Російсько-українська війна увійшла в таку фазу, коли ситуація на фронті лишається стабільною, і особливих змін не відбувається: ворог намагається атакувати – українські війська відбивають атаки. Однак на півдні України Росія накопичує сили, формуючи доволі потужний військовий кулак – чи то для стримування контрнаступу ЗСУ, чи то задля спроби захопити нові українські території. Втім, особливо просуватися не вдається жодній зі сторін.
Главред поспілкувався з доктором політичних наук, політичним експертом Максимом Розумним, який розповів, які виходи існують із глухого кута, в який зайшла війна в Україні, до чого зводиться мета війни Росії проти української держави, чому накопичення російських військ на півдні є вимушеним кроком, коли і чим може закінчитися війна, за яких умов Україна поверне Крим, коли Кримський міст стане мішенню для ЗСУ і чому потрібно зачекати з ударом по ньому, а також що чекає на Росію після війни, і за якими швами вона ризикує розповзтися.
П’ять місяців тому, коли Росія розпочала свою військову авантюру, її метою було захоплення всієї України. Як, по-вашому, за цей час змінилися цілі Москви щодо України, як події на театрі бойових дій скоригували її апетити? Умовно кажучи, якими на сьогодні є задача максимум і задача мінімум Росії у цій війні?
Напередодні російського вторгнення я сформулював три можливі сценарії, які і досі зберігають свою актуальність, принаймні два з них.
Перший сценарій – win-win, який дозволяв усім перемогти, всім бути задоволеними. Він передбачав, заморозку Путіним конфлікту на Донбасі. Всі залишилися б на своїх позиціях, росіяни – на лінії фронту, війна припинилася б, але Росія забрала б собі Донбас.
Можливо, Росія програла б у якомусь іншому плані, можливо, Путін не виконав би завдання своїх патріотичних прихильників у Росії. Але, в принципі, такий варіант дозволяв перегорнути сторінку і рухатися далі. У Росії б відкривалося велике поле для маневру, зокрема, вона могла б знімати з себе санкції, формувати певні коаліції тощо.
Другий сценарій – напад. Як з’ясувалося згодом, саме цього хотів Путін, і цей напад відбувся. Я до кінця не вірив, що напад відбудеться, тому що він невигідний Росії. Для неї це – стратегічний програш в усіх сенсах (на міжнародній арені, у внутрішніх справах тощо).
Єдиний, кому це вигідно – російська влада. Якщо російські можновладці вирішили, що не мають іншого способу утриматися при владі, це єдине пояснення, чому вони могли наважитися на таку авантюру. До того ж, вони сподівалися на легку перемогу, хоча багато хто в Росії попереджав владу, що легкої перемоги не буде.
Третій сценарій – це свого роду повернення України до Радянського Союзу, "славянского братства" тощо. Втім, напад 24 лютого унеможливив цей сценарій у найближчій перспективі: ворожість, яка виникла на цьому тлі, скасовує будь-які можливості відтворити СРСР на десятиліття. До речі, так сталося не тільки з Україною, але й із Казахстаном, Вірменією тощо: всі побачили, що таке Росія, і охочих повірити, що вона – не хижак, не лишилося. Всі побачили, що з нею неможливо домовлятися.
Тому від мети відтворення Радянського Союзу чи залучення до нього України Путін опинився на безпечній для нас відстані. Ця ідея втратила актуальність.
Якою була і є мета нападу Росії на Україну? Продовжую дотримуватися думки, що метою РФ не є повернення України, тому що весь проект путінської Росії – це проект Радянського Союзу, але з меншими витратами ресурсів. Адже ресурсів Радянського Союзу не вистачило наприкінці 80-х років на всі 15 республік. Єльцин думав, що він схитрував, і основні радянські ресурси спрямував лише на Росію, залишивши радянські республіки з мінімумом ресурсів. Були сподівання, що імперія виживе, якщо буде в скороченому вигляді, не буде годувати, як писав Солженіцін, "центральноазиатскую подбрюшину". Україна після розпаду СРСР являла собою не надто надійний актив. Тому й вирішили зосередитися на Росії. Нічого з того часу не змінилося.
З початку 2000-х років до РФ знову пішли нафтові та газові долари. Але все одно їх вистачає лише для Росії. А для того, щоб утримувати окупаційний режим в усій Україні, щоб годувати Україну, щоб її населення було задоволене, щоб при цьому ще якось відбиватися від зовнішніх атак, зокрема, санкцій, і підтримувати свою зовнішню політику, яка після окупації України зазнала ще більших ударів (санкції, ізоляція тощо), Росія була і залишається нездатною на це.
Тому мета Москви дуже проста – по можливості зруйнувати Україну, перетворити її на нежиттєздатну територію і залишити в такому стані на межі Європи та Росії. Росія хотіла бачити Україну напівзруйнованою державою, позбавленою ресурсів, із населенням, яке поринуло б у внутрішні конфлікти та невизначеність. Такою була мета путінського нападу, на мою думку.
Втім, сили, які були залучені для нападу на Україну, не могли б забезпечити контроль над усією країною. Вони могли б забезпечити лише державний переворот у Києві і, можливо, на певний час "демілітаризацію" України. Цього росіяни могли досягнути. Після того, згідно з планом РФ, тут мала бути сформована проросійська адміністрація, якій би довелося з травмованим українським і значною мірою патріотичним населенням мати справу на невизначену перспективу. При цьому була б величезна кількість ризиків та економічних, політичних і зовнішніх проблем.
Але Росію все це влаштовувало б, вона б говорила: "Ми звільнили Україну від нацистів, а тепер робіть, що хочете". Такий розвиток подій для Путіна був би вигідним, тому що йому потрібна легітимація всередині Росії і пояс нестабільності навколо неї, щоб не було "поганого прикладу" для росіян – демократичного вибору, проєвропейського напрямку.
Чи змінилася в цьому сенсі стратегія Росії за підсумками воєнних дій? Думаю, ні. Росіяни продовжують переслідувати мету – завдати якомога більшої шкоди та руйнувань Україні.
На сьогоднішній день мета номер один Кремля – знищити український військовий потенціал, а паралельно знищити й економічний та соціальний потенціал України. Все те, що сьогодні відбувається в Україні, за великим рахунком є вигідним Путіну: міграція населення, переведення економіки на військовий лад, тобто відмова від прибуткового модусу економіки і перехід до військового (затратного), травмоване населення, яке ще довго не зможе налагодити нормальне життя тощо.
Зовнішня політика – це окрема історія, але зрозуміло, що нічого кардинального не станеться: Україну не приймуть завтра ні до складу ЄС, ні до складу НАТО, тобто вона залишиться сірою зоною з HIMARS-ами та Javelin-ами.
Тому Путін може собі дозволити продовжувати цю війну, незважаючи на ту військову і стратегічну поразку, якої він зазнав протягом п’яти місяців. Тому що його стратегічна мета й досі видається йому досяжною: збереження легітимності своєї влади всередині Росії, переведення РФ на рейки військової диктатури, а також послаблення та руйнування України та її потенціалу (соціально-демографічного, економічного тощо).
Єдине, з чим Путін поки що не може впоратися – з військовим потенціалом України.
Просто зруйнувати Україну – чи не занадто це дрібна мета Росії? Чому ані невдачі, яких зазнає російська армія в Україні, ані сучасне західне озброєння, яке поступово отримує Україна і якому нічого протиставити Росії, ні санкції та потужний удар по російській економіці через них, ні іміджевий удар – чому все це не змушує Кремль переглядати цілі та відмовитися від знищення українців та українських міст? Це виглядає не як мета, а як одержимість…
Це справді схоже на одержимість. Як на мене, в Росії – колективне правління, колективний Путін. Ми можемо бачити постаті типу Патрушева, Сєчина тощо, тобто найближчого оточення, яке пройшло разом із Путіним більше 20 років і які підривали будинки, які забезпечували війну в Чечні тощо, а з 2004-2005 року взяли курс на розрив і конфронтацію з Заходом. Так от цей колективний Путін, думаю, зараз перебуває в такому стані, як говорилося в кричалці, яка ще в радянські часи була у вболівальників Київського Динамо на випадок, коли команда пропускала гол: "Обидно, досадно, но ладно, ладно, ладно". Приблизно так, мені здається, почувається колективний Путін на сьогоднішній день.
Проблема в тому, що у Кремля немає альтернативи, альтернативного плану. Курс на розрив і протистояння з Заходом є базовим, і змінювати його ніхто не збирається. Адже ці діди, яким уже за 70 років, розуміють, що зберегти владу вони зможуть тільки за умови режиму, що подібний до північнокорейського чи іранського. Тож у них немає шляху назад, до Заходу.
Вони сподівалися, що їм якось вдасться полегшити удар, як це відбулося з Грузією або з Україною у 2014-му. Згадайте, як Медведєв на засіданні РНБО РФ, яку транслювало російське телебачення, щоправда, в записі, прямо сказав, на що вони розраховують – мовляв, на Заході посердяться, повиступають, а потім усе повернеться до старого. Саме на це сподівалися в Росії.
Що стосується армії і воєнних втрат. Звичайно, це боляче для Росії, але не критично. Хоча справді значною мірою втрачається військовий потенціал, на який РФ розраховувала.
Путін не міг не спробувати використати цю армію. Адже принаймні останні десять років армія була його улюбленою іграшкою, на яку він не шкодував грошей і покладав великі сподівання. У нього свербіли руки випробувати її у справі, аби зрозуміти, як же засвоїлися ті мільярди, які він перераховував Шойгу і Сєчину на військово-промисловий комплекс, армію, сили спеціальних операцій, реорганізацію, батальйонно-тактичні групи, ракети. Путіну кортіло подивитися, як усе це працює.
Втрата Калібрів, танків та іншого – це для Росії погано, але на тлі цього визнати свою поразку було б ще гірше. Думаю, що логіка у російських керманичів саме така, тому вони й хочуть дотиснути цю військову затію до якогось позитивного результату.
Тому санкційні, військові втрати, а також втрата особового складу (гинуть здебільшого представники "малих народів", тобто тувинці, дагестанці, буряти, тоді як москвичі і петербуржці лишаються поза війною) болісні, але не настільки, щоб це змінило загальний план.
А план простий: у 2024 році Путін має стати монархом. Він упевнено крокує до цієї мети. І його оточення точно не дозволить змінити курс навіть у зв’язку з відходом російських військ із півночі України. Для них це не привід, цього недостатньо.
Але ж і Калібри, і Іскандери, і інші ракети – не нескінчені… Чи вистачить їх до 2024 року, аби аж настільки розтягнути війну та зробити Путіна монархом?
У Росії розповідають про те, яке страшне НАТО, що розширюється і вже наближається до кордонів РФ, але вони прекрасно розуміють, що на Росію ніхто нападати не збирається. Вони це усвідомлюють щонайменше з 1991 року. Тому вони витрачають ці ресурси…
Крім того, на реорганізацію російського війська були витрачені мільярди, але велика частина з цих грошей вкрадена. Тож постає завдання приховати крадіжку. Все як у фільмі "Операция Ы", де говорилося: "Все уже украдено до нас". За таких умов треба зробити щось таке, після чого вже не можна буде з’ясувати, скільки грошей насправді пішло в діло, а скільки – на яхти, дачі та все інше. От вони і намагаються приховати розкрадання, утилізуючи під благовидним приводом техніку, на яку витрачені мільярди. Для тих людей, які в Кремлі ухвалюють рішення (Сєчина, Патрушева, Шойгу тощо), це є питанням їхнього життя, тобто вони намагаються вийти з ситуації живими і неушкодженими, ще й зберегти свої активи.
Всі ці чинники працюють на те, щоб ситуація лишалася інерційною: були ухвалені певні рішення, Путін знає, що робить, і нехай – рухаємося далі в тому ж напрямі. А от до чого? Думаю, що в Кремлі все ще лишається певний оптимізм. Там думають, що зможуть зупинитися в будь-який момент – і після цього почнеться повернення до business as usual: почнуть зніматися санкції, почнуться зустрічі з Байденом, Шольцем та іншими, торгівля нафтою і газом, і все можна буде залагодити, а те, що не можна буде залагодити, можна буде списати на війну та попросити росіян терпіти (Росія ж воює з нацистами і американцями).
Тому оптимістичний варіант залишається в голові російських керманичів. Для них питання – коли зупинитися, коли перейти від гарячої фази до охолодження.
Росія стягує сили на південь України і вже сформувала в Запорізькій та Херсонській областях доволі потужний кулак, йдеться про угруповання військ чисельністю щонайменше 22 тисячі осіб. По-вашому, до чого готується Росія – оборонятися чи наступати? Чим буде визначальною умовна "битва за південь"? Як від її результату може залежати подальший перебіг війни?
Схильний довіряти версії, яку нещодавно виписували британські фахівці та розвідники. Вони говорили про те, що Україні вдається поступово перехоплювати стратегічну ініціативу, і цей крок Росії – перекидання військ на південь – є вимушеним, а не випливає з загальної стратегії Кремля.
Скоріше за все, пріоритетом росіян було знищення нашого військового угруповання на сході та вихід на межі Донецької і Луганської області. Але для РФ не так важливе захоплення тих міст, як знищення угруповання, яке ми вісім років нарощували, зміцнювали, бетонували і пристрілювали на Донбасі. Це для росіян очевидний пріоритет.
Але українська активність на півдні змусила їх змінити плани. Чи збираються росіяни лише оборонятися на півдні – це складне питання. За деякими відомостями, вони туди перекидають десантно-штурмові підрозділи, а це свідчить про те, що вони збираються не тільки оборонятися.
З воєнної точки зору, це можна пояснити наступним: для того, щоб оборона була якісною і не була дуже затратною, можна спробувати розвинути наступ у напрямку того ж Кривого Рогу, Запоріжжя та Миколаєва. Це змусило б українців оборонятися та поставило б під питання українську стратегію поступового звільнення півдня.
Загалом, Росія зараз намагається на півдні утримати те, що вже захоплено. Хоча вона захопила більше, ніж здатна утримати, вона намагається це зробити, використовуючи різні військові маневри та способи ведення війни.
Наскільки ймовірне захоплення Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей повністю, в межах їх адміністративних кордонів? Чи вистачить у Росії сил на те, щоб їх захопити і утримувати, якщо вже зараз, на цьому етапі, є певні проблеми?
Це залежить не тільки від Росії. Завдяки тому, що ми побачили за ці п’ять місяців війни, та завдяки американській розвідці, ми вже приблизно можемо уявити і зрозуміти потенціал російської армії на сході, півдні і навіть у тилу. Відомо, хто мобілізується, скільки техніки розконсервовується, звідки вона надходить тощо.
Невідомою у цій ситуації є якраз українська спроможність і військовий потенціал України. Тут інформація є суперечливою. У нашому інформаційному просторі так довго культивувалося очікування контрнаступу України, що склалося враження, що у нас є для цього сили, техніка, особовий склад та все інше. Але події липня та початку серпня вказують на те, що наш потенціал далеко не настільки потужний, щоб легко переломити хід війни і в лобовому зіткненні, як це відбувається на Донбасі, та відвоювати частини території.
Це може вказувати на те, що під час війни склався паритет потенціалів. Війна зайшла у глухий кут, коли і росіяни не можуть надто розвинути свій успіх, і українці не можуть кардинально змінити ситуацію.
Чи зможе Росія утримати захоплені території? Думаю, за умови проведення подальших бойових дій їй навряд чи вдасться ефективно це робити протягом року чи двох. Тому що українці показали, що вони можуть руйнувати інфраструктуру, знищувати логістику, запаси боєприпасів тощо. За таких умов російський контингент буде так чи інакше послаблюватися, бо все ж таки він перебуває на чужій території, і його забезпечення у тривалій перспективі буде все складнішим.
Але якщо буде досягнута угода про перемир’я, і бойові дії по лінії фронту припиняться, є висока ймовірність того, що росіяни можуть закріпитися і встановити окупаційні адміністрації на місцях. А до того моменту, як населення відійде від шоку і травми військових дій та почне розуміти, де воно опинилося і з чиєї провини, пройде досить багато часу. І не відомо, яким буде результат.
Адже ми бачимо Донбас та людей, з яких за вісім років виховали анти-Україну. Попри те, що там величезні втрати і серед населення, і серед мобілізованих – фактично Донбас доруйновується, жодного спротиву або зміни настроїв на окупованій частині Донбасу ми не бачимо. Можливо, кремлівським "селекціонерам" вдасться щось подібне зробити на інших захоплених територіях, але для цього повинні бути дуже сприятливі для них умови, які, я сподіваюся, ні Україна, ні західні партнери їм не створять.
Наприклад, Херсон – чи зможуть росіяни розвинути там анти-Україну, з вашої точки зору, чи все-таки є підстави вважати, що Херсон може бути звільнений найближчим часом?
Херсон може бути звільнений тільки воєнним шляхом, у результаті наступу українських військ. Наскільки я розумію, ймовірність звільнення Херсона значна завдяки тому, що місто розташоване на правому березі Дніпра, і російський контингент на правому березі може бути відрізаний від постачання.
Принаймні звільнення Херсона військовим шляхом виглядає набагато простішим, ніж було прорватися до Маріуполя і звільнити його. Херсон, із природної точки зору та з точки зору логістики, набагато зручніший для цього.
Але, знов-таки, ми не знаємо реального балансу потенціалів Росії та України. Якщо у нас є якась перевага, то це зробити можна.
Якщо наступу українських військ не буде, Росія, на жаль, зможе тримати місто під своїм контролем і надалі. В такому випадку ситуація там розвиватиметься за вже відомим сценарієм: проукраїнське населення буде виїжджати, проросійське залишатися, з’являтимуться колаборанти… Якщо Росія свого часу змогла змінити настрої і змусити прийняти російську адміністрацію у Чечні, і чеченський народ, настільки згуртований у своїй багатолітній боротьбі проти окупантів та колонізаторів, на сьогоднішній день є прихильником імперії, то що тоді говорити. Якщо росіянам створити сприятливі умови і не наступати, вони зможуть закріпитися на цих теренах.
Як думаєте, чи буде друга спроба взяти Київ? Можливо, за допомогою білоруських військ?
Потенціал білоруської допомоги Росії я оцінюю не дуже високо. Вона не стане критичним фактором, який зможе допомогти РФ узяти Київ.
Взяти Київ дуже важко. Після того розчарування та фрустрації, яка була помітна на обличчі Путіна в перші місяці війни, він навряд чи вирішить проводити подібний експеримент. Тим більше, він – літня людина, яка мислить більш консервативно і стоїть на захисних позиціях, а не на авантюристичних. Рішення взяти Київ за нинішніх умов є малоймовірним.
Втім, ситуацію може змінити втрата Україною обороноздатності. Умовно кажучи, розгром українського війська міг би повернути Путіна до думки про те, що він міг би взяти Київ. Без цього така спроба вкрай малоймовірна.
Поділіться, будь ласка, вашим прогнозом, чим і коли може закінчитися війна? Наскільки велика загроза, що вона триватиме роками, або на певний час перетворюватиметься на заморожений конфлікт, а потім знову спалахуватиме? І наскільки був правий Ердоган, який сказав, що "у війні в Україні не буде переможця"?
Ердоган багато в чому правий, але слід пояснити. Не буде перемоги чи переможця у тому сенсі, який ми і росіяни вкладаємо в це поняття. Тієї перемоги, на яку сподівалися росіяни, їм не вдасться досягнути. Але й тієї перемоги, на яку ми розраховували (згадайте, як у березні багато хто у нас розмірковував, чи будемо ми звільняти Кубань, як бути з Кримом – звільняти його одразу чи трошки зачекати), також навряд чи можна очікувати.
На сьогоднішній день є два моменти, які лишилися не з’ясованими, з військової точки зору – захоплені росіянами майже половина Донецької області і майже частина українського півдня. Власне, за це йде на сьогоднішній день війна.
Лунають думки, що насправді вирішення проблем постачання води та електроенергії до Криму, а також сполучення з Кримом суходолом коштує набагато менше, ніж ті втрати, яких Росія зазнає через окупацію українського півдня. Тобто воно того не варте. Але, тим не менше, Росія продовжуватиме добиватися цієї хоча б невеликої перемоги. Тому що, якщо Путіну вдасться вийти на кордон Донецької області, зруйнувати українські позиції на Донбасі, відрізати Україну від значної частини Чорного моря і захопити південь, він зможе пред’явити росіянам "перемогу". Він зможе сказати, що це й було метою його "спецоперації".
Чи буде ця війна млявою зі спалахами – на жаль, дуже ймовірно, що так. Причому незалежно від того, чи всадить Ердоган Зеленського і Путіна за стіл переговорів, чи підпишуть вони якийсь папірець.
Відпускати Україну Путін не захоче, тому що це буде для нього погано, з іміджевої точки зору, з точки зору можливостей торгу із Заходом. Скоріше за все, Путін розраховує укласти з Україною якийсь варіант угоди, тобто повторити сценарій Мінських домовленостей: щось підписати і почати торгуватися за послаблення тиску Заходу. Але при цьому Путін зберігатиме руку на пульсі чи на горлі України і весь час її примушуватиме до нових політичних та економічних поступок, продовжуючи руйнувати її. Бо, як ми говорили вище, руйнування України є головною стратегічною метою Путіна.
Тож імовірність напівзамороженого конфлікту є досить високою. Про це свідчать приклади інших гарячих точок, наприклад, у Кашмірі або між Ізраїлем і Сектором Газа. Принаймні це імовірніше, ніж закінчення війни завтра чи до нового року та повернення до довоєнного стану речей.
Тобто ця війна може затягнутися на роки?
Можливо, не в такому вигляді, як зараз. Адже війна такої інтенсивності, як в Україні, не може, згідно з усіма канонами військової науки, тривати довго. У нас точаться дуже інтенсивні бойові дії, і вони відбуваються одночасно на кількох театрах.
Ймовірно, у цій війні буде певна передишка. Війна мусить призупинитися з багатьох причин. Але кардинально не змінить ситуацію ані затишшя на фронті, ані підписання якоїсь угоди чи перемир’я. Ця війна зможе відновитися у будь-який момент, і така загроза зберігатиметься аж до повалення чи зникнення, чи розчинення у світовій ентропії режиму Путіна.
Путіну щонайменше до 2024 року – до президентських виборів у Росії – потрібно буде зберігати мобілізацію російського суспільства та той самий, що й зараз, режим тиску (інформаційного, силового тощо) в самій Росії, і війна в Україні є для цього найкращим стимулом. Тобто до 2024 року, до перевиборів Путіна, нам розслаблятися не доведеться.
Ви вже згадали про переговори з Росією і про можливість укладання чогось на кшталт Мінських угод. Як ви гадаєте, якщо переговори відбуватимуться зараз, за теперішньої ситуації на фронті, хто за цих обставин диктуватиме умови цих угод? Москва нав’язуватиме нам свої умови, чи Україна теж зможе диктувати свої?
Думаю, що за теперішніх умов ми точно не зможемо нічого диктувати. Росіяни будуть поводитися дуже нахабно і погрожувати, як і робили весь час.
Більше того, у нас зараз гірша переговорна позиція, ніж була у вересні 2014-го та лютому 2015-го, коли підписувалися Мінськ-1 і Мінськ-2. З кількох причин, зокрема, тому що Путін уже не слухає Захід. Раніше все-таки тиск Заходу в особі Меркель і Оланда для Путіна мав значення, тому що він планував торгувати з Європою, а тому був налаштований домовлятися і зберігати відносини.
Зараз посередником є Ердоган, а він точно не на боці України. Тому зараз тиску на Росію у переговорному трикутнику не буде. А Росія налаштована диктувати свої умови і виторговувати якнайбільше.
Ми зможемо щось протиставити тільки тоді, коли Росія буде у безвихідному становищі, а цього поки що не видно. Можливо, як говорять економісти, з осені почнуться серйозні проблеми в російській економіці та соціально-економічному становищі населення, і тоді можна буде зробити українську позицію більш сильною.
Але сьогодні все це, мабуть, чудово розуміють наші дипломати і наше державне керівництво, чому й не погоджуються на ці переговори.
Як ви вважаєте, чи можливе повернення Україною всіх окупованих територій включно з Кримом за життя і за правління Путіна? Тобто чи є його усунення від влади необхідною умовою для того, щоб Україна почала повертати собі своє?
Збереження Путіна при владі – це символічний момент. Ми говоримо, скоріше, про збереження нинішнього режиму. Режим може замінити Путіна на когось іншого, або режим може змінити самого Путіна, і він стане інакшим, не таким, як ми звикли, скаже, що пожартував, що все було неправильно, що його змусили, тримаючи пістолет біля скроні.
Путін – це функція режиму, але не сам режим.
До зміни путінського режиму ми не можемо розраховувати на відновлення територіальної цілісності України. Тому що силою ми цього зробити не можемо, і втома від війни в українського суспільства буде наростати. А в силу значного потенціалу Росії, втоми від війни і надто великих жертв, яких уже зазнав український народ, військовий шлях звільнення всіх українських територій, захоплених після 2014 року, малоймовірний.
Ваші думки з приводу перспектив звільнення Криму – наскільки це реалістично? В якій перспективі це можливо? І чи віддасть Росія Крим, або ж справедливі застереження, що в разі спроб України повернути Крим воєнним шляхом, Путін може вдатися до будь-чого, навіть до застосування ядерної зброї?
Я бачу лише один сценарій, за яким Україні реально повернути Крим. Це станеться, тільки якщо Росія дійде справжнього банкрутства в усіх сенсах: до економічного занепаду, до неспроможності утримувати свій ядерний потенціал тощо, словом, коли Росія здасться на милість переможців. Але мається на увазі не Україна, а Захід – Америка і Європа.
Це далеко не фантастичний сценарій, він цілком реалістичний. Я не бачу іншого шляху для еволюції російської державності, окрім повної капітуляції перед Заходом. Тобто на певному етапі у росіян не буде іншого виходу, окрім як визнати, що Путін є злочинцем, а те, що вони натворили, є бідою для всіх, у тому числі й для російського народу, та почати життя з чистого аркушу, по-новому.
Тоді Захід разом із Україною може погодитися почати все спочатку, але буде кілька пунктів умов. Серед цих пунктів може бути питання Криму. У різних модифікаціях.
Наскільки я розумію, цей сценарій уже розроблявся багатьма аналітиками і стратегами, навіть уже обговорювалися деталі: як Крим може повернутися під українську юрисдикцію, який у нього може бути статус, чи буде його повернення під українську юрисдикцію, чи розширяться його автономні права тощо. Втім, за умови такого сценарію автономні права Криму точно не звузяться. Можливо, Крим стане територією зі спеціальним статусом.
Тобто такий сценарій існує і є доволі реалістичним.
Але – не до смерті Путіна, не до його відходу від влади. А його відхід від влади може статися через погане здоров’я у будь-який момент. Тобто Крим не повернеться доти, доки в Росії зміниться режим, і доки вона не буде змушена капітулювати перед Заходом.
Днями вкотре дісталося Антонівському мосту – чи може він передати естафету Кримському мосту? Наскільки для України доцільним є його знищення? І які тут ризики, як Росія може відповісти, зважаючи на його значення для неї?
Історія з Кримським мостом схожа на візит Пелосі на Тайвань. Кримський міст відіграє для Росії дуже важливу роль у постачанні і перекиданні військ та ресурсів, тобто він має не лише символічне, але й практичне воєнне значення.
Ситуація зайшла в глухий кут, тож на певному етапі так чи інакше почнуться переговори. За таких умов українське керівництво буде залишати до останнього цю загрозу не реалізованою. На сьогоднішній день сторони накопичують такі загрози: росіяни захопили і піддають значному ризику Запорізьку АЕС, а ми натомість говоримо про Кримський міст. Очевидно, що перелік таких вразливих точок буде розширюватися. Кожна сторона зацікавлена тримати козир у руках, а не розіграти його в ситуації, яка нічого не вирішує.
Тому я думаю, що Кримський міст ще стоятиме. Але за певних обставин по ньому може бути завдано удар, наприклад, якщо стане зрозуміло, що до переговорів справа не дійде. Коли Україна разом зі своїми західними союзниками вирішить, що настав час для дуже потужного удару по Росії, її амбіціях та спроможностях, тоді, можливо, Кримський міст стане мішенню.
Але – такий крок доцільний лише в комплексі з багатьма іншими заходами: економічними, військовими (серйозний наступ на фронті) тощо. Удар по Кримському мосту – це такий козир, який використають тоді, коли з’явиться ймовірність досягти перемоги. А до того часу її триматимуть як потенційну загрозу ворогу.
Ви згадали про Запорізьку АЕС. Навіщо Росія обстрілює Запорізьку АЕС? Якщо в результаті цих обстрілів станеться катастрофа, другий Чорнобиль, що це їй дасть? Що вона робитиме з цією забрудненою і непридатною до життя територією?
Лунають думки, що такі обстріли, як відбуваються зараз, навряд чи можуть призвести до вибуху та катастрофи із забрудненням території. Мовляв, споруди цієї АЕС такі, що навряд чи вибухнуть від механічних ушкоджень.
У російській інтерпретації це не росіяни, а українці обстрілюють Запорізьку АЕС. Тобто це – привід для чергового звинувачення українців у тому, що вони crazy. Це спрямовано на російську аудиторію, а також робиться для підняття ставок на міжнародному рівні (мовляв, українці збожеволіли і самі у себе створюють ядерну катастрофу).
Тобто це додатковий інструмент тиску на Захід, аби примусити Україну відмовитися від наступу на південь.
Загалом, складається враження, що росіяни хочуть залишити Запорізьку АЕС під своїм контролем, аби постачати електроенергію в Крим.
А розмови про те, що українці нібито загрожують цій АЕС, а український наступ створить ще більше ризиків, є додатковим аргументом для того, щоб, наприклад, Україні не постачали певних видів озброєння.
До речі, пам’ятаєте останній резонансний звіт Amnesty International? Невдовзі ми можемо побачити подібний звіт від МАГАТЕ, де теж звинуватять Україну у неналежному підході до ядерної безпеки. Росіяни над цим уже працюють.
Якщо продовжувати тему ядерної загрози, як ви гадаєте, чи може Росія вдатися до ядерного удару, якщо Україна почне демонструвати відчутні успіхи на фронті? Чи бачите ви реальну готовність російського керівництва до такого кроку?
Поки що я не розумію, що б це могло дати Росії. А оскільки це нераціонально, я не схильний розглядати такий варіант як реальну опцію. Хоча, можливо, у мене недостатньо емпатії до російського керівництва, щоб зрозуміти його мотивацію і підходи. Але думаю, що поки що така ймовірність не є високою.
Паритет, який склався на театрі бойових дій, для нас дуже поганий, тому що він консервує нас у стані напівзруйнованої країни і дає сумні перспективи на продовження цього конфлікту. Але єдиний плюс у цьому – Росії немає сенсу використовувати ядерну зброю, поки вона не загнана в кут і розраховує на досягнення своїх цілей військовими, політичними та економічним засобами. Адже це одразу поставить Росію поза законом у міжнародному сенсі. Росіяни, звісно, можуть ризикнути, але це такий крок, який позбавить їх залишків підтримки у світі та стриманості Заходу щодо руйнування Росії.
Якими будуть наслідки цієї війни для Росії та путінського режиму? Чи може Росія посипатися, як Радянський Союз свого часу? Чи втримається путінський режим? І якщо розвивати цю тему далі, то яким буде життя пересічних росіян?
Тут інша історія, не така, як із Радянським Союзом. Тому що СРСР розсипався у стані цілковитої ентропії. У 80-х роках уже ніхто не вірив, що хтось колись збудує комунізм, комуністична партія вже не була розумом, честю і совістю епохи, не було й ворожості до Заходу, навпаки, було захоплення західною музикою, західними супермаркетами… Тобто Радянський Союз розвалювався на ходу, тому що він втратив свою ідею: стало незрозумілим, навіщо все це, якщо можна жити нормально.
Росія зараз перебуває в абсолютно іншому модусі – в стані гіпермобілізації. Вона більше схожа на нацистську Німеччину перед поразкою Гітлера: настільки накручене пропагандою суспільство, настільки закручені силовими структурами гайки, що розвал можливий, але не як революційний шлях. Найбільш імовірний за цих умов вихід із ситуації для РФ – державний переворот або поразка у війни (хоча для ядерної країни це проблематично).
Тому я думаю, що буде по-іншому: до влади в Росії прийдуть інші люди, які свого часу не встигли чи не змогли стати "людьми Путіна" та отримати статки і привілеї, а тепер побачать для себе можливість у примиренні з Заходом, аби знову жити добре. Але для цього потрібно буде змінити курс держави.
Такий сценарій набагато більш імовірний, і до нього Росія рано чи пізно змушена буде прийти, навіть суто з геронтологічних причин. Адже російським дідам у владі по 70, нехай вони ще протягнуть до 80 років, але це все, тож доведеться поступитися місцем комусь іншому. А в інших не буде іншого шляху, окрім як заперечити і перекреслити режим Путіна.
Цей сценарій найбільш імовірний, і при ньому Росія навряд чи буде розпадатися, як СРСР. Можливо, хіба що Чечня переорієнтується на Саудівську Аравію або Туреччину, або на когось іншого. Але не більше.
Навіть якщо відбудеться зміна режиму в Росії (а вона не може не відбутися), певний час усі будуть зацікавлені в централізованому надходженні західної допомоги, і чергові "ніжки Буша" будуть розподілятися з центру. Тому всі деякий час будуть намагатися підтримувати центральну структуру, імперську адміністрацію. Хіба що відбудеться соціально-економічний колапс, коли, зокрема, припинять виплачуватися пенсії та зарплати поліції, тоді, можливо, якісь території будуть проголошувати суверенітет і відходити до інших країн, наприклад, до Китаю. Але це будуть не стільки національно-визвольні рухи, скільки просто адміністративний розпад.
Крім того, люди, які можуть розвалити Росію – це не татарські чи інгушські, чи тувинські, чи інші націоналісти. Найбільшу загрозу ставить ядро губернатор, керівник місцевого ФСБ та купка найбільш впливових бізнесменів, які є росіянами, але які розумітимуть, що з центра вже не капає, у Москві краник закрився, тож тепер треба облаштовувати життя по-своєму. Це відкриє для них можливості зміцнення своєї влади та виходу на зовнішні сили.
Тому не варто перебільшувати значення національно-визвольного руху в Росії. Якщо буде соціально-економічний колапс, Росія почне розповзатися по інших швах. А якщо його не буде, вони залишатимуться в імперії, бо це звичні схеми і способи виживання.
Чи здатна Росія в принципі зупинити свою агресію проти України з огляду на те, які настрої щодо України і українців панують зараз у російському суспільстві? Можна не довіряти російській соціології, але ми бачимо, як росіяни висловлюються в мережі і реагують на обстріли українських міст та смерті українців. Чи не буде кожен новий російський лідер, що прийде після Путіна, заручником цих настроїв росіян?
Настрої росіян – мінливі. Їх легко змінити, якщо новий лідер у Росії буде в цьому зацікавлений – потрібно просто вимкнути телевізор або перемкнути на іншу програму. Якщо дати росіянам пару місяців відпочинку від ідеологічної накачки, то настрої кардинально зміняться.
З кількох причин. По-перше, з психологічної – тому що росіяни вже надто довго перебувають у стані мобілізації, а точніше психозу, а тому охоче позбудуться цієї напруги. По-друге, зі світоглядної – якщо змістити фокус уваги росіян на те, що відбувається в самій Росії (на господарські проблеми, економіку та все інше), настрої почнуть змінюватися.
Відтак, нове політичне керівництво РФ точно не буде заручником настроїв російського суспільства.
Знов-таки паралель із нацистською Німеччиною 40-х років: тільки-но з’ясувалося, що Гітлера немає, і вже можна не присягати на вірність націонал-соціалізму, людей попустило.
Але, здається, мало хто з росіян погодиться віддати Крим Україні…
На сьогоднішній день – так. Але це станеться при сценарії, який передбачає капітуляцію Росії і висунення Заходом умови, що РФ задля повернення до нормального життя повернути певні території. Звісно, залишаться якісь "будьоновскіє войска", які будуть нарікати, але бунтів та активної протидії поступкам Росії в питанні Криму не буде.
Російське суспільство насправді дуже слухняне по відношенню до влади. Тож якщо влада скаже, що так треба, воно це прийме. Влада сказала, що треба напасти на Україну, росіяни сказали "окей"; якщо влада скаже, що не треба воювати з Україною, вони теж скажуть "окей".
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
