Віктор Огнев'юк

Ми поставили перед собою мету створити умови для набуття практичного досвіду зі спеціальностей, за якими навчаються студенти, у відповідних центрах практичної підготовки університету. Сьогодні в університеті діють Лабораторія з вбудованих систем, Центр теле- і радіожурналістики, Юридична клініка, Центр розвитку дитини, Логотренажер, майстерні гончарства та кераміки, ювелірна майстерня, майстерні для художників, арт-студії, обладнання для синхронного перекладу, хореографічні та актові зали, конференц-зали, спортивний комплекс із басейном та багато іншого, що дозволяє студентам набувати необхідні практичні навички та розвивати компетенцію.

В Університеті Грінченка постійно розширюються можливості для академічних обмінів. Університет має три проекти програми Європейської Комісії TEMPUS, що дозволило забезпечити обмін викладачами, а також суттєво зміцнити матеріально-технічну базу для впровадження інформаційно-комунікаційних технологій, створення лабораторії вбудованих систем, оснащення НДЛ розвитку лідерства. Університет є членом Міжнародної асоціації університетів, Європейської асоціації університетів, підписантом Великої Хартії Університетів, що дозволяє йому вибудовувати міжуніверситетські зв’язки. Наші студенти мають можливість навчатися за обміном у Китаї, Італії, Іспанії, Литві, Польщі, Німеччині та низці інших країн. Два роки поспіль маємо спільний культурно-мистецький проект із Університетом Сорбонна. Щороку в університеті від 50 до 80 фахівців із зарубіжних університетів або міжнародних організацій беруть участь у проведенні навчальних занять з нашими студентами.

Проблема з видачою студентських квитків пов’язана з правами інтелектуальної власності на програмне забезпечення. Відповідно МОН тривалий час не могло розв’язати цю проблему, а відтак вчасно замовити студентські квитки університети не мали можливості. На сьогодні це питання частково врегульоване, університети вже замовляють студентські квитки. Київський університет імені Бориса Грінченка зараз перебуває в процедурі отримання дозволів на видрук студентських квитків в університеті, оскільки ми маємо все необхідне обладнання. Це дає можливість університету економити кошти, оскільки собівартість видруку в університеті коштуватиме дві гривні, а в структурах, які цим займалися і продовжують займатися, — 72 гривні. Загалом, якщо університети мають право видруковувати дипломи, то історія зі студентськими квитками виглядає доволі смішно.

Найбільш сумним наслідком, з моєї точки зору, є політизація освіти і підпорядкування її інтересам однієї політичної сили, яка називалася Партією регіонів. Оскільки при будь-якому кадровому призначенні враховувалася партійна приналежність. Навіть нагородження працівників сфери освіти відбувалося з урахуванням їхньої партійності. Звісно, тут провина не тільки Міністерства освіти чи міністра, а й усієї системи, яка була створена, бо і місцеві влади намагалися залучити всіх керівників навчальних закладів і педагогічних працівників до лав цієї політсили.
Другим серйозним сумним наслідком можна вважати затягування прийняття закону про вищу освіту, намагання повністю централізувати управління та ліквідувати автономію університетів.
І третє — це реверс в реформування загальної середньої освіти. Коли був зупинений перехід до 12-річної школи, що призвело до штучного укрупнення навчальних програм, а відтак перевантаження учнів, порушення логіки і наступності в освітньому процесі.

Мені доводилося створювати ЗНО в Україні разом із Фондом відродження і Лілією Гриневич. Хоч ми себе не називаємо «батьками ЗНО», але всі технологічні і змістовні напрацювання та апробація ЗНО відбувалися у 2004-2007 роках. Тому питання ЗНО для мене є надто вразливим, і спроби його знищити вважаю замахом на поки що єдину дуже ефективну реформу в освіті. ЗНО отримало переважну підтримку від учнів та батьків, воно відкрило можливість учням, які успішно закінчили загальну середню освіту і пройшли ЗНО, вступати до університетів, незалежно від розміру гаманця батьків, а за результатами свого навчання.
Я впевнений, що ЗНО в Україні буде і надалі існувати та відігравати свою позитивну роль.

Я вірю в те, що корупція в сфері освіти може бути подолана. Мій досвід на посаді ректора Київського університету ім. Бориса Грінченка засвідчує, що коли об’єднуються студенти, викладачі та адміністрація навчального закладу проти цього явища, корупція зникає. Ми можемо сьогодні стверджувати, що наш університет є університетом, я кому відсутня корупція. Це підтверджується соціологічними опитуваннями, які проводяться серед студентів і викладачів, а також можливістю кожного студента звернутися безпосередньо до ректора університету або директора інституту, якщо хтось спонукає до отримання власної вигоди. Крім того, в нашому університеті будь-які подарунки, навіть квіти викладачам вважаються такими, що не відповідають корпоративній культурі.

Підтримуючи перехід до 12-річної загальної середньої освіти, хочу зауважити, що старша школа має стати профільно-професійною, а відтак це не буде марнуванням часу, оскільки випускники школи, окрім тих, хто навчатиметься на гуманітарному профілі, будуть разом із атестатом отримувати свою першу професію. Передбачається, що після закінчення дев’ятого класу учень зможе обрати свою траєкторію здобуття повної загальної середньої освіти через продовження навчання в професійному ліцеї, в професійному коледжі або в гуманітарних класах загальноосвітніх навчальних закладів. Для такого переходу потрібно, щоб професійно-технічні навчальні заклади і коледжі так само, як і загальноосвітні школи ІІІ ступеня, були у власності міст або обласній власності. Окрім того, потрібно докласти істотні зусилля для модернізації приміщень та забезпечення закладів освіти сучасними засобами навчання.

Потрібно визнати, що це є серйозною проблемою в Україні, яка призвела до нівелювання науки та знецінення вчених ступенів. Відкритість і прозорість процедур захисту, зняття багатьох формальних умовностей та підвищення вимог до наукоємності дисертаційних досліджень можуть сприяти подоланню корупції у цій сфері.

Про якість абітурієнтів буду говорити, спираючись на досвід останніх років нашого університету. Ми можемо підтвердити, що якість вступників, які отримують право навчатися на місцях державного замовлення Університету Грінченка, суттєво підвищилася. Стосовно загальної тенденції по країні, оскільки в Україні відбулося різке скорочення контингенту випускників і загалом учнів загальноосвітніх навчальних закладів (якщо у 1998 році у нас було сім мільйонів учнів, то на сьогодні ця кількість становить 3 мільйони 757 тисяч), то скоротилася і частка учнів, які готові до продовження навчання в університетах. Відтак складається хибне уявлення, що якість підготовки в школі суттєво знизилася.
Слід визнати, що проблема з якістю шкільної освіти є, насамперед із предметів природничо-математичного циклу, але ця тенденція є світовою. Скажімо, в Норвегії, в якій існує шестибальна система оцінювання, середній бал, який показують учні з математики в Осло, сягає 3,2, а найнижчий бал по країни — 2,2. Цим ми показуємо, що проблема з математичною освітою є в більшості країн, і Україна, на жаль, не є винятком. Загалом, кількість учнів, які здатні до повноцінного засвоєння шкільного курсу математики, практично ніколи не перевищує 5-7%. Якщо ми будемо брати до уваги цю цифру, то ситуація залишається приблизно такою ж, як і була раніше.
Українська проблема полягає ще й в тому, що ми маємо надмірну пропозицію для навчання в вищих навчальних закладах. Ліцензійні обсяги українських вишів щонайменше вдвічі перевищують кількість випускників шкіл, а відтак вищі навчальні заклади борючись за своє місце під сонцем, зараховують на навчання практично всіх, хто має атестат про загальну середню освіту і пройшов ЗНО. До цього можна по-різному ставитися, але освіту слід розглядати не тільки в контексті надання можливості здобути професію, але й як систему, в якій зростає особистість через залучення до культурних, освітніх і наукових цінностей. І навчання у вищому навчальному закладі дає можливість молоді, навіть тій частині, яка не мала великих успіхів під час шкільного навчання, для особистісного становлення в умовах економічної культури університетів, що є явищем позитивним. Звісно, не всі доходять до фінішу, але навіть декілька років перебування в ВНЗ позитивно впливають на загальну культуру людини.

Закон "Про вищу освіту", який набув чинності 6 вересня минулого року, передбачає значну академічну та адміністративну автономію університетів. Щодо фінансової автономії, на жаль, цього стверджувати не можу, оскільки використання коштів спеціальних фондів університетів та їх розміщення у інших банках на противагу казначейству обставлено такими умовами, які фактично унеможливлюють цю процедуру.
Автономія є академічною традицією з часів зародження університету, і вона дозволяє університетам культивувати вільну та незалежну думку, здійснювати навчальні дослідження та освітній процес, виходячи з принципів академічних свобод. Відтак автономія потрібна. Питання полягає в тому, чи всі готові розпорядитися автономією. Можу сказати, що ні, бо до автономії також потрібно готувати. Керівники університетів і науково-педагогічні працівники сформувалися в умовах адміністративно-командної системи, значній частині з них зручніше виконувати конкретні вказівки, за кимось визначеним рецептом, ніж проявляти власну ініціативу і брати відповідальність на себе.
В нашому університеті впродовж останніх п’яти років ми розвиваємо корпоративну культуру, засновану на лідерстві служіння, що передбачає проактивну позицію кожного студента і кожного співробітника університету, а це забезпечує розвиток університету та використання потенціалу прав на автономію.

В Київському університеті ім. Б. Грінченка користуються пільгами, які визначені чинним законодавством, в тому числі й переселенці з тимчасово окупованих територій. Потрібно звернути увагу, що не всі пільги, передбачені законами, можуть бути запроваджені університетами з причин відсутності підзаконних актів, які визначають процедуру практичної реалізації норм закону. Над цим має працювати МОН.

Процес скорочення вищих навчальних закладів є об’єктивним. Вище ми говорили про скорочення учнів загальноосвітніх навчальних закладів, а, відповідно, й випускників, а також перевищення наявних ліцензійних обсягів, що загострює конкуренцію між університетами за право навчати студентів. Ті ВНЗ, які будуть надавати більш якісну освіту, готувати студентів не тільки до професійної діяльності, але й допомагати їм набувати особистісних якостей, зокрема, лідерських, будуть більш привабливими.
Ще один важливий аспект — це постійна робота університетів над удосконаленням, осучасненням своєї діяльності. Якщо університет зупинився у своєму розвитку або залишився у далекому минулому, він не буде цікавим для вступників.
Скорочення кількості вступників ніяк не позначилося на Університеті Грінченка. Впродовж останніх трьох років кількість вступників у нашому університеті залишається стабільно високою. Університет є лідером в Україні серед топових вишів за конкурсом на одне бюджетне місце, а також на одне ліцензійне місце.

По блату вступити до Університету Грінченка неможливо.
Загалом зовнішнє незалежне оцінювання має повністю виключити вступ не за результатами навчальних досягнень.

Упродовж останніх років нам вдавалося забезпечити працевлаштування випускників на рівні 70%. Проте сьогодні цілком правильно університети не несуть відповідальність за працевлаштування, бо працевлаштування залежить не тільки від якості освіти, але й від умов, які створюються за місцем роботи. Якщо заробітна плата на посаді молодого педагога практично дорівнює обсягу стипендії, то мотивації працювати у випускників, на жаль, немає. Тут складається парадокс: чим краще ми готуємо студента до майбутньої діяльності, і чим кращою є якість наших освітніх послуг, тим менше гарантії, що випускник буде працювати в бюджетній сфері. Щоб забезпечити ефективне використання коштів на державне замовлення, держава має здійснити системні кроки для підвищення привабливості бюджетної сфери.

Хто б не перебував на посаді міністра, ця посада є дуже вразливою, оскільки економічна ситуація в Україні не дозволяє реалізовувати необхідні реформи. Сергій Миронович прагне до певних кроків у забезпеченні змін в освіті. Разом із тим, Міністерству освіти не вистачає системності в реформуванні. Прикладом можуть бути проблеми з імплементацією Закону "Про вищу освіту", забезпечення учнів шкільними підручниками та іншими викликами, що час від часу несподівано виникають. Ми співпрацюємо у конструктивно-критичному форматі.

Я в жодному разі не шкодую про те, що ректорат Університету Грінченка 30 листопада 2013 року засудив побиття учасників "Євромайдану". Серед тих, хто зазнав кийків "Беркуту", були студенти нашого університету, зокрема, Віталій Кузьменко, студент-історик, зазнав важких травм. Ми вважали, що ми не матимемо морального права зайти в аудиторію до студентів, не засудивши беззаконність і свавілля силовиків.
На жаль, революції не відбуваються без жертв, і ці жертви були недаремними. Український народ показав, що він нікому не дасть права топтатися по своїх конституційних правах.

Системності.

У відповіді на це питання я виходжу з того, що ані студенти, ані викладачі, які сьогодні живуть на тимчасово окупованих територіях, не переселялися на ці території. На жаль, держава не виконала свого конституційного обов’язку і дозволила ворогу захопити територію, відтак студенти і викладачі стали заручниками окупантів. Потрібно давати собі звіт, що не кожен студент і викладач в силу різних життєвих обставин мав можливість переселитися в інші області України. Тому звинувачувати їх я не маю морального права.
Інша справа, коли викладачі і студенти добровільно співпрацюють з окупантами, допомагають їм, що не може знаходити виправдання.
На мою думку, держава, враховуючи всі обставини, має докладати зусиль, щоб учні і студенти, навіть після навчання за російськими програмами, мали можливість у легітимний спосіб отримати український атестат і диплом. Ми не маємо права залишати їх наодинці з цією проблемою.
Київський університет ім. Б. Грінченка вже минулого року у співпраці з 81-ою школою м. Києва надав можливість 19 учням випускних класів дистанційно навчатися і в легітимний спосіб отримати атестат. Шестеро з них стали студентами провідних університетів. Ми будемо продовжувати працювати в цьому напрямку і нині співпрацюємо з громадськими організаціями задля отримання освіти громадянами України, які змушені жити на окупованій території.

Я вважаю, що відхід таких професіоналів, як Ігор Лікарчук та Павло Полянський, є не дуже добрим дзвіночком для українського суспільства. Разом із тим, ми не можемо апелювати лише до особистісного чинника і узалежнювати від нього освіту. Майбутнє української освіти залежить від кожного громадянина України, від кожного працівника сфери освіти, а не тільки від чиновників будь-якого рангу. Потрібно пам’ятати, що зміни в освіті починаються з нас.

У нас немає об’єктивних досліджень, які б свідчили про високий рівень радянської освіти. На жаль, ми послуговуємося нашими суб’єктивними оцінками. Нам потрібно приєднуватися до загальновизнаних у світі систем оцінювання якості середньої освіти (як наприклад, PISA). І тоді ми будемо мати об’єктивні показники якості української освіти.

Досвід Університету Грінченка, можливо, є непоказовим для всієї системи освіти, але у нас є досить високий конкурс на педагогічні спеціальності. Зокрема, на дошкільній і початковій освіті ми маємо від 5 до 9 претендентів на одне місце. Проблема полягає в заробітній платі педагогів і в тому, що вони не мають мотивації займатися цією професійною діяльністю. Але здобувши вищу педагогічну освіту, вони доволі часто успішно реалізуються в житті.

Ми дуже часто звертаємося до політиків і звинувачуємо їх в усьому. Але політиків ми створюємо власними руками, коли опускаємо бюлетені в урни для голосування. А відтак маємо розрізняти популізм і відповідальне ставлення, політиканство і політиків. Вважаю, що насамперед маємо висловити претензії до самих себе.