Валентин Тарасов

Як кожна людина, я теж над цим думаю. Творця я сприймаю як певну енергію, яка навкруги нас, яка певним чином впливає на нас та веде, й у що ми перетворимося після нашого життя. Від того, яку енергію ми випромінюємо протягом життя – позитивну чи негативну, напевно, залежатиме перебування нашої душі у вічності.    А щодо виникнення життя на землі – не знаю, на жаль, мене тоді ще не було. :)

Дякую за таку увагу до моєї творчості. Можливо, колись у мене народиться бажання звернутися до цієї теми. Але, чесно кажучи, я дуже обережно ставлюся до відомих історичних постатей, тому що не хочеться перекручувати історичні факти та бути необ’єктивним у ставленні до них. Тому й намагаюся писати на історичні теми більше про простих людей, про їхнє життя, почуття, пристрасті, трагедії. Але, як кажуть, «ніколи не кажи ніколи». Я вже знаю, про що писатиму п’ятий роман: він теж буде історичний, пов’язаний із долею України, а далі – поки не знаю...

Так, насправді, історія про Чеслава складатиметься щонайменше з трьох романів: один із них уже в продажу, другий у видавництві, а над третім я зараз працюю. Будемо сподіватися, що вихід другого роману не забариться.

Я не замислювався про це. Просто пишу, тому що мені це цікаво. А престижно чи ні – нехай визначають суспільство та читачі.    На «Коронації» я отримав три премії (І премія за п’єсу, ІІІ премія за кіносценарій та «Гранд-Коронацію» і корону за кращу п’єсу десятиріччя). Це певна оцінка моєї роботи. В Україні це єдиний конкурс, де можна отримати подібну оцінку.    Та я і сам є прикладом майбутнього української літератури.

Як і серед людей інших професій, серед творчих є і розумні люди, яким є що сказати та порадити, а є і такі, яким краще б просто займатися своєю справою. Вважаю, якщо людина може впровадити закони, які допоможуть розвитку інтелектуальної та творчої сфери, то чому б їй не бути в парламенті. Вони ж знають всі тонкощі цієї сфери зсередини. А то наші деякі депутати пропонують, наприклад, позбавити квот присутності в радіо ефірі твори сучасних українських митців і вважають, що таким чином надають можливість слухачам отримати все світове надбання. А що при цьому робити нашим митцям, їм байдуже. Але чомусь вони не пропонують відкрити такий самий доступ, наприклад, іноземному трубопрокату чи хімічним продуктам – нехай покупець теж має широкий вибір. Так ні, вони митними зборами встановлюють певні межі, підтримуючи свого виробника. Сфера культури теж потребує такої підтримки своїх митців. Можливо, таким чином, митці самі себе зможуть захищати в парламенті.

Це питання мене теж турбує. Для себе я знайшов відповідь у тому, що 70 років ми жили за «залізною завісою» та майже не мали доступу до світових здобутків. І тому, напевно, у населення з’явився певний стереотип, що все закордонне краще, ніж своє. От такий комплекс меншовартості... Саме цим пояснюється і те, що ми не цінуємо свої ж таланти. А ще заважає те, що про них мало знають у світі. Запевняю, якби про будь-кого пішла поголоска на світовому рівні, то й у нас би одразу заплескали в долоні і вигукнули: «Геній!» А поки що багато з таких геніїв змушені миритися з тим, що їх народ вигукує імена іноземців.

У кожного народу є свої видатні письменники, які викликають захват у інших країнах. Є такі й серед російських класиків. Не можна сказати, що багато з них викликають таке зацікавлення. Швидше за все, це Достоєвський і Толстой. Напевно, вони цікаві своїми психологічними пошуками, які близькі багатьом людям взагалі.    А щодо позитивних образів росіян або вихідців з СРСР – швидше, тривалий час вони відображалися негативно. Можливо, хтось із режисерів вирішив бути оригінальним.

Я не бачив останнього фільму з Кірою Найтли. Але з досвіду перегляду іноземних екранізацій російської класики можу сказати, що здебільшого це викликає фразу Станіславського: «Не верю!». Не тому що погані актори чи режисери, а тому, що натягають російські або українські класичні твори на своє американське сприйняття.

У мене є своя думка з цього питання. Багато хто з режисерів береться ставити класику тому, що на цьому можна зробити собі ім’я. Якщо він ставить класичну п’єсу, наприклад, Шекспіра, і це буде його певним доробком. А гарно він поставив чи ні – це вже не дуже важливо. А якщо він візьме сучасну п’єсу, то йому, щоб заявити про себе, доведеться зробити виставу дуже талановито, бо він не зможе заховатися за ім’ям класика. Тому багато режисерів беруться ставити класику по принципу «а не замахнуться ли нам на нашего Вильяма Шекспира?!» Та чи багато ми маємо позитивних прикладів таких постановок?

Думаю, що український театр є сьогодні одним із європейських. Як і в кожній країні, в наших театрах є досягнення та роботи, не варті великої уваги. Я певен, що ми маємо такий самий досвід, як і Європа.

Зі школи я любив українську літературу, а ще в радянські часи найбільш цікаві книжки в бібліотеці можна було прочитати саме українською мовою, оскільки місто Краматорськ було русифікованим. Тому для мене українська і російська рідні обидві. Тому намагаюся всі свої твори писати у двох версіях.

Сьогодні я не працюю в жодному театрі. Звичайно, я підтримую стосунки з колегами Дніпропетровського театру Горького. Якраз сьогодні вранці мені телефонувала актриса Лія Пудалова, з якою ми не втрачали зв’язок, відтоді як я поїхав з Дніпропетровська. Тому я в курсі, що відбувається в театрі, в якому я служив 10 років.    Звичайно, театр Горького для мене залишається рідним.

Кожен обирає той формат, який йому зручніший. Але я не люблю електронні книжки. Мені важливо відчувати книжку, бачити її образ, візуально відрізняти сторінки та тримати в руках живу книгу. Тоді і процес читання набуває іншого змісту, бо читання є відтворенням певних образів. І задоволення я отримую лише від паперової книги.

Так, театр безумовно виживе, бо ті відчуття, які отримує глядач, сидячи в театральному залі, не можна порівняти ні з тим, що він бачить у кіно або інтернеті. Театр – обмін живою енергією актора та глядача. А живе ніколи не замінить штучне.

В певний час з’явилася можливість подати заявку на отримання Гранту Президента України на постановку моєї п’єси в театрі. Я зробив так заявку, було багато комісій, які визначали, чи надавати цей грант, і врешті це сталося. Але паралельно я подав цю п’єсу на конкурс «Коронація слова», й несподівано вона перемогла серед 650 інших творів. Так я отримав першу премію. П’єса йшла в Молодому театрі два сезони, але зараз її в репертуарі немає.

Кожен твір, який я писав (п’єсу, кіносценарій, роман), мав свою історію народження. Що саме мені було цікаво на той момент, те я й намагався вкласти у свої твори. Бо я, як творча людина, розвиваюся, і це відображається в моїх роботах.

В романі не тільки міфологія. Це, швидше, історичний шар. А тема мені близька, тому що, якщо ми будемо знати і не забувати свої джерела, то ми будемо цікаві іншим народам. І так зможемо зберегти свою особливість та індивідуальність як народ.

Мене часто запитують про музу, але натхнення – це дуже примхлива штука, і якщо його чекати, то можна нічого не зробити. Тому я беру себе «за шкірку» та тягну до комп’ютера і б’юся об нього, доки у мене не піде творчий процес. Ось таке натхнення...