Чотири ящики в підвалі замість ліжка, ковдра і подушка, щоб закрити вуха і не чути вибухів, десятеро зляканих котів поруч і… нерозірвана двохметрова ракета, яка "оселилася" по сусідству в літній кухні. Серед руїн сусідніх будинків в одному з вцілілих пані Валентина провела сама не один тиждень. І щодня молилася Богу, хоч би ворожі снаряди не поховали її просто у підвалі. Свою історію жінка розповіла журналістам Главреду.
Село Кухарі на Київщині опинилося в окупації на самому початку вторгнення – загарбники зайшли туди на другий день війни. Для них це був важливий пункт, адже через нього проходив один з обхідних шляхів на Київ.
Та ра**истів чекала несподіванка – вони наткнулися на вже підірваний міст через річку Тетерів. Далі рухатися вони не змогли і засіли в селі на три тижні – саме стільки часу українським воїнам довелося окупантів звідти вибивати. Та коли в середині березня росіяни з села втекли, то почали втілювати свою нещадну помсту. Вони знищували Кухарі цілими вулицями – "поливали" їх з артилерії та щодня скидали авіабомби.
"Окупанти ставили свою техніку між будинками, щоб прикритися від вогню хатами і людьми"
До війни у Кухарях жили майже 700 людей, під час окупації там лишилися лише близько десятка місцевих жителів. Серед них і пані Валентина. Жінці довелося ховатися від обстрілів у підвалі в сусіда, який також виїхав – свого погреба у помешканні місцевої жительки не було.
"Як тільки почалася війна, через пару днів росіяни уже були в нас у селі. Строчили своїми БТРами у нас під вікнами. Вони дуже хитрі – ставали з технікою посередині між будинками, щоб коли наші будуть стріляти, то прикритися хатами і людьми. І знаєте, що вони ще творили? Їдуть танком по селу, дуло наводять – і стріляють по дротах, щоб світла не було", – згадує мешканка села.
Окупанти стріляли і вдень, і вночі. Шалений гул постійно "різав вуха", адже техніка загарбників стояла лише за три будинки від підвалу, де ховалася Валентина. Разом з жінкою від страху трусилися ще з десяток котів і маленький собачка. Вони позбігалися до неї з усієї вулиці, коли повиїжджали господарі, і Валентина забрала їх у своє маленьке укриття разом з власними домашніми тваринками.
Загарбники з перших днів уже занадилися у місцевий магазин – збили замок, зайшли і сіли обідати.
"Продавчиня розказувала, що заходить – а вони сидять. Продуктів набрали собі, обідають. Вона зайшла і мовчить, а що їй було робити. Ті поїли, а потім сказали, щоб вона для них ще з собою наготувала продуктів і пляшку горілки", – розповідає Валентина.
"Російська ракета вбила 14-річного хлопчика. Батьки вивезли з села його тіло, але в Бучі вони всі разом підірвалися на розтяжці"
Коли російських окупантів нарешті вдалося вибити з села, вони, як у помсту, почали стирати Кухарі з лиця землі. Не жалкували ні ракет, ні артилерійських снарядів. Під час одного з бомбардувань ракета забрала життя 14-річного хлопчика, сім’я якого мала в селі дачу. Тіло дитини довелося перевозити на човні, адже міст був підірваний.
"Переправили через річку тіло цього хлопчика. На тій стороні уже під’їхав машиною батько дитини. Кладуть цього хлопчика, жінка сідає – і так усі разом в Бучі потрапили на розтяжку. Казали, ніби чоловік вижив, але я точно цього не знаю", – розповідає Валентина.
Ще одна жінка переїхала до Кухарів з Луганська. Тікала від війни, та війна її догнала і тут.
"Син купив їй тут будинок. Коли виїжджав мій сусід, то ми пішли до неї і просили, щоб вона також поїхала. А вона каже: "Я, мабуть, лишуся у своєму будинку. Я нікуди не піду". Потім мені розповідали, що її поранило. І далі я більше нічого про неї не знаю", – каже Валентина.
"Я сиділа сама в підвалі, а за кілька метрів від нього лежала нерозірвана двометрова ракета"
Одного разу "смертельний привіт" від окупантів прилетів у сусідську літню кухню, яка всього за декілька метрів від підвалу-укриття пані Валентини. Двометрова ракета впала та, на щастя, не розірвалася. Коли в Кухарях були українські військові, вони глянули на ракету і сказали, що якщо туди потрапить ще якийсь снаряд і вона зірветься – в селі знесе пів кутка.
"Уявіть – я сама сиджу в тому підвалі. Поставила там ікони – і молилася Богу. День прожила, приходить ніч – молюся, щоб дожити до ранку. І як літали літаки й були бомбардування, в тій літній кухні і в будинку повилітали вікна, але ракета, слава Богу, не вибухнула. І я лишилася жива", – каже пані Валентина.
Жінка спала у підвалі на чотирьох ящиках, які їй служили за ліжко. Валентина розповідає, що намагалася заглушити нестерпні звуки постійних обстрілів та бомбардувань. Для цього накривалася подушкою, а потім ще ковдрою і курткою.
"Ось таке ми пережили… Важко, дуже важко. Здоров’я немає. У мене в перші дні ноги відібрало від хвилювання, я не могла ходити. Доводилося ходити з двома паличками", – згадує жінка.
Зварити щось їсти було майже нереальною справою, адже вийти з підвалу означало наразити себе на смертельну небезпеку. Доводилося перебиватися сухом'яткою, а часом і ледь не голодувати.
"Я виходила, ішла до себе додому, включала газ, щоб щось зварити їсти. І тільки ставила грітися воду – знов починають стріляти. Вимикаю газ і знову біжу ховатися", – розповідає жінка.
"Українські військові подарували мені шапку і сказали, щоб не знімала, поки війна не закінчиться"
А хліба місцеві жителі не бачили три тижні, поки село було під російською окупацією. Вже коли зайшли в Кухарі українські військові, то почали привозити людям хліб та іншу їжу. Валентина розповідає, що була дуже рада нарешті побачити українських солдатів.
"Коли наші військові зайшли в село… Вони стільки витерпіли, але сказали, що будуть боротися. Шапку мені подарували і сказали, щоб я не знімала, поки не закінчиться війна", – розповідає жінка і показує подарунок українських воїнів.
Уже коли окупантів вдалося вигнати з села, Валентина під постійними бомбардуваннями провела ще близько двох тижнів. Розповідає, що раніше їй виїхати не вдалося. Зв’язку не було, повідомити, що вона жива і де ховається, жінка не могла. А волонтери, які приїжджали в Кухарі вивозити людей, не знали, де її шукати.
"За день після того, як вибухнули чотири сусідніх будинки, я почула, як неподалік зупинилася машина. У мене вже був такий стан – я більше не могла сидіти. Я вирішила вийти на вулицю. Думаю – хай буде, що буде. Якщо росіяни, то скажу – стріляйте, я вже більше терпіти не можу. Але то були наші", – каже жінка.
Як виявилося, рідні пані Валентини уже всіх підняли на ноги, розшукуючи її. Так вони вийшли на волонтерів, які погодилися поїхати в село і пошукати там жінку. Хлопці прочісували усі підвали по вулиці, аж тут Валентина сама до них вийшла. Збиратися було ніколи – жінка схопила лише документи і вирушила в дорогу в тому, у чому була.
"Коли мене везли, мене аж теліпало. Хлопці мене всю дорогу заспокоювали. Ходити я не могла, у мене ноги підкошувалися", – згадує жінка те, що їй довелося пережити.
Коли пані Валентина виїжджала, у селі залишилися всього кілька місцевих мешканців. Одна жінка навіть позбирала корів, які були без господарів, і сама їх доглядала. Людей просили поїхати, та вони сказали, що лишаться в Кухарях уже до перемоги.
Читайте також:
- "Хлопцю відірвало ноги, везли тачкою, щоб врятувати": як пережило місяць окупації село під Білоруссю
- "Діти три тижні думали, що ми мертві": історія втечі з розбомбленої Бородянки
- "Росіяни кинули бомбу, коли люди чекали евакуації": сім’я з Макарова розповіла про жахи війни
- "Літак скинув бомбу і почав у мене стріляти": історія жінок, які змогли втекти з села під Бородянкою
- "Діти три тижні думали, що ми мертві": історія втечі з розбомбленої Бородянки
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Viber
