Олексій Гарань

Мені це теж болить, але я можу згадати, як це було за радянських часів, коли я після закінчення школи не міг грамотно говорити українською мовою, бо не було відповідного оточення. Ми пройшли колосальний шлях. Після Революції Гідності престиж української мови зріс у рази. Водночас, враховуючи, скільки російськомовних воює і гине за Україну, я не думаю, що ми маємо занадто сильно тиснути в цьому питанні. Я думаю, що те, що відбувається зараз, поступово виведе нас на нормальний шлях поширення української мови. Влада все-таки теж щось робить, а ми маємо її контролювати. Тільки не перегинати палку на користь крикунів-урапатріотів, які будуть на цьому спекулювати і лише розколювати країну.

Ймовірність є. Демократи спробують це зробити. Тоді президентом стане Пенс. Але це справа американців, і нам у це не треба втручатися. Хай самі вирішують.

Позитивно. Це дасть кращі правові підстави і можливості для дій наших військових.

Згадую про те, який я був наївний, бо вірив у комунізм (хоча в Компартію не взяли), вірив у загрозу "українських буржуазних націоналістів", мріяв про світову революцію, не знав про ГУЛАГ і голод 1933 року, не міг говорити українською, бо був тотально русифікований. Напишу про це у своїх мемуарах під назвою "Дилеми українського політолога".

Я думаю, він на це заслуговує. Якщо зможуть забезпечити достатню доказову базу. Але політично буде неправильно, якщо буде арештований тільки він. сподіваюся, що там будуть і Розенблат, і інші.

Кремль рахується тільки з силою. З силою української армії і силою санкцій. Крим — це питання довгострокове. Зараз ми його вирішити не можемо, але ми маємо посилити моніторинг міжнародних структур за ситуацією в Криму, і ми це робимо на різних рівнях. Зокрема, відомі резолюції ГА ООН, ПАРЄ, а нещодавно — і ОБСЄ, що стало нашою великою перемогою, враховуючи роль Росії в ОБСЄ. Але це нам не завадило досягти дипломатичного успіху.

Ми всі розуміємо вади "Мінська", але поки що іншого формату немає. Україна не здала жодної позиції, а санкції щодо Росії, які прив'язані до виконання "Мінська", продовжуються. Тому ми з цього процесу не виходимо. Якщо вдасться знайти щось краще, буде добре, але на даний момент виходимо з того, що є і що допомагає захистити наші інтереси.

Нещодавно я був у Широкиному. Я завжди казав, що на місці ситуація виглядає краще, ніж коли ми дивимося телевізор у Києві. Не порушуючи Мінських домовленостей, українська армія в разі необхідності дає відсіч і дуже болючу для ворога. В армії тепер контрактники (а не мобілізовані), які знають, для чого вони прийшли, і вони роблять свою роботу, розуміючи, що ця робота може розтягтися на роки, оскільки багато з них підписали контракт до завершення АТО, і це їх свідомий вибір. Щодо настроїв на Донбасі, в понеділок, 17 липня, об 11.00, ми, Фонд "Демократичні ініціативи", представляємо в Українському кризовому медіа-центрі результати нового опитування. Трансляція буде онлайн. І одразу після того ми оприлюднимо результати на сайті "Демініціатив".

Втома є. Це стосується насамперед боротьби з корупцією, але водночас відзначають і великий прогрес у реформуванні інституцій в Україні. І в цьому західні оцінки кращі, ніж ми чуємо від наших політиків на телебаченні. Ви здивуєтеся, але це стосується, наприклад, і Гонтарєвої, і її дій щодо санації сумнівних банків.
Щодо мінського процесу, то на Заході зараз краще розуміють позицію України: спочатку безпека, а все інше — потім.

Громадянське суспільство і журналісти борються по-справжньому, і вони за допомогою Заходу здійснюють реальний тиск на владу, змушуючи її займатися не тільки показухою, а й щось робити. Борімося — поборемо.

Проблеми не тільки в регіоналах. Проблеми — в "демократах" і "патріотах", які насправді займаються голим популізмом. Влада зараз може говорити про успіхи з безвізом, ратифікацією Угоди про асоціацією, макростабілізацією, але зрозуміло, що цього не достатньо. Потрібно, щоб люди відчули реальні зрушення, хай і невеликі. І потрібні "посадки" корупціонерів. Тоді реваншу регіоналів не буде.

Ні. Ні Німеччина, ні Захід в цілому не будуть діяти всупереч принципу непорушності повоєнних кордонів.

На жаль, я не бачу в короткостроковому плані вирішення цієї проблеми. Але це залежить насамперед від самої Молдови і її нинішньої влади. Існування ПМР створює певні загрози і для нас, але не будемо їх перебільшувати. Головне для нас — це стабільність в Одеській та Вінницькій областях. А це все-таки залежить від нас.

Ставиться. Але будьмо реалістами, Росія — ядерна країна, і це змушує з нею рахуватися, в тому числі і членів РБ ООН, серед яких, до речі, і Китай, який заграє з Росією, перетворюючи її на свого молодшого партнера.

На мою думку, ні. Наша силова відповідь могла бути використана Росією для повномасштабної агресії по всьому фронту. Ми могли б потрапити в ту саму пастку, в якій опинився Саакашвілі в Південній Осетії.

Це загальновідомо. Залишили їх під контролем напівмафіозних структур.

Як один із сценаріїв — так. Але в ньому для нас і для світу не тільки позитиви, а й ризики, оскільки відбудеться непрогнозована дестабілізація ситуації. Тому давайте розраховувати не на це, а насамперед на нас самих.

На той час ті, кого ми називаємо демократами, не мали більшості у суспільстві. Суспільство просто було неготове до таких перетворень. Могла б відбутися така ж дестабілізація, як за Ельчібея в Азербайджані або Гамсахурдія в Грузії.

Я особисто вважаю, що ті, хто їздять на ток-шоу в Росію де-факто підіграють Росії. Питання — до них. Хіба що за винятком Олесі Яхно, бо вона — жінка, і їй не можна так просто по-хамськи затикати рота.

Про "Мінськ" я вже сказав. Я не думаю, що він буде повністю виконаний. Але як інструмент для збереження санкцій він поки що лишається. Путін продовжує військовий тиск на Україну, тому звідси й випливає необхідність збереження санкцій, які прив’язані до "Мінська". Не можна виключати того, що Путін може піти на подальшу ескалацію, але він змушений буде вважати і на зростання можливостей української армії, і на посилення в такому випадку санкцій проти Росії, а це для нього дуже болюче. Як суттєвий елемент реформування української армії — наша співпраця з НАТО. Добре, що ми зафіксували курс на вступ до НАТО в законі. Більше того, Порошенко підняв питання про початок діалогу щодо можливості подання Україною заявки на отримання ПДЧ у 2020 році. Не всі в НАТО з цим зараз погоджуються, але хай думають. Ми чітко окреслили свою позицію, яка спирається на суттєві зміни в ставленні українських громадян на користь НАТО.
А щодо реакції Росії, то давайте будемо реалістами — Росія стала агресором не тому, що ми хочемо до НАТО. Вона здійснила цю агресію в умовах "позаблоковості" України. Тому ми маємо думати над тим, як забезпечити нашу безпеку — це наше право.

Саміт Україна-ЄС відкрив новий етап співробітництва. Тепер уже повністю і остаточно ратифікована Угода про асоціацію, і ми отримали «дорожню карту» майбутніх перетворень, які будемо здійснювати спільно з Європейським Союзом.
Насправді, як відомо з закритих повідомлень, передбачалося підписання дуже розгорнутої декларації після саміту — на сім сторінок. Проте так не сталося. Але не варто драматизувати цей факт. Декларацію не прийняли з однієї причини: Київ наполягав, щоб у декларації була повторена фраза з Угоди про асоціацію — про підтримку європейських прагнень України.
Чому це положення стало «каменем спотикання»? Це більше пов’язано з внутрішньополітичними міркуваннями Євросоюзу.
Передусім це була позиція Нідерландів — не повторювати це формулювання. Вони не хочуть обіцяти Україні перспективу членства в ЄС. Зрештою, позицію Нідерландів підтримали, за закритими повідомленнями, Німеччина і Франція. Але все це, скоріше, апеляція до виборців цих країн, які побоюються розширення Європейського Союзу.
Українська сторона в даній ситуації була поставлена перед дилемою — або підписати велику декларацію за підсумками саміту без цієї фрази, або не підписувати нічого. Київ вирішив поставити питання принципово, тому що все, що прописано в декларації, реально є і в Угоді про асоціацію.
Зазначу, що в плані імплементації Угоди про асоціацію ця історія не змінює нічого. Ми будемо і так продовжувати рухатися далі, отримувати допомогу від ЄС, виконувати наше «домашнє завдання», бо це насамперед у наших інтересах.

Ці заклики здійснюють тиск на Росію, і вона змушена реагувати. Це показало звільнення Савченко та кількох інших українців. Але Путін цинічно торгується.

Ми ставили це питання у 2015 році — 80% проти. Це право мають навіть не в усіх штатах США. А насправді українці можуть мати певну зброю, відповідно зареєстровану, в тому числі у власному помешканні. Інша річ — возити, носити її з собою. Я вважаю, що це може лише посилити неконтрольовані випадки з використанням вогнепальної зброї.

Лише як пропагандистська маріонетка, яку смикають за ниточки.

На жаль, нинішня Рада не виправдала сподівань виборців. Але це не Рада часів Януковича, яка просто штампувала рішення з Банкової. Опитування показують, що дострокові вибори, тим більше — за старим законом, не призведуть до якісного поліпшення. Навпаки, може бути ще більше популістів і подальша дестабілізація. Тому на даний момент я би продовжував тиск на ту Раду, яка є. Це ефективніше і прагматичніше.

Така увага до України пов'язана з тим, що аргументи української сторони щодо врегулювання на Донбасі стали краще сприйматися на Заході: насамперед має бути вирішення безпекових питань. Більше того, Тіллерсон почав говорити зараз про те, що дійсно має бути встановлений контроль над кордоном, хоча б за допомогою спостерігачів ОБСЄ. І це теж відповідає українській позиції. Дуже позитивним моментом є те, що в США призначений спеціальний представник по переговорах Курт Волкер. Він буде активно контактувати зі сторонами "нормандського формату", тобто роль США посилиться.

Віра росіян у царя і їх месіанізм: хай ми будемо без штанів, але з ядерними ракетами. Популярність Путіна насправді падає, але вона все одно лишається великою. І чи можемо ми назвати навального демократичним лідером? Тим більше, що і він робив достатньо шовіністичні заяви щодо України.

Це справді цирк. Я, як і всі інші нормальні люди, обурений, що не всі подання пройшли, але все ж таки процес пішов. Інші депутати будуть думати. І виглядає так, що НАБУ і Генпрокуратура справді почали діяти. Це лише початок. Будемо сподіватися на логічне завершення. При цьому не будемо забувати, що суд — це змагальний процес. І, зрозуміло, що підозрювані наймають адвокатів за великі гроші. Потрібне завершення судової реформи.

Я думаю, що це, скоріше, політтехнологія як з боку Росії, так і з боку тих у США, хто хоче відвернути увагу від своїх контактів із росіянами. Під час виборів Порошенко пропонував зустрітися і з Клінтон, і з Трампом. Погодилася Клінтон. Але ж це не наша вина.
І, крім того, звинувачення на адресу Манафорта були відкрито надруковані в українських медіа, причому вони були достатньо обґрунтованими. І ми справді розуміємо роль Манафорта у відбілюванні Януковича і в тому, що він заробив грубі гроші. Тож це була відкрита інформація, про яку ми знали насправді й раніше, а не якісь закулісні переговори щодо компромату на Клінтон, які вели росіяни. Не кажучи вже про їх кібервтручання. Показово, що навіть Трамп на зустрічі з Путіним 40 хвилин говорив про втручання Росії. Ніяких офіційних звинувачень щодо дій України не було.

Обмеження за майновим цензом існувало близько двох століть тому. Зараз світ цього не використовує. Це дає певні козирі популістам — це правда. Але в світі діє загальне правило: одна людина — один голос.