До 2030 року наздогнати Гвінею, або що не так з новою економічною стратегією

Кабінет Міністрів України затвердив Національну економічну стратегію до 2030 року.

З плюсів - добре, що вона з'явилася, бо в країні з'являється дискурс про те, яку економіку ми будуємо і які цілі перед собою ставимо. Крім того, сам по собі документ містить досить багато корисних ініціатив для стимулювання української економіки, які були напрацьовані десятками робочих груп.

З мінусів - державні органи працюють в рамках своїх бюрократичних процедур, за якими базовий проект стратегії відправили по всіх міністерствах і запропонували внести свої коригування. У підсумку на виході документ вийшов таким, який враховує ініціативи, узгоджені робочими групами, але не містить в собі особливої конкретики.

З тієї конкретики, яка залишилася – цільові індикатори, такі як, наприклад, очікувані темпи зростання української економіки не менше, ніж у два рази. Тобто, якщо в 2020 році ми маємо ВВП $142 млрд, то в 2030 році чиновники збираються отримати не менше $282 млрд, при тому, що ВВП польської економіки в цьому ж 2030 році буде більше $1,0 трлн. Відповідно, виникає питання - як багато українців залишиться в країні?

Те ж саме і зі зростанням доходів на душу населення не менше ніж до 10 тисяч доларів. Виходить, що уряд ставить собі завдання в 2030 році наздогнати Екваторіальну Гвінею (при тому, що на місці вона теж стояти не буде).

Якщо зростуть доходи населення, відповідно, повинен зрости і експорт. Але незрозуміло, як можна буде досягти зростання до заявлених 150 мільярдів доларів, оскільки експорт тоді виросте втричі, а економіка - тільки удвічі.

читайте такожНашу економіку чекає м'ясорубка, про зростання доходів українців можна забутиІншими словами, усе це - неамбіціозні цілі, які не дозволять Україні до 2030 року конкурувати із сусідніми країнами.

І якщо читати цей документ, то незрозуміло, що з ним конкретно збираються робити. Наприклад, у випадку з податком на виведений капітал, який в стратегії згадується тричі, про нього йдеться як в контексті вивчення його доцільності, так і як одного зі стимулів залучення інвестицій в економіку. Але з нього неясно, що саме з ним будуть робити - або приймати і запускати, або просто вивчати (що не дає гарантії його прийняття).

Варто сказати, що цей стратегічний документ – рамковий і надалі мають з'явитися програми Кабміну для кожного з міністерств. Але коли з'являться ці документи - незрозуміло, як і те, хто буде відповідати за їх реалізацію. Не кажучи вже про те, що ніхто в принципі не гарантує виконання цієї програми – більше того, будь-яка зміна Кабміну може призвести до того, що документ просто лежатиме на полиці.

У розвинених країнах стратегічні документи та індикатори затверджуються парламентом як представниками народу і найманий Кабмін формує свою програму для досягнення цих стратегічних довгострокових цілей. Але у нас історія інша - парламент не визначив довгострокових індикаторів, а Кабмін прийняв те, що вважав можливим для себе. Тобто за наявності хорошої бази, позицій та ідей, на жаль, чиновники не готові брати на себе відповідальність.

Анатолій Амелін, співзасновник аналітичного центру "Український інститут майбутнього", директор програми "Економіка", спеціально для Главреда

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред