Чим прославилася Ліна Костенко: найцікавіші факти про неї

19 березня - особливе свято в Україні: свій 91-й день народження святкує українська поетеса і письменниця Ліна Костенко. Вона є одним з найяскравіших представників української сучасної літератури.

Ліна Костенко: біографія

Ліна Василівна Костенко родом із родини вчителів. Народилася вона в 1930 році в місті Ржищеві Київської області.

У дитинстві мріяла бути льотчицею - але потім у шкільні роки вступила в літературну студію при журналі "Дніпро", редактором якого був Андрій Малишко. Там вона і знайшла своє покликання.

Свої перші вірші Ліна Костенко опублікувала в 16 років. А всього на її рахунку – понад п'ятнадцять поетичних збірок, а також прозовий роман "Записки українського божевільного", що побачив світ у 2010 році.

Секрет успіху творчості Ліни Костенко в тому, що вона завжди пише тільки те, що хоче, а говорить те – що думає.

З жодною владою вона не йшла на компроміс:

• у радянські часи брала активну участь у дисидентському русі;
• зі словами "Політичної біжутерії не ношу!" відмовилася від звання Героя України;
• після вторгнення Росії в Україну поетеса приєдналася до гуманітарної акції "Другий фронт АТО" в 2015 році.

Водночас серед численних нагород Ліни Костенко - Шевченківська премія 1987 року (за історичний роман у віршах "Маруся Чурай"). А 17 березня Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики підтримав ініціативу висунути Ліну Костенко на Нобелівську премію з літератури в 2022 році.

читайте такожЛіну Костенко і Джамалу назвали найталановитішими жінками України

Вірші Ліни Костенко про маму і не тільки

МАМА

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже вас.

Купляла вам гостинчика за гривеник,

топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Галдущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював, -

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі -

щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш - хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала: - Перестань, бо вижену.

У тебе, - каже, - небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні

зробити небо взявся за харчі.

Були у нього пензлі боговгодні,

став на осліп, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,

уже почав і сонце пломінке.

Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.

Злізайте, - каже. - Небо не таке.

Вона тим небоа у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так - то не знайшлося маляра.

Все якось так - то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, -

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки...

***

…Чьвяхкотіла земля у старих постолах,

похилилися верби в осінному шматті.

Повезли мою матір на білих волах,

неоплакану матір, неоплакану матір.

Спочивай, моя мамо, там легше тобі.

Там ніхто не завдасть невигойної муки.

Я ішла за тобою одна у юрбі.

От і всі твої, мамо, і діти, і внуки.

Анікого, нікого нема на землі,

ні єдиної гілочки нашого роду!

Лиш опудало, мамо, в старому брилі

стереже самоту в лобузинні городу.

Я й сама вже не знаю, жива я чи ні.

Тільки знаю одне – що, склепівши повіки,

пропливла моя мати у тому човні

та й втонула у землю, втонула навіки.

Добрела я додому тоді звідтіля.

Та й ношу її смерть у душі, як провину.

Все ввижається: чорна осіння земля

глухо гупає, мамо, об твою домовину…

***

ЖИТТЯ ІДЕ І ВСЕ БЕЗ КОРЕКТУР

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

***

Чужа душа - то, кажуть, темний ліс.

А я кажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа - то тихе море сліз.

Плювати в неї - гріх тяжкий, не можна.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред