Українська акторка Ірма Вітовська зіграла Ольгу Франко – авторку книги "Перша українська загально-практична кухня", у якій жінка зібрала велику кількість наших українських рецептів. Ще більша їх кількість була втрачена, проте те, що змогла зібрати Франко – важливе історичне надбання. Творці фільму елегантно продемонстрували, що ці рецепти можуть легко скласти конкуренцію ресторанній кухні та по-новому відкрити власні кулінарні традиції.
Ірма Вітовська розповіла Главреду, що для неї значить цей фільм, як проходять зйомки, а також поділилася емоціями щодо розвитку сучасного українського кіно.
— Чому ви прийняли запрошення знятися у фільмі "Смак свободи"?
— Мені сподобався сценарій, чесно кажучи. Він легкий, з посилом, оптимістичний. У ньому багато приємного наїву. В той же час він дуже стильний. Я уже бачу ці картинки, які сценарій обіцяє. І мені захотілося зіграти певний фантом.
— Важко вам входити в образ?
— Це ж не байопік і не реальна Ольга Франко. Ми намагаємося не обов’язково слідувати її образу. Це певна фантазія, якою ми говоримо через фільм цією героїнею. Думаю, що в жанрі цей образ Ользі Франко вдається. Вона стає подругою, яка дуже любить життя, гарні речі, красивий стиль, красивих юних людей, молодість, енергію. В той же час вона уся прошита цінностями, і легко, не як викладачка, ділиться цими цінностями з ними.
— Ви знали щось про Ольгу Франко до того, як почалися зйомки?
— Я, звичайно, знала більше про її чоловіка і про її свекра, але те, що вона авторка кулінарної книги – знали усі. А далі, коли прийшов сценарій і почалися обговорення – я дізналася історію "Пласту", історію її життя, більше про її особистість і виховання. Дуже люблю людину в епосі – витягати її зі звичками і настроями. Можливо, тут моя постать як Ірми Вітовської дає жанрову історію цього фільму. Ми Олі надаємо таку певну рису азарту, авантюри, в той самий час проживаючи дуже добре цими внутрішніми шляхетністю, цінностями, якими вона живе. Мені здається, що це дуже потрібний у цьому фільмі персонаж – у плані з’єднання минулого і сьогоднішнього для молодих поколінь. Вважаю, що ці 40 років, коли ми бачимо героїню, бачимо епоху – ідея з’єднати ту вільну не поламану людину, оту іншу країну, яка була, у яку ми повертаємось. Мені важливо стати подругою молодим людям за екраном. Вони будуть дивитися і думати: "Яка вона класна людина – вона могла б стати мені подругою". Це моя задача — через образ виконавиці вийти в екран, щоб, можливо, хтось десь міг помріяти, що до нього може прийти такий персонаж подружитися.
— Здається, що на кастингу відразу вирішили, що треба саме вас брати на цю роль.
— Як я розумію, власне, я втрапила в цей жанр. Тоді веселились, жартували, у них були інші костюми, рамки, певні погляди і комунікації. Але вони відрізняються від сьогоднішніх. Мертві герої нікому не потрібні. Дивіться, що зробили "Темні часи" із Черчілем. Або Папа Іван Павло Другий у фільмі 2005 року, який дуже близький до нас. Думаю, що треба відмовлятися українському кінематографу робити ікони. Це живі люди, які розважалися, вміли підніматися і падати, які мали свої смаки та фобії. Костюм, епоха, і досвід на той час – тим, чим їх освіта чи виховання були – це треба вивчити, покласти на себе у запропоновані обставини. Ми ж, коли ми граємо сучасника, то вивчаємо його, а вони нічим не відрізнялися. Легко ходити пенсне надягати, ви ж легко окуляри надягаєте, не робите з цього ритуал. І вони не робили. Мені здається, це якась хибна наша уява – робити плакатних персонажів.
Якби робили байопік про родину Франко і Ольгу, то це вже, вибачте, трагедія родини, у якій вона опиняється. Ми зараз зробили її фантомом. Її вже немає. Вона приходить з того часу, який в України забрали. І цей, можливий 39-тий, застиглий для мене час — ще такого вільного, в певному розумінні, світу, те, що ми називаємо буржуазні пережитки, які клеймила нова влада – кав’ярні, книгарні. Не книжкові магазини, а книгарні, де люди спілкувалися. Те, що зараз повертається — воно було ще раніше, а зараз ми повертаємо його. У нас це було, ми ні в кого не мавпуємо – ось про це ми повинні сказати. Наприклад, ми "відкрили" з чоловіком повдир. Це те, що ми знаємо як хамон і прошуто. Повдир – це українська страва, і ця технологія у нас уже була давно. А скільки сирів крафтових було? Зараз стільки людей відкриває ці рецепти. І зараз треба не стидатися цього, не стидатися.
— А ви саму оригінальну книжку читали? Дуже відрізняються рецепти від сучасних?
— Вона у мене є в інтернет-версії, і на знімальному майданчику. Я її гортаю, але хочу копію зробити. Вона пригодиться, коли ви до столу когось запрошуєте та хочете вразити. Або для ресторанів. Дуже-дуже багато інгредієнтів, дуже багато треба робити. Карамелізування, більший час на приготування, темп, ритм. Але там є і швидкі перекуси. Там стільки рецептів, які у нас під ногами – із ягід у сполученні із м’ясом і рибою, а ми не могли подумати, що таке поєднується. Ну, українська традиційна кухня в нашому уявленні – вареники, голубці — це прекрасно, архаїчна кухня, яка вийшла з народної кухні. У селах люди дуже багато працювали, їли багато калорійної їжі. Ви впадете, якщо гектар поля самі на волах без тракторів обробите, або накосите. Вони дуже тяжко працювали, і їм потрібні були ці вуглеводи, білку багато. А коли люди сидять в офісах – якщо вареників 20 кожного дня їсти, то вони потрапляють у проблемну історію. А всі намагаються їсти якусь іноземну кухню. У Ольги Франко дуже багато страв – ними можна замінити урбаністичну кухню для людей, які працюють у офісі. Будь ласка, відкривайте, — чому б не змішувати кухні які я теж люблю – італійську, японську – з українською. Для таких людей, які не працюють дуже важко фізично.
— Як ви думаєте, для якої аудиторії призначено фільм, і яка його головна ідея за задумом автора?
— Я думаю, що це буде фільм для сімейного перегляду – від 14+, можливо і раніше – може, й мій син у 10 буде дивитися його із задоволенням. Звичайно, тема любові у фільмі – кохання, закоханості та знаходження молодої людини себе, і досягання мети, себе – вона, звичайно спрацює. Це молоде покоління, яке творить, хоче творити себе, творити якусь свою історію. Але він буде приємний і для поколінь, які вже склалися відносно цієї історії, і відносно тих речей, яких ніхто не знав. Ну, і для мене найголовніше в картині – це, що як у Скрябіна: "Не стидайся, це твоя земля, не стидайся, це Україна". Вміти перемагати у себе вдома, оперуючи знаннями, скільки ми всього маємо. Не скажу, що треба комусь щось доводити, але ми будемо цікаві тоді, коли ми самі собі це доведемо, і повіримо, що ми молодці.
— Що найважче у зйомках під час коронавірусу?
— Я знімаюсь друге літо підряд. Минуле літо було взагалі завантажена із середини червня, і поїхала в Італію в червону зону – знімати "Коза ностра". Але це було не так, як концерти – коли багато глядачів, коли інтерактивні події. Коли група готується, вона має невелику кількість людей, яка зайшла-вийшла. Зменшується ризик захворіти. Він збільшується тільки коли великий масштаб захворювання – коли можна його десь на стороні отримати. Не було у мене проблем. І зараз те ж саме – я щойно закінчила "Божевільні", і до Саші у "Смак свободи прийшла". "Мої думки тихі-2" зараз на стадії виробництва. Зараз "Люксембург" Антоніо Лукіч закінчив. Я теж там трохи зіграла. Він далі буде приступати до "Мої думки тихі-2", вони не зняті повністю — треба частину матеріалу знімати в Бельгії.
— Як ви все встигаєте, у чому секрет?
— Ні, не все. У мене все закономірно – тут закінчила – зайшла сюди. Тут закінчу – зайду в інше. Мені паралельно щастить, що я не працюю в театрі. Особливо, коли робиш великий кінематограф, або дуже складна драматургія в театрі — вони не терплять поєднання. Тому, я думаю, що треба одне закінчити, і тоді "надягати" інше. Бо так можна нічого не встигнути.
— А як щодо нашого українського кіно? Здається, воно останнім часом рухається у правильному напряму.
— З 2014-2015 року пішла така фундаментальна робота, системна. Я не можу не подякувати Філіпу Іллєнку, і до нього були багато хто займалися – зокрема, Ганна Чміль. Індустрія закладалася ще за радянської доби. Інша справа, що ще було цензурування, багато чого не можна було робити. Що стосується страшної стагнації з 1994 року, яка настала для кіно, то дуже багато треба було департаментів піднімати. Якщо ви сценарист і десятиліття пишете "в стіл", чи режисер, який не знімає більше ніж п’ять років, то це біда. Державна гуманітарна політика взагалі культурну індустрію та кінематограф не вважала для себе пріоритетними. Тобто, плутали традиції із культурою. А вже війна, як це не сумно, дуже сильно підстьобнула у цьому плані. Спрацювало розуміння, що ідентичність найбільше формується телебаченням і кінематографом. А 20 років майже кінематографа й не було. Коли він з’явився, коли ним почали опікуватися, почали піднімати дебюти та стовідсотково фінансувати, ми побачили, скільки перемог в останні роки приїхало, і як ми вражаємо на фестивалях категорії "А". Це вартує того, що ми біжимо швидше, ніж хтось міг подумати.
— Це було видно, коли я був на першому показі фільму "Мої думки тихі".
— Ну, коли ми у Карлових Варах були, там був повний зал – люди висіли і лежали, були додаткові сеанси. Чехи казали: "Це просто вау! Що це?" Ми читали критику іспанців, критиків серед відомих британців, німців, що писали: "Україна привезла комедію, комедію!" І я коли була в Італії, вже багато хто дивися фільм. Кіношники казали, що це "класний фільм", "Bona, Bona". Думаю, кожна картина має амбіції потрапити на фестиваль. Є картини одразу орієнтовані на комерційний прокат. Які не вкладають у себе змістовну історію — вони для дозвілля, для широкого глядача – скрасити йому вечір, дати емоції, насмішити. Є фільми, які з провокативною історією, щоб щось закладати, змінювати. Ці картини завжди мають бажання потрапити на фестивалі. Це класно. Єдине — не треба плутати перше з другим. Я думаю, що в Україні повинні знімати фільми для дозвілля. І вони повинні рости та розвиватися, і щоб їх було багато. Головне, щоб вони були наші та про нас. Хай це будуть різні жанри. Навіть, якщо я цього не дивлюся, але є люди, які це дивляться.
— Мені здається, "Смак свободи" — це така монументальна робота, бажаю вам наснаги.
— Я думаю класно, що це не байопік. Я б дуже хотіла певних історичних персонажів зіграти. Але тут є момент дати певну свободу від жанра, звичайно, ми Ольгу ніколи не принизимо, але ми можемо зробити її трохи авантюрною. Мені здається, що все одно Ольга і була авантюрна людина – зробити дослідження цілі — це теж авантюра. Вразити світ українськими стравами.
— Мені здається, це дуже круто. З того, що я встиг прочитати, побачити та почути, то дві головні героїні втілюють образ сильної жінки в українському кіно.
— Оце треба зняти. Це нав’язано нам, що жінка – наймичка, "Катерина". Так, ці постаті були, трагедія — у ламанні їх сили, а не у тому, що вони приречені на трагедію. Але кожна жінка у нас дуже сильна жіночою енергією, і гендерно зміщена. Якщо сказати щодо нашого довгого історичного бездержавного фатального часу, — кожне покоління чоловіче піднімаючи голову знімалося активно, і жінки брали на себе функцію передачі інформаційного коду далі до наступного покоління. Тому у нас дуже багато чоловічих втрат, а жінка якраз гендерно змістилася, тому що часто ставала на роль тата і мами, але пам'ять проводила далі.
— Мені здалося, що це дуже важлива роль у фільмі.
— Для мене важливо, що буде далі. Не хочу спойлерити, але в одному моменті нам усім стало по той бік незручно, можливо, навіть соромно. Такі маленькі моменти, але мені б дуже хотілося досягти такого еффекту – сміх, сміх, сміх, усі милуються естетикою, усі сміються від цих жартів… А потім якийсь такий момент – раз, і за ним усі побачили те минуле, якого вони застидалися, але не хочуть дізнатися про нього. Яке стоїть там у куті сиротою, і каже: "Ви чого? Ви ж – це ми?" Дуже хотілось би, щоб цей момент виник у залі, коли будемо дивитися. Він має бути дуже легким. Як у голлівудському кіно, маленький мінорчик. Хочеться, щоб мій образ і образи минулого – людина знала, що до нього може хтось звернутися.
— Я вам вдячний як фанат, який усі фільми і серіали дивився. Коли вперше почув, що ви будете грати у фільмі "Смак свободи", знав, що це буде Ольга Франко.
— Ми не робимо детальну схожість, вона — фантом, який приходить і може підстьогнути. Це такий провідник, який може змінюватися, деталізація в цьому жанрі не потрібна. Коли б ми знімали байопік, мабуть, я теж прихильниця того, щоб шукати акторку, яка більш схожа на персонаж. Але мені здається, що там ми би не уникнули драми. Тому що сама історія родини говорить, що ця драма буде висіти над усім від початку. Ну, от як той же Симон Петлюра – можна зняти його пристрасть до театру – він возив з собою театр. На цьому можна будувати цілу історію. Він возив людям високу драматургію – люди гуси пасуть, свині – а тут Гамлет, свічки поставлені. Всі пізнають світову драматургію – це ж теж класно можна було втілити в кіно. Його хулігана такого: "А я хочу театр, поїхали з нами". Мені дуже сподобався фільм "Безславні кріпаки" – а чому б не пофантазувати? Чому ми боїмося створювати міфи? Навколо Робіна Гуда побудовано більше міфів, ніж ця постать мала. А у нас є свої – Довбуш, наприклад. Нам потрібне міфотворення. І всі ці "мертві" канонічні "портретні" персонажі ми оживимо.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред в Google News
