Михайло Гончар

Проблема Криму й Донбасу, навіть за умови звільнення їх Росією, це надовго. Ментальні проблеми не вирішуються швидко. Суто соціально-економічні підходи, які багато-хто вважає визначальними, тут не спрацюють. В мізках мешканців Криму та Донбасу ще довго зберігатиметься "вата", навіть коли відімкнуть кнопки центральних російських каналів.
Окрім того, не слід забувати, що Крим населяють не тільки російськомовні мешканці — там мешкає і корінний народ Криму — кримські татари, для яких немає іншої землі, окрім кримської.

2016 рік не стане роком завершення війни на Донбасі. За логікою ведення гібридної війни, зараз триває так звана інтрафаза, коли ставка робиться не на збройну ескалацію, а на підрив України зсередини через відповідних агентів впливу й провокування політичної та економічної кризи в країні, що має призвести до колапсу. У випадку успіху інтрафази Кремль буде готовий перейти до наступної фази — "миротворчої" — задля "порятунку" "братнього" українського народу. Але гадаю, що, як і у випадку з проектом "Новоросія", на Кремль чекає фіаско.

Автоматично не зможе. Це лише частина проблеми. Від зміни форми власника обленерго тарифи для споживачів автоматично не зміняться. Корінна проблема — це проблема браку інвестиційних ресурсів для модернізації розподільчих мереж. У держави вільних інвестиційних коштів немає. Але якби навіть і були, то все рівно це обернулося б підвищенням тарифів, бо інвестиції потрібно повертати. Тому потрібно забути про перспективу низьких тарифів для споживачів до тих пір, поки не буде створено конкурентний ринок. У країнах Центральної Європи, які займалися реформою галузі протягом минулого десятиліття, тільки протягом останніх трьох років у споживачів з’явилася реальна можливість вибирати собі постачальника, і постачальники в конкурентних умовах працюють в алгоритмі зниження, а не підвищення тарифів. Тому що вони боряться за споживача. Ми тільки на початку шляху, який поляки і словаки долали десять років тому.
Щодо Туркменістану. Реальної можливості такої немає з огляду на те, що Росія не готова забезпечити транзит центрально-азійського газу своєю територією, а незалежного від Росії маршруту до сих пір не створено, бо Росія цьому протидіє.

Наш гарант, як людина з потужним медійним досвідом, дає відповіді в пропагандистському стилі. Але в тому, що стосується газового сектору, він має рацію. Проблема газової залежності від Росії диверсифікована через реверсні постачання газу з Європи, але паралельно виникла проблема вугільної залежності, яка не була притаманна Україні взагалі.

Неохоче. Як і в будь-який інший, оскільки в країну, яка перебуває під зовнішньою агресією, інвестори бігти не будуть. Швидше, навпаки. Тому говорити про масштабні інвестиції в український енергетичний сектор за цих обставин та умов його недореформованості не доводиться. Це не виключає окремих крапкових невеликих проектів тими інвесторами, які вже мають досвід в Україні, і які можуть дозволити собі деякі ризики з розрахунку на дивіденди в майбутньому.

Так, продовжуватимуть. І так буде доти, доки не буде створено конкурентне середовище на ринку енергетики і комунальних послуг. Окрім того, потрібно враховувати інфляційний фактор, який теж підвищуючим чином впливатиме на тарифи.

Проблемою №1 (і не тільки для енергетики) вважаю високий рівень офшоризації. Через офшорні схеми, які притаманні для основних українських енергетичних активів, кінцеві бенефіціари виводять грошові потоки за кордон. І ці гроші працюють в економіках інших країн, а не в українській. Тому потрібна деофшоризація економіки в цілому та енергетики не в останню чергу. Потрібна повна і прозора інвентаризація видобувних активів з визначенням їх кінцевих вигодоотримувачів, і у поєднанні з деофшоризацією запровадження прозорих і конкурентних моделей функціонування енергетичних ринків. На додаток до вище переліченого і вже прийнятого цього року закону про ринок газу необхідно якнайшвидше прийняти закон про ринок електроенергії та закон про національного регулятора, а також удосконалити чинне антимонопольне законодавство. І ось цей чотириєдиний законодавчий пакет і має стати основою реформи енергосектору у відповідності з європейським взірцем.
Тенденції по вирішенню цих питань є, але практичних результатів — не так багато.

Лишаються політичними і лишатимуться, поки не запрацює конкурентний газовий ринок. Підходи змінюються, тому що, наприклад, прийнято закон про ринок газу у відповідності з третім енергопакетом. Але попереду достатньо складний період його імплементації. Окрім того, існує серйозний опір з боку олігархічних угруповань, які намагаються, враховуючи зміни в законодавстві, мімікрувати під ці зміни з тим, щоб зберегти свій існуючий статус-кво. Оскільки природа влади, на жаль, змін не зазнала — вона лишається олігархічною, то і відповідно зміни ідуть дуже кволо і непевно.

Такі ж самі псевдодержави, як і вони самі: Південна Осетія, Абхазія, Придністров’я. Ну, можливо, ще й Нікарагуа чи Венесуела. Але навряд чи вони потребуватимуть вугілля з Донбабве чи Луганди.
Закупівля вугілля у бандформувань обумовлена тим, що з обох боків лінії фронту знаходиться один і той же суб’єкт української теплової енергетики — ахметівський ДІТЕК, частина генерації якого працює на антрацитових та пісних марках вугілля, видобуток яких знаходиться на окупованій території. ДІТЕК хоче отримувати прибутки і там, і там. По суті, чинна влада Ахметову це дозволяє, не наполягаючи на необхідності переходу на інші марки вугілля через відповідну заміну обладнання на електростанціях. Тому і виникла, і зберігається поки що ця антрацитова залежність, необхідність подолання швидкого подолання якої очевидна.

Після того, як в Росії відбудеться процес, аналогічний тому, який союзники після Другої світової війни провели в Німеччині, і він отримав свою назву як процес денацифікації. Для Росія це можна було б назвати деімперіалізацією, внаслідок чого Росія стала би ставитися до України і не тільки, як до рівноправних партнерів, таких же, як і вона, суб’єктів міжнародних відносин. Поки що нічого подібного не уявляється можливим. Навпаки, йдуть протилежні процеси імперіалізації не тільки російського істеблішменту, але й суспільства. "Крим-наш" — підтвердження тому.

1) За нинішніх обставин це не реально.
2) Взаємозв’язок є.
3) Очевидно, що обидві сторони очікують на рішення Стокгольмського арбітражу. Не виключено, що воно може мати місце в 2016 році. Як не виключений і варіант, що процес розгляду може затягнутися до кінця терміну дії контрактів між "Нафтогазом" і "Газпромом", що буде у 2019 році.

Санкції ще не зняті, але вплив уже є, в тому числі й від "іранського фактору". Безперечно, вихід Ірану, навіть незначними обсягами нафти з нафтосховищ, понижуючим чином впливатиме на ціни на нафту на світовому ринку. Очевидно, що наслідки це матиме негативні для Росії, з точки зору зменшення надходжень від експорту енергетичних ресурсів. Вдаряє це не тільки по Росії, а, в принципі, по будь-якій іншій країні-експортерові нафти. Найбільш відчутно це позначається на Венесуелі та Еквадорі, які мають високу собівартість видобутку нафти. Меншою мірою — на Саудівській Аравії, країнах Перської затоки, бо вони мають серйозні "подушки" у вигляді нафтових фондів, створених за "жирних" часів, які дозволяють їм проходити період низьких цін на нафту з меншими економічними та соціальними потрясіннями.

Залізання "Газпромом" у борги пов’язане з тим, що доходи "Газпрому" скорочуються внаслідок падіння цін на нафту і газ відповідно, а витрати "Газпрому", роздуті до космічних масштабів, зазнають доволі символічного скорочення. Внаслідок цього дефіцит коштів поповнюється за рахунок запозичень, але перспектива їх отримання стає дедалі більш примарною за обставин західних санкцій проти Росії.

Ціни продовжать падати. Це не означає, що не буде сплесків вгору — вони будуть. «Цінове дно» найбільш радикальні прогнози позначають у 16 доларів за барель нафти Brent. Навряд чи це буде у 2016 році, але навіть якщо це трапиться через кілька років, це підтверджує зайвий раз те, що світовий нафтовий ринок вступив у довгий період низьких і волатильних цін на нафту, який може тривати близько 10-12 років (подібно до того, як попередні періоди високих-низьких-високих цін тривали по 12-14 років, починаючи з 1973 року).
Щодо зговірливості Росії по Криму й Донбасу, то низька ціна нафту — необхідна, але недостатня умова. Мають бути створені деякі інші умови, коли для Росії найкращим виходом зі становища буде повернення Україні окупованих територій, демілітаризація регіону Чорного моря та відновлення територіальної цілісності Грузії і Молдови з відповідним виведенням контингентів своїх військ з Південної Осетії, Абхазії та Придністров’я.

Якщо вести мову про енергетичну зброю, яку Росія не раз застосовувала проти України в минулому (газові кризи 2006, 2009 років), то вона ефективна за умови високих цін на газ та низької температури. Як бачимо, ні того, ні іншого зараз у наявності немає. Окрім того, Україна мінімізувала газову залежність від постачань із Росії, тому можливі подальші дії Росії можуть бути хіба що в вугільному секторі (це вже теж випробувано через припинення постачання антрациту до України), а також шляхом завдання шкоди ОЕС України через кібератаки на важливі об’єкти енергосистеми в намаганні спровокувати блекаут за обставин, коли пануватимуть низькі температури й різко зросте попит на електроенергію.

Дії уряду вказують на те, що для нього пріоритет №1 — за будь-яку ціну наповнити бюджет сьогодні. А що буде завтра — будемо вирішувати завтра. Цим пояснюється здирницький підхід до національного газовидобутку. Якщо такий підхід домінуватиме і надалі, то зрештою ми залишимося з падаючим газовидобутком і з ненаповненим бюджетом. Пріоритетом має бути створення стимулюючої моделі для газовидобутку через зниження ставки рентної плати. Коли буде ресурсний потік, і коли він зростатиме, тоді зростатимуть і надходження до бюджету. Через здирницький підхід вони зростати ніколи не будуть.

Вони вже не є такими, але ментально частина українського політичного істеблішменту та олігархату інерційно продовжує перебувати в лещатах хибних уявлень про необхідність російського газу в українському енергобалансі як своєрідну даність. Детальніше дивіться в нашому аналізі: http://geostrategy.org.ua/ua/analitika/item/956-gaz-pidsumki-2015-prognozi-2016

Детально — в нашому аналізі: http://geostrategy.org.ua/ua/analitika/item/956-gaz-pidsumki-2015-prognozi-2016 Повна відмова від російського газу протягом 10 років — це дійсно реальна перспектива, але якщо над нею працювати. Якби відповідна задача була поставлена 10 років тому — у 2005 році, після Помаранчевої революції, й не було гонитви за дешевим російським газом, а десятки мільярдів доларів, що були сплачені "Газпрому", були б інвестовані в розширення національного газовидобутку, то Україна на сьогодні або не імпортувала газ взагалі, або обходилася мінімумом імпорту в обсязі кількох мільярдів кубічних метрів на рік. Показовим прикладом тут є сусідня Румунія, яка з наступного року має намір відмовитися від імпорту російського газу взагалі.

Не знаю, не рахував. Очевидно, що подібна "бухгалтерія" відома лише вузькому колу "користувачів", які погодили між собою відповідні норми відкатів. Але суть тут не в прізвищах — суть у клептократичній системі, яка важко піддається змінам. І будь-який інший яценюк, кличко, порошенкою, потрапивши на владний олімп, буде в ролі свіжого огірка, що в потрапив у банку з соленими огірками (за влучним висловом Саакашвілі). Вони приречені стати солоними огірками, а солоні не стануть свіжими. А ахметови, фірташі та інші їм подібні будуть лише додавати розсолу. Вихід зі становища — дивіться попередні відповіді, зокрема, про деофшоризацію.

Протягом останніх 10 років Україна щорічно видобувала 20-21 мільярд кубічних метрів газу на рік. Споживання газу коливалося від 76,4 мільярди кубічних метрів у 2005 році до 42,6 мільярди кубічних метрів у 2014 році, за підсумками цього року воно буде становити близько 35 мільярдів кубічних метрів. Отже, 10 років тому газ власного видобутку забезпечував наші потреби лише на 27%, то за підсумками цього року цей показник становитиме приблизно 55%. Решта газу забезпечується за імпортом. Але якщо 2005 року цей імпорт був стовідсотково з Росії, то цього року він становитиме лише третину усього обсягу імпорту. Дві третини імпорту забезпечуються реверсними постачаннями з Європи. Цьогоріч російський газ в загальному обсязі українського споживання навряд чи становитиме вище 20%.

Україна мала би бути залученою до процесу створення Енергетичного союзу ЄС, оскільки вона, як і Молдова, є членом Енергетичного співтовариства, створеного тим же ЄС, та має Угоду про асоціацію, ст. 274 якої вказує на необхідність подібної кооперації України та ЄС. Однак ми не стали учасниками цього процесу, оскільки ЄС бачить Енергетичний союз виключно як структуру, яка не виходить за рамки ЄС. Хоча, наприклад, віце-президент Європейської комісії з питань Енергетичного союзу позитивно ставиться до участі країн-членів Енергетичного співтовариства в Енергетичному союзі ЄС. Однак його позиція тут не є визначальною.
Окрім того, дедалі більше ідея Енергетичного союзу, запропонована Польщею, вихолощується, бюрократизовується та навіть підривається. Зокрема, німецькою підтримкою проекту "Північний потік-2", який протирічить за своєю суттю наріжному принципу енергетичної безпеки ЄС — диверсифікація шляхів, джерел та постачальників. Якщо подібні проекти будуть мати підтримку або, як мінімум, неспротив Європейської комісії, то це означає, що Енергетичний союз ЄС помер, не народившись. Відповідно такий енергетичний союз Україні не потрібен, і не тільки Україні, а й низці інших країн, у тому числі членів ЄС — Словаччина, Польща, країни Балтії. Тоді нам потрібно думати про свій регіональний центрально-східноєвропейський енергетичний альянс.

Сьогодні Росія не здатна, оскільки південь Росії — енергодефіцитний регіон, і передавальна інфраструктура Кубані не призначена для передачі значних обсягів електроенергії будь-куди, тим більше, до Криму. В перспективі буде здатна, але навряд чи раніше 2019 року, коли в промислову експлуатацію буде введено четвертий енергоблок АЕС у місті Волгодонську, що дозволить подолати енергодефіцит півдня Росії з урахуванням потреб Криму. Енергоміст через Керченську протоку, в тому вигляді, як він є, більше змахує на "відкатоміст", головна мета спорудження якого була роздерибанити відповідні кошти, виділені для цього. Він прокладений з порушенням інженерних норм.

Ефект позитивний. Я би називав енергоблокаду іншим терміном — електрошокова терапія Кремля від рецидиву агресивності на сході України. Але цей крок має вписуватися в певну загальну стратегію і тактику дій щодо повернення Криму. Це має бути компонентом системних і послідовних дій. А от із цим якраз у влади проблеми.

Тому що Міністерство фінансів заклопотане наповненням бюджету, тому підвищує акцизи на пальне, які потім мережі АЗС перекладають на споживача. Плюс — інфляція.

Я так розумію, що багато хто не платить комуналку на окупованих територіях, розуміють, що ці гроші йдуть не стільки на вирішення житлово-комунальних проблем, скільки на фінансування бандугруповань. Тому, напевно, це адекватний підхід. Як буде потім із цією заборгованістю? Зараз сказати складно. Гадаю, що може бути якесь спеціальне рішення з цього приводу після деокупації території. Ймовірно, що в цьому контексті логічним було б розпочати все "з чистого аркушу", себто оплачувати поточні рахунки і закрити попередню заборгованість. Ніхто не пояснює, як жити, тому що в уряді і Верховній Раді більше зайняті клановими розборками, аніж вирішенням суспільно-значущих питань.

Контракт із Росією на постачання електроенергії стосується Криму, а не окупованих на сході територій.

Допомогти може, але, Ви правильно зазначили, що історія нічому не вчить.

Собівартість електроенергії в Україні різна для різних видів генерації. НКРЕ встановлює тарифи для всіх суб’єктів ринку, тому що ми не маємо повністю лібералізованого конкурентного ринку. І так буде ще доволі довго. Така практика зберігається і в низці країн ЄС.

Так, можливий. І, перш за все, з боку густонаселених країн з браком вільної території, які межують з незаселеними і багатими на ресурси територіями Росії.

Розвиток відносин між цими країнами відбуватиметься шляхом їх згортання та ескалації напруженості, поки Росія буде присутня в Сирії та підтримуватиме Робітничу партію Курдистану, що веде боротьбу з центральним урядом Туреччини на сході країни й намагається сепарувати турецький Курдистан. Факт співпраці з ІДІЛ, ймовірно, будуть опубліковані, але зрозуміло, що спростувати чи довести їх обґрунтованість буде доволі важко кожній зі сторін.

Швидше, так, це був фейк. Протягом останніх років 40 було немало заяв про те, що ось-ось буде вирішено питання гарячого чи холодного термоядерного синтезу — віз і нині там.

Центр "Стратегія ХХІ" є не державним мозковим центром. Державні інституції мають свої мозкові центри, але їх послуги так само не затребувані державою, як і наші. Ми робимо свою роботу, виходячи з того, що існують національні інтереси, і безвідносно до того, потрібні наші напрацювання чи не потрібні державним інституціям. Звичайно, нам хотілося б, щоб вони були потрібні, але це питання — не до нас, а до здатності державних органів використовувати ці напрацювання. На жаль, в олігархічній і корумпованій системі влади потреба в аналітичних і стратегічних напрацюваннях незалежних центрів відсутня. В той же час недержавні суб’єкти, в тому числі й закордоном, цікавляться нашими напрацюваннями, наприклад, низка робіт Центру "Стратегія ХХІ" включені до спеціалізованої бібліотеки НАТО з проблематики енергетичної безпеки та гібридної війни.