Село Олізарівка під українсько-білоруським кордоном потрапило в окупацію одним із перших. Від Білорусі до нього всього 47 кілометрів. А так як через нього пролягає дорога на Київ, то з перших днів війни селом почали сунутися танки та інша важка техніка окупантів.
Понад місяць пекла – таким запам’ятали місцеві мешканці час, проведений під російською окупацією. Люди практично весь час жили у підвалах, а звуки бомбардувань уже стали звичайним явищем. Валентина Петрівна залишалася у рідному селі аж до того моменту, коли 31 березня його покинули російські окупанти. Свою історію вона розповіла журналістам Главреду.
"Дзвонила вночі сину і казала: "Вставай, війна почалася!"
відео дня
Посеред ночі 24 лютого надворі почав голосно вити собака. Годинник відбив лише 20 хвилин на п’яту. Валентина Петрівна піднялася з ліжка і вийшла на вулицю перевірити, що не так.
"З північної сторони, зі сторони Овруча, побачила вогні. Були залпи, стрілянина. Я подзвонила спочатку до сусідки, а потім почала дзвонити старшому сину. Він: "Мамочко, вам що, погано?" Бо я одна живу, думав, що щось зі мною сталося. Кажу: "Вставай, сину, бо війна почалася". Він: "Мамо, ви що?" Я кажу: "Стріляють, сину, війна", – розповідає жінка. Згадувати про це для неї важко, бо кожен спогад повертає у таке ще недалеке минуле і ятрить незагоєні душевні рани.
Вже о 5 годині ранку про війну оголосили по телевізору. Потім почала йти російська військова техніка. Танків пройшло стільки, що й не порахувати, а від них аж земля гуділа, каже Валентина Петрівна.
"Вони їхали, їхали і їхали – у прямому сенсі з досвіту і до обіду. Летіли літаки. І з того дня ми як зайшли в погріб, так і сиділи до 31 березня. Виходили дуже рідко", – зазначає місцева мешканка.
У погребі вона сиділа з сином та 4-річним онуком – син якраз приїхав, щоб забрати їх з села, проте виїхати вони уже не встигли.
"Міша хотів поховати тих, хто загинув під завалами – за це йому прострілили ногу"
Хата пані Валентини стоїть на окраїні, куди окупанти майже не заходили. Можливо, саме це і врятувало сім’ї життя, припускає жінка. Натомість частину села, де проходила центральна вулиця, загарбники розгромили повністю. Люди лишилися під завалами. Місцевий хлопець Михайло хотів дістати загиблих з-під завалів і поховати. Та окупанти не дали цього зробити, ще й прострілили йому ногу.
Мама Міши теж була поранена – вона ще трохи пожила і померла, каже пані Валентина. У місцевих мешканців не було можливості надати їй допомогу.
Село було відрізане від світу, зазначає Валентина Петрівна. Продукти кожен мав лише ті, які у кого лишилися. Світла теж не було.
Спочатку в Олізарівці стояли російські строковики. Пізніше заїхали кадирівці. Вони ходили по хатах і крали, що хотіли.
"Виносили все, що бачили – від їжі до посуду. В одного чоловіка, який у нас в селі землею займається, вивезли і машини, і трактори. Що не могли вивезти – то розібрали. А що в мене було виносити? Тільки іграшки дитячі. То вони глянули і не чіпали нас", – розповідає пані Валентина.
"Окупанти замінували все село. Молодому хлопцю на розтяжці відірвало обидві ноги"
За словами пані Валентини, вогонь у селі не припинявся ні на день. Також окупанти замінували все село.
"Вся Олізарівка була замінована. Ми бачили, як вони їздили і мінували. А нам після цього сказали, щоб ми виходили тільки до криниці по воду, і тільки по центральній вулиці, тому що скрізь розтяжки", – каже пані Валентина.
Та без біди не обійшлося. 31 березня, якраз у день, коли окупанти покидали село і відходили, на розтяжці підірвався місцевий хлопець – йому відірвало обидві ноги.
"Молодий хлопець, років 26-27. Мій син з його батьком і меншим братом допомагали його виносити. Перев’язали ноги. Ми викликали швидку з боку Малина. Але біля села був підірваний міст – не можна було проїхати. Тому Валіка везли просто на тачці до сусіднього села", – розповідає пані Валентина.
"З села ми ішли через ліс, бо дороги окупанти замінували. Під деревами валялися нерозірвані ракети"
Люди змогли покинути заміноване село, тільки коли звідти пішли окупанти. Доїзду до Олізарівки не було – половина дороги до Малина була замінована, та ще й міст біля села підірваний. Тому людям довелося виходити пішки через ліси.
Усі односельчани пішли раніше. Пані Валентина з онуком і сином вирушили пізніше – після того, як син повернувся, провівши до медиків пораненого хлопця.
"Нас проводили наші воїни. На дорогах були зрізані дерева, а попід деревами міни стояли. Не можна було пройти. Ми проходили з онуком лісами. Він маленький, 4 рочки, йшов пішки. Коли тато візьме на плечі, а коли пішки йдемо. Ліс був згорілий, аж страшно дивитися. А під деревами де-не-де валялися нерозірвані ракети", – розповідає пані Валентина.
Щоб вибратися, довелося йти пішки близько 25 кілометрів до сусіднього села. І вже там сім’ю з односельчанами змогли посадити на автобуси для евакуації.
Довідково:
Про звільнення села Олізарівка у Київській області повідомив 1 березня депутат місцевої селищної ради Олег Береговий. Він написав у Facebook, що російських окупантів у селі більше немає.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
