Нова хвиля повномасштабного наступу Росії виявилася значно меншою, ніж очікувалося, адже противник зосередив свої сили на Донбасі. Але й там у Росії виникають проблеми – зокрема, через зменшення кількості озброєнь, з якими ЗСУ розправляються день за днем.
Тепер, судячи з усього, росіяни вже не мають ілюзій щодо повторного наступу на Київ і намагаються захопити бодай щось, аби представити це росіянам у якості великої перемоги.
В інтервʼю Главреду політичний і військовий експерт, колишній командир взводу батальйону "Айдар", директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий розповів про те, чому Росія хоче захопити Бахмут до 24 лютого, як погодні умови впливають на наступ РФ, коли Україна зможе повернути Крим та Донбас, та чому РФ прагне затягнути війну.
Деякі експерти і офіційні особи кажуть, що фактично російський наступ, про який багато говорили, вже почався. Як би ви його оцінили - наскільки зараз велика ймовірність того, що Росія бодай чогось ним досягне?
Я так само належу до того кола людей, хто вже два-три тижні говорить, що досить чекати наступу, він вже триває. Якщо кілька місяців тому ми очікували якогось великого наступу, обговорювали сценарії того, що росіяни спробують "если надо повторить" похід на Київ, фантастичних ударів з Білорусі та відрізання заходу України від центру, то ще до Нового року стало досить очевидним, що цього не буде. Десь у грудні було зрозуміло, що на це у РФ немає сил та засобів. Далі залишався варіант так званих великих кліщів на лівому березі Дніпра, тобто удару з Запоріжжя та степів півдня і одночасно з півночі, на схід від Харкова. Тоді виникала б загроза "великого котла", в якому би опинилося все наше угруповання на Донбасі, і тоді воно було б змушене або воювати в котлі, або відходити на правий берег, через що лінія фронту проходила б Дніпром. Але зараз абсолютно очевидно, що для таких мегаломанських планів у росіян і близько не дотягує кількість і якість потрібних сил та засобів.
Чесно кажучи, я до останнього сподівався, що вони на щось подібне замахнуться, бо це було б їхнім великим ідіотизмом, що полегшило б нам життя. Подібний наступ ми б швидко відбили, а далі б у росіян усе посипалося. Та, на жаль, не варто недооцінювати ворога – росіяни вчаться на помилках, і цього разу вони тверезо оцінили свої реальні можливості. І рішення явно ухвалювали військові, а не політики. Бо для таких великих наступів потрібні високоманеврені частини з великою кількістю бронетехніки на ходу та гарно підготовленим персоналом. Нічого з цього у росіян зараз немає. Натомість у них є перевага у кількості дуже неякісної живої сили. Тобто у росіян є "гарматне мʼясо" в надлишку. Порівняємо: коли рік тому росіяни до нас заходили, тоді було одночасно приблизно 180 тисяч окупантів, які зайшли у 10 областей України. Наразі на окупованих територіях, за різними даними, перебуває від 220 до 320 тисяч окупантів у чотирьох областях.
Інакше кажучи, концентрація кількості росіян на квадратний кілометр зросла у кілька разів. Але при цьому їхня якість знизилася – сильно вибиті офіцерський, сержантський склад. А це суттєво, бо без молодшого командирського і сержантського складів не можна структурувати будь-яку кількість мобілізованих у повноцінну військову частину.
Мобілізованих, нічому не навчених і поганенько мотивованих, хоч греблю ґати. І, на жаль, противник правильно розрахував, як використати таку перевагу. Тут не побігаєш у далекі рейди, але будеш повільно проривати фронт, наче асфальтовим катком, хвиля за хвилею посилаючи на смерть одноразове "гарматне мʼясо". І виявилося, що саме цій, абсолютно варварській навіть щодо їхнього особового складу тактиці, дуже важко протистояти. Особливо важко, коли росіянам вдається навʼязати ближній бій. Тобто те, що було у Соледарі і те, що зараз відбувається на околицях Бахмута, коли бої тривають у забудові. Тоді фактично не працює "броня" – ані наша, ані їхня туди не заїжджає, бо вона живе там декілька хвилин.
Фактично це "стінка на стінку", тобто піхота на піхоту. І в такому разі, на жаль, їхню кількість при поганій якості можна компенсовувати тільки нашою ж кількістю. У них – шалені втрати, у нас – в рази менші, але просто тому, що ми в обороні. Не тому, що ми кращі – будьмо відверті, наш звичайний мобілізований краще тільки за мотивацією. Це так само звичайна людина, яку війна вирвала з нормального життя, якій вже по ходу довелося ставати солдатом. Тож у цьому сенсі що українські мобілізовані, що російські перебувають в однакових умовах. Звісно, є різниця у мотивації, у загальному інтелекті і рівні розвитку (на щастя, ця перевага на нашу користь), але все одно з обох боків це непрофесіонали проти непрофесіоналів.
Із цього витікає, що коли у них величезні втрати, наші втрати у два, три, чотири рази менші - це все одно величезні. І Соледар, і Бахмут вартували нам дуже дорого і вартують досі. Тому важко сказати, що можна протиставити такому наступу, коли росіяни просто не шкодують особового складу.
Трохи краще з цим наступом боротися не у забудові – Вугледар у цьому сенсі показав просто чудовий приклад, а саме що буває, коли росіяни пробують ту саму тактику, гнати непідготовлену біомасу, на відкритому просторі. Вугледар від Соледару принципово відрізняється не лише тим, що там відбили атаку РФ, а тим, що її відбили (це було майже як у тирі) практично без втрат з нашого боку. Таке, на жаль, не часто буває, але там ми показали їм, що буде.
Росіяни, відповідно, будуть чим далі, тим більше намагатися навʼязати ближній бій та перти хвилями. Напружена ситуація, окрім того, що в усіх на вустах - біля Бахмута, бо там загроза напівоточення, на лінії Сватово-Кремінна. Ключове слово "напів", бо навіть якщо РФ візьме під контроль обидві траси, то тоді доведеться звідти вийти. Це не одне й те саме, що прориватися з котла, але тоді доведеться звідти виходити через брак підвозу БК (боєкомплекту. - Главред), продуктів, води, бо там усе привозне. Нагадаю, що на лінії Сватово-Кремінна ми билися майже три місяці, але, на жаль, не змогли її проломити, бо росіяни буквально у перші дні наступу навезли від 40 тисяч мобілізованих. Якими б вони не були погано підготовленими, але 40 тисяч – це 40 тисяч. Якщо їх закопати в окопи і змусити тримати оборону, то прорвати їх не так просто.
Ми були дуже близькі до штурму Кремінної, бої фактично вже тривали на околицях міста, але наразі туди перекинули три свіжосформованих дивізії. Поки що в бою задіяна одна з них, дві інші стоять у ближньому резерві. Тому слід очікувати, що там наступ буде набагато сильнішим, ніж зараз, бо вже відомо, ким саме він здійснюватиметься.
Їхня програма-мінімум – відсунути ЗСУ від Сватового, зняти загрозу штурму міста. А програма-максимум – відновити контроль над залізничною станцією "Купʼянськ-вузловий". Без цієї станції логістика російських військ сильно порушена, натомість ми її активно використовуємо, незважаючи на близькість лінії фронту. Поки що я, скоріше, оптиміст, але загроза там існує абсолютно реальна. І ця загроза посилюється через те, що окрім наступу з поточної лінії фронту у росіян є можливість заходити з флангу, з території РФ. Бо там ще є шматок державного кордону, який до цього був "примороженим" фронтом (як, власне, увесь державний кордон України з Росією). Бо на державному кордоні з Росією за межами фронту приблизно така інтенсивність боїв, як і на Донбасі протягом попередніх років. Тож на фоні гарячого фронту там, можна сказати, спокійно, але таке "спокійно", яке ми до цього вважали війною – з артилерійськими дуелями, боротьбою диверсійних груп з обох боків. Тому навіть географічно ситуація там досить складна.
Якщо ж дивитися глобально, то я не бачу у росіян таких сил та засобів, якими вони могли б загрожувати, наприклад, Харкову. Більше того - в межах Донбасу. Тут я не можу не погодитися з тезкою, Євгеном Пригожиним, який нещодавно заявив, що якщо російські війська далі просуватимуться так само, як у Соледарі та Бахмуті, то на взяття агломерації Костянтинівка-Краматорськ-Словʼянськ їм знадобиться 1,5 роки. Тобто навіть для виходу на адміністративні межі Донецької області, за його оптимістичним прогнозом, потрібно саме стільки часу. Від себе прокоментую – хто їм ті 1,5 роки дасть?! Це не означає, що найближчими тижнями буде легко – навпаки, буде важко, і ставатиме важче.
Росіяни зараз кинули останній ресурс, який у них є. Вони мають проблеми з бронетехнікою – ми палимо її швидше, ніж вони встигають її ремонтувати. Є проблеми і з БК. З одного боку, нам би такі проблеми, бо у РФ і досі значна перевага в артилерії порівняно з нами. Але порівняно з тим, що було у РФ влітку, коли вони виносили Донбас вогняним валом, зараз у них запроваджений режим жорсткої економії і росіяни вистрілюють у пʼять разів менше. Абсолютно очевидно, що далі буде менше і менше, бо наразі запаси РФ не поповнюються.
У великій часовій перспективі росіяни можуть перезапустити свій оборонпром, через що ситуація може погіршитися. Наразі він паралізований санкціями, але не мертвий, і тому росіяни думають, що з цим робити. Протягом найближчих двох місяців вони нічого не знайдуть – для його перезапуску їм потрібні півроку-рік.
Тому поки що ми маємо вікно можливостей. У них з кожним днем менше "броні", менше снарядів, і саме тому вони використовують мобілізованих – те, чого в них у надлишку. І протягом найближчих тижнів РФ буде абсолютно не рахуючи, досипати мобілізованих і намагатись по максимуму віджати те, що їй вдасться, саме тактикою хвиль "зомбаків", як казали хлопці у Соледарі.
Пане Євгене, хотіла б уточнити. Якщо говорити про цю хвилю наступу, чи є в неї, умовно кажучи, дедлайн – як довго вона може тривати, і чи є у РФ період, протягом якого вона має чогось досягти?
Я гадаю, у них усе вимірюється не так часом, як кількістю людей. Тобто є та кількість втрат, яких ми маємо їм завдати, після чого їхні нові частини стануть остаточно небоєздатними.
На жаль, ми де у чому прорахувалися. Як росіяни невірно оцінили нас, коли планували історію зі "спецоперацией" – вони до певної міри накладали на нас свої кальки, тобто те, як би вони повели себе у схожій ситуації. Виявилося, що ми сильно інші. А потім ми зробили схожу помилку – ми щиро вважали, що у разі початку мобілізації і потоку "цинків", в Росії щось сколихнеться. А виявилося – ні, бо, по-перше, не та вже Росія, не сколихнеться: все-таки десятиліття пропаганди даються взнаки. По-друге, вони зробили одну дуже мудру річ (на жаль, для нас), коли розпочинали мобілізацію і не стали закривати кордон. Цим вони дали втекти з країни усьому тому, що потенційно могло б протестувати. Вони порахували, що при 140 мільйонах населення навіть втеча 10 мільйонів не така страшна, бо натомість усі, хто залишаться, будуть абсолютно покірними та контрольованими. Тому вони наразі мають фактично необмежений ресурс нової біомаси.
Тож варіант того, коли підуть тисячі цинків, і мамці вийдуть на вулиці не спрацював. Вже пішли сотні "цинків", та ніхто нікуди не виходить, і тепер треба виходити з того, що і не вийде. Відповідно, залишається інший ліміт – та кількість "цинків", через яку їхні частини на фронті повністю втрачають боєздатність. А це, на жаль, багато.
Ви сказали, що в нас є вікно можливостей. Про який проміжок часу йдеться?
Масштаб – у місяцях. Бо від півроку і далі час почне працювати більше на них, ніж на нас. Наразі час працює в обидва боки – і Росія, і Україна вирішують якісь свої проблеми, які потребують часу. Ми проводимо мобілізацію, яку, на жаль, не почали одночасно з ними. Хоча треба було – коли росіяни перейшли цей барʼєр, вирішили, що підуть на загальну мобілізацію, було очевидно, що у той момент потрібно було починати наступну хвилю мобілізації і нам, додаткову до весняної. Чомусь із тим тягнули до січня, тому тепер це робиться доволі криво і ми надолужуємо час. Як би погано і незграбно це не робили, але сам факт того, що мобілізація потрібна, треба усім усвідомити, бо без цього нам цієї війни точно не виграти.
Тобто ми маємо мобілізувати ще людей та буквально витрясти з наших західних союзників необхідне нам "залізо", і це потребує певного часу. У росіян так само – під час мобілізації вони поки що витисли, що могли, і зараз їх лімітує не запас людей у тилу, а те, скільки людей вони можуть одягнути, озброїти та якось привезти на фронт. І з цим вони свій ліміт поки що вичерпали. За якийсь час вони спроможуться ще, але їх лімітує те, що не працює оборонпром, і практично не поновлюються запаси техніки та БК. Тому вони шукають шляхи, що з цим робити. Підходів два. Можливо, ви звернули увагу на новину про поновлення випуску ГАЗівського автомобільного двигуна 1963 року. Це – "шедевр радянського автопрому", абсолютно древній і застарілий, який декалітрами жере бензин, але якось їздить. Тобто перший варіант росіян – поновлювати технології 1960–1970-х років XX століття, останнього періоду, коли радянський оборонпром дійсно був імпортозаміщеним і працював у повністю замкненому циклі. Другий варіант – вивчати досвід Ірана, який 40 років перебуває під санкціями, навчився свердлити дірки у санкційному режимі та через треті-пʼяті руки купувати хоча б цивільні замінники необхідних військових компонентів і будувати на них роботу оборонпрому. Протягом року росіяни, гадаю, цьому навчаться, але поки російський оборонпром мертвий і навіть у їхньому бездонному запасі снарядів дінце проглянуло (судячи з режиму економії), нам потрібно у це вікно по максимуму встигнути.
Багато розмов зараз навколо 24 лютого – річниці повномасштабного вторгнення. Чи є у Росії певні цілі, наприклад, захопити якесь місто, аби показово відзвітувати, що вони, мовляв, щось можуть…
Я гадаю, план мінімум для них – Бахмут. Росіянам дуже хочеться його взяти, бо це буде перше велике місто (у Соледарі, при всій до нього повазі, населення до війни становило 13 тисяч, тобто це все-таки містечко), взяте росіянами після Лисичанська. Лисичанськ вони взяли на першому тижні липня, і вже понад півроку вони нічого великого не брали. Тому їм дуже важливо показати своєму електорату, що "не все так однозначно". Скажуть, що, мовляв, відступили вони трохи на Харківщині (але нічого, що то половина Харківської області), трохи на Херсонщині (і це теж уся правобережна Херсонщина, включно з обласним центром), але ж натомість Бахмут взяли. Відповідно, це ніби такий маятник: то ми, то вони, війна як війна. Росіянам дуже треба це показати.
А взагалі я б не переоцінював любов росіян до дат. Чомусь у нас є загальновизнана теза про те, що вони страшенно люблять історичні дати, і тому до річниці обовʼязково щось буде. Наскільки я пригадую, скільки було різних історичних дат протягом минулого року, коли від них чогось чекали. Але єдина явна привʼязка до дати була тоді, коли росіяни намагалися зіпсувати нам новорічну ніч. При тому, що кожного разу прогнози не справджувалися, після цього усе одно починалася нова хвиля розмов про те, що росіяни так люблять дати. Але не настільки вони їх люблять, аби бути настільки передбачуваними.
Ви сказали, що у Росії є нескінченний ресурс живої сили. Якщо говорити про можливості наступу з півночі, чи у РФ така перспектива за певних умов?
Не раніше осені. У теорії до осені росіяни можуть зібрати там достатню кількість сил та засобів. Але це – у теорії. Бо звідки їм взяти людей я бачу, але звідки брати командний склад для цих людей, від сержантів і вище, вже не бачу, бо вони і так усі задіяні. Де їм узяти достатню кількість техніки для наступу ще й звідти, принаймні поки що, теж не бачу, при тому, що половина танкового парку РФ уже спалена. Білоруси віддали їм усе до останньої машинки, але там і так було небагато, на одну дивізію максимум. Тому є питання, чому росіяни зараз цього не збирають – чи то чогось вичікують, чи тому, що поки обʼєктивно нездатні.
Зустрічне питання щодо півдня. Ви на початку сказали, що у росіян була ідея піти в наступ з двох боків – з Харківщини та з боку Дніпра-Запоріжжя. На південному напрямку росіяни спроможні щось зробити на кшталт того, що вони зараз роблять на Донбасі? Чи є в них такі можливості?
Пригадуєте, два-три тижні тому росіяни проводили там розвідку боєм. Вони намагались промацати, наскільки там міцна наша оборона, судячи з усього, отримали для себе негативний результат, і тому те, що ми бачимо протягом останнього часу (а у них там багато сил і засобів, але вони зосереджені на будівництві кількох ліній оборони). Зокрема, довкола Мелітополя вони окопуються, і крайній раз такі окопи росіяни рили навколо Херсона. Різниця для нас принципова, бо якщо Херсон можна було відрізати по чотирьох мостах і їхнє окопування виявилося непотрібним. А, між іншим, їхню трилінійну лінію оборони ми тоді так і не прорвали – тоді ми видавили їх в інший спосіб, перервавши їм логістику. Наскільки реально прорвати логістику для Мелітополя та Бердянська – велике питання. А росіяни наразі окопуються біля Мелітополя та Бердянська саме для дуже серйозних оборонних боїв, як це було на Херсонщині. На Запоріжжі треба наступати через голі поля, тому події під Вугледаром мали їм показати, що це невдячна справа.
Відповідно, про повернення Маріуполя у найближчій перспективі поки що говорити не доводиться, зважаючи на те, що росіяни готуються там до оборони?
Ми з вами почали з того, що наразі відбувається російський наступ. Давайте спочатку відібʼємо його, а потім говоритимемо про перспективи звільнення якогось міста. Поки що ми помінялися ролями – росіяни почали досить великий наступ, намагаються проявити ініціативу. Тому побачимо, що в них з цього вийде, а далі вже буде наш хід.
Очевидно, що Україна зараз накопичує сили, і технічно, і набираючи живу силу. Коли, на ваш погляд, можна буде говорити про український контрнаступ? Звісно, не до дати, але хоча б в осяжній перспективі.
До дати я не впевнений, що це навіть Генштаб знає. А якщо б знав, то не казав би (і це правильно), але в реальності навіть Генштаб не знає, коли ми точно будемо спроможні. Бо це залежить і від наших дій, тобто від того, як ми формуємо нові бригади, і від дій союзників, а саме від того, як вони везуть нам "залізо", адже ми не завжди можемо на це вплинути. Знову таки, це залежить і від дій противника, а також є погодні фактори. Тобто існує чотири змінні, з яких лише одна повністю контролюється нами – те, як ми проводимо мобілізацію. Три інші повністю нами не контролюються, тому ніхто тут не може сказати точно. Але хочеться бути оптимістом, і я дуже сподіваюся, що вже у травні-червні ми з ними знову поміняємося ролями.
Ви, до речі, сказали щодо погодних умов, тож я хотіла уточнити. Зважаючи на те, що росіяни минулого року пішли в наступ тоді, коли були морози і промерзла земля. Зараз зима тепла, і весна скоро, як може діяти РФ протягом цього періоду, і чи привʼязана вона до погодних умов?
Менше, ніж ми. Справа в тому, що за такої тактики повільного продавлювання фронту (100 метрів за день, кілометр за тиждень), особливо під час ближнього бою біомасу можна гнати і болотом. Але ж нам би хотілося іншого – класичних проривів ворожого фронту бронетехнікою, глибокі рейди в тил ворога. І тут стан ґрунту важить набагато більше, тому що питання у тому, де проїжджає бронетехніка. Бо якщо танк загрузає – це вже серйозна проблема. Загалом якісь суттєві просування можливі лише після весни, коли все висохне.
Як ви ставитеся до прогнозів щодо звільнення Криму цього року? Чи може кримська операція взагалі цього року початися?
Я б особливо не розділяв звільнення півдня Запоріжжя і кримську операцію. Бо я не бачу жодної причини, чому б не зайти одразу до Криму, щойно ми звільняємо Мелітополь. Тобто з моменту, коли ми повертаємо лівобережну і південне Запоріжжя, нас нічого не стримуватиме на кримському напрямку. Скажу більше – нам з військової точки зору буде простіше взяти Крим, аніж Донбас. Просто через те, що Крим – це півострів, який був повʼязаним з Росією одним, і так вже частково зламаним, мостом. А Донбас – це широченний фронт, де ззаду широченний російський тил з можливістю підвозу усього у будь-який момент та у будь-яку точку. Та й кримські степи – це одна історія, а щільно забудована міська і промислова агломерація Донбасу – зовсім інша.
Тому Крим з військової точки зору простіша ціль після того, як ми прорвемося на оперативний простір причорноморських степів. А от коли це станеться, я не прогнозуватиму. Є надії, що це буде, наприклад, у травні-червні, але надії та прогнози у даному випадку – велика різниця, бо для прогнозів немає достатньої інформації.
Якщо говорити про Донбас, як надовго у часі може розтягнутися процес деокупації Луганщини та Донеччини, до виходу на кордони 1991 року?
У мене є певні сподівання на те, що коли ми зайдемо до Криму, це буде тим психологічним сигналом, після якого російська армія просто посиплеться. Бо коли ми братимемо Севастополь, велике питання, чи триматимуться росіяни за Донбас. Бо якщо вважати, що вони спокійно проковтнуть визволення Україною Криму і далі, зціпивши зуби, триматимуть оборону кожного шматка окупованих теренів Донбасу, тоді досить швидко можна буде звільнити те, що було вільним до минулого року – лісостепову частину Луганщину. А от коли впремся у Сіверський Донець, і, відповідно, щільну міську агломерацію, то якщо у росіян буде достатньо духу це тримати, це можна робити дуже довго. Власне, як ми показали за цей рік, бо коли є дух, кожне місто можна тримати місяцями і поволі з них відступати.
Не дай боже, росіяни покажуть себе так само, але в мене є велике сподівання, що цього не буде.
Мотивація окупанта та захисника своєї землі – це різне, і в них багато тримається на міфі про "велику Росію", а з нашим заходом до Криму цей міф тріщить.
Тоді в російських солдатів може бути сильна деморалізація. Звичайно, залишається корпуси так званих ЛНР та ДНР, які якраз дуже мотивовані – вони вже показали це у цій війні. Бо вони чудово розуміють, що у разі програші у Росії будуть нікому не потрібними, тільки поки вони тут. І якщо пригадати особливості харківського наступу, то зупинився він на три тижні саме на Лимані. В Ізюмі, Купʼянську посипалися саме регулярні війська, а втримали його "ЛНРівці". Це – дуже показовий кейс, бо вони розуміють, для нас вони не військовополонені, а зрадники і кримінальники, а в Росії потрібні, допоки воюють на нашій території. Але їх вже залишилося не так багато – вони зазнають величезних втрат, а ресурсу для добору практично немає, бо росіяни мобілізували там усе, що рухалося.
Тому я сподіваюся, що саме вони не стануть особливою проблемою. А от як себе покаже російська регулярна армія після деокупації Криму – побачимо. Саме тому, що я не вважаю себе військовим експертом, я не буду стверджувати, що після того, як ми подолаємо Перекоп, то з цього моменту, за два-три тижні… Як казав сліпий, побачимо. Але певні сподівання є.
За вашими відчуттями, наскільки взагалі може розтягнутися ця війна? Говорять різне – хтось каже, що на два роки, хтось на десять чи взагалі, допоки у Росії є ресурси, вони лізтимуть сюди постійно…
Давайте винесемо за дужки питання про "лізти постійно". Тобто те, що буде після нинішньої війни у вузькому сенсі цього слова. Що стосується саме цієї війни, то тут, на жаль, є різні сценарії. Почнемо з того, який не відбувся, але ми його активно обговорювали і постає логічне питання – а що пішло не так? Це сценарій, за яким уся війна могла б уже або закінчитися, або бути дуже близькою до завершення. Прогнозів про те, що навесні ми заходимо до Криму, було чимало. Насправді це не були нереалістичні сценарії, але вони базувалися на тому, що нам набагато швидше нададуть важке озброєння.
На жаль, росіянам на західному фронті вдалося те, чого не вдалося на східному. Бо вони змогли настільки сильно розкрутити в західному суспільстві тезу про ескалацію конфлікту, і тим самим на місяці відтягнути постачання нам важкого озброєння. Грубо кажучи, якби січневий Рамштайн стався у червні, зараз війна була б на абсолютно іншій фазі. Принциповим було встигнути розбити контингент РФ до того, як спрацює механізм великої мобілізації. Цю можливість уже втрачено – західні союзники своєю "неескалацією" дали росіянам час на мобілізацію. Тож тепер ми живемо у новій реальності, у якій перспектива завершення війни протягом цього року ще залишається, але значною мірою залежить від темпів постачання озброєння. Якщо буде прорив у постачанні (не той, що вже стався, бо нам потрібно у два, три, а то і чотири рази більше від того, що вже анонсовано), то є шанс завершити війну цього року.
Для нас це критично важливо, і росіяни, на жаль, теж це розуміють. Тому тепер вони абсолютно свідомо робитимуть ставку на затягування конфлікту. Вони розуміють, що швидка перемога їм вже не світить, і бачать свій шанс на перемогу у затяжній війні на виснаження ресурсу. Тому тепер РФ пропрацьовує сценарій дво-трирічної війни. Бо тоді час дійсно почне працювати на них і через перезапуск оборонпрому, і через таке явище, як втома Заходу від війни в Україні. І не дай боже дотягнути її до американських виборів, коли зʼявляється шанс на переобрання Трампа (бо росіяни якраз дуже на це сподіваються, це одна з реперних точок, до якої вони планують дотягнути). Але Трамп якщо і прийде, то лише у кінці 2024 року, а що буде з американським оборонним бюджетом на 2024 рік ми не знаємо, в нас є гарантії лише на 2023 рік. Тому наскільки ми зацікавлені швидше перемогти, рівно настільки росіяни зацікавлені у затягуванні війни. А далі побачимо, в кого краще вийде.
Якщо у Росії почнуться програші, чи може це запустити певні процеси усередині РФ?
Оскікльки сама по собі війна не стала активно непопулярною (але вона не є і популярною, це не 2014 рік із Кримом), це не може викликати антивоєнний рух. На цю війну йдуть похмуро, невесело, але приймають 100 грамів для хоробрості і йдуть. Повторюся, наш розрахунок на те, що певна кількість цинкових трун щось зрушить, не спрацював. Тож тепер тригером, який може бодай щось у РФ зрушити, можуть бути болючі військові поразки. Це вже не механізм афганської чи чеченської війн, які були програні значною мірою тому, що суспільство втомилося отримувати "цинки". Тут уже діє механізм кримської чи російсько-японської війн, коли явна поразка на фронті запускає запитання про те, що пішло не так і чому Росією погано керують.
Відповідно, і процеси всередині Росії будуть визначатися тим, як розиваються події на фронті.
Умовно кажучи, захід до Криму буде таким процесом?
Так, це буде тригером, який може призвести до серйозних наслідків. Не так до масового повстання, як до перевороту у Кремлі.
Але не до розпаду Росії?
Розпад Росії у будь-якому випадку буде не початком процесу. Він може статися, але тільки після періоду боротьби за владу. Спершу у всій Росії, а от уже в процесі цього може виявитися багато незадоволених тим, що не відхопили собі владу у всій РФ, і натомість братиме до своїх рук владу у якомусь з її шматків. Певна підготовка до цього вже триває. Я не хотів би переоцінювати ці процеси, бо в нас було багато надмірного оптимізму з цього приводу, який я не поділяю. Але такі моменти є – зокрема, вже два національних батальйони з Туви та Татарстану відмовилися воювати і повернулися додому. Обидва влаштували бунт, і їх не те що кувалдами не побили, а просто мовчки повернули додому. Те, що у Дагестані навіть не стали проводити мобілізації - з тієї ж серії, адже це була єдина республіка, де почався потужний процес супротиву. Тож на національних околицях дві звивини вже почали потроху ворушитися.
Інша ознака майбутньої великої смути – це марш-парад приватних військових кампаній. Тобто усі, хто мають серйозний матеріальний ресурс, наразі створюють свої ПВК. І абсолютно очевидно, що це роблять не для війни в Україні, а для майбутньої війни за Росію після Путіна. Тобто у Росії до смути потихеньку готуються, але вона, на жаль, не почнеться, допоки ми не розібʼємо їх тут. Послідовність саме така, а не зворотня, як би нам цього не хотілося.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
