Анжеліка Рудницька

Зараз набагато більше можливостей, аніж 15-20 років тому. Бо для того, щоб показати себе, необов’язково потрапляти в ефір — достатньо завантажити свої кліпи і музику в інтернет. Це відкриває величезні можливості, не обмежені кордонами лише нашої країни. Але для того, щоб досягати успіху, потрібно дуже багато працювати, бути несхожими на інших, експериментувати, створювати щось нове і креативне, і тоді ти не зможеш залишитися непоміченим. Та, власне, і сама "Територія А" могла б реінкарнуватися в інтернет-просторі. Коли в мене з’явиться більше вільного часу, я про це обов’язково подумаю.
Дуже дякую всім вам за ваші запитання, за небайдужість, за бажання осмислити все, що з нами відбувається, за те, що ставите переді мною і собою важкі питання, на які ми всі повинні знайти відповіді, окремо вдячна вам за відповідальність і толерантність.
Ще раз запрошую усіх на акцію у госпіталі. Приносьте свої усмішки, слова вдячності і допомогу пораненим (у госпіталь прийшов свіжий борт). А ми з друзями музикантами будемо співати для усіх вас і робити наш світ трохи добрішим, світлішим і наповнювати його любов’ю.
Цей рік для мене особливий — у ньому багато ювілеїв: 20 років тому стартував хіт-парад "Території А", який залишається найукраїнськішим і найпопулярнішим телепроектом за усі часи незалежності; 15 років тому вийшов мій перший сольний альбом; 10 років тому відбувалася моя перша мистецька виставка; і п’ять років тому я стала володаркою всесвітньої премії "WORLD MASTERS" (Всесвітній фестиваль культури та мистецтв, Південна Корея). Так що цього року обов’язково мусить стартувати ще щось прекрасне і значиме. Можливо, ви станете свідками ще однієї моєї творчої реінкарнації.

Як на мене, більш чесно виїхати з країни, яку ти не підтримуєш і не любиш, аніж залишатися жити в Україні і продовжувати її ненавидіти і руйнувати зсередини.
Я спілкуюся з різними людьми, незалежно від місця їхнього проживання. Однак коли вони не хочуть чути правду з перших вуст, я припиняю з ними спілкуватися. Хоча сподіваюся, що рано чи пізно ми обов’язково порозуміємося. Наприклад, після Гааги. :)

Симпатична співачка, приємна дівчина зараз набирається нового натхнення у колі сім’ї. І, сподіваюсь, ми зовсім скоро її побачимо на екранах.

Українці — надзвичайно гостинна і традиційно трудолюбива нація. І хоча радянський період перетворив нас на лінивих, у скрутні часи ми вміємо самоорганізовуватися, самовіддано працювати і брати відповідальність на себе. Шкодую, що не всі ще подолали внутрішню споживацьку концепцію існування. Але лише власним прикладом можна спонукати інших змінюватися, бо словами переконати не лінуватися і діяти, а не чекати біля моря погоди, складно.

І не лише Кузьми. Про Бориса Возницького, який зберіг палаци Львівщини і скульптури Пінзеля, теж заговорили після його смерті. І це не пооодинокі приклади. Ми не вміємо шанувати і цінувати людей, які творять нашу історію. Цю прикру закономірність треба змінювати. Тож поміж інших наших задач є і ця. Давайте ходити на концерти живих музикантів, читати книжки письменників-сучасників, робити компліменти нині діючим акторам, допомагати помічати важливе і важливих нашому керівництву. Іншого шляху змінювати світ немає: треба починати з себе.

Хочеться згадати щось оптимістичне і хороше, але спадають на думку тільки неприємні речі. Наприклад, останній псевдофільм про "Територію А". На щастя, я його не дивилася, тому рефлексую виключно на відгуки інших людей, бо й дивитися таке не просто не хочеться, а немає сенсу.
Із простого — сотні разів видавали заміж за різних чоловіків, "народжували" за мене дітей, приписували божевільні статки. Але це ніяк не впливає на моє реальне життя, тому я не переймаюся.

Це — серйозне питання. Боюся, що двома словами ми не обійдемося. Та якщо коротко, то десятиліттями медіа нав’язують певні смаки, не завжди ідеальні. Я — за те, щоб кожен міг знайти в інформаційному просторі ту музику, яка йому найближча. На щастя, в епоху інтернету це не так вже й складно. Люди пасивні і ліниві продовжують споживати ту інформацію, яку їм нав’язують застарілі по своїй суті радіостанції. Як оптиміст, впевнена, що суспільство переросло примітивні смаки, але ще не зовсім навчилося ігнорувати запропонуване і шукати бажане.

Дуже багато чого я не встигаю і сварю себе за це. Вважаю себе неорганізованою людиною, але вкрай відповідальною, тому намагаюся встигати найважливіше. Часто це те, що потрібне іншим більше, ніж мені самій. Тому, мабуть, складається враження, що я встигаю дуже багато. От, наприклад, в моєму іменинному холодильнику є три яйця, шматок хліба і грудочка сиру, бо наповнити холодильник я не встигаю. Проте вже встигла вигадати нову соціальну акцію, яка відбудеться незабаром. Обов’язково про це повідомлю у Фейсбуці.

Зірки-«одноденки», про яких Ви згадуєте, мабуть, "родом" із талант-шоу. Життя саме відбере, хто залишиться на сцені, хто — ні. А щоб стати легендою, треба не займатися шоу-бізнесом, а творити мистецтво. Тоді всі інші перелічені "інгридієнти" будуть неважливі.

Так, фінансовий стан артистів зараз дуже важкий. Роботи, за яку платять гроші, неймовірно мало. Але світ не обмежується Росією. Тому, як на мене, краще проводити культурну експансію в Європу, Азію — у світ, шукати нові ринки і допомагати собі й країні, а не підігравати на руку агресору.
Я б не дозволила собі ні концерти, ні виступи, ні поїздки за преміями, бо це питання цінностей, а не заробітку. До речі, наші артисти, які гастролюють у Москві — це не ті, хто страждає від нестачі грошей. Але Бог їм суддя...

Я не ділю колег на "своїх" і "чужих". Я, швидше, сприймаю це як нерозуміння тими, кого Ви називаєте "чужими", однієї із головних людських цінностей — любові до Батьківщини. Їх просто шкода, бо любити свою землю і любити батьків, любити дітей — це природно і правильно для будь-якої нормальної людини. Можливо, комусь не вистачає виховання, комусь не розповіли про цю важливу цінність. Але для кожного з нас цей складний час, як на мене, і даний для того, щоб сформувати свою систему цінностей. Вона важлива і для всієї країни, і для кожного з нас.

Було б чудово, якби такий музей з’явився. Але, сподіваюся, в ньому будуть головними не дизайнерські «думочки», а мої мистецькі роботи, в яких закодовано філософію українського всесвіту. Деякі українські музеї ведуть переговори зі мною про покупку робіт, але я досі їх не продаю.
P.S. Колекція подушок-думочок із принтами моїх робіт виставлена на продаж з початку війни, і частину грошей від продажу я передаю пораненим: http://www.rudnytska.com/news/index.php?nma=news&fla=stat&cat_id=1&page=1&nums=428

Так, у мене є кілька старих сорочок, запасок, яким більше ста років. Але назвати це колекцією важко, бо їх маленька кількість. Для великої колекції потрібні великі гроші.
Моя улюблена колекція складається із яскравих вражень і хороших людей. Матеріальні предмети я не колекціоную.

У мене вийшло дві книжки: роман "Пристрасна траса до щастя" і "Біла зірка України. Невигадані історії з життя Оксани Білозір". Моєю наступною "книжкою" має стати дисертація, яку я ніяк не можу завершити. В найближчих планах — продовження книжки про Оксану. Так що готуйтеся читати.

ЗНО складають не студенти, а школярі. А про ситуацію у школах я знаю менше, ніж про виші. Однак згодна, що випускники шкіл мають переважно слабку підготовку. Зрозуміло, що нам потрібно реформувати систему освіти комплексно. І робити це, не переносячи іноземний досвід на український ґрунт без поправок на наші реалії. Але коли йдеться про знання української мови, то тут варто звинувачувати не лише школу, але і батьків, які не спілкуються вдома рідною мовою, і ЗМІ, які демонструють російськомовні фільми та пісні. Все це впливає на формування мовного середовища.
Давайте спільно вирішувати цю проблему, починаючи з себе. Навчіть принаймні одного друга розмовляти українською, і нас стане вдвічі більше.

Це питання дуже широке, спробую коротко. Я взагалі проти будь-яких заборон і нав’язувань. Однак вважати, що зникає все-все радянське — велике перебільшення. Як на мене, кожен сам для себе повинен визначитися, що йому цікавіше і ближче — жити вічно минулим чи рухатися вперед, ностальгувати чи розвиватися. Я — за розвиток і рух вперед. Нам важливо зараз створювати цікавий якісний мистецький продукт, який буде захоплювати і українців, і світ. Тоді забороняти нічого не доведеться.
Хоча в цьому контексті я згадую два моменти. Днями прибрали панно з піонерами десь у Києві, і про це волають усі опозиційні медіа. А коли знищували фантастичну мозаїку на Великій Васильківській, усі скромно мовчали. То чи не занадто ми політизуємо "відторгнення радянського"?

Якщо ми з Вами про це думаємо, то шанс уже є. Суспільні дискусії ведуться безкінечно. Можливо, вони надто локальні, щоб бути помітними. Потрібно конкретизувати свої пропозиції кожному і не соромитися формулювати їх публічно.

Це складна тема. І це те, про що я думаю часто. Ми обговорюємо це і з друзями, бо кожен із нас переживає посттравматичний синдром. Але зізнаючись у цьому, ми вже починаємо себе лікувати. Нам всім треба вчитися терплячості, співчуттю, не пускати у своє серце зло, а наповнюватися любов’ю і ділитися нею з іншими. Війна добра і зла триває стільки, скільки існує світ. І ми з вами знаємо, що добро завжди перемагає. Давайте його примножувати. Поки що інших рецептів у мене немає. Але цей — перевірений і дієвий.

Для нас дуже важливо шукати точки дотику і об’єднання суспільства. Але не менш важливим є розставляння правильних акцентів. Я впевнена, що ми повинні відмовитися від частини міфологізованого радянського минулого, яке викривляло дійсність і нашу суспільну свідомість. Це теж крок до одужання суспільства. Не розуміють його ті, хто не знає історії і не хоче розвиватися. Задача держави — роз’яснювати людям, чому відбуваються такі процеси. Епоха змін повинна наповнюватися просвітництвом. Давайте разом пояснювати людям простою і зрозумілою мовою, чому ми намагаємося позбавитися зайвого, непотрібного, того, що тягне нас назад. Спілкуючись, ми теж об’єднуємося. Країна, яка не займається ідеологією, яка не витворює власні культурні та суспільні цінності, потрапляє у ту ситуацію, в якій ми знаходимося зараз. Тому ми не повинні повторювати цю помилку знову і знову. Процес формування нації важкий, але добре, що він іде. Кожен із нас повинен сприяти цьому, а не заважати.

Дякую. Я намагаюся робити те, що вважаю за необхідне, і я це роблю тому, що не можу не робити. Хоча я не перебільшую свої можливості, але намагаюся відгукуватися на різні цікаві і чесні акції  або ініціюю їх сама. Мені хочеться бути потрібною країні, бо їй зараз дуже важко. Перефразовуючи відомий вислів: я не запитую, що робить для мене країна, а ставлю собі питання — що роблю для країни я? Я люблю Україну, люблю людей і ділюся своєю любов’ю так, як мені це вдається. Одні з найпам’ятніших концертів у житті відбулися саме на фронті: у Щасті і Половинкіному.
Я багато спілкувалася і з місцевими, і з воїнами. Може, мене Бог береже від поганого, але всі вони — чудові люди, які теж люблять нашу країну. І вони, як і я, вважають, що країна — це кожен із нас, що кращі і щасливіші ми, то краща і щасливіша країна. Це люди, які свідомо жертвують собою заради нашого майбутнього. Я щаслива, що знаю таких людей.
Одна із цікавих розмов із дівчиною, яка готувала мені каву у Сватовому. Вона каже: "У нас тут тихо. А як у вас там у Києві? Бо тут таке розказують, що нам страшно їхати. Мені казали, що там усі балакають по-російськи, то я навіть боялася їхати в Київ зі своїм суржиком. Але тепер уже не боюся, бо там, як і у нас балакають по-всякому".
Вражає те, що українцям вбили в голову, що ми різні, що ми один одного не любимо, що ми не готові розуміти один одного. Цей процес тривав так довго, що ми все повірили. Завдання кожної розумної людини зараз — зруйнувати і цей міф, навчитися знову розуміти один одного, довіряти і почуватип себе єдиною країною.

Справжні митці завжди хоча б трохи в опозиції до влади. Бо вони живуть у системі інших цінностей і не дуже люблять підпорядковуватися системі. Але в усі часи були придворні блазні, які їли зі стола свого правителя, отримували від нього подарунки, кошти, нагороди. Наш час у цьому розумінні — не виняток. Тому я б не плутала митців із блазнями.

Я не пишу сама пісні, а підібрати написане кимось під свій характер досить складно. Однак якщо якась пісня буде співзвучна з моїми емоціями і думками, я із задоволенням запишу її. Я співаю тільки про любов і на концертах на фронті одразу попереджала хлопців, що співатиму про любов. Але хіба не любов спонукала кожного з них захищати свою родину, свою землю і кожного з нас? Саме там, на фронті, я пообіцяла, що де б я не була, говоритиму тільки про любов, бо немає сильнішої зброї за це. І лише любов’ю можна подолати ненависть і війну. Тепер намагаюся дотриматися своєї обіцянки.
А що стосується художніх робіт, то в моїх полотнах на противагу руйнації "вибудовуються" нові міста і всесвіти, наповнені любов’ю. Цей цикл "Еволюція нескінченності" зараз заглавний у моїй творчості.
Ця війна віддзеркалиться і у продовженні книги про Оксану Білозір. Багато хто відкриє для себе улюблену співачку зовсім з іншого боку. 
Багато про війну ми говоримо із моїми студентами. Разом переживаємо, дискутуємо і шукаємо шляхи примирення.
І вся разом творчість допомагає мені комунікувати з великою кількістю людей, залучати їх до волонтерської діяльності і соціальної активності. А якщо сказати просто, то не втрачати у найтяжчий час людяність. 

"Територія А", яка в моєму житті займає величезне місце, продемонструвала, як можна виховувати свою аудиторію. Велика кількість людей і на Майдані під час Революції гідності, і на фронті, і на волонтерських зібраннях, і у шпиталях запитували мене, чи усвідомлюю я, що найактивніша частина суспільства — це саме глядачі "Території А". І дякували за свою лагідну українізацію. Це — велика відповідальність, але хтось її повинен на себе брати, особливо в ті моменти, коли держава ігнорує створення суспільних цінностей.

Я з дитинства не люблю своїх днів народження. У цей час у дитинстві мої друзі всі роз’їжджалися: хто на море, хто до бабусі, хто в санаторій, хто у дитячі табори. І я не хотіла святкувати дні народження. Але коли в цей день я починала сумувати, батьки влаштовували щось неймовірне. Наприклад, тато якось купив кілька ящиків морозива, і ми пригощали ним сусідів величезного будинку із вісьмома під’їздами.
Може, тому я люблю оригінальні святкуванні і досі. Я можу несподівано навіть для себе влаштувати полуничну вечірку, запросити друзів у якусь мандрівку поруч із Києвом або повести їх у театр.
Останні два роки мої дні народження теж дуже гучні. Минулоріч у Софії Київській разом із відомими людьми і евакуйованими дітками ми створили "дерево бажань" і зібрали величезну кількість подарунків вимушеним переселенцям. Цього року замість квітів і подарунків я знову попросила друзів і прихильників принести допомогу пораненим. Так що я — майстер гучних вечірок. Якщо що, звертайтеся.
Як вегетаріанка, я взагалі не вживаю алкоголю і не дуже люблю їсти. Тому застілля мені мало цікаві. Як сказала мені одна моя подруга: "По-людськи дні народження ми всі вміємо святкувати, а от по-Рудницьки — тільки ти".

Я хотіла сховатися від усіх і провести цей день насамоті. Але черговий раз побувавши у госпіталі - з"явилась ідея зробити акцію саме там. Бо це річниця волонтерської діяльності у госпіталі, бо хлопцям конче потрібні позитивні емоції і наша допомога, бо треба активізувати волонтерський рух, бо музика повинна об"єднувати, надихати. Мама благословила на цей захід, і з цього моменту світ почав працювати над цією ідеєю. Усі самі запропонували допомогу. Сюрпризи змушені були розсекретити тому, бо треба було вирішити технічні моменти. Роман Недзельский взяв на себе всі технічні питання. Микола Тищенко пообіцяв смачний сюрприз. Бутік "Отаман" за добу обіцяє пошити концертну сукню іменинниці. Після чату їду на примірку. Особливо я вдячна колегам-музикантам: Оксані Білозір, Віктору Павліку, Марині Одольській, Ілларії, Ярмаку, Ярославу Джусю, волонтерам і усім-усім, хто приєднався до організації цієї акції. Про її результати обов"язково прозвітую.
На цей концерт може потрапити кожен із вас: він відбуватиметься на літньому майданчику Київського центрального військового госпіталя, що на вул. Щорса ("вхідний квиток" - допомога пораненим). От такий незвичайний день народження. Одним із моїх почесних гостей буде айдарівець Іван "Полтава", якого ми допомагали рятувати після полону. з нетерпінням чекаю зустрічі з ними.

"Євробачення" існуватиме доти, доки в нього будуть глядачі. Аудиторія цього конкурсу величезна, тому найближчим часом він не припинить свого існування. Це масштабне яскраве шоу, яке дає нам можливість знайомитися із музикою різних країн світу, із суспільними тенденціями, модою на одяг, образами, способом поведінки. "Євробачення" не формує тренди, а відображає їх.
Що стосується музики, то "Євробачення" свій формат сформувало багато років тому і перетворилося на одну довгу багатогодинну пісню. Як на мене, саме ця музична одноманітність спонукає глядачів вишукувати якісь інші цікавинки. Так "Євробачення" перетворюється на демонстрацію фріків різного гатунку.
Що стосується мене, то я свої конкурси вже виграла і не займаюся шоу-бізнесом — займаюся виключно творчістю.

1) Талановита людина ніколи не візьметься за ті справи, з якими вона не впорається. Тому складається враження, що вона талановита у всьому. А ви як гадаєте? Я, наприклад, ніколи не візьмуся будувати космічний корабель, бо нічого в цьому не тямлю, але залюбки розроблю орнаменти для його оздоблення. :)
2) Ви щось про мене знаєте. Саме зараз ми разом із дизайн-студією "Світло" розробляємо колекцію одягу із використанням моїх малюнків. 
3) В моїх планах — записати альбом колядок і зняти на одну із них кліп.

Оксана Білозір, Віктор Павлік, Марина Одольска, Ілларія, Ярмак, Ярослав Джусь і Анжеліка Рудницька.

Як усі українці, я мрію пр мир для нашої країни, про її цілісність, про встановлення справедливості і повернення наших територій, про щастя для кожного з нас і про любов і співчуття, які об’єднають країну.
Як творча людина, я, швидше, вибудовую стратегію, ніж мрію. Бо кількість творчих ідей більше, ніж часу для їхньої реалізації.
Як дівчина… У мене закінчуються улюблені парфуми, тому я мрію, щоб той, хто знає мій смак, якнайшвидше повернувся з війни і зміг мені їх подарувати.
Ще мрію, щоб реалізовувався мій план мирного українського джихаду — народження великої кількості нових українців. Багато моїх подруг вже реалізовують його. Мабуть, мені час до них приєднатися.

Дуже дякую. Це Ви мене надихаєте бути такою, як я є. Я посто намагаюся відповідати Вашим уявленням про себе. :)

Вважаю, що коментувати чужі вигадки і безглузді фантазії немає жодного сенсу, бо це буде дуже схоже на коментування путінської пропаганди. Життя настільки коротке, що його не хочеться витрачати на дурниці і на заперечення очевидної брехні. Олександра Бригинця попереджали під час передвиборчої кампанії, що проти нього готується якесь масштабне інформаційне вливання. Можливо, це й було головною причиною появи цього "шедевра облуди".
Крім іншого, вважаю, що в Україні ще багато є сил, які із задоволенням ллють воду на антиукраїнський млин і в такий важкий час, коли всіх треба об’єднувати, намагаються очорнити найсвітліший період в житті української музики.
Дякую за підтримку, рада, що для розумних людей ці дурниці непереконливі.

Зараз поява в ефірі "Території А" чи подібного проекту дуже на часі. Вона просто необхідна суспільству. Але, на жаль, медіа-продюсери на цей суспільний запит не реагують.

"Територія А" продовжує, як і раніше, займатися мистецтвом. Ми проводимо велику кількість мистецьких акцій з соціальним акцентом. І завтрашній мій день народження — концерт — не вийняток. Просто тепер нас не видно в ефірі.