Григорій Перепелиця

На жаль, до великої міри зволікання з безвізовим режимом було за вини України. Сьогодні здебільшого це вже залежить від самого ЄС, коли такі країни як Франція висувають ініціативу щодо обмеження в наданні безвізового режиму. Тому, незважаючи на запевнення президента Порошенка, що вже цього літа ми отримаємо безвізовий режим, ситуація може помінятися в залежності від рішень та ініціатив країн ЄС.

Безумовно, це нанесе великий удар по солідарності ЄС, і спрацює на користь Росії, а не України. Тому що Євросоюз, незважаючи на опір деяких його країн-членів, все-таки підтримує Україну як незалежну державу. Більше того, наша мета — це приєднання до європейської спільноти заради соціального прогресу і покращення життя наших громадян. Якщо в ЄС почнуться дезінтеграційні процеси, то ми втратимо наш головний стратегічний орієнтир та підтримку, а в Росії будуть розв’язані руки для того, щоб остаточно загарбати Україну. Встановлення Росією панування над Європою в такому разі стане абсолютно досяжною метою.

Бєлковський є прихильником ліберальних поглядів і демократичної Росії. Тому його оцінки є, скоріше, бажанням, ніж реальністю.
Російський бюджет цілком достатній, щоб не доводити росіян до такого зубожіння, як, наприклад, в Україні. Тому бунтів не буде, як їх не було в Росії за часів Сталіна. Якщо якісь локальні виступи будуть, то вони будуть жорстко придушуватися репресивними заходами російської влади. Любов росіян до авторитаризму значно перевищує їхній голод.

Якби проблема полягала тільки в Путіні, тоді можна було б говорити, що після його відставки покращаться російсько-українські відносини. Але, в принципі, така тенденція і думки не відповідають реаліям. Між українцями і росіянами лежить глибоке перманентне протиріччя, яке носить антагоністичний характер — протиріччя, яке є непримиренним, тому що в основі цього протиріччя лежить конфлікт індентичностей. Ми опинилися в такій ситуації, коли по ключових питаннях українці і росіяни не можуть знайти компромісу, тому що російсько-українські відносини являють собою певною дихотомію (коли ствердження одного означає заперечення іншого). Це пов’язано з формування українців і росіян як націй і з становленням самостійних національних держав Росії та України. Тому наша "російсько-українська дружба" та міф "братніх народів" існували до того часу, поки українці відмовлялися від своєї ідентичності та вважали себе частиною росіян, але меншовартісних, у російському побутовому сленгу — "хохли" чи "новороси". Це — принизливі слова, сенс яких полягає в тому, щоб підкреслити, що українці не є нацією, а є частиною "єдіного руского народа". І це глибоко сидить у ментальності росіян.
Не випадково ще Чернишевський говорив, що будь-який російський демократ закінчується на українському питанні. Цим класик виразив суть цього конфлікту ідентичності. Тим більше, росіяни ніколи не терпіли самостійності України, бо вбачали в цьому руйнацію єдиного кореня російського народу та підрив Росії як держави. Війна між Україною і Росією починалася тоді, коли українці намагалися вибудувати свою власну державу.
Це почалося ще від зародження цих спільнот як двох майбутніх націй. Власне, Бжезинський невипадково сказав, що без України Росія не може відродитися як держава імперського типу, бо вважається, що російська державність пішла з Києва як матері міст руських. Таким чином, якщо ми визнаємо, що Київ — столиця України, то ми є спадкоємцями Київської Русі. А якими спадкоємцями тоді є росіяни? Як тільки ми визнаємо самостійність української держави зі столицею у Києві, то Росія виявиться монгольським улусом, а ніякою ні наддержавою з європейським корінням. Звісно, якщо так представити реальну історію, то що таке тоді Росія, яка претендує бути європейською світовою державою? А для росіян велич Росії — їхня найбільша національна цінність. Тому вони як нація ніколи не примиряться з незалежністю України.
Що стосується ролі Путіна в цьому процесі, то він просто реалізовує ці цінності росіян. Не випадково він має таку велику підтримку. Тому «Левада-центр» цілком об’єктивно віддзеркалює настрої російського суспільства. Саме тому я заперечую, що з відставкою Путіна відновляться братерські стосунки між українцями і росіянами.
Чому росіяни ненавидять Майдан? Тому що Майдан сформував українську націю, відбулася масова тотальна самоідентифікація населення України як українців, як української нації. Усвідомлення цього — це смерть для російської національної ідентичності. Якщо подивитися на дані «Левада-центру», то 64-70% росіян досі підтримують війну Росії проти України.

Захід готовий хоч завтра забути про Крим, Донбас і зняти санкції. Адже ці санкції сприймаються західним суспільством більш болісно, ніж росіянами, проти яких запроваджені ці санкції. Подивіться на російські реалії: щось не видно ніяких протестів, ніяких заяв у Держдумі проти політики Путіна і запровадження санкцій з боку Заходу. Зате ми бачимо в країнах ЄС, що на рівні районів місцева влада приймає рішення про скасування санкцій проти Росії, а також у країнах ЄС це питання піднімається на рівні парламентів та урядів, аби якомога скоріше скасувати санкції.
Великі проблеми також в Німеччині, бо там переважна більшість німців та німецький бізнес дуже залежні від російського ринку та російських тіньових грошей. Тож вони тиснуть на уряд Меркель, щоб зняти санкції. Останні інтерв’ю канцлера свідчать про те, що Німеччина готова зняти санкції, принаймні їх суттєво пом’якшити, щоб Росія так болісно не відчувала їхній вплив. Вони хоч завтра заплющать очі на анексію Криму і Донбасу, якщо Путін хоча б тимчасово припинить бойові дії на Донбасі. Вони заплющать очі на все, вважаючи цю війну з Росією внутрішнім українським конфліктом. На неофіційному рівні Європа готова зняти санкції, якщо Путін виконає Мінські угоди. Після цього про Крим ніхто не буде згадувати, оскільки Крим не вписаний у Мінські угоди.

Я гадаю, що затягувати війну не вигідно нікому з української сторони. Але проблема полягає в тому, що наша владна еліта і олігархат, які стали такими завдяки російському ринку, газовим оборудкам з Росією, хочуть продовжувати відносини з РФ за формулою business as usual. І всі знають про бізнес Порошенка в Росії та Криму та інших наближених до нього людей, бізнес яких ведеться разом із російським бізнесом. Це пояснює, чому під час війни, яка триває з Росією дотепер, ВРУ в розпал бойових дій на кордоні, під Іловайськом приймає рішення про надання Криму вільної економічної зони. Тоді як зазвичай під час війни розриваються будь-які стосунки з агресором: економічні, дипломатичні, фінансові, гуманітарні. У нас нічого не припинено. Російські банки абсолютно вільно себе почувають, через податки фінансують бойові дії на Донбасі, Московський патріархат процвітає, спонсорує православну армію на Донбасі. Все, з точки зору бізнесу, прекрасно.
Чому у нас затягується війна? Бо ці бізнесові інтереси теперішньої влади стоять над національними інтересами по обороні країни. Це є однією з причин, чому ми замість стану війни об’явили АТО. Стан війни, згідно Конституції та закону, забороняв би такі оборудки на час війни, бо вони працюють виключно на користь агресора.

Вона їх не визнає, тому що їх не існує. Це фантоми, які спеціально придумані, для 1) прикриття встановлення російської влади на Донбасі, її воєнної присутності, 2) щоб уникнути міжнародної відповідальності за скоєну проти України агресію, яка вважається, згідно Резолюції 24 Генасамблеї ООН від грудня 1974 року, тяжким міжнародним злочином. Якби Росію міжнародне співтовариство визнало агресором, тоді б ООН мало запровадити не вибіркові санкції, а міжнародну економічну блокаду, як це було у випадку війни з Югославією та Іраком, і сформувати міжнародну антипутінську коаліцію. 3) Окупований Донбас Росія розглядає перш за все як воєнних плацдарм, а не як простір життєдіяльності чи економічного розвитку.

Питання в тому, що Путін розв’язав проти України гібридну війну. Ця війна ведеться перш за все проти Заходу за перегляд світового порядку, який склався після закінчення "холодної війни". Головна мета Росії — повернутися до статусу світової держави, щоб здійснювати глобальний вплив на світові процеси, іншими словами, керувати світом. Україна, опинившись між Заходом і Росією, зараз відіграє роль стратегічного плацдарму: хто його захопить, той отримає домінування над Європою. Але Путін не має такої потуги і могутності, як США, тому він вдався до такого формату війни, який не передбачає масштабних воєнних дій, як під час Другої світової війни. Стратегія гібридної війни полягає в тому, щоб руйнувати противника зсередини, використовувати його власний потенціал проти себе самого. От на Донбасі ми бачимо реалізацію цієї стратегії. Коли систематичні бойові дії ведуться з метою, по-перше, підштовхнути Україну до повної капітуляції в цій війні. Мінські переговори є дипломатичним каналом для досягнення цієї мети. А, по-друге, зробити країну абсолютно недієздатною, коли в Україні запанує хаос, на кшталт Сомалі, Сирії, коли Захід сам попросить Росію забрати цю територію під назвою Україна. Тому Путіну і потрібен Донбас як воєнний плацдарм для постійної дестабілізації внутрішньої ситуації України, яка в кінцевому рахунку приведе до повної недієздатності держави та її зникнення або розпаду. Якщо ми цього не допустимо, то ми виграємо цю війну з Росією.

В принципі, міністр закордонних справ Клімкін точно окреслив вимоги України. Але тут є велике питання. По-перше, чи витримає Захід ці санкції надалі, коли вони б’ють більш боляче по самому Заходу, ніж по Росії. По-друге, ті санкції, які сьогодні запроваджені і їхній вплив — не достатні, щоб Путін і Росія виконала ті умови, про які сказав пан Клімкін. Ці санкції не здатні привести Росію до економічного колапсу — вони здатні тільки уповільнити економічне зростання Росії і зростання ВВП Росії тільки на 0,1%. Тому невипадково Путін говорить, що, незважаючи на санкції, зовнішньополітичний курс Росії буде незмінний.

Тут діють всі три чинники. Ні для кого не є таємницею, що Росія має дуже потужне лоббі і в бізнесі, і в німецькій політиці. Виразником інтересів цього лоббі є міністр закордонних справ Штайнмайєр, який від початку російської агресії закликав не чинити спротиву, шукати діалогу та йти на компроміс з Росією. Він також був проти запровадження санкцій Заходом проти Росії.
Щодо простих німців, то санкції не так сильно зачіпають пересічних громадян Німеччини, як інтереси бізнесу.
Щодо втоми від України — це так. Тому що Німеччина та країни Європи бачать, як Україна продовжує розвивати тісні стосунки з Росією, незважаючи на війну за формулою business as usual. Вони бачать, що замість проведення глибоких демократичних реформ, реформ в економіці і оборонному секторі теперішня постмайданна влада намагається зберегти старий клептократичний режим Януковича. Вони бачать, що ця влада проголошує гарні декларації, але дуже мало робить, щоб втілити їх у життя. І ця втома від України буде тільки зростати при такій політиці української влади.
Власне, всі ці три чинники тільки заглиблюють Україну в більшу кризу і віддаляють від неї її потенційних західних союзників.

Мінський процес став результатом воєнної поразки України під час бойових дій на кордоні, під Іловайськом та Дебальцевим. Україні він був потрібен для того, щоб уникнути воєнної капітуляції у цій війні, яку наше керівництво називає АТО. Тому, маючи воєнні поразки, наша дипломатія була слабкою на цих переговорах. Відтак Путін диктував умови, а не українська сторона. Таким чином, ми маємо зрозуміти, що в основі Мінських угод лежить план Путіна, але ми також маємо зрозуміти, що ми змушено пішли на ці умови. Мінські угоди не вирішать проблему врегулювання конфлікту на Донбасі. Але на них зав’язані санкції Заходу. Як тільки ми припиняємо участь у мінському процесі, Захід знімає санкції з Росії.
Щоб Мінські угоди писалися на наших умовах, ми маємо отримувати воєнні перемоги, а не поразки, хоча б на тактичному рівні, що абсолютно відкидається теперішнім воєнно-політичним керівництвом України.

Мінські угоди мали практичний результат у тому, що ми уникнули воєнної капітуляції. У подальшому їх конструктивність є дуже мізерною для України. Мінські угоди програмують нас на виснажливу тривалу війну з Росією на Донбасі. Або капітуляцію, якою буде зміна української Конституції на умовах Путіна.

Савченко сьогодні має всі шанси за її якостями бути президентом України. Тому що, знаходячись у стані війни і глибокої політичної кризи, суспільство вимагає таких якостей, які сьогодні продемонструвала тільки Надія Савченко. Це — мужність, незламна воля, патріотизм, чесність, справедливість, мислення національними інтересами. Саме таких якостей керівника країни потребує суспільство. Теперішня правляча еліта є породженням кланово-олігархічної системи в Україні. З іншого боку, під впливом Майдану в Україні сформувалася українська нація. В такі переламні історичні періоди як війни, нації народжують своїх лідерів із такими якостями, як має Надія Савченко. В історії є таких чимало прикладів: Черчіль (період Другої світової війни), Рузвельт (США), де Голль (післявоєнна Франція). Савченко можна вважати такою постаттю, яка може відповідати якостям національного лідера. Безумовно, вона сьогодні є прапором, бо вона відповідає запитам суспільства — запитам на чесність, справедливість, волю і патріотизм. Чи стане вона направду національним лідером? Це залежить не тільки від неї самої, але й від того, яка сила може згуртуватися навколо неї, чи візьме її в якості прапора. Але у суспільства на Надію Савченко має бути надія.
Чи боїться російська влада, що вона стане аж надто впливовою в Україні? Якби російська влада боялася цього, вона б її не відпустила. Російська влада відпустила її, тому що вона переграла самого Путіна. Він готував її під роль міжнародної терористки, а вона продемонструвала свою волю і незламність. Відтак вона стала тягарем. Ефект, який від неї очікувала російська пропаганда, був зворотнім цим очікуванням.
З іншого боку, Путін також намагався отримати від її звільнення певні дивіденди. По-перше, відпустивши Надію, він дав сигнал Заходу, що готовий до діалогу з питання про зняття санкцій. По-друге, він продемонстрував російському суспільству, що турбується про кожного з громадян Росії, тим більше, ГРУшників, яких він ніколи не залишає. По-третє, російські політтехнологи розглядають Надію як певну "бомбу", яка може зруйнувати стабільність української політичної еліти.

У цьому є певне підґрунтя для такої оцінки. Але треба зважати на те, що в ЄС є стандарти якості і життя, до яких ми маємо прагнути. По-друге, ЄС — це технології, які ми маємо переймати. Навіть Росія прагне до цього. По-третє, створення таких балто-чорноморських союзів є дійсно перспективним, і воно в інтересах України. Але наші сусіди, країни ЄС, поки не мають наміру виходити з ЄС і утворювати новий союз з Україною. Якщо дезінтеграційні процеси в ЄС наберуть великої сили, тоді створення такого союзу стати реальністю. Поки що в ЄС інтеграційні тенденції домінують над дезінтеграційними. Хоча якщо Британія вийде з ЄС, ситуація може змінитися. Але поки що і в Британії прихильників членства в ЄС більше, ніж противників.

Це не є зневагою до українців. Це — свідчення того, що ми втрачаємо свою суб’єктність у міжнародних відносинах і перетворилися на об’єкт зовнішніх впливів. Проблема не у відношенні до українців. Проблема — у нездатності нашої влади посилити суб’єктність України і зробити її більш сильною в міжнародних відносинах.

Так, ми її програли. І, більше того, ми навіть не намагаємося її відіграти. І на сьогодні у влади немає ні інформаційної політики, ні, тим більше, інформаційної стратегії. Про який міжнародний інформаційний вплив ми можемо говорити, коли ми не здатні відтворити його навіть на звільнених територіях Донбасу? Якщо і робиться що-небудь у цій сфері, так тільки силами волонтерів, журналістів, науковців, в цілому громадянським суспільством, а не державною владою.

Заходу не вигідна бідна Україна, тому що бідна Україна рано чи пізно прийде в Росію, а вони б цього не хотіли. Питання в тому, що вони не бачать, з ким можна мати справу в Україні. Вони знають, що уряд прокрався, знають про офшори президента та його оточення, але вони не бачать, хто може вивести країну з цієї кризи. Тому вони й змушені давати гроші, щоб підтримувати хоча б мінімальну дієздатність нашої держави.

В Радбезі ООН Україна, звісно, позначає свою присутність. Про це свідчить засудження анексії Росією Криму більше ніж ста членами ООН. Але, на жаль, цим успіхи нашої дипломатії обмежуються. на жаль, ми не задіяли необхідних механізмів для того, щоб ООН визнало Росію агресором і запровадило заходи до Росії як до агресора, передбачені Статутом ООН та іншими міжнародними конвенціями. Причини тут не тільки в дипломатії, хоча в дипломатії також. Причина в тому, що ми не визнали себе в стані війні з Росією, а також не визнали себе жертвою російської агресії. А відтак ми не можемо задіяти всі міжнародні механізмі, які передбачені ООН щодо покарання агресора.

Як ми можемо відновити контроль над кордоном, коли Росія має над ним повний воєнний, політичний та економічний контроль? І нічого їй у цьому не загрожує утримувати його далі. Що може змусити Росію передати цей кордон під контроль України? За умови, що його передача буде означати воєнну і політичну поразку для Росії. Відновити контроль над кордоном можна тільки воєнним шляхом — добровільно Росія цей контроль не віддасть.
А Мінськ-3 може бути тільки після чергової воєнної поразки України. І тоді ми вже постанемо перед остаточною капітуляцією.