Всеволод Нестайко

Звичайно, відрізняються. Вони живуть у нову епоху, з її великими науковими відкриттями, стрімким технічним розвитком, який зумовлює багато в чому і великі зміни в житті людей сучасного світу. Діти мають майже необмежений доступ до самої різної інформації, мають змогу бачити картину світу в усьому його розмаїтті, тому вони більш освічені і розвинені у своєму віці, ніж діти минулих десятиліть. Але не обов’язково розумніші.
Проте діти є діти. В усі епохи вони мають багато однакових рис і проблем в різні періоди свого дорослішання – і в дитячій дружбі, і у відносинах із батьками, вчителями, і тоді, коли до підлітка приходить перша любов. І тут є багато спільного між почуттями, переживаннями, стражданням і радощами сучасних дітей і дітей минулого. Тому, читаючи класичну літературу, вони можуть знайти серед героїв багато цікавих для себе дітей і підлітків, і навіть багато що взяти з їх досвіду.

Ще раніше я написав кілька п’єс для дітей, які і досі ідуть в театрах різних міст: «Солом’яний бичок і рок-група «Ко-за-чок»», «Пан Коцький», «Таємниця рудого Жевжика», «Кавалі щастя», «Таємниця Країни Сонячних Зайчиків» та інші. І зараз я продовжую працювати над новою п’єсою-казкою для дітей.

На жаль, у моїх творів не дуже щаслива кінематографічна історія.
Ще в 1964 році на студії О.Довженка кінорежисер Віктор Іванов, відомий своїм фільмом «За двома зайцями», збирався знімати фільм за повістю «Пригоди Робінзона Кукурудзо», першу частину трилогії «Тореадори з Васюківки». Вже вибиралася натура. Але на обговоренні кіносценарію на Колегії Міністерства культури УРСР було визнано, що таке кіно радянським дітям не потрібно, воно ідеологічно шкідливе. І картину закрили.
А у 1965 році на Харківській телестудії був знятий телефільм «Тореадори з Васюківки» за моїм однойменним оповіданням. Цей телефільм одержав у 1968 році Гран-прі на Мюнхенському міжнародному фестивалі телефільмів для дітей та юнацтва. Тоді багато країн закупили права на показ «Тореадорів». А в 1969 році цей же телефільм здобув головну премію на такому ж фестивалі у місті Олександрія в Австралії. Проте нагороди не допомогли телефільму. На українському телебаченні йому не пощастило. Чиновники в оцінках його були одностайні – це не радянська дійсність: у ньому замість піонерів тільки якісь погано одягнені хлопці на пасовиську.
Ще одна спроба екранізації моїх творів – у 1984 році за повістю «Одиниця з обманом» був знятий на кіностудії О.Довженка фільм, який одержав на 17-му Всесоюзному кінофестивалі другий приз у номінації «Фільми для дітей та юнацтва», а в 1985 році – спеціальний приз на Міжнародному кінофестивалі в Болгарії в Габрово.
Щодо наших днів, то пропозиції екранізувати «Тореадорів з Васюківки» або зняти мультфільми за повістями «Дивовижні пригоди в Лісовій школі» надходили, але… Далі пропозицій справа не йшла. Спонсорів і грошей режисери не знайшли. Не везе в цьому плані і казковій повісті «В Країні Сонячних зайчиків», хоча, мені здається, вона має бути цікавою для мультиплікаторів і режисерів.

У дитинстві я багато читав. Свої перші дитячі сльози над художнім твором я пролив, коли мені чотирирічному мама, вчителька російської мови та літератури, прочитала оповідання «Ванька Жуков» А. Чехова. Мабуть, тоді зародилася і вже життя супроводжує мене моя любов до Чехова.
У перших класах до моїх рук потрапило прекрасне видання «Лісової пісні» Лесі Українки. Його подарували у школі моїй сестрі. Досі згадую, як я потай розкривав її, перегортав сторінки з ілюстраціями художника Їжакевича і поринав у чарівний світ поезії і казки Лесі Українки. Ця книжка і досі зберігається у мене. Чи міг я тоді знати, що колись почну писати для дітей і все життя буду вчитися у Лесі Українки мужності, стійкості і оптимізму, та навіть колись одержу премію імені Лесі Українки?
Тоді ж я вперше прочитав «Кобзар» Шевченка. Він був у нас вдома. Прочитав від першої до останньої сторінки. Звичайно, зрозумів далеко не все. А от перше враження залишилося на все життя. Особливо чомусь запали в душу «Гайдамаки» своїм кипінням пристрастей, буянням гніву, ненависті, жагучим бажанням свободи.
В наступних класах я перечитав майже всю основну класику дитячої та юнацької літератури: Сетон Томпсона, Майн Ріда, Джека Лондона, Жуля Верна та інших. І, звичайно, Марка Твена його «Пригоди Тома Сойера». На мій погляд, із цієї книжки починається вся світова дитяча література. Це було прекрасне захоплююче читання.
А з російських класиків на мене ще тоді справив Гоголь. Я познайомився з його творами ще до того, як «проходив» їх по шкільній програмі. «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород», і навіть «Ревізор» та «Мертві душі»… Ніколи не забуду мого враження від чуда мистецтва Гоголя, моєї читацької насолоди, мого звичайного, ще дитячого проникнення в світ фантазії Гоголя. Гоголь запав мені в душу на все життя. Сучасні критики навіть неодноразово відзначали його вплив на мене як письменника.
Я багато читав творів українських радянських письменників: Копиленка, Донченка, тощо.

Безперечно, я за українську мову як єдину державну мову України. Якщо не ставити їй штучні перепони різними псевдонауковими законами, вона буде активно сприяти подальшому цивілізаційному розвитку нашої країни.
Я вважаю, що всі розмови про приниження російської мови не мають під собою ніякого підґрунтя. Я це добре бачу по листах до мене сучасних учителів, бібліотекарів, школярів, особливо зі Сходу. Діти вивчають три мови в школі і прекрасно з цим справляються. Це і є наше майбутнє – європейська освічена молодь, інтелектуальний потенціал незалежної України.

У моєї першої казкової повісті «В Країні Сонячних Зайчиків» було три редакції до її публікації. Читачем і першим критиком була моя дружина, філолог за освіта. Вона ж була і першим читачем і критиком моєї останньої казки «Дивовижні пригоди незвичайної Принцеси».

Писалося важкувато, як і багатьом письменникам. Особливо дісталося моїй трилогії «Тореадори з Васюківки», яка вийшла у 1973 році. Незважаючи на те, що у 1979 році Міжнародна з дитячої та юнацької літератури ІВВ-Y внесла «Тореадорів з Васюківки» в Особливий Почесний список Г.-Х. Андерсена «як один з видатних творів сучасної дитячої літератури», з боку деяких діячів та організацій від літератури була розгорнута нищівна критика твору як антирадянського, навіть із листами-зверненнями до ЦК КПУ.

Мріяв стати капітаном. Але не став з різних причин. До того ж, виявилося що я дальтонік. Про письменницьку працю в дитинстві не думав.

Він був складним. Важкі 90-і роки, все завмерло і книжок видавалось мало. У 2000-і роки почали з’являтися приватні видавництва. У це десятиріччя було перевидано багато української дитячої класики. Разом із тим, заявило про себе нове молоде покоління дитячих письменників, яке теж активно друкуються. З’явився і лідер у видавничій справі, пов’язаний із дитячою літературою – видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Я отримував нагороди, почесні грамоти і відзнаки. Але і досі для мене самим дорогим є рішення Міжнародної ради з дитячої літератури від 1979 року про занесення «Тореадорів з Васюківки» в Особливий Почесний список Г.-Х. Андерсена.

Я не відчуваю такої нелюбові. Протягом багатьох років я одержую сотні листів від дітей, їхніх батьків, бабусь і дідусів, від цілих класів, учителів і бібліотекарів. І всі вони свідчать про любов дітей до книги. Їхні листи іноді вражають дуже тонким відчуттям слова, вмінням висвітлити головні риси героїв, вірно відчути основну думку автора про людські цінності. Мені дуже поталанило: у мене дуже прискіпливий, але, як правило, розумний читач, у якого вже формуються завдяки постійному читанню книжок вірне поняття про найважливіші моральні цінності, про добро і зло, дружбу і вірність. Я глибоко поважаю свого читача і вдячний йому за цю любов до книги.

У 2000-х роках багато моїх творів 60-80-х років було перевидано. У процесі підготовки їх до друку були внесені деякі авторські редакційні правки. Стосувалося це в основному застарілих реалій у текстів. А от «Тореадорів з Васюківки» ми з Іваном Малковичем видали в 2004 році в новій редакції. Там теж зняли окремі деталі. Крім того, я дописав кілька нових епізодів і змінив кінцівку трилогії на більш оптимістичну.

Живу таким життям, яке дозволяє мені моє здоров’я. Я працюю з видавництвами. Останніми роками вийшли мої нові твори «Супер «Б» з «фрикадельками»», «Дивовижні пригоди незвичайної Принцеси», два томи подарункового видання моїх творів та ін.. Багато листуюся з читачами. Дружина читає мені нові книжки, газети, слухаю телевізор. У мене є дорога для мене родина. Я з радістю спілкуюся із дочкою, зятем, онуками, їхніми дружинами, а зараз – із правнучкою. Я вважаю, що у свої роки я живу повноцінним життям і за це дякую своїй долі.

Ні, не планую. В останні роки це не дозволяє мені здоров’я. Правда, іноді ці зустрічі відбуваються, коли до мене приходять додому школярі з учителями чи бібліотекарями. Але головним чином я спілкуюся через листування. Одержую дуже цікаві листи, фотографії, книжки початкуючих школярів-поетів. У свою чергу я з радістю дарую їм книжки з автографом. Важливим для мене каналом зв’язку з читачами була передача на Національному радіо «Радіо-байка з Всеволодом Нестайком», яку я вів протягом 90-х і 2000-х років. Так я одержую одну з найбільших авторських втіх – відчувати, що написане знаходить відгук у чиємусь серці.

Так назвав свою корову дід Варава у «Тореадорах з Васюківки». Вона дійсно існувала. А слово «контрибуція» пов’язане з повоєнними реаліями життя людей.

Звичайно, чимало автобіографічного. Наприклад, в «Тореадорах». Так, дійсно, про те, як двоє хлопців заблукали в кукурудзяному колгоспному полі і вийшли звідти на дорогу тільки тоді, коли в селі заговорив гучномовець, мені розповів мій друг художник. Дійсно, я їздив на полювання на плавні на річку Удай і там вночі біля вогнища познайомився з дуже цікавим хлопчиком Явою Ренем та дізнався про його діда Вараву. Багато київських епізодів пов’язані з моїми особистими враженнями від міста, адже я – киянин. Про роботу кіностудії я мав уявлення, тому що бував там, спілкувався з кінорежисерами і операторами. Особливість театрального середовища знав, оскільки у студентські роки працював статистом у театрі імені Лесі Українки. Але більше про пригоди двох друзів у книзі нафантазовано, домислено.

Ні, не боюся. Мої «Незвичайні пригоди у Лісовій школі» читають по програмі позакласного читання у третіх класах, а «Тореадорів» вивчають у шостих класах. Проте ці твори досить популярні серед моїх читачів.

Я вважаю, що у дитячій українській літературі в сучасній Україні в часи соціальніх та економічних землетрусів, коли збиваються моральні орієнтири, найважливіше завдання - зберегти основні гуманістичні засади. Дитячий письменник повинен берегти психіку дітей від негативу. Тому не треба, щоб малолітні наркомани чи злочинці виступали в ролі нібито героїв творів. Звичайно, література для дітей повинна показувати справжнє життя, але вкрай важливо, щоб у книжках створювалася атмосфера доброзичливості, віри у перемогу добра над злом. у своїх книжках я саме так намагався показувати одночасно просте й складне життя дітей, з їхніми радощами і прикрощами, розказувати про прекрасну дитячу дружбу., спонукаючи їх до самовиховання, допомагати їм знайти дорогу до здійснення своїх мрій.

Ні, з цим видавництвом не співпрацюю.