Григорій Вагапов

Площа, з одного боку тусуються байкери на чоперах, у шкірі, красиві, а з іншого – молоді хлопці на спортивних мотоциклах. Під’їжджає один на «спорту» до байкерів, які чинно п’ють пиво, і запитує:    – Ви вроді байкери, і ми – вроді... А чого ж до нас не підходите, не знайомитеся?    На що олдовий дядько неквапливо відповідає:    – А що з вами знайомитися – ви ж кожен рік нові...

Головне – не скільки людина прожила, а скільки встигла зробити. Є люди, що доживають до старості, але їхній життєвий шлях не такий яскравий, тому й не такий помітний. Байкери, як свідчить статистика, в середньому живуть сім-вісім років. Я в це не вірю.

У майбутнє... Погуляв би на весіллях усіх своїх онуків, правнуків, подивився б, чи вони теж займаються музикою, чи правильно їздять на мотоциклах. А потім повернувся би і написав книжку «Як не треба поводитися у майбутньому».    Моя дружина подарувала мені на 30-річчя мотокросові чоботи. Я їх взуваю щоразу, як сідаю на мотоцикл, і щасливий від цього. Але найбільший подарунок – люди. Класно бути атиповим, коли тебе оточують такі самі диваки.

Запитання б звучало так: завдяки кому були записані наші альбоми? Тому що насправді це гроші, яких я не маю. І жодна людина, яка займається музикою (звичайно, якщо це не мультимільйонер), не має коштів для записів. Перший альбом «СкаСка» був записаний завдяки трьом людям: це – Сергію Дзюбі, Стасу Соболю та Артему Кірсанову. Я тоді впав з Bandit-a, очі були отакенні, хотілося щось робити, неможливо було всидіти на місці. Вони розсудили: ага, братик пропадає – скинулися грошима, і ми записали перший альбом. Ми роз тиражували його і використовували, як візитівку.    Другий альбом «ПрямоТок»… Ми сиділи з моїми друзями Крисою та Мальборо в справжній кузні, кували метал, коли зателефонував мій друг із Кіровограда – Саша Смірнов. Каже: «Грицю, я збираюся весною їхати до своїх друзів у Казахстан на мотоциклі і хочу їм завезти наших байкерських пісень». Кажу: «Сань, у мне залишилося ще сто дисків першого альбому. Приїдь, візьми хоч всі сто, і завези у Казахстан». Він не погодився, мовляв, він ті пісні чув, і вони теж, тому він хоче «ЧоперОк», «Suzuki Bandit 400». Кажу: «Вибачай, немає можливості записати це все». Він запитав, скільки це коштує. 3 «штуки» баксів як мінімум. Він каже: «Три «штуки» у мене немає, але приїдь, візьми тисячу і починай працювати». То як не працювати, як з такими людьми не бути артистом, чого ж для них не грати?    Підхід класний: люди не повинні голосувати своїми грошима на концертах постфактум, краще це робити на етапі створення проекту. Якщо цей проект прикольний, то за нього можна проголосувати і таким чином. І, слава Богу, що такі люди знаходяться.    І для третього альбому саме так знайшлися люди. Мій друг байкер з Білорусії сказав: «Приїзди, бери гроші і починай працювати».    І при цьому не треба ні під кого «прогинатися», щоб мені ліпили образ, ліпили з мене горбатого… Я можу собі дозволити приїхати на мотоциклі на концерт, і в тому, в чому приїхав, вийти на сцену, тому що люди, які поруч, розуміють, що я не просто так вдягнув цей одяг. А люди з шоу-бізнесу реагують інакше: «Ох, у тебе жилєточка, у тебе прикольний образ! А чого в тебе такий образ?». Та, кажу, я байкер. Тобто це не образ, а так воно і є.    Тому, маючи такий ексклюзивний контент, почуваюся дуже добре.

Я не просто читаю, я дружу з багатьма людьми з сучасної української літературної тусовки – Скиба, Сергій Пантюк, Олег Короташ... Мені подобається те, що вони роблять. Я все ж таки схильний підтримувати людей, які поруч зі мною, ніж любити мистецтво взагалі.

Точно в наступному році, але коли саме – поки що не можу сказати, не знаю.

Дуже дякую. Бажаю здоров’я нових пісень. :)

А хіба цього мало?:)

Ця пісня ще не написана. Маю надію, що вона буде не гіршою за «ЧоперОк».    Звичайно, приємніше грати на квартирниках. Одна біда – там не буває хорошого звуку. Тому найприємніше або грати з хорошим звуком для великої аудиторії, або грати без мікрофону взагалі у вузькому колі людей.

Мабуть, для людини, яка цим давно займається, це як спрага. Ти виходиш на сцену, щоб напитися. Віддаєш частину своєї енергії, забираєш величезну частину енергії залу. А ця енергія вже використовується для запису нових пісень.

Звичайно, це мало вплив. Але все, що відбувається зі складом, не виходить за межі формату «Вперше чую». :) Звук став іншим, і буде надалі змінюватися.

Щороку на українських дорогах гинуть тисячі байкерів. Своєї долі ніхто не знає. В критичній ситуації не має жодного значення те, з ким ти зіткнешся, як це станеться. І взагалі людині, яка хоче ще трошки пожити, слід триматися подалі від кладовищ. А тому і думати про це не варто.

Хочу бути прекрасним, як Бельмондо. :)

Митцю для творчого росту потрібна підтримка людей, які його оточують. Саме ці люди і є тією аудиторією, для якої він працює. Спочатку вона маленька, потім більша. Саме ці люди, якщо ви справді щиро їм подобаєтеся, будуть підтримувати вас все ваше життя. Вони чудово розуміюють, що без них, без їхньої участі та підтримки, артистів не буває.

Зараз пишу колискову… Для мотоцикла «Баю-байк». :)    Та звичайно бувають. Коли це трапляється, просто залишаюся на місці і нікуди не йду. У підсумку це викликає у мене ще більшу депресію, і щоб нічого собі не зробити, доводиться швиденько брати мотоцикл і йти кататися. Мотоцикл – найкращий антидепресант.    З приводу участі в талант-шоу… Одного разу думали про це разом із Бодєю і Вадіком. Але виникло питання: талант-шоу створюються для того, щоб відкривати нових «зірок», а мені нічого відкривати, я давно так живу (і це не напускний образ). Тож участь у таких проектах – це підлаштування під «попсову» гребінку. Там такі, як я, нікому не потрібні. Окрім реальних живих людей, які, в принципі, саме тому мене там і не побачать.

Дуже хочу написати книгу про байкерів, збираю історії. Не треба нічого вигадувати – життя набагато цікавіше. Ті історії, які мені розповідають байкери, – це тема для найуспішнішого роману, який колись з’явиться. Легко і приємно писати правду.

Кажуть, що байкери поза політикою. Я вважаю, це принципово неправильною позицією для українського байкера. Поки бензин коштує 12 гривень, казати, що мене не цікавить політика і економіка, просто неможливо.    Аполітичність – привілей сформованого громадянського суспільства. А у нас такого просто немає. Свою політичну позицію, людську, у мене є можливість висловлювати в піснях. А те, що люди повторюють знову і знову (пісня, молитва, заклинання), має таку рису – воно справджується. Тому я дуже ретельно підбираю слова.

Кумири – це надто сильне слово. З багатьма приємними мені людьми я б із задовленням поговрив про жінок. А з жінками – про чоловіків. Бо всі люди брати, а хто мені не брат – той мені сестра.

Будуть записані пісні, які ми час від часу виконували на концертах, але у записах їх немає: «Ямаха Супертенере», «Ізопова мова», «Муза». За моєю технологією, пісня спочатку має отримати життя в людях, а потім бути записаною. Тоді не плодитиметься нікому не потрібний хлам.    Ні, збільшення кубатури у планах немає. Моя Ямаха мене повністю влаштовує. За зиму я її підшаманю, а навесні одразу в Крим. Так що чекайте в гості...

Мене називають Гриць, Гриць із конопель. :)

Я вже можу собі дозволити говорити про те, що гурт має свою аудиторію. Вона є показником того, наскільки правильно все робиться. Якщо аудиторія, а це люди, яких я знаю, не схвалюватимуть якихось моїх дій, вони підійдуть і про це мені скажуть. І я, звичайно, ніколи не піду проти людей, яких люблю і поважаю.

Йдуть по Країні Чудес Аліса із Чеширським Котом. Раптом чують у кущах «охи» і «ахи». Аліса своєю москальскою мовою запитує:    – А что это, Котик?    – А это – чудеса.    – А что это они там делают?    – А это они там случаются.    Ось так чудеса і «случаются»... :)

Є речі, за які соромно. Скажімо, за пісню «Водка». Зараз би я її в альбом не включив. Тоді це здавалося приколом, а нині виглядає як пропаганда. Але що ж робити, люди просять «Водку»...    По-справжньому пишаюся дітьми і своїм мотоклубом.

Я ріс у часи, коли музику слухали з бабін, касет, дискет, тому якоїсь якості у звучанні очікувати не доводилося. Якісна музика – класична. У музичній школі в мені виховали любов до класики. Я не дуже обізнаний у сучасній музиці, щоб мати змогу судити, що є кращим, а що – гіршим. Одне знаю напевно – люблю живі виступи і живу музику.

Це має бути щиро. Якщо людина справді підтримує когось, то вона вільна робити що завгодно. Інакше потім повернути довіру людей буде значно складніше. Це свідчитиме про елементарну непорядність.    Під час цієї виборчої кампанії я дав один концерт на підтримку об’єднаної опозиції. А оскільки це моя громадянська позиція, робилося це безкоштовно.

1. Є, якщо ти співаєш.    2. Так, стикався. Я написав пісню для конкурсу «Стоп цензурі!». Вона називається «Ізопова мова» (саме «ізопова», через «і»; я знаю, хто такий Езоп, але інакше це б не римувалося – «...і мова, Ізопа»).    3. Музика, звичайно, може впливати на людей, а люди повинні впливати на політику. Чим популярніша музика, тим більший її вплив на громадянське суспільство.    4. Запам’ятовуються не інтерв’ю, а люди, з якими ти спілкувався. Чомусь не можу пригадати жодної статті, яку б я запам’ятав на роки. Але я пам’ятаю Галю, Валю і Ніну. :)    5. Зараз я під впливом Бабкіна, Кортнєва і Арбєніна.

Всі мої мрії пов’язані з байкерським рухом в Україні. Все, що робиться мною, робиться невипадково. І люди підбираються, і гроші знаходяться... Бачу своє завдання у формуванні адекватної постаті українського байкера.

Я вже знайшов фінансову можливість записати третій альбом: знайшлися люди і в Україні, і навіть у Білорусії, які погодилися допомогти. Тому за роботу візьмуся вже з початку нового року. Інша справа – чи писатиметься він повністю, як робилося раніше, чи будуть почергові записи пісень, які згодом будуть зібрані в альбом. Подивимося…    На зйомки кліпів я поки що не знайшов бюджету, але шукаю. Обов’язково зробимо щось достойнее – абищо робити не будемо.    У складі «Вперше чую» ще буде багато змін. Грати з хорошими музикантами – це величезний привілей. А таких людей в Україні багато, не бачу причин із ними не пограти.

Звичайно, такі ситуації були. Мабуть, те, що я обрав заняття музикою, це саме вибір, зроблений серцем. Жоден розум не може усвідомити, як можна кинути хорошу роботу в журналістиці і займатися неприбутковою справою, яка хіба що до душі. З іншого боку знаходяться люди, які не дають піти на дно, і про яких я ніколи б не дізнався, якби мотивувався виключно розумом.

Цю дату треба відзначати, незалежно від того буде він чи ні. Треба запасатися болтами і гайками і бути байкером. :)    21 грудня ми зберемося в «Чопер-барі» всім клубом, а там – побачимо...

Вірю в прикмети. Так, наприклад, впасти з сьомого поверху – це до смерті, чорний кіт, що перебіг дорогу, означає, що треба бути уважнішим на дорозі, а перевищення швидкості призводить до фінансових втрат. :)

Не вірю, випадковостей не буває. Є такий вислів: якщо відмовитися від мотоциклу, то життя триватиме довше, або тобі здаватиметься, що воно триває довше.    Два роки тому я познайомився з новим братиком у Судаку, а через два роки він знайшов мого рідного батька, якого до того я не бачив жодного разу в житті. Отак...

«Попса» – це легкі гроші, які зробляються за технологією. Можна вирощувати буряки, а можна створити гурт, який рано чи пізно відіб’є вкладення в нього. Тому те, що слухають масово, є чистим промиванням мозку. З «попсою» можна боротися, але це індивідуальна штука. Мій шлях у боротьбі з нею полягає у створенні пісень, які будуть відмінні від неї.    Дякую, що ви це розумієте.

Ми справді самі писали мотоцикл Suzuki Bandit 400 на «Коморі». Це було цікаво: сім мікрофонів писали звук з нього. І запис «соло» мотоцикла звучав як симфонія. У пісні його трошки порізали, але мотоциклєтний запал залишився (людина, яка хоч раз чула звук цього мотору, впізнає його всюди й завжди).    Як віце-президент мотоклубу «Нічні птахи» я вважаю своєю надзадачею формування нормального ставлення до байкерів. Адже від того, як ти сам поводишся з людьми, залежатиме і уявлення про байкерів загалом.    З даїшниками я не сварюся, бо не зупиняюся.:) А на машині – до мене не прискіпатися.

Я б поїхав виступати на мото-зліт.    Звичайно, раніше була музика. Скрипка, гітара... Для кожного музиканта важливо знайти свою тему, про що співати, грати. А мотоцикл просто направив мене у потрібне русло.    До речі, перший альбом 2009 року записав після того, як впав із мотоцикла на швидкості 150 км/год. Після того я переглянув усе своє життя і зрозумів, що саме потрібно робити. І за дивним збігом обставин я впав прямо перед студією «Комора». Випадковостей не буває...

Просто обожнюю форс-мажори, принаймні поки мені щастить із них випетлювати. На останньому концерті, наприклад, одразу порвалися три струни – так старався... Якимось дивом обійшлися без гітари. Весь вечір співав і пританцьовув, прикольна штука.

Я одружений. У мене двоє дітей. Тому далі відповідати на це запитання не просто небезпечно, а прямо катастрофа...

В музичній школі я сім років вчився грати на скрипці. Після цього гітару сприймаю як коханку. Я не вчився на ній грати, вона взялася, і на ній грається. Я б не сказав, що професійно граю на гітарі, це – не соло-інструмент, а акомпанемент під голос. Але, можливо, саме через те, що я її так мало знаю, вона мені так подобається.

Так, наші творчі дороги розійшлися, і в цьому немає нічого поганого. Бодя займається власними проектами. Я був у Коктебелі на презентації його проекту «Є-бенд». Людина грає, людина при справі. Дуже за нього радий.

Все залежить від того, яку роль ти граєш. Якщо роль митця, то це – не твоя лексика. А якщо ти – частина того народу, який зібрався в залі, то маєш говорити їхньою мовою. В такому спілкуванні «гострих слівець» просто не буває.

18 листопада 2009 року. Точкою відліку є перший альбом «СкаСка», записаний на студії «Комора». Вважаю, день народження – це запис альбому, бо для гурту саме це є показником його діяльності.

«Тетраколор» – це гурт, який був створений для власного задовлення і з абсолютно некомерційними інтерсами. Це був просто прикол: Богдан Кутєпов і Григорій Вагапов – гурт «Тетраколор».    А «Вперше чую» – це проект, який дає можливості та, власне, виправдовує свою назву: на кожному новому концерті я зобов’язуюся дати щось нове. Це і зобов’язує, і дисциплінує, і дає змогу постійно працювати з новими людьми. Не думаю, що ще буду змінювати назву цього проекту. Поки що нічого більш вдалого мені в голову не приходить.

Ми ж не можемо брати зі своїх людей багато грошей. І хочемо, щоб люди приходили до нас і отримували задоволення. А ріст аудиторії гурту потрібен для того, аби використовувати гроші спонсорів, а не конкретних людей.

Кожна пісня – це історія з життя, а не щось вигадане.    «Ченчик» – це скоромовка, якою в Інституті журналістикі нас серйозно муштрували. Це –пісня-запитання, в ній немає відповіді.    Мені й самому цікаво взнати, хто такий Ченчик. Варіантів може бути багато. Наприклад, один сибиряк казав: «Ченчик, братуха, это – 0,25 водки». Потім згадалося, що Ченчик – це прізвище мого викладача з фізики, був такий Григорій Михайлович Ченчик. До речі, до мене в друзі у соціальних мережах періодичено додаються люди з таким прізвищем.

У «Вперше чую» ніколи не було раптового успіху. І не було такого, щоб після виходу якоїсь із пісень я раптом прокинувся «зіркою». Тому вся відомість проекту – це результат праці, яка потихеньку і робить нам щеплення від «зіркової хвороби».

Зараз за спеціальністю не працюю, тому що музика – це остання можливість працювати у сфері, яка не є цензурованою. Саме тому й не працюю в журналістиці, саме тому – співаю...

Поки що я не вважаю «Вперше чую» частиною українського шоу-бізнесу. Але на «велику сцену», так, прагнемо.    Хоча, напевно, ця «велика сцена» у мене вже є: адже є можливість співати для рідних мені за духом людей. А оскільки таких багато, то сцена, на якій я виступаю, і так велика. Звісно, рости і розвиватися потрібно. Але від своєї основної аудиторії, байкерів, ніколи не відмовлюся.

Дякую, це дуже приємна штука. Слава Богу, що є люди, яким це подобається. Інакше – для кого співати?    Короля грає свита, а виконавця – аудиторія.

Будемо виступати 5 грудня о 19.00. Я бачив, як зароджувався цей фест, адже його створювали мої друзі Богдан Кутєпов і Максим Демський.