При цьому кожен з реставраторів – президент республіки, який бачить себе мало не монархом, при цьому кожен – легітиміст, який готовий порушувати закон, як тільки виникає явна чи придумана загроза його владі, при цьому генерали грають важливу роль у функціонуванні режимів, але кожен з реставраторів намагається тримати їх під контролем, при цьому кожен, нехай і витає в хмарах власної величі, ніколи не забуває про власні інтереси та інтереси свого оточення, при цьому кожен не сприймає на дух вільну пресу і суспільство, при цьому …
Власне, можна відшукати ще дуже багато спільного, як можна відшукати і відмінності – зрештою, Ердоган професійний політик, який боровся за владу, а Путін – професійний чекіст і чинуша, якого привели до влади. Але обидва правлять занадто довго для того, щоб ці відмінності вже стерлися. І коли дві такі людини – і два таких режими – виявляються пліч-о-пліч в третій країні, вони не можуть не конфліктувати. Нехай навіть і опосередковано.
Інша справа, що Ердоган не може зрозуміти – чи робить вигляд, що не може зрозуміти – чого хоче Путін. У Ердогана дійсно є реальний інтерес в Сирії. Можна нагадати про те, що Сирія сусідня з Туреччиною країна і нестабільність в ній досить серйозно позначається на стабільності в самій Туреччині – одні мільйони біженців чого варті! Можна нагадати про те, що для Ердогана є резон у встановленні власного контролю над Сирією, тому що це перетворило б Туреччину в найважливішого гравця всього Близького Сходу. Але найголовніше це, звичайно – курдське питання.
Тому що ні Ердоган, ні Турецька держава в цілому просто не в змозі вирішити курдське питання. І будь-яка автономізація, будь-яка фактична державність курдів в будь-якій із сусідніх країн для Ердогана – пролог до розпаду Туреччини. І якщо запитати Ердогана, що він робить в Сирії, то він впевнено відповість, що рятує Туреччину.
А що робить Путін? Рятує Асада? Хоче нову базу? Навіщо? Чи так уже це важливо для Росії?
Але Путін насправді точно знає, чого він хоче. Він хоче генерувати нестабільність. Тому що "велика Росія", конкурент США, ось весь цей міф може існувати тільки в умовах крайньої нестабільності в світі. Тому всюди, де можна нестабільність влаштувати, Путін її влаштовує, тим більше, що це цілком узгоджується з його логікою спецоперацій. І нинішня криза в Ідлібі теж на руку Путіну.
Так, Ердоган може в результаті вибити урядові війська з Ідліб і завдати серйозного удару по позиціях сирійської диктатора, але як засіб тиску на Європу турецький президент вже скористався біженцями. А біженці – це інструмент для дестабілізації ЄС, це посилення близьких до Кремля популістів в провідних країнах Європи, це нові конфлікти на континенті, це зниження європейського інтересу до пострадянського простору. І чим інтенсивнішою буде ескалація в Сирії, тим більша ймовірність такого результату подій. Це Ердогану потрібна стабільна Сирія, розділена на зони впливу. А Путін якраз зацікавлений у війні – не в перемозі на війні, а у війні як такій. І тут його тактика в Сирії не сильно відрізняється від тактики в Україні.
Коли Трамп питає Ердогана про те, які інтереси Путін переслідує в Сирії, а Ердоган відповідає американському колезі, що не може зрозуміти мотивів російського президента, це може відображати цивілізаційне нерозуміння завдань. І Трамп, і Ердоган мислять в логіці угоди, вони хочуть зрозуміти, про що конкретно можна домовитися з Путіним, які його інтереси в Сирії. А Путін мислить в логіці провокації і "багатоходовки". В результаті він досягне компромісу з Ердоганом – зрозуміло, що тимчасового, зрозуміло, що через якийсь час конфлікт відновиться знову.
Але ще до досягнення цього компромісу механізм дестабілізації в Європі буде знову активований. І зовсім неважливо, скільки літаків втратить армія Асада, Путін пошле йому ще. У 1967 році, під час Шестиденної війни була знищена практично вся авіація, поставлена Радянським Союзом дружнім арабським режимам. Що не завадило цим режимам вже через кілька років знову напасти на Ізраїль.
Тому що Кремль в останні роки існування СРСР точно таксамо був зацікавлений у загальній дестабілізації, а Радянський Союз як велика держава і конкурент Штатів міг існувати тільки за умови постійного генерування цієї дестабілізації всюди, від Африки до Латинської Америки, від Анголи і Намібії до Гренади і Нікарагуа .
А коли Радянський Союз зник, дестабілізація практично припинилася і якийсь Фукуяма навіть написав кумедну книжку про "кінець історії". А потім з’явилася путінська Росія і історія почалася знову.
Віталій Портніков, журналіст, для Букв
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред