Ольга Герасим'юк

Ви знаєте Google? Спитайте у нього.

Я Вам особисто готова передати свій великий звіт про свою депутатську діяльність, де Ви побачите, що мені вдалося зробити для своїх виборців, до речі, зокрема, і з Донбасу. Тому я думаю, що свій хліб я заробляла чесним трудом і завершила свою депутатську діяльність не бізнесменом, не власником величезних рахунків у банку, і тому я зараз дивлюся у Ваші, по-моєму, трохи недоброзичливі, очі спокійно.

Можна купити хоч і всі ЗМІ, але якщо не вміти ними розпорядитися, то це буде абсолютно заіржавілий танк, який в жодній битві не вистрілить, а як вистрілить, то не виключено, що не в той бік. Це не стосується, очевидно, такого предмету як журналістика – маю на увазі саму купівлю. Але вже те, що ЗМІ стає все більше, а якість їх падає, мене в першу чергу засмучує. Також я думаю, що аудиторія сьогодні – якщо ми говоримо, звичайно, не про споживача, котрий звично перетравлює будь-яку «жвачку», яку йому пропонує сьогоднішній екран, а про того, хто звик думати, ухвалювати рішення (не важливо – масштабні чи на рівні своєї родини) – то сьогодні її не зловиш просто так. Ця аудиторія буде шукати істини, правдивої інформації в інших ресурсах, яким довіряє. Сьогодні легко можна налаштувати свій комп’ютер чи мобільний телефон на радіо чи сайт, чи онлайн-ресурс і дістати звідти ту інформацію, яка цікавить, яку шукаєш, і якій довіряєш. Тому проста купівля усіх ЗМІ створює, можливо, "вал", але ніколи не буде ефективною без розуміння предмету, який купив.
Тому я оптимістично ставлюся до того, що може відбутися. Ми сьогодні живемо у відкритому світі. І аудиторія знайде вихід з будь-якої інформаційної пастки. Якщо це пастка.

Все в руках людей, які приходять голосувати.

Дякую за довіру. Я не змирилася би з жодними підтасовками по всіх регіонах. Але покладаю великі надії на суспільство, яке у зв'язку цими подіями, на мій погляд, мало би бути вимогливішим, адже в підтасовках беруть участь не марсіани, а громадяни нашої країни. Отже, будемо працювати з ними.

Будь-яка підробка – це злочин, якщо це доведено неупередженим судом.

Я вважаю, що обидві держави мають бути дуже коректними і делікатними по відношенню до нашої спільної історії. Наші держави дуже дружать, підтримують одна одну, і тому таке ставлення до минулого лише підсилить наші дружні стосунки.

Я стараюся не переглядати ті передачі, які мене особисто дратують. Бажаю цього й Вам.

На хабарників є закон, і відповідно до цього треба чинити. Так само треба ставитися і до тих, хто звик ці хабарі давати. Кожна людина обурена тим, що кроку не може ступити, не заплативши за це, але так мало людей опираються цьому стану речей, сприяючи зміцненню корупції. Тому, на мій погляд, корінь зла – у суспільстві.

Моя добра подруга і колега Ірина Геращенко днями поставила це запитання Службі безпеки України, запитавши також, які заходи СБУ вживає щодо діяльності фашистських організацій. А представник СБУ запевнив, що жодного подібного явища в Україні немає. І я тому рада.
Насправді запущений сценарій боротьби з фашизмом в країні, яка чи не найбільше постраждала від фашизму, і знову ж таки суспільство повинно дати гідну відсіч цій технології, а не брати участь у подібних акціях за дешеві подачки, ганьблячи себе і пам’ять своїх загиблих дідів.

Я хотіла би бачити її справді об’єднаною і справді вірною тим деклараціям, які опозиція дала своїм прихильникам. Я би хотіла бачити в країні справжню опозицію, яка зайнята будівництвом держави, а не перебувала би у постійному очікуванні своєї черги на портфель.

Юлія Володимирівна підкреслює, що не хоче ставити Україну в позицію залежної від факту її визволення і звертається до європейських колег з проханням не зволікати при підписанні Угоди про асоціацію.
Шанси на звільнення Юлії Володимирівни – у руках і влади, і опозиції, які повинні сідати за стіл переговорів, з’ясовувати пріоритети, що важливі не партіям, а державі й суспільству.

В першу чергу я би хотіла сказати, що мені подобається. Це багато молодих амбітних журналістів, котрі намагаються відстояти свою незалежність, котрі гуртуються перед небезпеками, які постають перед свободою слова, котрі шукають сенс своєї професії не в заробітках, а в служінні своєму фахові. Також думаю, що на цьому шляху є ще багато "ям", які доведеться навчитися перескакувати: відсутність доброї школи, принципів, наполегливості у тому, щоб пройти усю ту дорогу, про яку я сказала вище. А все ж, я вірю в своїх колег, які приймуть виклик часу і піднімуть престиж професії в країні. Українська журналістика сьогодні повинна знайти свою дорогу. Ми повинні справді дати добру освіту людям, у чиїх руках фактично все інформування суспільства. Журналісти повинні усвідомити, що вони не просто "передають" матеріал, а реально можуть вплинути на стан умів, на настрій, на створення відчуття катастрофи у житті кожного в аудиторії чи, навпаки, на підтримку духу людини, яка живе в непростий період.
Медіа країн, які відстоюють свою незалежність, крім гостро критичного ставлення до дій чиновництва, влади, показують і шлях, яким людина має йти. А тому дає своєму читачеві, глядачеві чи слухачеві розуміння того, що світ не чорний, що є правдою.
Коротше кажучи, найбільше мені не подобається в наших медіа те, що вони пишуть лише про погане, тим самим створюючи в суспільстві відчуття незворотного "всесвітнього потопу". 

Я впевнена, що це залежить від наполегливості журналістської професійної спільноти. А особисто я перебуваю в судовому процесі після нападу на мене бандитів під час виборів на Одещині. Бачу, який непростий шлях кожного, хто доводить свою правоту у наших судах. Бачила це завжди, і тому моє сьогоднішнє рішення пройти цей шлях захисту спрямоване й на те, щоб підняти у людей дух бажання захищатися і не коритися тому, що з ними робить судова система. На сьогодні можу сказати, що я вже виграла апеляційну інстанцію. Переконана, що шлях буде довгим. Те саме, напевно, будуть переживати і мої колеги-журналісти. Але програє той, хто зупиниться.

Не всі, очевидно, люди зрозуміли, що я закінчила своє депутатство. Втім, вони зверталися до мене по допогу завжди, це "сарафанне радіо" передає по всій країні мій телефон, і жителі байдуже якого округу, байдуже якої політичної орієнтації дзвонять і пишуть мені майже щодня. Я стараюся зробити для них все, що від мене залежить. От, наприклад, сьогодні я шукаю допомоги для людей із Одещини. Вони не з мого округу, але це надзвичайно талановиті діти із села Шершенці Кодимського району Одещини. Вони перемогли у конкурсі на право участі у "Країні мрій" Олега Скрипки. Впевнена, що Київ чекає цих дітей із цього забутого Богом села, про яке, мабуть, ніхто й не чув. А все, що їм треба - автобус, яким би вони приїхали. От я користуюся нагодою - а раптом хтось, хто читає ці рядки, також знає, як їм допомогти. Я сьогодні була у Верховній Раді і передала це прохання тим депутатам, які перемогли, щоб вони зробили таку дрібничку для цих чудових людей. Не обмежуюся цим проханням і сподіваюся, що вдасться почути виступ цих одеситів. Подібних історій маю багато і пробую використати всі свої журналістські і дружні можливості, щоб підтримати людей, які кажуть: "Обдзвонили всіх. дай, думаю, подзвоню тепер Герасим'юк".

Увага людей і їхня реакція при зустрічі насправді не заважають, а "виструнчують" мене. Я завжди розуміла, що така довіра людей до мене не дає мені права жити "як усі". Я мушу для них бути кращою, ніж мені здається, я є, сильнішою, ніж точно я є. Оскільки кожен крок убік від такого образу засмучує моїх прихильників. Їм треба мати перед собою зразок, бо без впевненості, що можна бути сильним, всепереможним, навіть всемогутнім, цим людям буде ще важче справлятися зі своїми проблемами. Ну, і хтось же ж мусить бути для них надією. Тому кожного ранку, виходячи з дому, я дбаю про те, як я поводжуся, як я розмовляю з людьми, стримую свої емоції, які, як у кожної людини, можуть бути різними. А також намагаюся шукати позитив у всьому, що є трудністю. Хоча трапляється мені дізнаватися і про своїх псевдочоловіків, які представляються так наївним співгромадянам. Також багато мені переказують різних історій від людей, які нібито зі мною дружать, вчилися разом. На жаль, часом траплялися і ситуації, в яких такі люди намагалися прокрутити якусь аферу. Думаю, що це звичайний шлях кожної людини, чиє ім’я – не просто ім’я. Але в такому випадку треба вміти правильно розпорядитися цією відомістю, і у мене є один критерій: перш ніж зробити чи на щось зважитися, я думаю, а що би на це сказав мій батько.

Мені доводилося говорити з президентами і думаю, що я не обмежилася б трьома запитаннями. Це завжди цікава нагода для журналіста – з’ясувати для себе "предмет". Мені завжди було цікаво говорити з великими, сильними світу цього точно так само, як і зі звичайними співрозмовниками. Я бачу в них дуже багато спільного і мені здається, що мені вдавалося роздивитися їх до дна. Так би було і в цьому випадку.

Я невтомний поборник європейського вектору розвитку нашої демократії. Робила раніше, працюючи в Верховній Раді, все можливе, щоб підняти статус країни в очах європейської спільноти, яка має ухвалити рішення про асоціацію з ЄС. І сьогодні продовжую це робити.

Сьогодні я працюю в громадській організації "Громадська варта" якраз у цьому напрямку. Ми зустрічаємося з депутатами Європейського парламенту, проводимо зустрічі не лише з політиками, а показуємо європейцям нашу країну з інших, я переконана, привабливіших боків, щоб насправді відкрити Україну для наших європейських сусідів у всій її красі. Ми стараємося показувати, що та купка політиків, які своїми висловлюваннями, своїми часом нецивілізованими діями кидаються у вічі європейцям – насправді не вся Україна. Її історія прекрасна і цікава. Як сказав депутат Європарламенту Леонідас Донскіс на одній із таких зустрічей у Брюсселі, звертаючись до європейців: "Коли хочете знати історію ХХ століття, починайте з історії України. Коли хочете знати літературу, так само починайте з літератури України". Ми маємо в Європі багатьох прихильників і стараємося говорити цією мовою з колегами, які у листпаді матимуть сказати своє слово на саміті. Це непроста робота, оскільки чиниться великий опір, про Україну поширюють найбезглуздіші міфи (про фашизм, наприклад) і стереотипии. Але якраз ми, громадські й суспільні діячі, маємо всі можливості показувати їхню ницість та нездалість.
Щодо шансів України на підписання восени асоціації, то я вірю в те, що вони надзвичайно високі.

Сьогогдні в моїх планах велика робота у суспільстві, у журналістиці. Бо я переконана, що політика нашої країни завтрашнього дня залежить від рівня розвитку українського суспільства. І тут непочатий край роботи. Тому я для себе визначила, що маючи такий великий досвід спілкування з людьми, таку школу політичної роботи, я не маю права з цим усім просто відпочивати. Хоча й могла би нарешті зайнятися чимось приємним. Однак ніколи не вважала, що можна жити, заплючивши очі на те, що робиться поряд із тобою.

В дитинстві я мріяла стати читачем. Була переконана, що є така чудова професія. У бібліотеку мене мама записала за хорошу поведінку, коли мені було 5 років. І дуже скоро бібліотекарка Галина Степанівна (світла їй пам’ять) дозволила мені читати все, що заманеться. Так само моя перша вчителька Алла Костянтинівна пересадила мене на задню парту і дозволила читати там тихенько книжки, поки однокласники вчили абетку. Одже, я одразу просунулася в цій своїй майбутній "професії" і, звісно, була розчарована, коли для мене відкрилася істина. Однак думаю, що всі ці книги фактично "зробили мене".
Про те, як я прийшла до журналістики? можна написати ціле оповідання. І, до речі, із першого власного оповідання, надрукованого в районній газеті "Шлях Ілліча", думаю, все й почалося. Воно було про прекрасну осінь, яку я раптом надумала описати і віднесла в редакцію, яка була на моїй вулиці. Коли я побачила це оповідання надрукованим, думаю, десь підсвідомо я вже і з’ясувала для себе свій майбутній шлях. Хоча потім вибрела на нього дуже випадково і неодразу.

Абсолютно щиро сьогодні думаю, що мені у нинішньому парламенті не місце. Свій час, як я вже казала, зараз присвячую великій роботі з тим, що я люблю, із життями людей, які населяють нашу велику країну, із їхніми долями, думками, працюю як журналіст та громадський активіст і думаю, що сьогодні це набагато корисніше. Особливо відчуваю свій обов’язок працювати з цим, адже люди довіряють мені, і я можу з ними поговорити про всі складні явища нашого сучасного життя відверто, пошукати виходу, а найголовніше – підбадьорити їх. Бо впевнена, лише твердий дух може вивести нас із того болота, по якому ми зараз понуро бредемо.