Андрій Кокотюха

"Активний" і "пасивний" — визначення трошки іншого порядку. Я писав російською аж до 2013 року. Хоча і за жоден із написаних творів мені не соромно, бо всі вони мали по тому український контекст. До того ж, у процентному співвідношенні художніх творів російською мовою у мене аж сім із 63-х. Тому про "активність" — це перебільшення.

Мелодрами — не мій жанр. А щоб написати сценарій науково-фантастичного фільму, треба мати вищу технічну освіту, бо, як кажуть, фантастика — «попса для технарів». Я — надто раціональна людина, щоб писати про любов та інопланетян.
А комедія... У мене специфічне почуття гумору: те, що смішно мені, може бути не смішно іншим, і навпаки. Комедія взагалі — найсуб’єктивніший і найнебезпечніший жанр. Можна пробачити мелодраму, під час перегляду якої не впала жодна сльоза, можна пробачити трилер, який не викликав напруги, можна пробачити фільм жахів, який не був страшним, але не можна пробачити комедію. яка жодного разу не змусила посміхнутися.

Я вже частково відповів на це запитання. Додам тільки цитату, яку прочитав у соціальних мережах: "Хороший був у Кокотюхи роман, але сценарист усе зіпсував".

Я скажу так: в Україні неможливо екранізувати тільки твори Оксани Забужко. Всі інші твори, хай це буде навіть поетична збірка, цілком можуть бути екранізовані, якщо продюсер і режисер побачать у цьому всьому цікаву ідею. Проте варті екранізації твори лише адекватних авторів, котрі розуміють, що написане ними — не сакральне, котрі вміють розповідати історії, котрі розуміють, що кіно та література живуть за різними законами. Поки що таких авторів в Україні мало, але з тих, що я знаю — Сергій Жадан і Софія Андрухович легко дозволили б кінематографістам адаптувати свої романи "Ворошиловград" і "Фелікс Австрія" так, як того вимагають правила гри в кіно.
Хочу закликати колег, які прагнуть бути екранізованими, звернути увагу на роман Джона Ле Карре "Нічний адміністратор". У однойменному серіалі від роману лишився тільки один епізод — захоплення заручників у готелі. Все інше — окремий художній твір, сюжет якого не має нічого спільного з сюжетом роману. Тим не менше, шановний письменник не заперечує, чого і вам бажаю.

Рубенс — це мистецтво. Навряд чи еротика на картинах Рубенса може когось обурювати. І що таке лайка? Це — лише слова, вирвані з контексту.
Я погано ставлюся до еротики — мені більше подобається порнографія, тому що еротика і порнографія — це як аванс і зарплата.
А стосовно того, хто до чого має опускатися чи підніматися, то гріш ціна тому митцеві, який вважає публіку, тобто глядача, слухача, читача, нижчими за себе та спить і бачить, як би підняти нижчі створіння до свого рівня. Поки у нас будуть такі митці, доти і буде таке зневажливе ставлення до всього, що робиться в Україні, зокрема, до кінематографу.

В інформаційній війні виграє Росія, причому не лише на українській території, а й на території всього європейського континенту. Ми не навчилися воювати на інформаційному фронті, як і жодна з країн, де є російська пропаганда, не може їй протистояти. Причина — в демократичному виборі, який, хай би як смішно це не звучало, зробила Україна. В короткостроковій перспективі демократії завжди слабші за диктатуру. І тут Україна нічим не краща і не гірша за ту ж саму Францію, де друзів Путіна цілком вистачає, як, до речі, і тих, хто реально ностальгує за відносинами, які були у Росії і Франції в часи СРСР.

Ні, жоден український фільм поки не здатен вийти на самоокупність. Навіть касовий лідер "Поводир", зібравши у прокаті рекордні для українського фільму 14 мільйонів, все одно не окупився при бюджеті розміром 16 мільйонів. Не забувайте про різницю в курсі долара. Окупитися український фільм може лише тоді, коли в кожному українському місті буде хоча б один кінотеатр, хоча б із трьома залами. Ну, і, звісно, коли поява кожного українського фільму буде підтримана рекламною кампанією, на що теж треба передбачити додаткові кошти. І, звичайно, фільм буде окупатися, коли матимемо нарешті власний інститут кінозірок.

А Брати Капранови, які не є ветеранами УПА, мають іншу думку — фільм нереалістичний і повністю неправдивий. Також нарікають, що я як автор зовсім не працював з історичним матеріалом. Хоча "Червоний" був не просто моїм першим історичним романом, а взагалі першим рукописом, який я дав почитати до виходу в світ третім особам — фаховим історикам. "Червоного" консультували доктор історичних наук Іван Патриляк, редактор "Історичної правди" Вахтанг Кіпіані, на якомусь етапі долучився нинішній директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Отже, всі питання, які були до роману "Червоний", були зняті за допомогою цих авторитетних у своїх колах людей.
Крім того, я писав не документальний нарис, а художній твір, який передбачає певні умовності, і на це теж консультанти робили поправку. Саме тому і книга, і сценарій вийшли історіями, які цілком могли трапитися в певному місці і в певний час.
Мабуть, через це згадані Вами ветерани і прийняли фільм, як раніше прийняли роман. А ті, хто з об’єктивних причин не воював і, на щастя, не сидів у таборах, просто мають свою версію тих подій і свої наміри реалізувати аналогічний задум.

Під час промотуру однойменна книга розходилася «на ура».

Перші відгуки на 85% позитивні. Щоб переконатися в цьому, варто промоніторити соціальні мережі. Критика, на щастя, теж є, і не на всяку ми звертаємо увагу. Є категорія людей, яким уже 21 рік не подобається те, що роблю я. Є ті, кому муляє наша претензія вийти з фестивального формату на ширшу аудиторію. Є ті, кого нікуди не покликали і ніколи не покличуть. Ця категорія критиків фільму — найчисельніша.
Інші, до яких варто прислуховуватися, критикують фільм за те, що Червоний — героїчний герой, який постійно мовчить і ніяк не змінюється впродовж історії. Тут я, загалом погоджуючись із порушенням основних правил драматургії, хочу нагадати, пригодницький жанр походить від міфології, якщо хочете, від казок. Казкові герої, які кидають виклик різним казковим же лиходіям, Змії вони, Велетні чи Людожери або Злі Чаклуни, теж не надто говіркі. Кирило Кожум’яка прийшов, поборов Змія і пішов собі назад, лишившись при цьому героєм. Те ж саме можна сказати про Котигорошка. Або згадайте будь-який із подвигів Геракла. Ви бачили десь Геракла, який рефлексує?
Будь-яка країна, яка себе поважає, повинна мати свою міфологію. Кіно створює цю міфологію. І давайте вважати Червоного як персонажа частиною її.
І ще одна критика — українці загалом мало говорять. Але якби українці в нашому фільмі говорили, фільм критикували б за надмірний пафос розмов і за те, що персонажі говорять літературною українською.
Нарешті критикують і за те, що, показуючи зону, ми показуємо в зоні блатних.

Шановні глядачі, не лякайтеся! Наше кіно — не складне. Це — не фестивальне кіно, не арт-хаус. Це дуже проста історія про втечу з в’язниці. І це пригодницьке кіно, виконане в стилістиці вестерну. Тому всі, хто любить таке кіно, йдуть на нього охоче.

Екранізована третя частина роману. Тому вже чую нарікання від читачів, які хотіли побачити на екрані всю книгу. Це єдина суттєва різниця.
Якщо говорити про сценарій, то, звісно, він був розширений так, як того вимагає кінодраматургія. Не забувайте, що оповідь у романі ведеться від імені трьох різних персонажів, відповідно ми бачимо історію їхніми очима, і в романі небагато діалогів — більше оповіді. Кіно живе за своїми законами. Тож герої, прописані в тертій частині — майор Абрамов, Віктор Гуров, капітан Бородін, лікарка Таміла, Коля Тайга — більше заговорили. Натомість Червоний, за задумом режисера, який я підтримав, навпаки, більше мовчить. Адже всі події у таборі починаються після того, як він там опинився.

Ні, не всі задуми режисера мені подобалися. Зокрема, я був проти підсилення мелодраматичної лінії. Конкретно — проти недоречних, як на мене, сцен із поцілунками. Між іншим, та частина критики, яку я вважаю конструктивною, зазначає, скажімо так, недоречність любовного трикутника. Це зовсім не перекреслює акторські роботи і зусилля всієї команди. Навпаки, швидше, свідчить про мої особисті "таргани".
Я, як автор, проти загравання з аудиторіями. А з жіночою аудиторію дуже часто заграють. Наприклад, режисери і продюсери, читаючи мої заявки і схвалюючи їх, постійно наголошують: "Усе добре, але любовної лінії немає. Бажано — трикутника". Це перший і, чесно кажучи, єдиний камінь спотикання, який є в мене на кожному проекті — чи то кіно, чи то телевізійний серіал. Любовна лінія, з ким би я не працював, постійно є предметом суперечок.
З інших побажань по фільму "Червоний", який уже відбувся, мені б хотілося, аби все ж таки звучали імена побратимів Червоного, які були прописані в сценарії і на ролі яких бралися актори. Цілком справедливо критики відзначають, що не розрізняли, хто українець, а хто — литовець, але у сценарії були чітко прописані імена персонажів: Томас, Вітовт, Балабан, Сивий, Сірко, Хмара. Проте у певний момент цих персонажів виявилося дуже багато, і тільки перекличка їх зайняла б якусь частину екранного часу.

Я не спостерігаю за робочим процесом зсередини. Якщо можна так сказати, я — граючий тренер. По можливості беру активну участь у процесі, тому що працюю в кіно 19 років, маю певний досвід, і колеги цей досвід поважають. На знімальному майданчику мені хотілося бувати частіше. Але, по-перше, зайнятість не дає можливості кинути все і оселитися на майданчику, а, по-друге, все добре у свій час. Головний на майданчику — режисер. Якщо я потрібен, мені дзвонять і просять приїхати, що я з радістю роблю. Враження щоразу однакові: живий процес, який збоку виглядає керованим хаосом, але насправді всі на своїх місцях.

Дотепер було екранізовано ще три моїх романи. І, я сподіваюсь, буде екранізована решта 59, а також інші, ще не написані.
Екранізують не роман — екранізують ідею. А ідея боротьби і перемоги — те, чого не вистачало українцям дуже давно.

Почнемо з того, що першим слоганом фільму був: "Вижити. Перемогти. Жити". Для мене виживання — це передусім пристосування до несприятливих умов, у яких ти опинився. Перемога — це бажання змінити ці умови і дії в цьому напрямку. Але після перемоги треба жити далі, покращуючи своє життя та умови довкола. Як на мене, це відповідає загальним потребам українського суспільства. Так само "Боротьба, що триває досі". Відчайдушна втеча Червоного та його побратимів із радянського концтабору є відтворенням у мініатюрі тієї ситуації, в якій Україна перебуває. Навіть не з початком війни, а з початком Майдану.

Українці можуть об’єднатися, якщо навчаться думати не серцями, а головами, якщо перестануть рефлексувати і шукати у себе під ліжком зраду, а кожен сам для себе вирішить — треба брати на себе відповідальність і йти до перемоги. Якщо Червоний зі своїм переможним настроєм у цьому допоможе, я буду тільки радий.

"Червоний" буде в прокаті ще щонайменше два тижні. По телебаченню його, звісно, покажуть — існує домовленість. Коли і де — не скажу, бо інакше не буде стимулу йти в кіно "тут" і "тепер". Варто сказати, що, крім кіноверсії, існує ще телевізійна чотирисерійна версія. Переговори про ефір зараз ведуться.

Із Зазою Буадзе ми і далі будемо робити щонайменше три фільми, два з яких уже перемогли на десятому пітчингу Держкіно — "Червоний. Без лінії фронту" і "Адвокат із Міста Лева". Отже, Ваше "працювалося" відпадає. Наша співпраця — в теперішньому і, сподіваюся, в майбутньому часі. А третій — це сиквел "Червоного", дія якого буде відбуватися в тому числі в Італії, але фільм ще не має ані назви, ані літературної основи.
Стосовно задоволення, то моя думка насправді не має значення, адже головне, щоб акторськими роботами був задоволений глядач. Ажіотажі на допрем’єрних показах довкола Миколи Берези, Олега Шульги, Любові Тищенко та Ігоря Колтовського — відповідь на Ваше запитання. Під час перегляду фільму жоден глядач не постраждав. :)

У титрах фільму "Червоний" не вказано ані те, що в епізодах та масових сценах були задіяні раніше судимі, ані їхня кількість. Тому я не розумію, звідки пересічний глядач, дивлячись фільм, буде знати, що в епізодах та масових сценах беруть участь люди, чиї біографії повинні їх задіти або напружити.
Хочу нагадати, що зірка фільмів Роберта Родрігеса, фактурний актор Денні Трехо теж має велику кримінальну біографію. Несхвальних відгуків від глядачів про цього актора я не чув.

Пропозиції зніматися в "Червоному" відхилили через свою зайнятість «розкручені зірки» Бред Пітт, Леонардо Ді Капріо, Джонні Депп і Брюс Уілліс. Тому ми пішли своїм шляхом, почали шукати акторів, які після фільму "Червоний" уже будуть вважатися, як Ви кажете, "розкрученими кінозірками". Під час промотуру постери з портретом Миколи Берези, виконавця головної ролі, серед глядачів, а особливо глядачок, розліталися як гарячі пиріжки. Я певен, що в дівочих спальнях поруч із Бредом Піттом уже прилаштовані фото Миколи Берези, Олега Шульги, Ігоря Колтовського і всіх тих, кого наш фільм відкрив.

Позитивні рухи — уже в тому, що ми з Вами говоримо про українське кіно, чекаємо прем’єр, критикуємо, радіємо успіхам, словом, не є до нього байдужими. А конкретний позитивний приклад — аж 13 українських прем’єр, які очікують нас у кінотеатрах до кінця цього року: це і "Червоний", і "Дзідзьо Контрабас", і "Припутні", і "Сторожова застава", і "Рівень чорного", і "Кіборги", і багато інших.

Глядач втомився від відсутності українського кіно в кінотеатрах і українських серіалів на телеекранах. Кіно і серіали, як казав голова Держкіно Пилип Іллєнко, "зброя, яка дорівнює за силою впливу автомату Калашникова". Ми не знаємо, який попит на українське кіно, тому що дотепер поява українських фільмів у прокаті, а українських серіалів — в ефірах носила випадковий, несистемний, епізодичний характер.
З виходом "Червоного" в національний прокат, який охопив 70% наявних в Україні екранів, можна побачити 30 людей в будній день на сеансі нашого фільму, а в сусідньому залі — стільки ж людей, що дивляться американський фільм. Це, як на мене, нормальна тенденція, тому що стовідсоткова заповнюваність залів помітна лише на гучні прем’єри (такі як "Ліга самогубців" або "Пірати Карибського моря"). Минули ті часи, коли я не міг купити квиток на "Гаррі Поттера" чи "Володаря кілець" у кінотеатрі "Київська Русь", де великий зал — на 1300 місць. І приклад "Червоного" показує, що, опинившись у широкому прокаті, український фільм має не менший попит, ніж фільм американський або європейський.
Хочу наголосити, від 2003 року після прем’єри "Нічного дозору" жоден російський фільм, який мав попит у Росії, не збирав в Україні очікуваної прокатником каси. Тому ми лише вивчаємо попит на українське кіно, але точно знаємо, що попит на російське кіно — це інформаційна булька. 

Від незвички. Критика — це нормально. Тим більше, якщо критикує свій своє. Адже здебільшого критика налаштована на те, аби вказати на помилки та виправити їх.
А те, що Ви називаєте "поливанням брудом", лише крики відчаю від того, що "поливальники" не в процесі, який критикують.

Ні, так говорити не можна. Кіновиробництво в Україні почалося в 1911 році, коли в Катеринославі (тепер Дніпро) зродилася перша приватна кінофабрика, і там знімалися фільми, які, за нинішніми мірками, можна вважати блокбастерами. Фабрика у Катеринославі була третьою кінофабрикою, яка була створена в світі після Франції та Індії. Процес фільмотворення в Україні не був, на жаль, безперервним, але слово "відродження" передбачає відродити щось після смерті. Кіно ж в Україні не помирало — воно просто спало. Тому зараз правильно говорити про пробудження кіновиробництва. І цей процес уже не зупинити.

Я — не член оскарівського комітету, до того ж, ще не бачив фільму. Тому будь-яка моя відповідь буде некоректною.
Проте стрічка "Рівень чорного" — авторське кіно, яке вже отримало низку схвальних відгуків у професійному кіносередовищі. А «Оскар», як і Нобелівська премія, є і найближчим часом будуть для України та українців аналогом "Темної вежі" з саги Стівена Кінга, тобто переможною метою, до якої треба йти.

Третя частина питання — або нерозуміння ситуації, або спроба маніпуляції. Російські актори їдуть в Україну на гастролі з метою заробити. Україна за територією набагато разів менша, ніж Росія, а населення, за грубими прикидками, у Росії більше в п’ять разів — ось і гастролювали б на своїй території. Можливостей більше та й люди купують квиток, аби побачити своє, рідне.
Поки в Україні домінували російські гастролери, за глядача і слухача все було вирішено. Тобто українським артистам в Україні на українських майданчиках місця не було. Тепер, за логікою сказаного вище, глядач буде обирати між тим, що йому близьке — між українськими артистами і гастролерами з Європи, Америки, Австралії, Грузії, Японії тощо. Ось який вибір вам сьогодні пропонується.