Микола Тихонов

Треба відновити призов, і з призовників відбирати більш здатних до військової служби. Треба підняти матеріальне забезпечення військових, тому що зараз наші військові отримують ставку 2400 гривень. Треба розвивати своє виробництво озброєння. Та наша найбільша проблема — з офіцерами та вищим командним складом. Це мають бути тільки ті люди, які самі пройшли горнила війни.

На щастя, я точно знаю, що не стану президентом України. Зараз дуже складний час, і я не заздрю нашому президенту.
Але якби так сталося, я би надав статус учасника бойових дій усім добровольцям. Також розумію, що у нас іде війна за цінності, і Україна в цій війні в інформаційному та культурному плані впускає на свій простір цінності іншої держави. Тому я б надавав усіляку підтримку українським митцям, щоб витиснути варварство з нашої території.

Серед тих, хто лишився на окупованих територіях, є різні люди, які по-різному ставляться до України та до того, що відбувається на Донбасі. Я не можу всіх назвати ворогами України. Так, таких там більше, ніж в інших регіонах. Але також багато хто з них виявився заручником ситуації, і я знаю таких людей. Вони зараз не можуть покинути свої оселі, бо звикли до свого міста, і їм складно перебувати на окупованій теориторії. Є також і посібники терористів. Важко сказати, які пропорції, але те, що там є симпатики України, і кількість їх з часом збільшується, це очевидно.
Якщо ширше підійти до цього питання щодо цього регіону, то у людей, які там мешкали і мешкають, довго плекали ілюзії про якийсь особливий статус Донбасу, його особливе положення в Україні, що саме він усіх годує. Багато хто з тамтешніх жителів був переселенцем із Росії: вони перебралися на Донбас, коли цей район індустріалізувався, і вони не ототожнювали себе з Україною.
Зараз Росія, по суті, встановила свій протекторат над цією територією і проводить жорсткий "соціальний експеримент". Тепер можна подивитися, наскільки гарно жити в Росії. Люди, які лишилися на цих територіях, найбільш беззахисні. Ті, хто там були «королями життя», сьогодні перебралися до Києва.

Україна зіткнулася з ворогом у військовому плані набагато сильнішим за неї. Разом із тим, у цій боротьбі Україна перебуває в пулі західних країн, які протистоять російській агресії. Ці країни застосовують різні засоби тиску на Росію: і економічні, і дипломатичні. Але сила цього тиску залежить від того, наскільки ми готові самі протистояти Росії.
Зауважу, що такий інструмент міжнародної політики як ОБСЄ, на жаль, у цьому конфлікті виявився недієздатним, а інколи навіть шкідливим для української армії. Оскільки ця місія нашпигована російськими агентами. Пригадую один випадок, коли на наші позиції в Піски приїхала місія ОБСЄ, подивилася на розташування нашого штабу, виїхала із населеного пункту, і через 10 хвилин штаб був розбомблений мінометним вогнем.
Тому у нас є розуміння, що військове протистояння має тривати і надалі з нашого боку. І від того, наскільки ми будемо готові самі боронити свою державу, настільки весь цивілізований світ буде готовий нам допомагати.
На мій погляд, Росії ця територія потрібна, як інструмент впливу на всю Україну, щоб туди йшли наші ресурси, гроші, і щоб цей регіон був якорем для розвитку України. Мене особисто такий стан справ не влаштовує. Зараз це виглядає як заморожений конфлікт під час нинішнього перемир’я. Але це перемир’я важливе для нас, щоб перегрупувати наші сили. Я переконаний, що цей конфлікт триватиме доти, доки самі мешканці цього регіону не зроблять висновків з «братерської любові» Росії.
В перспективі цей регіон, на мій погляд, чекає деградація та занепад поза Україною.

Це дуже ймовірно. Але ніхто не знає, як буде насправді. Ми очікуємо відновлення активних бойових дій, ми до цього готові. З іншого боку, до нас надходить інформація, що ворог теж перегруповується, до них надходить техніка і боєприпаси. Як буде насправді? Можливо, це знає сам хворий Путін. Але те, що це не кінець протистояння, для нас очевидно.

Путін та мир і спокій — це поняття з різних світів. Скрізь, де не була російська армія, вона принесла розруху, смерть, голод і занепад. Ми це спостерігаємо і в Осетії, і в Чечні, і зараз, на жаль, на Донбасі. Я думаю, що це буде тривати доти, доки Росія не зазнає остаточного економічного і державного краху. І тут питання не тільки в Путіні, але й в імперській свідомості, якою отруєна більша частина російського суспільства.
Якщо пригадати історію, Російська імперія по відношенню до України завжди проводила хижацьку політику знищення та руйнації української нації. І зараз ми маємо не щось унікальне, а просто новий виток історично притаманного для Росії нищення української держави. На мою думку, це відбувається тому, що Російська імперія, вкравши все в Київської Русі та України, відчуває загрозу своєму історичному існуванню від України. І питання перемоги в цій боротбі — це питання про те, чи буде існувати далі Україна.

Тих людей, які захищали донецький аеропорт, з подачі наших ворогів охрестили "кіборгами". Ми до цього ставимося скептично, з певною іронією. В аеропорту були різні люди, але всі вони там були добровільно і усвідомлювали ризик, на який вони йдуть. І мрії — у кожного свої. Звичайно, нас об’єднує бажання жити в своїй заможній країні, де ми самі могли б обирати свою долю, і за це ми готові були йти на запекліші випробування зі зброєю в руках.
Пригадую, під час бойових чергувань на посту в донецькому аеропорту, коли не було обстрілів, ми розмовляли один із одним на різні теми, все більше про майбутнє. Якось розмова зайшла за музичні уподобання, і мій товариш "Тактик", він же безумний Дімон, говорив, що він любить рок і сучасну українську фольклорну музику. Я ж йому розповів, що моя улюблена опера — це "Тоска". І тоді я мріяв, що після того, як закінчиться війна, я зможу потрапити до Італії на цю оперу. Вживу я її ніколи не чув. Це була одна з моїх мрій. І, звичайно, всі ми мріємо про мир.

На щастя, наші ЗМІ я не часто дивлюся. Але з того, що бачив, багато чого поза кадром лишається, в тому числі брутальний одноманітний і нудний побут наших військових. Реально є багато фактів, про які не дуже варто говорити у ЗМІ, і це правильно: це і проблеми з дисципліною, це і вживання алкоголю — так трапляється. На щастя, ситуація з цим виправляється на краще. Днями в ЗМІ було оголошено, що Москаль ввів якусь заборону на алкоголь на Луганщині. В зоні, де ми стоїмо — Селідово, Курахово, ця проблема вирішувалася давно, і військві комендатури ще в грудні минулого року ввели повну заборону для торгових закладів продавати алкоголь військовим. Найбільше звертають увагу на підозрілих осіб — ті, що у військових штанях, але у цивільному одязі. Однозначно, це клієнти для перевірки ВСП (військової служби правопорядку, комендатури — це наче міліція для військових). До речі, це нам розповіли самі ВСПшники, коли ми перебували у них у розташуванні в Волновасі.
Інколи буває безвідповідальне ставлення журналістів до того, що відбувається. Вони в гонитві за сенсацією з кожного тактичного кроку роблять щось надзвичайне, не розуміючи загальної картини, що відбувається на сході. Наша абсолютна відкритість для ЗМІ інколи робить нам "ведмежу послугу", коли наші вороги зі ЗМІ отримують дані про наше розташування, нашу кількість та інформацію про те, яка у нас зброя, які проблеми.
Я вважаю порочною практику, коли в окремих випадках ЗМІ телефонують бійцям прямо на передову і просять коментар про те, що відбувається. Часто бувало таке, що ми самі не знали, що відбувається навколо. Навіть перебуваючи в аеропорту на невеликому клаптику нового терміналу, ми не знали, що відбувається в іншій частині. У кожного бійця є дуже вузька зона відповідальності, в якій він працює.
Так трапилося, що мені вдалося об’їхати всю лінію фронту від Широкіного до Станиці Луганської. Це було зроблено разом із радником міністра інформації Олександром Бригинцем по завданню міністра інформації Стеця з місією моніторингу мовлення наших ЗМІ у прифронтових зонах. І нам вдалося багато спілкуватися з бійцями по всій лінії фронту, багато з них розповідали саме своє бачення того, що відбувається, а загальна картина виявлялася зовсім іншою. І для мене є очевидним, що під час війни, як би я не цінував свободу слова, потрібно й інформаційну політику узгоджувати і спрямовувати на головну мету — перемогу України в цьому конфлікті.

Зброї. Добровольчий батальйон — це угруповання цивільних людей, які за різних причин не знайшли свого місця у ЗСУ чи Нацгвардії. Ці люди самі себе екіпірують, якось дають собі раду з побутовими речами, продуктами і медикаментами. Ці всі речі можна вільно придбати. Набагато гірше з озброєнням і технікою. Зброя — переважно трофейна, і її не вистачає. Техніки майже немає. Це є наслідком того, що у нас не визначений правовий статус, але зараз іде процес входження добровольчих батьальйонів до складу ЗС. Він ще не закінчився. Сподіваюся, що добровольчі батальйони лишаться окремими тактичними одиницями в складі ЗС. Інколи нестача зброї призводить до фатальних наслідків.
Розкажу одну історію. З нами служить боєць із позивним "Донбас", він був у добровольчому батальйоні "Донбас", і коли затягувався іловайський котел, він зі своїм загоном вийшов звідти, звернувся до військових, які відходили, з проханням надати їм зброю, і його 50 людей забезпечать коридор для відходу інших бійців. Своєї зброї у них не вистачало. І ЗС їм відмовили. "Донбас" зі своїми хлопцями тричі вже без зброї перетинав лінію фронта і витягував звідти поранених. На четвертий раз вони самі потрапили в полон. Місяць були в полоні, потім втекли з товаришем, і три дні оврагами та лісопосадками виходили до своїх. Таки вийшли. Зброя сама по собі не стріляє. І це біда, що такі вмотивовані бійці, які могли б докорінно змінити ситуацію на полі бою, банально не мали, чим це робити.

Я підтримую ідею введення миротворців на Донбас за декількох умов. По-перше, там не має бути контингенту країни-агресора — Росії. По-друге, ідеально, щоб ці війська щільно перекрили кордон Росії та України. З усім іншим ми розберемося самі. Якби не російські кадрові війська на Донбасі, з бандами терористів ми б розправилися ще влітку.

Зараз іде процес легалізації добровольчих батальойнів. У Пісках, де наші позиції, стоять «Правий сектор», ОУН та "Карпатська Січ" із добровольців. Вже оголошено, що ПС і ОУН увійдуть до складу ЗСУ. Статус «Карпатської Січі» ще не визначений. Я вважаю, що загалом це правильно — легалізувати добровольчі батальйони. Таким чином, ми отримаємо і зброю на додаток до нашого високого духу, і соціальні гарантії для бійців, і матеріальні виплати при пораненнях. Ми можемо і далі боронити Україну, але більш ефективно. Насправді ми і зараз узгоджуємо наші військові дії з офіційними військовими, які знаходяться в нашій зоні. І за умови, якщо ми увійдемо до ЗСУ, зберігаючи свою структуру, то це тільки посилить і ЗСУ, і наші батальйони.

Це був свідомий крок. Єдине, що інколи шкодую, що не матиму офіційно статусу учасника бойових дій. Та для своєї держави я, по суті, перебуваю в лавах озброєного злочинного угруповання — це прикро. Про все інше я не шкодую, а навпаки.

Звичайно, погано. Але дякую своїй дружині, що хоч і погано, але з розумінням. Так сталося, що я замість весільної подорожі, обіцяної їй (ми з Мирославою одружилися тільки півроку тому) наприкінці листопада подався на фронт, і замість традиційних новорічних свят вдома, я їх провів окремо у ДАПі, про що мені досі згадують. Принагідно перепрошую за свою відсутність у близьких, але в такий складний час для країни не можу вчинити інакше.

Дякую, Романе! 7 квітня в село Острів Рокитнянського району з’їхалися "кіборги" з новорічної ротації в новому терміналі ДАПу: "Бобровисько", "Капрал", "Дід", "Вєталь", "Пузо", "Тактик" та я. Ми ховали справжнього Героя, мужнього хлопця, солдата 93-ої бригади, який нами командував в ДАПі. Він в аеропорт поїхав вдруге і чітко розумів, на відміну від багатьох нас, те пекло, що нас чекало. І він лишився в аеропорту до останнього, навіть коли мав змогу вийти звідти по закінченню своєї ротації. 20 січня новий термінал був підступно підірваний, під його уламками залишилося багато наших побратимів. Не всіх змогли витягнути, на жаль. Термінал перебував в оточенні. Скрізь точилися бої. І доля багатьох наших друзів нам досі не відома. Тіло "Бороди", якого ми ховали, рідним передало СБУ за тиждень до поховання. Повідомили, що його дістали з-під завалів тільки зараз. Але справжню причину загибелі ми не знаємо. Була інформація, що він був у полоні у ДНР у лікарні, та ми чекали, коли його обміняють. Ми попрощалися з нашим командиром, і тільки у вівторок я дізнався, що його ім’я Олександр Олефір. Разом із тим, доля ще багатьох захисників аеропорту нам не відома.

Почну з того, що саме «Карпатська Січ» виникла спочатку як волонтерський рух рівно рік тому. І вже через місяць наш комбат Олег Куцан зміг трансформувати цей волонтерський рух у військове з’єднання. Волонтери, як рік тому, так і зараз, змогли забезпечити наших військових одягом та харчами. Причом у добровольчих батальйонах із цим краще, бо менше формалізму. Але очевидно, що повністю замінити собою державу волонтери не здатні. Не продається в магазинах зброя та військова техніка.
Розкажу історію щодо речового забезпечення військових. Мене на посту підміняв "Слон". Він був мобілізований з Тернополя в 80-ту десантну бригаду. Він з аеропорту виїхав з пораненням, а саме — обмороження стоп. Чудом йому їх зберегли. А причина цього — його відправили в 27-градусний мороз до аеропорту в звичайних літніх берцях, видали які були. І він досі лікується. У когось було краще взуття — це була волонтерська допомога.
Не менш важлива складова волонтерської роботи — культурна. Останній приклад: Анжеліка Рудницька передала в батальйон етнічні писанки, як оберіги, малюнки та інші культурні твори. Вони для нас важливі не тільки тому, що ми прикрашаємо ними свій побут, а й тому, що ми їх використовуємо як обергіти, і як наочне свідчення того, що ми на сході відстоюємо свою культуру проти навали варварства. Дякую всім за підтримку.

Відповідь на це питання почну з зачитування смс-ки, яку недавно отримали всі військові в донецькому напрямку — Тоненьке, Опитне, Піски: "Сохраните свою жизнь и достоинство! Час расплаты с карателями еще пр...". Так сталося, що я радіоінженер, закінчив радіофакультет і отримав військову спеціальність «зв’язківець» і трошки на цьому розуміюся.
Ще більш жахлива ситуація, ніж із забезпеченням, — з системою зв’язку чи з управлінням військами. Воно відстунє взагалі. А те, чим ми користуємося, шкідливо для нашого життя. Ми користуємося мобільними телефонами і радіостанціями, які можна купити в магазинах — ВЧ радіостанції з відкритими каналами зв’язку. У російських військах добре поставлена служба радіомоніторингу, радіотехнічного подавлення. Ви ж бачите, що вони знають мобільні номера наших військових. Це і нескладно. Місцезнаходження мобільного телефону легко з’ясувати. До того ж, мобільні оператори (МТС) взагалі російські. Та й трафік мобільного зв’язку для нашого врога — не секрет. По мобільних телефонах вони знають нашу кількість, як ми пересуваємося, з ким спілкуємося. Вони ж є у кожного бійця, і в аеропроту у нас були. Доходило до абсурду, що ми телефоном узгоджували військові дії. Це неприпустимо.
Нагадаю, що в армії США тільки за те, що солдат візьме з собою на бойовий вихід мобільний телефон, він може отримати два роки ув’язнення. З радіозв’язком — теж біда. Всі частоти, якими ми користуємося, прослуховує наш ворог, часто виходить із нами на зв’язок, співаючи нам пісню "А я на Родину, домой хочу" та говорячи усіляки непристойності.
Щоразу, коли вони ходили атаками на Піски, які ми відбивали, вони вмикали глушилки, і ми взагалі не могли користуватися звичайним зв’язком. У світі є спеціальні засоби військового зв’язку, які позбавлені таких недоліків. Ми про них знаємо, але вони досить дорого коштують, і в наших військах їх чомусь немає.

Так, дівчат чимало. Це правда, що у добровольчі батальйони їм потрапити легше, оскільки у нас відсутній формалізм. У кожної з них своя мотивація. Але багато хто з них прийшов на війну за "жіночністю". Вони знаходяться в оточенні мужніх чоловіків, воїнів, отримують знаки уваги. У нас був випадок, коли ми три тижні тому святкували весілля в Пісках. Вийшла заміж Лєра Бурлакова (до речі, журналістка Українського тижня") за "кіборга" "Бізона", якого я замінив у новому терміналі аеропорту. Лєра — боєць, як і чоловіки, «Карпатської Січі», входить у розрахунок АГС. Вона дуже ображалася, коли їй робили поблажки як жінці. Є медики. Не можу не згадати "Мальвіну": 22 роки, покинула навчання і поїхала на фронт. Багато дівчат на базі в Курахово. Їм там завжди раді. Якщо є бажання, то кожній знайдеться робота. Це не тільки кухня, але й організація речових складів, продуктових складів, журналістська робота.

Стикався з різним ставленням. Пригадую, як у Красноармійську, коли ми зайшли до магазину, дві жінки нас облаяли з криками, що ми у них вкрали свободу. Пригадую, коли ми пробили колесо під Волновахою, заїхали на шиномонтаж у шахтарське поселення, з нами навіть відмовилися розмовляти.
Є і інші випадки. Коли зупинялися місцеві машини, допомагали нам міняти колесо. В Маруполі та Курахово з мене не взяли грошей за ремонт на СТО. Наших військових безкоштовно стрижуть у деяких перукарнях.
Багато людей там ніяк не виявляють свою позицію. Це так звана "вата", яка буде підтримувати будь-кого, хто влада.
Пригадую кілька історій, як у прифронтовій зоні змінюється поведінка. Коли стояв у Селідово біля ринку, до мене підходять дітлахи. Один хлопчина просить, щоб я йому дав нашивку свого батальйону — він їх колекціонує. Інший протягнув мені малюночок зі стосу малюночків і каже: "Ось, я військовим малюю. Це — вам". "Дякую", — кажу. "А у вас є 10 гривень?" — питає він. Кажу: "Ні, немає". Він жалісно подивився на малюночок. Я у нього спитав: "Це ж мені малюночок?" — "Так, це вам". Тут справа навіть не у 10 гривнях, мені їх не шкода, але мені здається неправильним за це платити гроші.
Розкажу ще історію, як війна змінює економіку прифронтової дітвори. За нами спостерігав ще один хлопець. Бачить, що ми поводимося неагресивно, підходить і тихенько питає, чи потрібні нам патрони, додає: «У мене є — можу продати». Хлопцю років 12. Ціна — гривня за штуку. Ми кажемо, що ні, у нас є патрони. Тоді він каже: "Дайте мені, відсипте мені патронів". Звісно, ми цього не зробили.
Я вже говорив про заборону продажу алкоголю військовим. Але у магазинах до нас підходять сердобольні тьотушки, які пропонують купити для нас алкоголь.

Цензурних слів у мене небагато. У них ненависті до нас більше, ніж у нас до самої Росії. У мене до них ставлення, як до віковічного ворога всього українського. А до російських військових на Донбасі — як до варварського зброду, позбавленого елементарної військової та офіцерської честі. Вони воюють на Донбасі, як крадії, ховаючи свою приналежність до російської армії.

Звичайно. Це — наша територія, це Україна. Там є люди, які чекають свого звільнення, і ми не маємо права кинути їх напризволяще. Але в широкому сенсі розуміння Донбас, де багато людей не вважали Україну своєю країною, зараз має можливість відчути, як йому живеться зі своєю «рідною» чи «братньою» Росією, і чи так погано їм було в Україні.
Для мене очевидно, що виключно військовими засобами нам Донбас не повернути. Маю на увазі не тільки території, а й людей, які там мешкають. Можливо, цей час, який вони перебувають під окупацією, дасть можливість більш чітко усвідомити мешканцям, чого вони насправді хочуть.
Для мене очевидно, що сепаратистських настроїв на Донбасі не існує як таких. Мені, як громадському активісту, цікаво спілкуватися з громадським активом Донбасу, і я з подивом не знайшов активістів "Новоросії" чи проросійських. Там існує потужний проукраїнський громадських рух (активісти Майдану, і багато з них воюють у наших лавах). І вони чіткіше знають, за що вони воюють. І вони кажуть, що більшість людей — це звичайна «вата», яка не має уявлень про те, чого вони хочуть, аби тільки платили зарплату, і все.
Але ж справженій сепаратизм, як на мене, це ідеологічний рух на відокремлення себе від іншого світу, щоб розивати свої цінності, впроваджувати своє бачення. Жодної ідеології на Донбасі немає. Сепаратистським проявом можна вважати відокремлення колоній США від Великої Британії. Але ж ті люди боролися за свободу і чітко знали, що вони хочуть побудувати. Зрештою, побудували найвільнішу країну можливостей. Вони боролися за свої цінності. А за що боровся Донбас? За миску похльобки, яка, як вони думали, від Росії буде жирнішою? Очевидно, що так не сталося. Які ж вони сепаратисти, коли вони вимагають від України, щоб вона їх утримувала? Для мене це окупована територія, яку населяють переважно люди, що співпрацюють з окупаційною владою.

На моє переконня, війна не змінює людину докорінно, структуру її психіки. Люди, які є, такими вони і лишаються на війні. На війні світ стає чіткішим, чорно-білим. Дрібні речі перестають бути важливими. Важливо знати, що в тебе є на кого покластися, а також чітко розуміти свою межу можливостей і не приховувати цього, щоб твої товариші знали, на що можна покластися.

Війна сама по собі і є тим дійством, в якому можна перевірити свій характер. Я далекий від думки, що війна може змінити докорінно особистість. Важливо розуміти, що війна — це не природний стан людини, не нормальний, і після будь-якої війни приходить мир. І ми воюємо тільки для того, щоб було мирне життя. Зараз спостергіаю: на війні люди розкривають для себе свою цінність, значення, знаходять сенс, а в цивільному житті вони не змогли реалізуватися. І це мужні хлопці. Важливо, щоб їм знайшлося місце і після війни. У мене особисто не дуже змінилися цінності, погляди. Я тільки отримав досвід, якого у мене не було раніше. Я задавався питанням, хто ці люди, які йдуть на війну. Мені згадалися слова з балади Висоцького:
"Если, путь пpоpубая отцовским мечом,   Ты соленые слезы на ус намотал,   Если в жаpком бою испытал, что почем, —   Значит, нужные книги ты в детстве читал ".
В цьому й привабливість добровольчих батальйонів, що люди мають змогу себе випробувати, і якщо вони розуміють, що вони не здатні воювати, що це не їхня справа, вони можуть піти в будь-який момент без осуду і претензій. У нас такі випадки були, і ми навпаки вітаємо таку чесність перед побратимами. Це набагато краще, ніж якщо людина, мобілізована до лав ЗСУ, згодом стає дизертиром і у відповідальний момент на неї не можна покластися. У добровольців із цим простіше.

Ні, мене особисто не обурює. Я до цього ставлюся з певною іронією. Я знаю, что найкращі люди і хлопці — на сході. У кожного свій вибір. Та й ми там і воюємо для того, щоб тут було мирне життя.

В аеропорту не вистачало питної води. З їжі не вистачає фруктів і соків. А також теплого душу. Бажано — ванна, сигара та коньяк. :) А якщо серйозно — банального туалету.

Мені часто буває страшно. Але страх — не вихід. Коли ти вже там, то від бездіяльності ще страшніше, ніж якщо включаєшся у бой. Допомагає розуміння того, що ми боремося за своїх близьких на своїй землі проти окупанта.

Як на мене, похід представників військових до ВР — це позитивний момент. Вони точно знають, що відбувається на сході. Але, як це не дивно, про цілу низку комбатів хлопці не дуже високої думки. Деяких навіть зрікаються. Неможливо керувати військовими підрозділами з-під купола. Є комбати, які не полишають свої батальйони. Знаю про «Азов», що командир постійно з ними, але в такому разі страждає законодавча робота. Треба визначитися, де ти — там чи тут.

«Карпатська Січ» — це переважно "свободівський" батальйон. А крім того, в його лавах є Олександр Бригинець, який є в списках БПП за номером 75, і він може потрапити до парламенту, якщо список посунеться. Є низка депутатів місцевих рад: мій друг Кузик (ми були головами сусідніх районів: я — Оболнського, а він — Деснянського), Андрійко, Павло Бригинець.

Курйозних випадків було багато. Розкажу один жарт. В донецькому аеропорту мій друг "Тактик" телефонував 102, взяла трубку дівчина, представилася, як міліція ДНР. А він заявив, що бачить перед собою гранату і попросив прислати міліцію. Вона попросила не чіпати гранату. Він пообіцяв не чіпати і сказав їхати до нового терміналу аеропорту. Вона довго перепитувала: куди-куди? А потім сказала, що міліція туди не приїде. Після цього нас почали масовано обстрілювати. Ми всі довго сміялися.

Ні, не може Україна перемогти у відкритій війні з Росією, як би мені цього не хотілося. У нас слабша армія, її всі 23 роки розкрадали. Росія ж готувалася до цієї війни. Розкажу вам історію про визволення ДАПу, яке провалилася. Планувалося, що виїде 15 танків і клином відсічуть новий термінал. З ангарів до злітної смуги доїхали тільки три... Це не було ще бою! У когось відмовила гідравліка, у когось — заглух двигун. Нам це перемир’я зараз на користь.

Можу сказати без зайвої скромності, що з дисципліною у добровольців набагато краще. Я думаю, що це тому, що люди більш умотивовані.

Я знаю історію справжнього патріота Богдана Тицький, у якого після повернення з Пісків чомусь вирішили провести обшук. Нічого не знайшли, але я думаю це тому, що приїхали ЗМІ: йому просто не стали нічого підкидати. На жаль, у наших правоохоронних органах ще користуються методами часів Януковича. З якою метою? Я не знаю. Але такі факти нам відомі, і я згоден, що наші спецслужби могли б працювати краще і боротися зі справжніми ворогами України, більшість із яких досі ходить і вільно почувається на свободі, і вся країна їх знає — представники ПР і попередньої влади. Сподіваюся, що це зміниться.

Я тільки вітаю такі рішення ВР. Насправді я не знаю детально, що це за рішення, але дуже важливо, щоб і добровольці, особливо поранені, мали підтримку держави. У нас був випадок коли "Сокира" був поранений під мінометним обстрілом, ми його відвезли в лікарні, йому надавали допомогу, написавши, що у нього побутова травма. Як на мене, добровольці роблять не менший вклад у захист нашої держави.

Я з вами погоджуюся. Для нас було очевидним, що ми не можемо втримати ДАП. комунікації були відрізані, ми знаходилися в оточенні. Конструкції аеропорту втратили свою міцність, і його руйнація була справою недалекого майбутнього. Очевидно, що хлопців треба було звідти виводити. Ми самі про це говорили, але такого наказу нам, на жаль, не дали. Боляче визнавати, що цих втрат ми могли уникнути, але сподіваюся, що вони не марні хоча б тому, що ми знащили там набагато більше елітних російських військ.
Також шумиха у ЗМІ завадила, коли дізналися, що ми заходимо в аеропрорт через «сепарський» блокпост, де нас обшукують. Але ця домовленість зберегла багато життів. Тому що коли ми по бойовому в’їжджали до аеропорту по злітній смузі, багато хто не доїжджав. Поговорюють, що Путін не знав про цю домовленість і зшаленів, коли дізнався про це зі ЗМІ, саме після цього невдовзі аеропорт і пав.

Я воюю з грудня 2014 року. Для мене не стояло питання, чи йти воювати. Я в березні записався у військомат, але потім мене призначили головою Оболонської РДА. І вже після того, як усіх постмайданних голів у Києві Кличко звільнив, у мене з’явився час, аби піти на фронт. І оскільки в той час не було офіційної мобілізації, я пішов до своїх побратимів, з якими ми пройшли Майдан, і це була «Карпатська Січ». Поки конфлікт триває, я на сході.

Оскільки я був після Майдану призначений головою Оболонської РДА, то я не з чуток знаю, що відбувається у київській владі. А як людина, яка живе в Києві, можу спостерігати, що ніяких якісних змін на краще у Києві поки що не відбувається. Сподіваюся, що запас міцності Києва більше, ніж "потенціал" непрофесійності нової влади.

Дякую.

Псевдо — це окрема тема. Найкращі псевдо — ті, які даються за якоюсь ознакою людини, за рисою характеру, чи в результаті якоїсь історії. Це краще запам’ятовується. Ми один одного знаємо по псевдо, інколи не знаючи імен.
Коли я приїхав у батальйон, мене комбат запитав, чи є у мене псевдо. Кажу: «Ні, але можу придумати». Він відповів: "Не треба. Тобі дадуть його самі хлопці — так воно краще прилипне. Їдь у Піски". Хлопці тиждень до мене придивлялися, ми спілкувалися, воювали, а після цього вони оголосили, що псевдо буде "Барін". Бо я був головою району, але приїхав воювати — це рідкість.