Ольга Слоньовська

Ні, не очікую. Той, хто нехтував рідною мовою раніше, нехтуватиме нею навіть у найсприятливіших для нашої мови умовах. Манкуртів та яничарів силою неможливо зробити не те що свідомими громадянами, а й навіть просто культурними людьми. Та люди з високою національною свідомістю завжди будуть берегти свою мову й поважати мови інших народів.

У мінімальних дозах – так, але ж не для ілюстрації тупоумства горе-письменника.

Так, з Анатолієм та Євдокією Дімаровими, Вадимом Бойком, Миколою Ільницьким, Тарасом Салигою, Володимиром Шовкошитним, Віктором Барановим, Лідією Рибенко, Євгеном Бараном, Михайлом Андрусяком, Степаном Пушиком, Степаном Процюком, Неонілою Стефурак, Галиною Турелик, Володимиром Качканом та багатьма іншими.

Вийде друком уже на початку вересня, й, закономірно, буде представлений на форумі.

Шкільна програма – це надзвичайно важливий документ. Державний документ. Вона окреслює шляхи національного виховання учнів, практичної реалізації національної ідеї. З цієї причини укладачі програми зобов’язані бути ерудованими висококласними спеціалістами, високо духовними й моральними людьми, любити свій край і літературу свого народу, мати педагогічний досвід роботи, адже тексти, які вони пропонуватимуть, ні в якому разі не мають права бути нижчого рівня художності, ніж найкращі взірці світової літератури, які пропонує відповідна програма у цьому ж класі, інакше діти почуватимуться спадкоємцями ущербного народу. До того ж запропоновані програмою твори мають бути доступними дітям певного віку, цікавими, не породжувати комплексів меншовартості, не насаджувати стереотип невдахи. Тож якщо у програмі кращі герої гинуть, деградують, зазнають життєвого фіаско, то й учень, який завжди підсвідомо приміряє їхні долі до себе, починає вважати, що й він ніколи нічого не досягне в житті.

Йдеться не про мітинги, хоча будь-який натовп завжди небезпечний. Йдеться про те, що я категорично не хочу «бути, як усі», ставати стадною істотою. Я – лідер. Справжнє мистецтво творять одинаки, а не «колгоспні колективи». Українську мову можна навчити любити усіх, хто уже визнав себе українцем, гордиться національним прапором, Гімном, успіхами наших спортсменів. Для цього я насамперед би повиганяла зі шкіл, університетів та інститутів тих, через кого молоде покоління ненавидить українську мову. Знаю одну таку особу. На словах Н.К. нібито гордиться своїм українським походженням, добре знає мову та всі її нюанси, але веде себе у столиці настільки неадекватно й так знущається зі студентів, що через її «дику педагогіку» молодь здатна зненавидіти все на світі, у тому числі й рідну мову, яку, на нещастя, ця людина викладає.

Гарний приклад добрий тільки для самодостатніх. На крайній випадок, якщо такою людина є бодай у зародку. Слабодухим чоловікам та жінкам-авантюристкам ніякий приклад не допоможе.

Це тема окремої великої розмови. Зайдіть на мій сайт slonowska.pu. if.ua й прочитайте мої статті про програму.

Отримавши перше місце й золотий значок, який має вигляд корони з маленькими трьома діамантами, я «вибула з гри» й більше брати участь у конкурсі не маю права. Але творити буду. Вже розпочала своєрідне продовження роману «Дівчинка на кулі». Думаю, що він матиме назву «Студенти» або «Я вийшла заміж за мотоцикл»? Яка з них краща?

Ніякі. Все логічно продумано.

Все, що вже сталося, треба сприймати, як річ на даному етапі доконану. Але коли я працювала в школі в часи войовничого атеїзму, директор домордовував віруючих батьків словами: «Ми у школі сто разів скажемо вашій дитині, що Бога нема – й вона буде атеїстом!» А батьки відповідали: «А ми у сто перше, й у сто другу скажемо, що Бог є – і наша дитина віритиме в Бога!» Отже, треба не опускати рук, любити українську мову, розмовляти нею на вулицях російськомовних міст – і все зміниться. Чеські студенти колись саме так заставили Чехію заговорити рідною богемською мовою й перестати користуватися німецькою, яка тоді вже вважалася єдиною державною у Чехії.

Це вирішую не я, а Його Величність Випадок і рівень художності моїх творів.

Було би блюзнірством сказати, що нічого не значить. Але водночас не значить настільки багато, що без гонорару я кину писати. Отримую неземне задоволення від самої творчості, тобто насамперед від творчого процесу. Моя книга, яка вже вийшла друком, стає для мене певною мірою вже ніби чужою.

Нічогісінько для самого таланту. Ні Шевченко, ні граф Толстой, ні Джек Лондон не були в подібних письменницьких спілках. Проте митцям треба єднатися й спільно боронити свої інтереси. Для цього й існує НСПУ.

Читають, але я їх до цього не заставляю.

Ліна Костенко, Анатолій Дімаров, Валерій Шевчук, Микола Булгаков, Джек Лондон.

Мій роман – про дітей, але не для дітей. Це велика різниця. У творах для дітей, на моє переконання, категорично не повинно бути песимізму, трагічних історій та похабщини.

Українська література дуже потужна якраз тими творами, про які масові читачі уяви не мають. Треба виховувати читача з малих літ найкращими художніми текстами, а не напихати у шкільну програму будь-чого за принципом «аби, бабо, рябо».

Зі злості. Пам’ятаєте, у Ліни Костенко: «І тільки злість буває геніальна». На час написання «Дівчинки на кулі» мене добряче дістали «порадники і порадниці» та щедрі обіцяльники.

Нічого не значать.

Ні, не треба було все ламати. З купіллю вилили й здорове немовля.

Ні, не думаю, що переклади щось глобально вирішать. Насамперед треба, щоб українці навчилися поважати самі себе, культивували в сім’ях і в школі національну гідність. Усе інше – набутне.

Не хочу бути ні президентом, ні міністром, ні депутатом, ні ректором, ні навіть завкафедрою. Я тільки хочу, щоб мені не заважали творити й виконувати ту місію, яка на мене покладена Богом.