Ольга Герасим'юк

Ви, Людмило Захарівно, і відповіли на своє запитання. Народи України настільки самобутні і настільки різноманітні, що це могло би стати основною цінністю. Але політики не зацікавлені в силі такої різноманітної України і вміло використовують біль кожного з українських народів, його віру, дискримінованість, втрати, щоб тримати це суспільство на межі розпаду. На жаль, серед наших політиків, особливо активних у цьому напрямку – не українські громадяни, які виконують зовсім не українські завдання. А можновладцям України ніколи займатися такою дурницею, як держава, бо вони переділяють майно.

Думаю, що це була така містифікація, що відбила основні емоції, які існують у суспільстві щодо парламенту. Серед відгуків про цю картину я не зустріла жодного, хто б не підтримав цю акцію. А з іншого боку прагнення спалити, зруйнувати «до основанья, а затем...» – це наше історичне уявлення про те, що можна зруйнувати палац, а на його місці побудувати кращий. Поки ми не зрозуміємо, що лише створення справжнього сильного суспільства з демократичними уявлення про перетворення світу, доти ми й палитимемо Верховну Раду, а вона виростатиме як гідра, відрощуючи свою голову, така сама.

Поки існує закон про вибори, який ухвалено, поки існує школа фальсифікації, поки будуть люди, які братимуть невеличкі подачки за свій голос, поки існує страх, який зараз сіється в суспільстві через безчинство судів, прокуратури, яка дістала внаслідок ухваленого нещодавно вночі КПК ще більшу владу, шанси на перемогу у влади достатньо прогнозовані.    Але якщо сьогодні Донецьку обласну адмінстрацію штурмували з вилами і лопатами ті виборці, які нинішню владу і привели до керма, то настрої в сусіпльстві уже сьогодні мали б насторожити тих, хто планує вгніздитися в парламентських кріслах цієї осені.

Ні. У мене стіл завалений стіл найкращими літературними зразками України та світу. Тому читати пустопорожні речі – просто шкода життя.

Результатом я задоволена, оскільки ми мали перед собою мету – зробити український продукт лише українськими силами і лише на українському матеріалі, не орієнтуватися на його комерційну вартість. До речі, нас дуже переконували, що фільм має бути російською мовою, бо так його можна комусь продати. Та ми вперто зробили так, щоб українські таблички, номери на машинах, діалоги двомовні (як то у нас в житті і є) не були замінені, приховані, як це роблять у всіх серіалах для того, щоб продати в Росії. Там просто в кабінетах слідчого ще вішають портрет Путіна і розрізнити, де та подія відбувалася, вже не видається можливим. Зате гроші – в бюджеті продакшн-компанії. Та для нас було принциповим створити своє і про своїх.    До того ж ми обговорювали те, що в українському ефірі давно героями для мільйонів телеглядачів стали героїчні офіцери ФСБ чи ЦРУ, і подумали, що добре було б спробувати показати, не прикрашаючи, не ідеалізуючи, справи тих людей, які захищали безпеку українських громадян в реальних ситуаціях, про які, до речі, нікому не було відомо.    Звісно, політична складова усього, що втручається в життя нашої країни, не дає можливості робити кіно про власних українських героїв, не стикаючись із саме цими політичними проблемами. І в цьому була важкість ситуації. Але нам вдалося залучити за дуже малі гроші дуже симпатичну команду акторів. Музику для серіалу написав молодий львівський рок-музикант. Знімали в тяжких умовах незвичайної зими цього року. А оскільки переговори про початок роботи над цим серіалом неймовірно затяглися, то ще й знаяли серіал не за півроку, як планувалося, а за три місяці. Тобто труднощі були неймовірні. І тим більше я ціную звитяжну роботу творчої групи за те, що фільм вдався не пафосний, реалістичний, операції з порятунку українських громадян – справжні, їх вдалося побудувати на документальній основі, та ще й нам пощастило консультуватися саме з тими, хто їх розробляв.    Мені здається, що команда таких захисників безпеки українських громадян – це певний прообраз тих працівників спецслужби, які так потрібні Україні. Шкодую безмежно про те, що серіал вийшов дуже пізно вночі та ще й проти футбольних матчів, тобто доля його була непроста.

Я абсолютно точно відьма, як і всі полтавки. Про це все є докладна інструкція у творах Миколи Гоголя.    Взагалі все починалося трохи з жарту. Ми знімали програму «Проти ночі» у гоголівських місцях. Якраз про відьом. І мій режисер примусив мене по страшному морозі брести по снігу до старезного дерева, за яким я ховалася, а наш водій, який уже там стояв зі старим колесом від воза, викидав його з-за дерева, і воно далі котилося снігом так, ніби це була я, але в іншому тілі. З того часу я так бреду по життю відьмою.    Але ті незвичайні події, які ви називаєте містикою, у нас, полтавок, вважаються, абсолютно реальним життям, а коли людина у щось вірить, то це щось і є правдою.

Дуже вдячна за вчасно сказані приємні слова. Так само бажаю теплого і безпечного травня.

Я завжди була переконана, що найкращі журналісти вчилися не на факультеті журналістики. Журналістам дуже потрібні не поверхові знання. А, на превеликий жаль, сьогоднішні факультети журналістики не є доброю школою. А що найгірше – студенти не мають жодної можливості потрапляти на практику і відчути професію на дотик. У нас фактично відсутня справжня школа. І найгірше – відсутнє відчуття професії як надзвичайно відповідальної роботи, ігнорується морально-етичний кодекс, а, швидше, відсутнє уявлення про те, що це необхідно. Щоб стати журналістом, просто треба сісти і почати вчитися.

Я вважаю, що майже всі останні ініціативи Міносвіти є величезною проблемою для національної безпеки держави. Є повне відчуття того, що хтось добре виконує завдання знищити майбутнє держави. Люди неосвічені, дезорієнтовані будуть здатні хіба що взяти до рук лопату і якісно копати «від паркану до обіду». Фактично це гуманітарний теракт.

Деякі шоу бувають цікавими, але особисто брати в них участі не маю вільної хвилини. Чесно кажучи, і бажання також. Оскільки розважальні програми на нашому телебаченні сьогодні дуже різко втратили якість.

- Дуже мало.    - Так, український парламентаризм сьогодні впав так низько, що можна говорити про його повну деградацію. Причини і сам процес цього падіння можна описувати і аналізувати в іншому форматі, але найнебезпечніша річ для держави – відсутність в українському парламенті уявлення про державницьку діяльність.    - Я би сказала, що, звісно, суспільство на це не заслуговує. Хоча, на превеликий жаль, українці і обрали цю владу. Я зовсім ніяк не можу пояснити «феномен гречки і продуктових пакетів», які вирішили питання із, наприклад, Києвом, що сьогодні мітинги «розгніваних парасольок» намагаються врятувати від повного знищення. Це невелика ілюстрація, але ця картинка того, що відбувається по всій країні. Так само розумію, що немає відповіді на питання – а за кого ж голосувати. Тобто українці сьогодні потрапили в зачароване коло, але тільки вони і можуть його розірвати.    - Планую. Сподіваюся, найближчим часом з’явитися на каналі ТВі в прямому ефірі з програмою, в якій ми з глядачами будемо обговорювати те, що людина відчуває як найважливіше в своєму житті.    - Абсолютно. Україна – особлива земля. І вона обов’язково досягне того, на що заслуговує. Ми мусимо пройти усі кола пекла.

1. Проблеми, які існують в єврозоні, дуже серйозно аналізуються, і країни-члени ЄС не зупиняються в пошуках вирішення ситуації і мають для цього вивірені роками механізми, першими серед яких є демократія і твердий закон, чого абсолютно сьогодні немає у нас. І питання про те, чи потрібні ми зараз Європі, я би адресувала саме нам, всередину країни, суспільства, бо ми повинні негайно врятувати себе від провалу у прірву деспотії, вртяуватися від поліцейскої держави, яку дуже швидко зводять керівники держави. Ми Європі необхідні, але необхідні не дикими варварами, а тими, якими ми себе уже й заявили – людьми, що прагнуть волі, працьовитими, здібними. Тому всі останні заяви Європи, що висловлюють надзвичайну стурбованість тим, як змінилося політичне обличчя України, – це не відторгнення, а рука, простягнута українському народові у тій біді, в якій опинилося суспільство.    2. Позиція Москви щодо нашої країни завжди була жорсткою. Новий старий президент ніколи не міняв своїх намірів перетворити Україну на цеглинку у своїй імперії. І сьогодні у нього немає жодної причини змінювати свої плани.

Важко виділити якийсь один народ. Подорожуючи різними країнами, я намагаюся уникати туристичних маршрутів, а стараюся потрапити туди, де живуть місцеві, сидіти з ними в їхніх кав’ярнях, бродити їхніми селами, говорити із зустрічними людьми про їх життя, розчиняючись у цій атмосфері. Я отримую від цього повне відчуття, що вітамінізуюся.    Люди у всьому світі, яких мені довелося зустріти, абсолютно різні, але дивовижно однакові у своїх основних почуттях, які єдині для всіх. Всі хочуть, щоб їх любили, всі страждають, коли самотні, всі люблять, коли їх хтось слухає. І тому всі іспанці, португальці, французи, німці, з якими я говорила і з якими подружилася, складають для мене єдиний унікальний світ, яким я і живу.    В кожній країні я намагаюся скуштувати те, що люблять вони. І коли ти це робиш у їх середовищі, то найнезвичніший продукт не здається дивним. Єдине, що я досі не поборола, це острах перед жаб’ячими лапками.

Мені, звісно, шкода, що ми в усьому в нашій історії, яка відкрилася після повалення тоталітаризму, потрапили у світоглядний тупик, з якого й досі не знайшли людського виходу. Так само шкода, що дні, коли ми поминаємо чи святкуємо, перетворюються на можливість для брудних політиків розпалювати роздрай серед людей.    Перемогу над фашизмом я завжди відзначаю, бо це і родинна історія. Моя сім’я два роки жила в окупованому місті. Мій дід дійшов до Берліна простим піхотинцем і повернувся живим та з осколком в коліні, який через багато років після завершення війни і вбив його, заворушившись і викликавши гангрену. Мій дід відмовився рятуватися, відрізаючи ногу, бо вважав, що це його дістали фашисти, і не хотів їм здатися. Так само я шаную тих своїх родичів з Західної України, які сьогодні вигибають у безслав’ї і проклятті, а все своє життя присвятили коханій Україні.    Словом, для мене це святі і печальні дні. Але й радісні, бо тоді настав кінець «коричневій чумі». Хоча, на превеликий жаль, лишилася жива червона.

1 травня для мене все моє доросле життя надзвичайно приватне і тепле свято, тому що в цей день рівно о 10 ранку я народила свого сина. Звісно, тому ми в цей день збираємося всією родиною і придумуємо все, що ще більше зміцнить нашу родинну солідарність. Вважаю, що це одна з найкорисніших для людей акцій.

Я тільки повернулася с сесії ПАРЄ зі Страсбургу, на якій найгарячішою новиною, яка обговорювалася всіма політичними силами, представниками всіх країн, була ситуація, що склалася з ув’язненою Юлією Тимошенко. Ще зовсім недавно про Україну говорили, як про дуже хорошого учня у школі демократії, і сьогодні, коли ми потрапили у центр занепокоєння, почуваєшся дуже гірко.    Нещодавно щодо України була ухвалена дуже гостра резолюція, яка ставить нас перед шансом отримати жорсткі санкції в разі, якщо влада не отямиться. Але оскільки влада з кожним днем робить нові й нові кроки, які викликають не просте роздратування, а гнів партнерів по Раді Європи, то для мене, як для представника України, наприклад, у цій ситуації видається найправильнішим відстоювати інтерес українського суспільства, який полягає у тому, що влада України повинна припинити брехати Європі і почати робити реальні дії по виконанню своїх зобов’язань.    Обмовки та «ляпи» перших осіб – це лише комічні деталі. Більше впливають на імідж нашої країни брутальні, абсолютно нелогічні вчинки перших осіб, які на сьогодні втратили друзів абсолютно по всьому світу.

Чим більше країн я відвідую, чим більше захоплююся ними, тим більше мені хочеться додому.

Це дуже важлива тема для не лише обговорення, а для кропіткої роботи, бо українська журналістика на сьогодні загубилася у пошуках власної ідентифікації. Частково це не провина тих молодих людей з мікрофонами і записниками, бо їм нема звідки дістати науку про свою професію, і вони визначаються в ній як у темряві. Частково комерціалізація вбиває професію. Сьогодні у журналістику охоче приймають молодих, не дуже освічених людей, які будуть виконувати бездумно завдання менеджерів, до того ж будуть раді невеликій зарплаті. І це біда і для цих молодих людей, і для суспільства. Оскільки медіа сьогодні це не лише новини. Це дуже серйозний політичний гравець. В усьому світі сьогодні саме медіа вирішують долі країн, розпочинають революції, змінюють лідерів. Я писала на цю тему свою магістерську роботу в Дипломатичній академії, бо дуже стурбована повною відсутністю уявлення про те, що насправді відбувається в нашій інформаційній сфері. Раджу всім, хто цим цікавиться, почитати книжки хоча б Почепцова.

Ніколи не займаючись політичною журналістикою чи політикою як такою, я зробила цей крок після Помаранчевої револіції, на хвилі тоді спільного з сотнями тисяч людей бажання будувати нову Україну. Я могла би сказати, що дуже шкодую про непрості роки серед людей з абсолютно чужими для країни інтересами, з мало цікавими навіть для простої розмови, про ті всі жахливі відкриття, що зробила, побачивши зсередини цей «об’єкт» – Верховну Раду... Але я все ж сподіваюся, що змогла виправити для людей, які зверталися до мене впродовж цих років, багато речей, які робили їхні життя нещасним. Так само вважаю, що була корисною для країни моя робота в Парламентській асамблеї Ради Європи. І це трохи покращує моє самовідчуття від загалом дуже сумного знання, яке я дістала. Мене рятувала моя перша професія – журналістика. Я не полишала її. Пишу публіцистику, навіть встигла зробити телепередачу. А сьогодні час такий, що свої заняття журналістикою я хочу, можливо, вивести на крок наперед перед політикою.

Це – найстрашніше, що може бути з країною, коли тінь невидимого вбивці замикає двері домівок, бо страх – це найгірше, що з нами відбувається. Сьогодні всі шукають відповіді на запитання, що це було в Дніпропетровську. Політики намагаються скористатися цією ситуацією, поливаючи навипередки один одного звинуваченнями. Найгірше те, що терактам дуже важко протистояти. Це нове явище в усьому світі. А в нашій ситуації, коли вибухи в Дніпропетровську ніким не пояснені – жодної записки, жодної вимоги... Чи це є намагання посіяти в суспільстві так званий соціальний страх, і тоді з цими людьми можна робити що хочеш? Чи це кримінальний розгул при перерозподілі майна серед авторитетів? Зрозуміло одне – ситуація, яка нам усім нагадує уже й призабуті 90-ті, коли просто на вулицях розстрілювали один одного ті, хто змінили червоні піджаки на Бріоні, сьогодні. Ця ситуація спровокована саме тим політичним ладом, який встановила в державі абсолютно брутальна політична верхівка.

Постріли, вбивства, безпорадність влади зупинити це, сумніви в тому, що наші захисники національної безпеки професійні, «подвиги» податкової служби, яка оселяється сьогодні у найменшому і в найбільшому із підприємниціьких офісів, абсолютно брудна ситуація зі ставленням до ув’язненої Юлії Тимошенко та колишніх членів її уряду – все це уже вплинуло на настрої тих, хто планував відвідати Євро. Деякі з європейських високопосадовців уже відверто говорять про можливе ігнорування цієї події в Україні. Фактично зірваний саміт в Криму, і причина ніким не приховується. Хоча Україна, замість того, щоб швидко змінювати ситуацію, вустами МЗС чи депутатів із ПР просто подає своє трактування цим подіям у дусі «ну і сам дурень», чи, наприклад, «це особиста думка мінстра такого-то (президента такого-то), а не позиція країни». Лишилося до Євро зовсім небагато, і тим тривожніші ці дні.

Я ще думаю про те, чи думати мені про такі шанси. Питання про те, чи я балотуватимуся на цих виборах, я ще не з’ясувала сама з собою.

За моїми оцінками, це будуть дуже тяжкі вибори. А найгірше – їхні наслідки. Все, що можна було б зробити, аби хоч якось поліпшити ситуацію – у руках виборця. Знайти собі сили відмовитися від підкупу, перебороти страх і проголосувати не так, як тебе примушуть, прийти на вибори і не дати скористатися твоїм бюлетенем, а головне – якомога більше використовувати можливість спостерігати за перебігом виборів, щоб не дати фальсифікувати їх якомога більше. Це фактично все, що потрібно використати, аби хоч якось ця осінь була милосерднішою до суспільства.

Ця ситуація дуже нагадує історичну, коли закликали бойкотувати олімпіаду в Радянському Союзі, який загнав свій народ у величезний табір. Хоч МЗС і пояснює це прагматичними інтересами деяких країн провести Євро в себе, та, думаю, варто було б почати тривожитися, бо в країні, де за політичними опонентами приїздять автозаки, де відбуваються абсолютно не пояснені вибухи на вулицях, навряд чи може відбутися звичайне мирне свято спорту.    Що Україна отримає в результаті проведення Євро – важко відповісти. Зрозуміло, що ті, хто відкривав недобудовані стадіони, закамуфльовані декораціями для телеглядача, вгачуючи величезні кошти на запрошення мегазірок із Заходу, уже своє отримали. Та не з’явилися ні нові готелі у потрібній кількості, ні покращений сервіс, ні дороги, які залишаться українцям після проведення заходу, ні можливості для звичайної людини отримати роботу, яку звичайно отримують національні підприємці, коли в країні відбуваються подібні події... Швидше, сьогодні владі важливо, щоб все відбулося, аби потім прикривати свої злочини проти суспільства ширмою такої європейської уваги. То я сьогодні і не знаю, чи потрібне Євро комусь зі звичайних українців.

На весняній сесії знову обговорювали ситуацію з Україною. Голова делегеації разом із представником дипломатичної місії викликався на розмову до президента ПАРЄ, і їхні пояснення не були прийняті як правдиві. Тобто пан Попеску знаходиться на тому місці, на яке його поставило його служіння неправедним інтересам.

Я Вам, дорогий Лисе Микито, пораджу за цей час до виборів уважніше придивитися до цього Вашого нового вибору, щоб не довелося Вам потім шкодувати так само, як про те, про що Ви зараз шкодуєте.