класиком, що не уявляю, як рятуються від цього життя ті, хто не пише. Бо ж не можна всерйоз сприймати те, що нам пропонують і влада, і реклама, і проповідники, і політики, і всі, яким немає числа, і від яких немає порятунку.

У «Столітті Якова» переплелися і реальні сюжети з життя, і авторська фантазія. Деяким другорядним персонажам я навіть залишив імена, які вони мали в реальному житті, наприклад, чоловікові, який справді врятував моє село від поляків. Що цікаво, деякі критики і читачі якраз вигаданими вважають реальні ситуації, а вірять тому, що нафантазував автор. Це щось та означає, принаймні те, що треба й далі писати.    Багато хто не вірить у реальність ситуації із Зосею, але реально Зося була нашою сусідкою в селі, коли ми переїхали туди з хутора. Її чоловік справді, як казали, привіз із війська польського, а саму історію її життя і випробувавнь я вже нафантазував сам. Тільки справжня Зося не загинула, а дожила до солідного віку.

Як редактор відділу політики мушу писати про політику. А люблю писати, як кажуть, на моральні теми, про людські долі, про літературу. З багатьох розповідей про реальні долі народжуються і художні твори.

Є справжня журналістика, є геть продажна, а є – вимушено продажна. Я – за справжню. До замовних матеріалів ставлюся однозначно негативно.

Я колись писав п’єси і для театру, і одну написав для радіо, а потім під впливом дружини і сина написав і послав радіоп’єсу «Полювання на брата» на Перший всеукраїнський конкурс радіоп’єс «Відродимо забутий жанр». І несподівано отримав першу премію. Але не можна сказати, що такого жанру, як радіоп’єса не існує. У нас зараз є багато гарних авторів, які пишуть для радіо-театру. Слухайте щонеділі радіо «Культура», а часом і по Першій програмі передають. Шкода, що керівництво Національної радіокомпанії вирішило припинити цей конкурс. Сподіваюся, що поки що.

Аудіо-версій поки що немає. Хіба що їх можна записати під час трансляції по радіо. Але у луцькому видавництві «Твердиня» вийшла збірка моїх і Надії Гуменюк радіоп’єс, які перемагали на конкурсі. Назва збірки: Надія Гуменюк «Охоронець для янгола», Володимир Лис «Полювання на брата». До книжки увійшли радіоп’єси Надії Гуменюк «Тополинка», «Самотня жінка бажає познайомитися, або Ігри для риб», «Охоронець для янгола» і радіоп’єси Володимира Лиса «Полювання на брата», «Тютюн», «Коровайниця». Здається, це перша збірка радіоп’єс в історії нашого книговидання взагалі.    Шукайте і читайте, якщо цікавитеся цим жанром.

Вітаю, Вітю! Дякую за добрі слова.    Щодо перекладів, то окремі перекладачі хочуть це зробити, а один із них, здається, вже здійснив переклад мого роману. Але, боюся, зіврочити, бо вже були приклади, коли бралися перекладати, а до видання не доходило. Але поки що йдеться про слов’янські мови, а щодо англійської – це тільки, як у тому анекдоті: «фантастика в іншому відділі». Щодо другого етапу з’їзду, то ждати вже недовго. Як буде – побачимо.    Мені здається, що своїми діями, тотальним натиском пан Володимир Олександрович сам налаштовує проти себе. Запитай наших волинських письменників, яку роботу з ними проводив депутат від БЮТу. І обіцяв всіляку підтримку, і залякував. А, виявляється, в інших кількох областях – те ж саме. Хоча я не певен, що цей же депутат знає тих письменників, яких обдзвонював, яких улещував, і чи читав він хоча б їхні книжки. А із розісланим письменникам виданням, із витягнутою на світ Божий заявою Баранова про вступ до Спілки письменників, яка нібити його компрометує, це вже, як мовиться, «повний абзац».    Я думаю, що і тобі, як мені, це щось нагадує вже призабуте. Ну, нащо так, висловлюючись мовою певного персонажу, братове?

Я люблю експериментувати, але, мені здається, всі вони написані Володимиром Лисом і його стилем. Щодо майбутнього, то боюся зіврочити. Єдине скажу, хочу ще написати і про наше Полісся, і про хутір, на якому я народився і провів дитинство. Може, той шматочок нашої української землі якраз буде тим моїм острівком душі, який буде цікавий і іншим, і який якнайліпше висловить все, що я хотів сказати, грішний, цьому світові.

На жаль, цей досвід вимушений, хоча кожного разу я сподівався, що ось це видавництво буде вже моїм назавжди. Не виходило з різних причин. Єдине видавництво, в якому видав три книжки – «Твердиня». Добре, в принципі, працювалося з «Фоліо», «Богданом», «Грані-Т». Але зараз я, здається, (тьху-тьху, щоб не зіврочити) знайшов таке видавництво – «Книжковий клуб сімейного дозвілля». Воно і шанує автора, і вміє розкручувати, і взагалі умови співпраці досить сучасні, ще якби був більшим гонорар. Але, як для України, і те непогано. Сподіваюся, там незабаром, на початку наступного року, вийде мій новий роман «Іван і чорна пантера», який, можливо, здивує більше, ніж «Століття Якова». Хоча він таки дуже відрізняється від того ж «Століття...». Запрошую у маленьке поліське село Кукурічки, де живе мій дивак, Поліщук Іван, який хоче заманити в те село американську супер-модель.