Микола Маломуж

День Святого Миколая – це день усіх наших громадян і всього світу. Бо Миколай несе добро, подарунки. Він освячує на добрі справи. Він добрий, щирий і прекрасний. Особливо на нього чекають діти.
Я б побажав, щоб всі ми були в щасті, у великій любові, у великій консолідації – не воювали, а дружили, дивилися на нашу перспективу, об’єднавши всі наші ресурси – інтелектуальні, духовні, громадянські, людські. Це те, що дасть нам перспективу нового життя, а також перспективу нової країни – оновленої, великої і сильної, де б кожен себе почував щасливо і гармонійно.

На сьогоднішній день нереально, щоб цей союз став дуже глибоким військово-політичним, економічним або митним. Для цього передумов немає. Є чітке розмежування політичного, безпекового і стратегічного курсу Німеччини і Росії. І ці курси двох країн глибоко суперечать один одному.
До того ж, Німеччина є членом ЄС, і для того, щоб піти на союз із Росією, їй доведеться розірвати всі стосунки з європейцями, з НАТО, США. Вона на це не піде, бо це становитиме загрозу для самої ж Німеччини. Тому такого союзу не буде, але окремі проекти будуть існувати. Є спільні інтереси, проекти, вигідні і Німеччині, і Росії. Наприклад, «Північний потік-2». Він надзвичайно привабливий для Німеччини.

Ми не врахували дуже важливий чинник: не всі православні готові до такого об’єднання.
В 2003 році ми пропонували провести глибоку дискусію між представниками всіх трьох гілок православ’я, а перед тим створити умови для неї. Але такої дискусії проведено не було. Такий варіант з дискусією призвів би до порозуміння і консенсусу.
Але у нас все вийшло так, що відбувся Об’єднавчий собор, який не об’єднав представників УПЦ Московського патріархату. А віруючи МП теж є громадянами України, патріотами, більшість священиків так само є патріотами. Попередня дискусія дозволила б дійти консенсусу щодо об’єднання та відмежування від Москви. Але Москва тоді б не мала вибору і погодилася б, і після того був би отриманий Томос від Вселенського патріарха. На жаль, відбулося не так, а дуже жорстко і вийшло, що одні є патріотами, а інші – промосковські.
Усе це породжує ворожнечу, протистояння і розкол. Відтак ми постаємо перед загрозою конфліктів, включаючи фізичні конфлікти. Так було в 90-х роках, я був свідком тих процесів. Але тоді вийшли на діалог, складний діалог, але вийшли на нього. Але тоді не було таких протиріч. А сьогодні їх заклали. Я вважаю, штучно. Бо просто не пішли на глибоку роботу з всіма церквами, не створили умови для їх визначення.
Тож загроза протистояння є. Керівники держави пішли саме таким шляхом, я вважаю, також через вибори. Тому вони поспішали, тиснули, а не проводили толерантну й глибоку роботу з кожною церквою.
Тому тут можуть бути найбільш негативні наслідки: фізичні протистояння, захоплення храмів та навіть із використанням зброї.

США розуміють, що Росія сьогодні претендує на нову геополітичну перспективу. І саме російське ракетне озброєння середньої і меншої дальності, яке достає до Європи, Туреччини, України та інших країн, становить загрозу. Тож Сполучені Штати зараз намагаються зняти ці загрози, що походять з боку Росії. Америка прагне не допустити створення нових ракет середньої і меншої дальності. При цьому йдеться і про застосування ракет «Калібр», якими були завдані удари в Сирії. Йдеться і про ракети Росії, які становлять загрозу всій Європі, бо здатні дістатися аж, наприклад, до Лондона.
Тому, з одного боку, це робиться задля стримування Росії, яка становить загрозу Європі своїми ракетами середньої і малої дальності. З іншого боку, це намагання змусити Росію діяти в правових рамках щодо недопущення розгортання таких ракет. Адже Росія вже заявляла про нові розробки ракет, що є прямим порушенням «ракетної угоди».

Передусім хочу зазначити, що ядерний конфлікт – це загроза існуванню всього людства. Якщо якісь країни вдадуться до застосування ядерної зброї, то не буде нікого: ні американців, ні росіян, ні китайців, ні українців, ні інших народів. А така загроза сьогодні дійсно існує.
На міжнародних зустрічах у Вашингтоні, Великій Британії та Берліні, де збиралися 115 лідерів країн світу, і я там був присутній, питання недопущення глобальної ядерної війни розглядалося як основне. Задача формулювалася таким чином: як запобігти такому сценарію розвитку подій, і що його може спровокувати. Вказувалося на те, що військові дії в Сирії та Україні, а також дії Північної Кореї, Ірану та ІДІЛу можуть призвести до ядерного конфлікту і глобальної катастрофи – мовляв, саме в цих проблемах криються детонатори ядерного протистояння.
Наприклад, в Україні йде війне, також відбувається протистояння між Росією і НАТО на цьому фронті, а ми знаходимося якраз між ними.
Отже, загострення ситуації в Україні, Сирії, КНДР, на Середньому й Близькому Сході може запустити більш потужні воєнні дії. А в перспективі пряма конфронтація глобального воєнного характеру може призвести до того, що одна зі сторін може вдатися до використання ядерної зброї. А якщо це зробить одна сторона, то одразу ж аналогічно відповість і друга.
Проте хочу заспокоїти всіх: сьогодні активно відпрацьовуються механізми протидії. Так, у Вашингтоні на форумі 115 лідерів країн світу обговорювалися юридичні механізми і практичні програми, покликані не допустити ядерних ударів. І задіяні у цьому США, країни ЄС, Японія, Індія, Бразилія, а також Російська Федерація.

Не всі в Росії хотіли б потрапити до раю в такий спосіб – в результаті ядерної війни. І російська еліта, і бізнес, і російські громадяни не хочуть ядерної війни. Та й сам Путін насправді цього не хоче, але погрожувати нею він буде. Адже він знає, що єдине, чим він може тиснути на країни Євросоюзу та НАТО, а також США – це російська ядерна зброя.
Але водночас Путін прагне показати себе як миротворець, тобто що він не налаштований першим застувати ядерну зброю. Тому Путін запевняє, що росіяни – «мирні люди» і не будуть першими завдавати ядерного удару.
Тому слова Путіна, що пролунали на Валдаї, про те, що росіяни, як мученики, потраплять до раю, покликані підкреслити думку, що Росія – не агресор, а жертва і мученик. А агресором є Захід, США, що можуть першими використати ядерну зброю.
Більшою мірою це був меседж для російського народу, аби він не сумнівався, що Росія є мирною країною, яка виступає проти ядерної зброї, але, якщо американці вдадуться до ядерної зброї, росіяни будуть мучениками перед богом.

Свого час СБУ та розвідка рекомендували і Кравчуку, і Кучмі не віддавати весь ядерний арсенал України, а залишити частину тактичного ядерного потенціалу для того, щоб Україна мала засіб стримування. Тоді була така можливість.
Але вони вирішили інакше – і відбулася передача всього ядерного арсеналу України. У 2010-2011 роках Янукович передав останні елементи ядерних розробок – ядерні реактори, які були в Києві, Харкові і Севастополі та виробляли високозбагачений уран, і вони давали змогу протягом року створити три ядерні бомби. Це був би серйозний фактор стримування.
Сьогодні цей потенціал втрачений Україною. Нові розробки потребуватимуть чималих витрат – наукових, технологічних і фінансових. Для цього потрібно, як мінімум, два-три роки та декілька мільярдів доларів. Тому на сьогоднішній день виробництво ядерного озброєння в Україні є нереальним.

Вже пройшло більше 20 днів воєнного стану. За цей час жодних змін у обороноздатності країни не відбулося. Та й не могло відбутися.
Адже основні позиції в цьому плані мали бути відпрацьовані ще в момент початку бойових дій на Донбасі: тоді Збройні сили мали бути приведені у бойову готовність, тоді мало бути розпочате формування нових видів і родів збройних сил (сил спеціального призначення, швидкого реагування, ракетних і протиракетних сил), тоді мало розпочатися забезпечення армії новітніми видами озброєння – танками ( тими ж танками «Оплот»), БТРами, БМП, новими системами протитанкової оборони «Скіф», «Корсар» тощо. Тобто з моменту початку бойових дій ЗСУ слід було вивести на якісно новий рівень.
І зараз в Україні цей процес просувається складно, хоча поступово йде. Але саме за ці 30 днів нічого не відбудеться, не варто і сподіватися.
Хіба що – в областях, де був введений воєнний стан, відбулося обмеження прав і свобод громадян, а також були застосовані певні обмеження для бізнесу.
Крім того, запровадження воєнного стану стало потужним фактором, який почав стримувати наших інвесторів. У Британії я чув безпосередньо від наших інвесторів слова про те, що вони утримаються від відвідування України найближчим часом і від вкладання їхніх фінансових ресурсів, тому що просто не знають, яка ситуація далі складеться в Україні.
Також знаю напевне, що Посольство і Держдеп США розробили інструкцію для громадян Сполучених Штатів, які вирушають в Україну, щоб вони були готові до того, що тут можуть бути вибухи і диверсії, що їх тут можуть заарештувати і обшукати.
Тож в певному сенсі запровадження воєнного стану вже зіграло свою негативну роль.

Підстав для продовження воєнного стану в десяти областях України після 27 грудня немає. Навіть не дивлячись на те, що зараз відбувається концентрація російських військ на кордоні з Україною, від наших західних партнерів з Європи та НАТО відомо, що Росія не планує жодних активних дій та застосування цих сил, тому що в такому разі це б призвело до глобальної війни. В разі таких дій Росії НАТО розблокувало би свій нейтралітет.
Тому російський наступ зараз не реальний. Хоча Україна повинна готуватися і до такого сценарію.
А об’єктивних підстав для продовження ВС немає. Сьогодні достатньо сил і засобів, щоб здійснювати системні заходи по забезпеченню безпеки та оборони, які передбачені Конституцією і законом без введення воєнного стану.

Можу стверджувати, що події і в Іловайську, і в Дебальцевому, і в Маріуполі, і в Донецькому аеропорті були вагомими підставами для запровадження воєнного стану в Донецькій і Луганський областях.
А події у Керченській протоці не були аж настільки загрозливим фактором, що міг би слугувати причиною для введення воєнного стану. Просто треба було посилити безпеку і оборону Азовського та Чорного морів, а також підвищити рівень боєготовності тих сил, що перебувають на лінії розмежування. Цих заходів було б достатньо.
Але українська влада пішла іншим шляхом і запровадила воєнний стан. Переконаний, що влада, ухвалюючи таке рішення, переслідувала дещо інші цілі – політичні. А саме – це було пов’язано з виборами, поліпшенням іміджу президента.

Принципово – ні, не вплинуло. Але Кремль активно використовує факт запровадження воєнного стану в Україні в пропагандистських цілях для нагнітання ситуації, подаючи все так, наче це Україна займає агресивну позицію.
Все це, в першу чергу, спрямовано для внутрішнього вжитку в Росії – їй треба, аби саме так думали росіяни. Хоча чомусь Кремль забуває, що саме він був ініціатором конфлікту, саме він розпочав бойові дії і саме він захопив частину української території.
Крім того, Росія через свої ЗМІ у Європі намагається нав’язати європейцям думку, що, діючи таким чином в Керченській протоці, вона захищала свою територію. Хоча всі знають, що Крим є українською територією. Але Росія перевертає все навпаки і звинувачує Україну в підготовці до війни. Такі ідеї Росія намагатиметься нав’язати і росіянам, і західному співтовариству.

І США, і країни Євросоюзу, і Японія, і навіть далека Австралія висловилися на підтримку України в ситуації, що склалася в Керченській протоці.
Але всі ці країни, а особливо їхні керівники спецслужб, запитують, наскільки Україна була готова до таких подій, і чи можна було їх упередити. Вони виходять із того, що, знаючи позиції Росії, ми могли б відпрацювати такі регламенти, які б не призвели до конфлікту – обстрілу наших суден та захоплення моряків у полон.
Тому, з одного боку, на Заході підтримують Україну в міжнародно-правовому аспекті та вказують на неприпустимість захоплення суден і моряків, з іншого – нам вказують на те, що частина провини лежить на українському керівництві, яке передбачало такий сценарій, але не упередило захоплення кораблів та моряків.
Тож низка політиків США, Великобританії, Німеччини та Франції вказують на наявний в цій ситуації політичний аспект, тобто вони розуміють, що Порошенко намагався ввести воєнний стан у тому числі для того, щоб перенести президентські вибори або взагалі їх скасувати. І ці країни зайняли чітку позицію: все, що стосується безпеки – це наша зона відповідальності, але обмеження політичних прав та скасування виборів вони вважають недоцільним. Тому й знайшли половинчасте рішення – ввели воєнний стан у десятьох областях, а вибори не перенесли.

Ймовірність імпічменту Трампа на сьогоднішній день невисока. Тому що основні позиції, за якими він підозрювався, зараз уже опрацьовані. Я спілкувався і з представниками Республіканської партії, і з представниками Демократичної партії, також я вже тривалий період знайомий із Мюллером, тож знаю точно, що зараз триває процесуальне опрацювання, і йдеться про те, що це адвокати порушили закон, а Трамп до цього безпосереднього відношення не мав. Тому на даний момент немає прямих свідчень того, що саме Трамп ініціював всі ці заходи, пов’язані з переговорами з росіянами, та того, що вони допомагали йому перемогти на виборах. Тож ймовірність імпічменту дуже невелика.
Але якщо припустити, що імпічмент станеться, то це буде погано для України. Адже це означатиме кризу в Сполучених Штатах, кризу у наших відносинах із Вашингтоном, кризу в підтримці України Сполученими Штатами в безпековому форматі, в допомозі у процесі врегулювання ситуації на сході України. Бо в такій ситуації у самих США буде розбалансована політична система. Певною мірою неактуальними стануть питання не те що України, але й глобальної безпеки, бо Штати переживатимуть свою внутрішню політичну кризу.
Тому я вважаю, що імпічмент не є реальним, а якби він і стався, він би не був на користь України.

На сьогоднішній день задля недопущення глобальної конфронтації та війни переговори між Путіним і Трампом є доцільними. У цій ситуації не відпрацьовувалася б змова, а переговори слугували б фактором стримування.
Знаючи персонально Трампа і Путіна, навіть не сумніваюсь, що кожен із них буде відстоювати свої інтереси. Трамп особливо активно це робитиме. Тому жодної здачі інтересів США і союзників Штатів по НАТО не буде. Трамп буде нав’язувати свою позицію Путіну. Адже він – дуже жорсткий гравець. Він, зокрема, довів це в ситуації з Північною Кореєю, із Кім Чен Ином. Йому вдалося поставити на місце північнокорейського лідера.
Тому в даній ситуації ці переговори були б доцільні не тільки в плані відстоювання американських інтересів, але й інтересів України. Наприклад, це б могло допомогти в процесі звільнення українських моряків із російського полону, звільнення наших кораблів, а особливо при напрацюванні спільних глобальних домовленостей, які б передбачали не тільки якийсь компроміс, а консолідацію зусиль США, Євросоюзу, Японії, Індії, Бразилії, в перспективі – і Китаю, аби в майбутньому вийти на спільну єдину позицію. Тоді б можна було висунути Путіну критичні вимоги і створити для нього критичні проблеми, від яких Росія вже сьогодні потерпає, а далі може потерпати ще більше. Це і фінансові, і економічні, і безпекові, і глобальні проблеми. Вони можуть змусити Путіна грати за правилами цивілізованого світу.
І такі рішення до відома Путіна повинен доводити потужний гравець, яким є Трамп. Тому в даному випадку переговори між Путіним і Трампом доцільні.
Але при цьому ми повинні слідкувати, щоб були також враховані інтереси України. Для цього разом із командою Трампа повинні грати і ми. Зараз із командою Трампа ми вже майже два роки ведемо переговори. Вперше ми з ним зустрілися у грудні 2016 року відносно того, щоб консолідувати американські, європейські сили, а також сили інших країн задля винайдення нового формату регулювання – не мінського, а який би об’єднав не тільки зусилля країн «Великої двадцяти», а й більшої кількості країн світу, задля вирішення глобальних проблем, у розв’язанні яких зацікавлена кожна з цих держав, та задля розв’язання проблем в Україні за окремою дорожньою картою.
На жаль, сьогодні наш президент не веде велику глобальну переговорну діяльність і не дає світові цих інструментів. Ми виступаємо із проханнями, закликами, але це не працює.
Можу вам сказати прямо і напевно: вже всім – і американцям, і європейцям, і представникам багатьох інших країн – уже вся ця історія набридла. Їм потрібно пропонувати реальні проекти, в яких вони також будуть зацікавлені. І такий проект має передбачати недопущення світових катастроф, транснаціональних проблем. Ми маємо торкатися і проблем, які стосуються американців, китайців та інших, які турбують Росію – тільки тоді ми зможемо бути гравцем в переговорному процесу та зможемо вести на сильних позиціях переговори із Путіним, на наших правилах, з урахуванням наших інтересів, повернути Донбас, а пізніше – і Крим.
Зараз перспектива зустрічі та переговорів Порошенка і Путіна нульова. Але якби навіть така зустріч відбулася на полях якихось форумів чи самітів, вона би нічим не закінчилася. Тому що Путін розуміє, що в Україні вже розпочалися вибори. Порошенко вже своє відіграв та, по суті, не досягнув якихось особливих успіхів. Він не знайшов підтримки в багатьох країнах світу і не може нічого зробити на сході України, тому й рахуватися з ним Путін не буде. За таких умов я вважаю недоцільним для Порошенка зустрічатися з Путіним.

Поки що я би не відмовлявся від мінських переговорів, бо цей формат перемовин певною мірою є стримуючим фактором. Хоч якимсь…
Хоча від самого початку всі – військовослужбовці, дипломати, політики – рекомендували вийти на більш широкий формат переговорів, наприклад, на рівень «Великої сімки» або «Великої двадцятки». Але так не сталося. Вдалося вийти лише на Мінськ.
До виборів президента України цей формат мусить залишатися, просто тому, що іншого поки що немає. Максимум, який можна отримати від «Мінська»: обмін полоненими. Якщо вдасться звільнити хоча б декілька наших військовополонених, громадян України, це вже буде успіхом.
На щось більше до виборів ми не можемо розраховувати. Тобто зупинити війну «Мінськ» не спроможний. Через цю низьку ефективність мінського процесу чимало переговірників вийшли з контактної групи.

І в Росії, і в Україні це потужні фінансово-економічні групи, які контролюють енергетичні сектори (газ, нафтопродукти, вугілля), виробництво металу, а також багатьох інших товарів. Це спільні проекти, які часто діють в інтересах олігархів України і Росії. Найголовніше, що сьогоднішні керівники держави або їх близьке оточення долучаються до цього бізнесу.
Виходить, що з одного боку, ми маємо агресію Росії і повинні з нею воювати, а з іншого – ми ведемо велику торгівлю з агресором, і наживаються на ній наші олігархи, а Росія отримує від такого бізнесу прибутки, які йдуть в тому числі на збройні сили Російської Федерації. Це абсурдна ситуація. Але з обох боків великий бізнес зацікавлений у війні.
Ще одна важлива тема – заробляння на зброї. Адже зараз йдуть величезні замовлення на зброю. Також зберігається воєнний збір. Тобто зараз величезні кошти йдуть на оборону і безпеку. А це також і величезний «тіньовий сектор». Ми уже маємо кримінальні справи проти Міноборони (по різних темах), бронетанкових заводів, щодо фінансових зловживань на різних поставках, ремонтах…
Величезні прибутки йдуть за рахунок хабарів: 30%, а за деякими програмами – 50%. Це стосується саме оборонної сфери. І це коли йде війна!
Тож усі ці особи, які очолюють енергетичні, безпекові, оборонні підприємства або контролюють позиції державних структур, наживаються на війни. І це відбувається і з боку РФ, і з боку України.

В першу чергу, я би розпочав процес стабілізації ситуації в цілому на світовому рівні, а в цьому контексті – і в Україні. Ми зараз напрацьовуємо відповідний план. В цій складній обстановці єдиним реальним шляхом для розв’язання наших проблем по Донбасу і Криму є залучення потужних гравців, які мають надзвичайний вплив у світі в безпековому, економічному та фінансовому плані та являються нашими партнерами. Маючи партнерські відносини із керівництвом США, практично з усіма країнами Європейського союзу, Японії, Бразилії та Китаю, можемо винести на порядок денний напрацювання нової угоди (типу Хельсінкських угод) щодо врегулювання світових проблем, і в тому числі наших.
Чому я саме так ставлю питання? Тому що, тільки виходячи з загальних безпекових, економічних, фінансових, енергетичних проблем та питання виживання людства, ми зможемо разом із іншими країнами закривати теми України, Сирії, «Ісламської держави», міжнародного тероризму тощо. Тоді буде реальна зацікавленість, реальний механізм.
Більше того, коли ми збиралися в Вашингтоні, Лондоні та Берліні, ми вже на таку програму вийшли.
Єдине, на що звертається увага – перехід до іншого формату, до програми з повернення Донбасу, а пізніше і Криму, можливий вже тоді, коли у нас з’явиться новий президент, з новими переговорними позиціями. Я би розпочав з консолідації сил на міжнародному рівні, а тоді би звернувся і до критичних для Росії проблем.
Можу стверджувати, що найближчим часом Росія буде готова відступати, з Донбасу, і пізніше з Криму – їй нема куди діватися. Тобто згодом ми займемося і поверненням Криму через, можливо, його введення в вільну економічну зону в міжнародному форматі (в першу чергу, західних країн, а тоді можливе і повернення до України).
Цей план уже підготовлений, міжнародною спільнотою підтверджений. Росія під впливом критичних проблем, за нашими попередніми даними, буде готова поступитися. І ми створюємо для цього подальші умови.
І я якраз є розробником таких великих програм не тільки для України, але й світу. Я нещодавно повернувся з Вашингтону – там ці плани прийняті як програмні дії. Всі гравці стверджують, що вони готові до таких дій, але вже в новому форматі. Вони побачили, що «Мінськ» не працює, тож треба змінювати формат. Вони вказують на те, що, на жаль, наш чинний президент не бажає змінювати формат, консолідувати сили, змінювати правила гри. Саме через те, що Україна прийняла таку концепцію, то й вони дотримуються саме мінського формату. А вже з новим президентом буде і новий формат врегулювання.

У найближчий період після відходу Путіна від влади його команда ще триматиметься. Наприклад, Шойгу, Медвєдєв тощо. Бо якщо в Росії стрімко підуть на розвінчання культу особи Путіна, то вище згадані особи підлягатимуть переслідуванню з боку нової влади.
Тому протягом трьох-п’яти років у Росії ще триватиме перехідний етап до приходу до влади нової демократичної команди. Не думаю, що без Путіна його команда зуміє довго протриматися на впливових посадах.
А от, коли прийде нова влада, відбудеться повне розвінчання культу особи Путіна. Постане навіть питання про засудження діяльності Путіна за роки його перебування при владі, а також про притягнення до кримінальної відповідальності тих осіб, які скоїли злочини і які ще будуть живі.
Тому перспективи канонізації Путіна немає. Справа часу – коли будуть показані його реальні діла, коли він буде відповідати за злочини, скоєні і проти інших народів, і проти росіян.

Поки що ми просто політично припиняємо дію цього договору. А хотілося б розуміти і перспективи.
Я б пішов іншим шляхом… Краще було б скасувати лише ті позиції даного договору, які є невигідними Україні.
В першу чергу, це б стосувалося самої назви договору – там недоцільне слово «дружба».
Ті положення, які є вигідними Україні, не варто було скасовувати. Тобто я говорю про часткову денонсацію. Свого часу ми готували цю угоду (президент України, наш МЗС тощо), і тоді ставилося питання про чітке визначення кордонів нашої держави, включаючи Крим. Саме тоді і ми, і Росія визнали, що Крим є частиною України. А якщо ми розриваємо цю угоду, РФ дуже активно і ефективно буде маніпулювати тим, що договір не діє, тому визначення кордонів, яке було закріплено цією угодою, відтепер не має юридичного статусу. Це дасть змогу Росії стверджувати, що Крим належить їй, що немає чітко визначених кордонів, немає жодного документу, який би свідчив про те, що Крим – український.
Крім того, можна очікувати, що Росія маніпулюватиме не тільки в питаннях Криму, але й Донецька, Луганська та інших регіонів. Вважаю, що такого не можна допускати. Зрозуміло, що Україна цього і не допустить, але підстави для юридичних маніпуляцій, в тому числі на міжнародному рівні, Росія тепер матиме, і це точно буде.
Тож, виходячи з політичної кон’юнктури, цього договору не можна було скасовувати повністю. Треба було скасувати невигідні для України положення. І напевне, ті положення, які закріплювали кордони, статус, українські території, повинні були залишитися, допоки не з’явився новий відповідний договір. А так, це певною мірою підриває юридичні позиції України.
Поки що ми просто політично припиняємо дію цього договору. А хотілося б розуміти і перспективи.
Я б пішов іншим шляхом… Краще було б скасувати лише ті позиції даного договору, які є невигідними Україні.
В першу чергу, це б стосувалося самої назви договору – там недоцільне слово «дружба».
Ті положення, які є вигідними Україні, не варто було скасовувати. Тобто я говорю про часткову денонсацію. Свого часу ми готували цю угоду (президент України, наш МЗС тощо), і тоді ставилося питання про чітке визначення кордонів нашої держави, включаючи Крим. Саме тоді і ми, і Росія визнали, що Крим є частиною України. А якщо ми розриваємо цю угоду, РФ дуже активно і ефективно буде маніпулювати тим, що договір не діє, тому визначення кордонів, яке було закріплено цією угодою, відтепер не має юридичного статусу. Це дасть змогу Росії стверджувати, що Крим належить їй, що немає чітко визначених кордонів, немає жодного документу, який би свідчив про те, що Крим – український.
Крім того, можна очікувати, що Росія маніпулюватиме не тільки в питаннях Криму, але й Донецька, Луганська та інших регіонів. Вважаю, що такого не можна допускати. Зрозуміло, що Україна цього і не допустить, але підстави для юридичних маніпуляцій, в тому числі на міжнародному рівні, Росія тепер матиме, і це точно буде.
Тож, виходячи з політичної кон’юнктури, цього договору не можна було скасовувати повністю. Треба було скасувати невигідні для України положення. І напевне, ті положення, які закріплювали кордони, статус, українські території, повинні були залишитися, допоки не з’явився новий відповідний договір. А так, це певною мірою підриває юридичні позиції України.

Я думаю, що і Леонід Данилович Кучма, і інші учасники переговорної групи вже давно побачили, що Мінські угоди не діють. Я розмовляв і з Кучмою, і з Марчуком, і з іншими учасниками переговорів, вони уже самі відзначили, які поступово знецінювалося значення Мінських угод та й переговорної групи. В першу чергу, це відбувалося, зрозуміло, через поведінку РФ. Після події із Захарченком вони знецінилися ще більше, після подій в Азовському морі – ще більше… Росія просто ігнорує «Мінськ». І ефективних засобів для виконання положень Мінських угод не існує. Навіть у питаннях обміну полоненими.
За таких обставин нинішні переговорники просто не можуть нічого заподіяти. Тож заміна Кучма на Марчука нічого не дасть. Тут все залежить від Росії і не залежить від мистецтва і вміння вести переговори того чи іншого політика.
Тож Леонід Данилович пішов не тільки у зв’язку з його віком. Я з ним спілкувався, і він говорив, що ще півтора-два роки тому він не бачив особливих перспектив у Мінську, тому він вже тоді був готовий залишити групу, якби була достойна заміна. Я так зрозумів, що цю роботу пропонували Кравчуку і Ющенку, але вони не погоджувалися. Тому дійшли до згоди, що це буде Євген Кирилович Марчук.

Від початку, коли тільки виникла проблема на Чорному і Азовському морях, ми повинні були укріпити свої позиції в акваторії морів, у першу чергу, за рахунок власних ресурсів. Коли Росія почала доглядати українські судна, ми точно так само мали діяти. Ми мали організувати і прикордонні, і цивільні судна, які так само, як рівноправні учасники в Азовському морі, контролювали б російські кораблі. Це було б адекватно.
А якби Росія вдалася до сили, тоді б ми поставили питання про порушення угоди 2003 року (хоча вона не зовсім нормальна, мушу визнати, бо прийнята на догоду Росії свого часу). З іншого боку, ми б тоді могли підключити дуже потужні міжнародні позиції. Бо тоді б були конкретні факти порушень режиму не тільки щодо України, але і щодо багатьох наших іноземних партнерів. Підключаючи іноземних партнерів, які здійснювали перевезення в цьому регіоні (європейські країни, Туреччина, арабські країни), постало б питання про те, що вже потрібен міжнародний контроль із урахуванням інтересів країн, які зацікавлені в економічній співпраці, торгівлі, зацікавлені в тому, щоб не було фінансових втрат (адже кожен простій суден тягне за собою величезні фінансові втрати). А далі можна було б задіяти міжнародні структури, включаючи ООН, структури ЄС, ОБСЄ.
Тобто в цій ситуації ми не повинні були втрачати ініціативу. Навпаки, ми мали її нарощувати. А ми натомість впустили ініціативу і в Чорному морі, і в Азовському. Допускалося обмеження пересування суден, контроль, а також розміщення нових військових кораблів і катерів РФ. А Україна на все це мовчала і мовчала. Поки не настала критична ситуація.
Тобто ми втратили ініціативу – це раз; не сперлися на міжнародних партнерів, які зацікавлені в економічній складовій – це два; не сперлися на політичну позицію нейтральних країн і не заручилися підтримкою ООН та ОБСЄ, які б моніторили ситуацію – це три. А, крім того, ми не потурбувалися про те, щоб заручитися підтримкою країн ЄС і НАТО, яка б передбачала розміщення їхніх контингентів у Чорному морі задля стримування Росії. Такий формат міг би ефективно спрацювати.
І після першого порушення, яке відбулося в акваторії Азовського моря, мало відбутися звернення до міжнародних судів щодо швидкого розв’язання цієї проблеми. Це могли бути позови сотень фірм – і українських, і іноземних. Це болюче б ударило по РФ, тим більше, враховуючи наявні санкції. Це був би ще один механізм впливу.
Плюс – мала бути організована надпотужна інформаційна кампанія по всьому світові, яка мала б спонукати лідерів усіх країн світу та міжнародні організації до активної підтримки України.
Було дуже важливо, щоб ці заходи відбулися від самого початку, аби не розширювалася зона агресії. А ми впустили ситуацію, і Росія почала домінувати. А тепер ми намагаємося якось нейтралізувати ситуацію. Але сьогодні вже все це буде робити надзвичайно складно.
З чим було пов’язане таке неадекватне реагування української сторони на дії Росії у морі? По-перше, це сталося через низький професійний рівень. По-друге, повинні проводитися розслідування – чи не робилося це навмисно, чи не було такого умислу.

Це провокаційний закид проти України. Він був запущений і з боку Росії, і з боку деяких політиків України. Усе це або стимулює провокаційні дії, або це є спробою діяти на упередження.
Не дивлячись на те, що відбувся обмін звинуваченнями у підготовці наступу, насправді цього не буде. Бо вже всі сценарії озвучені. Міжнародні організації показали, що вони готові до таких сценаріїв і виступають проти них.
Таких дій з боку України не допустить ні українське громадянське суспільство, ні наші міжнародні партнери.
А Росія сьогодні активно експлуатує цю тезу, щоб ще раз дискредитувати Україну.

Створити велику воєнно-морську базу в Бердянську у нас сьогодні надзвичайно мало шансів. Передусім тому, що у нас немає потужного воєнно-морського флоту, який би був здатний протидіяти таким загрозам. Нам, окрім Азовського, треба прикривати і Чорне море, і важливі чорноморські порти, і Одесу. Для цього потрібен потужний флот.
З іншого боку, потрібно створення потужної інфраструктури для такої бази, а це може тривати довго. Наприклад, коли Росія поставила питання про перенесення воєнної бази в Новоросійськ, вона будувала її роками.
Тому великої бази в України в Бердянську не буде. Там може бути база, яка б забезпечувала дислокацію наших прикордонних катерів і частково ВМС, і яка б, у першу чергу, охороняла б кордон, територіальні води України.
А в перспективі, коли ми врегулюємо ситуацію на сході, такі загрози не будуть виникати, бо ми чітко визначимо кордон з РФ. Тоді особливо й не потрібно буде і будувати воєнних баз. Наші сили тоді будуть співмірними і в акваторії Чорного, і в акваторії Азовського морів, і на суші. Тоді будівництво великої бази буде відпадати, тому що ми демілітаризуємо цю зону Азовського і Чорного морів. Але це вже буде під новим міжнародним форматом, і з новим керівництвом України, коли ми змусимо Росію грати за спільними міжнародними правилами. Це буде сильна позиція.
А якщо ми будемо намагатися щось будувати, не маючи навіть відповідних ресурсів для цього – технологічних і воєнно-морських, ми тільки витратимо величезні суми коштів. І все це може закінчитися нічим, як колись будівництво «Стіни».

Ми не можемо стверджувати, що це була провокація з нашого боку, тому що ми діяли в рамках міжнародного права. Але в певному сенсі справді підставили наших моряків, бо знали ситуацію в цьому регіоні, але все одно направили туди невеличкі катери річкового формату, чудово розуміючи, що Росія буде фізично перешкоджати їх проходженню, і що вона може застосувати зброю. Українська сторона знала, як Росія діятиме, бо Росія заявляла, що більше не пропустить через протоку жодного українського воєнного катера. Прохід цих кораблів мав бути забезпечений за відповідними регламентами.
Тож, не дивлячись на те, що з юридичної точки зору, ми діяли стовідсотково правомірно, але фактично ми підставили своїх моряків під удари ФСБ.
Цілком можливо, що міг бути і політичний інтерес у такій ситуації з боку влади, бо це стосувалося першої особи держави.

На сьогоднішній день відбувається позиційне протистояння НАТО і Росії в Чорному морі. Розміщуються новітні засоби в морі не тільки Туреччиною, Румунією і Болгарією, які постійно присутні там, але й Сполученими Штатами та Великобританією (йдеться про їхні великі есмінці). Це фактор стримування Росії і в її діях щодо України, і щодо НАТО. Буде позиційне стримування, періодичне заходження в Чорне море кораблів НАТО, в першу чергу, США, Великобританії, Франції тощо, а також кораблів Російської Федерації.
До моменту глобального врегулювання загроза протистояння і конфлікту на Чорному морі буде залишатися. Можу стверджувати, що загроза глобального конфлікту на сьогоднішній день відсутня. Але якщо розпочнеться війна на Чорному морі, вона може призвести до глобальної, а, можливо, і ядерної війни. Але варіанти компромісу можуть бути знайдені, так було в Сирії, Туреччині, Ізраїлі, де збивалися російські літаки, коли знаходили вихід із ситуації.
Тож нагнітання напруженої обстановки буде, розміщення і посилення кораблів НАТО – також, так само – і Росії, але, враховуючи сучасні можливості комунікації і контролю, думаю, що межу не перейдуть, бо вона призведе до катастрофи не тільки в Росії чи Україні, але в частині країн НАТО. Тому це буде стримуючий фактор.

Росія стягує сили і засоби на кордоні з Україною, в першу чергу, на західному кордоні, задля протидії Україні, якщо вона розпочне визволення Донецької і Луганської областей.
З іншого боку, більш глобальний формат – це створення потужних засобів стримування, як говорить Росія. Але насправді вони можуть бути використані і для наступу на країни НАТО: від Прибалтики аж до Чорного і Азовських морів, а також для дій на морі.
Можна говорити про те, що Росія готується до різних сценаріїв: локальних наступів, а також розміщення сил для протистояння країнам НАТО. Це також загрожує масштабними негативними наслідками у випадку глобального протистояння НАТО і РФ, а також дій на території України.
Тож сьогодні існує потенційна загроза протистояння. Але загроза глобальних наступів поки що відсутня. Бо якщо Росія розпочне такі наступи, це призведе до серйозних змін позицій країн ЄС щодо свого нейтралітету. Вже зараз вони заявляють про готовність підключитися до підтримки України у випадку широкомасштабного наступу РФ. Навіть офіційно, я вже не кажу про неофіційний формат.
З іншого боку, українська сторона не повинна дати приводів для розгортання дій. Я про це кажу тому, що є велика спокуса розпочати широкомасштабні наступи на території, які контролюються бойовиками і Росією. Це послужить для Росії приводом, аби почати наступ на нашу територію.
Тому на даний момент ми повинні мати потужну модель системи безпеки і оборони на сході та в інших регіонах, але це фактор стримування Росії та нав’язування своїх правил під час переговорного процесу на глобальному рівні. Мусимо поставити критичні умови, що Росія і бойовики більше не можуть пройти на територію нашої держави, ми не дозволимо за підтримки союзників. З іншого боку, ми готові до переговорних процесів, які призведуть до вирішення проблеми Донбасу, а пізніше – і Криму. В першу чергу, це стосується Донбасу, тому що там ідуть активні, хоча і локальні бойові дії.
Тож, так ми маємо свій контингент, Росія – свій, але кінцевий формат – це мирний переговорний процес, який змусить Росію забратися зі сходу України.

За цей рік ми не маємо особливих перемог. Є лише окремі успіхи – ми справді десь по одному, десь по два кілометри відвоювали у «сірій зоні». Але це локальні успіхи, які не вирішують питання визволення цих територій.
На лінії розмежування розташована наша тактична зброя, а вона не є показовою. І наші військовослужбовці кажуть, що їм це стояння вже давно набридло, вже час вирішувати проблему якимсь способом – або військовим, або мирним. Звісно, їм би хотілося, щоб це відбулося мирним способом. Ніхто не хоче війни, а тим більше жертв.
Отже, системних змін за 2018 рік немає. Були часткові якісні зміни в озброєнні. Але це локальні успіхи. Тому що наші командири батальйонів і бригад вказують на те, що особливого переозброєння не відбулося. Ті одиниці, які ми бачили на виставках і парадах, мають надзвичайно обмежене застосування. Наприклад, танки «Оплот» – їх одиниці, а це той новітній танк, який міг би забезпечити оборону всіх наших кордонів та лінію розмежування. Те саме стосується «Корсарів» або «Джавелінів» – вони повинні бути на кожному напрямку і забезпечувати протитанковий, протибатарейних захист, а також захист проти БТРів і БМП противника. Вони повинні бути, але їх нема.
Лише локально – окремі сектори чи частини СЗУ отримали новітню зброю, а інші воюють, як і раніше. А в тактиці і стратегії взагалі нічого не змінилося.

Ми маємо перспективу врегулювання ситуації на сході країни протягом наступного року та вихід на мирний процес, якщо зміниться керівництво країни. Тому 2019 рік може стати роком кардинальних змін в плані миру, стабілізації, повернення людей в Донецьку та Луганську області та відбудови Донбасу. Пізніше – і повернення Криму.
Другий сценарій ми матимемо, якщо при владі залишаться ті ж люди, що є, або до влади прийдуть сили, що зацікавлені у продовженні конфлікту (це сили, що орієнтовані на Росію або на кланові інтереси). В такому разі конфлікт залишиться. Він буде залишатися засобом дестабілізації ситуації в Україні для РФ, а також засобом для виконання своїх програм та бізнес-проектів представниками влади, які представляють потужні фінансово-економічні групи України або вже діючі сьогодні, або ті, які мають такий самий формат підтримки кланами, що контролюють різні сектори економіки, безпеки, оборони. У випадку такого сценарію конфлікт законсервується на дестки років, як у Південній Осетії та Абхазії.

В першу чергу, ми не виробили спільну стратегію, яка б забезпечила нам ефективну модель безпеки і оборони. Вона складається з комплексу діяльності стратегічної розвідки, військової, прикордонної розвідки, діяльності прикордонних військ, Збройних сил України, Служби безпеки, Нацгвардії. Така модель забезпечила б надзвичайно ефективні дії щодо отримання інформації про задуми щодо України (наприклад, що РФ планує щодо України на рівні її президента чи ради безпеки). Тоді б ми могли упередити провокації на сході, в Азові, демарші на міжнародному рівні, бо ми б глибоко володіли інформацією і упереджували негативні сценарії політичними і дипломатичними інструментами. Але таку модель ми не побудували. Тому що просто немає таких керівників, які б об’єднали ці сили. Це системний прорахунок, який не дозволяє нам ефективно захищати свою країну і встановити мир.
Друге – секторальні прорахунки. Зокрема, ми не змогли упередити дії РФ в Азовському регіоні, у підсумку маємо сьогодні проблеми з тими ж моряками. Те саме стосується сходу та інших епізодів. Ми маємо модель, яка не може забезпечити повний контроль над кордоном, тому постійно відбуваються нові обстріли, нові поранені, нові жертви. Тобто ми з нашими партнерами так і не випрацювали таку модель, щоб вогонь повністю припинився. Як це зробити? Та створити міжнародні групи, які б контролювали повністю кордон з одного та іншого боку, встановити повністю електронний контроль, щоб наші колеги з Європи та США могли б контролювати кожну огневу точку та ідентифікувати кожного порушника «режиму тиші».
Те саме стосується проведення переозброєння, забезпечення збройних сил новітньою технікою, яка б знецінювала будь-яку систему вогню противника. А ми маємо такі можливості!
Тобто є ціла низка стратегічних прорахунків і купу тактичних, які сьогодні не дають можливості вийти на ефективний процес миру та упередити жертви протягом кожного бойового дня.

Росія, не отримавши переваг на фронті та Азовському морі, вона сподівається на зміну політичних еліт в Україні. Така сьогодні стратегія РФ, вона не передбачає нових наступальних операцій, але передбачає введення в керівництво України тих сил і осіб, які б відстоювали проросійську позицію, відійшли від європейського та євроатлантичного вектору і вийшли на проросійський напрямок. Це сьогодні для Росії основне – підтримувати ті українські політичні сили, які займуть після виборів лояльну до РФ позицію.
Саме в разі перемоги таких сил, можливо, і відбудеться проект «Новоросія», хоча і в дещо іншому вигляді. Ці відбуватиметься шляхом втягування України в різні проекти Росії, які, по суті, призведуть до створення цієї «Новоросії». Йдеться про економічні, політичні й безпекові проекти. Тобто цей проект може бути досягнутий іншими інструментами. Можливо, це і не буде називатися «Новоросією», але буде якийсь новий умовний союз України і Росії.
Але, як правило, Росія готується до різних сценаріїв, починаючи від найбільш радикальних (військові операції), локальні завоювання регіонів чи напрямків, до економічних та політичних, які дозволяють вирішити проблему комплексно. Тобто якщо Росія опанує Україну економічно і політично, їй не потрібно буде війна, вона і так досягне своєї мети.

Найбільший провал російських спецслужб та російського політичного керівництва – це провал їхніх планів щодо України. Вони розраховували, що захопити всю Україну буде так само легко, як це було з Кримом. Це глобальний провал. Адже всі перші помічники і радники Путіна – це представники спецслужб, але вони, вибудовуючи цей план, не розрахували, що це не вдасться зробити так просто.
Історія зі Скрипалями – це примітивний провал. Представники ГРУ Генштабу РФ діяли за старою методикою, не врахували новітні методи роботи спецслужб Великобританії та інших країн світу, відповідно, вони не розраховували, що їхні дії будуть так легко викриті. Тож це черговий, але не глобальний провал російських спецслужб, який має політичні наслідки для Росії.
І тут ще один момент – прорахунок політичного керівництва Росії, адже все це відбулося в період підготовки і проведення президентських виборів у Росії. Це був потужний міжнародний удар. У підсумку саме проведення операції нанесло великі втрати Росії – не тільки іміджеві втрати старого-нового президента РФ, але в цілому втрати для держави, бо вона отримала санкції, обмеження, видворення дипломатів, в тому числі і розвідників, які були під дипломатичним прикриттям у багатьох країнах світу.
Щодо Коробова. Ми не маємо точної інформації про самого Коробова. Але те, що вже два керівника ГРУ протягом двох років пішли з життя – це факт. Тож виникає питання про можливість його нейтралізації. Це цілком можливо, але стверджувати ми нічого не можемо – це лише наші здогадки. Там свої методи роботи. І люди, які допускають провал або є носіями дуже критичної інформації, дійсно, можуть «піти з життя».

Ми маємо виходити з того, що ми повертаємо Донбас як частину унітарної та незалежної держави. І жодні питання про автономію чи федералізацію не можуть виникати, бо Україна – єдина держава. Тож жодної можливості для Донбасу отримати автономію чи сподіватися на федеративний устрій немає.
Ми повернемо ці території, але вже оновлені, тобто вони вже будуть демілітаризовані. Крім того, Донбас буде майданчиком для залучення інвестицій в Україну. Тобто інвестиції мають піти в Донбас і в інші сектори економіки нашої держави. На Донбасі, в першу чергу, потрібно буде відновити інфраструктуру, школи і дитсадки, побудувати нові фабрики і заводи або відновити старі, але на новітній якісній базі, без олігархів, без криміналу. Тобто це буде суттєвим оновленням цього регіону. І це оновлення відбудеться за рахунок тих людей, які там є, за рахунок тих людей, які повернуться на Донбас (1 мільйон 650 тисяч), і це люди з менталітетом нормальних цивілізованих країн. Ці люди готові відбудовувати Донбас, розвивати там свій бізнес, але вже на цивілізованих правилах, при новому керівництві України, відповідно до нових стандартів (економічних, соціальних, правових). Такі умови влаштують усіх, в тому числі тих луганчан і донеччан, які там проживають – ми достеменно знаємо оперативну інформацію.
Тому немає потреби в якихось особливих статусах чи автономії. Нормально жити за нормальними правилами, з нормальною економічною складовою, з новим розподілом повноважень між центром і регіонами (це дозволить жити нормально, але певною мірою автономно, люди на місцевому рівні самі визначатимуть свою долю в усіх областях унітарної держави) – це влаштує всіх. Це ключ до вирішення всіх проблем і на Донбасі, і в усіх інших регіонах. Мають бути створені умови для рівноправного розвитку всіх націй, всіх систем, бізнесів, але на спільних справедливих правилах.
А почнемо гратися в автономії і федералізацію або якісь округи – це неминуче призведе до конфронтації, нових тенденцій автономізації і до розвалу країни.

Визнання СБУ того факту, що це були її співробітники, було прогнозованим. Іншого варіанту просто не було. Два співробітники СБУ були чітко ідентифіковані росіянами. Тому українській стороні не було сенсу заперечувати, що вони є працівниками СБУ.
Також, очевидно, хотіли підкреслити відданість цих двох людей, стійкість та в такий спосіб підтримати їх.
Те, що працівники СБУ були присутні на кораблях, у цьому немає нічого дивного. Бо співробітники СБУ можуть знаходитися в будь-якій військовій частині, щоб обслуговувати (якщо пояснити на побутовому рівні) ці структури.
Хоча з оперативної точки зору, їх перебування на кораблях не мало особливого сенсу. Вони мало право, але навряд чи це було дуже доцільно – на невеличких кораблях чомусь знаходилися співробітники СБУ, що вони там робили, не дуже зрозуміло. Там повинні були бути бойові командири, які б виконували конкретні бойові завдання. СБУ виконує свої функції, виявляючи шпигунів, диверсантів по всьому спектру Воєнно-морських сил, ЗСУ і тому подібне. А проходити по акваторії моря на кораблі – навіщо? Аби контролювати своїх? Я не бачу в цьому доцільності.

Потенційно така загроза є. Але здійснення такого сценарію на сьогодні є просто нереальним.
Це, швидше, нагнітається ситуація на рівні керівників держави, аби створити ілюзію, що воєнний стан введений небезпідставно, щоб наростити напруженість у суспільстві та консолідувати патріотичний електорат перед виборами.
Аби протистояти таким загрозам, ми повинні діяти спокійно, виважено, концентруючи кращі сили розвідки, Збройних сил, Нацгвардії та спеціальних підрозділів.
Кричати про це немає сенсу, бо це нічого не змінить. Влада тільки покращує собі імідж такими загрозами. Але не треба лякати людей, не треба створювати паніку. Тим більше, зараз у суспільстві вже таким закликам не довіряють, тому що сотні разів перші особи вже заявляли про загрозу наступу, нападу тощо, але цього не відбувалося. Не треба переоцінювати ситуацію і кликати біду на себе. Треба спокійно і глибоко працювати. А нагнітати обстановку криками про те, що хтось буде наступати, в угоду своїм політичним амбіціям, це, як на мене, морально недоцільно, а, може, і злочинно.

На даний момент є нереальною анексія Білорусі Росією. Керівництва Росії і Білорусі поки що знаходять консенсус, хоча між ними бувають протиріччя і дискусії. Але Білорусь дуже інтегрована в РФ економічно, технологічно, енергетично, а особливо безпеково – всі білоруські безпекові структури контролюються Росією. Тому захоплювати Білорусь просто нема потреби. Вона і так контролюється Росією.

Після зміну режиму в РФ він може стати в нагоді при економічній співпраці між Україною та оновленою Росією, тому руйнувати нічого не потрібно, раз міст вже збудований.
Головне – нам зараз треба врегулювати ситуацію в акваторії Чорного та Азовського морів. А в перспективі після зміни режиму в Росії буде поновлена економічна кооперація.

Немає жодних перспектив, що Закарпаття якимось чином піде до Угорщини. Так само і Румунія не буде ставити питань щодо Чернівців і Одеси. Але потенційно при дестабілізації ситуації такі процеси можуть виникнути. Наприклад, якщо буде складна ситуація всередині Україні, а ззовні виникне якийсь дуже потужний агресивний фактор, можна розглядати такий сценарій. Але на сьогоднішній день це нереально. Але ми повинні передбачати такий сценарій і не допускати особливий тиск на тих громадян, які проживають у цих регіонах. Треба вибудовувати нормальні цивілізовані відносини з усіма громадянами, які проживають на території України, але є угорцями, румунами або представниками інших національностей.
Тож на даний момент на Закарпатті не реальні такі самі дії, що й на Донбасі. Бо ні Угорщина, ні Румунія, ні Польща на війну проти України не підуть. Відповідно умов для того, щоб нацменшини зібралися і проголосували за відділення від України, також сьогодні немає.
З керівниками Угорщини, Румунії і Польщі ми колись говорили, і вони вказували на те, що, якщо розпочнеться внутрішня дестабілізація в Україні, станеться розвал країни, то можуть розглядатися сценарії відходу певних територій за ініціативи самих громадян. Я їм сказав, що цього не буде, тому що ми вже маємо можливості консолідації суспільства, а також жодних інших сценаріїв, окрім як сценарій формування та розвитку вільної і незалежної України, не буде. Ми маємо відстоювати власні інтереси і не допускати ніяких інших сценаріїв, які б розробляли щодо нас Росія, Угорщина чи інші країни.

Сьогодні розвал Російської Федерації нереальний. Є сили, які протистоять керівництву РФ. Наприклад, Кавказький регіон, Чечня становить загруз, навіть Казань активно піднімається. Але, не дивлячись на все це, немає підстав говорити про розвал Росії протягом найближчих років.
Але згодом, після зміни Путіна, після зміни політичних еліт у Росії можуть початися відцентрові процеси. Але це можливо через 5-10 років. Але такий сценарій може призвести до негативних наслідків, зокрема, може розпочатися потужний міжрегіональний та міжнаціональний конфлікт, що призведе до системних змін у Росії.
Та на даний момент таких передумов немає. Я думаю, що цей режим буде триматися ще п’ять-сім років і тримати повністю ситуацію під контролем.

Висновки щодо негативних наслідків санкцій, запроваджених проти Росії, є перебільшеними. Перебільшується і вразливість Росії.
Росія має великий природний потенціал, фінансові запаси. Вона має і ті ресурси, які сьогодні затребувані на світових ринках (нафта, газ, енергоресурси, електроенергія, атомні твели, титан, корисні копалини). Нехай Росія не має співпраці особливо з Європою, але вона має співпрацю з Китаєм, Індією, Південно-східною Азією, Бразилією, Африкою тощо. Тож Росія виживає, а роль санкцій перебільшена. Санкції не є критичними для Росії, бо вони обмежені.
Тож Росія буде і далі триматися. Основні свої ресурси вона направлятиме на безпеку і оборону, в першу чергу, на новітні види зброї п’ятого і шостого покоління, що вона і робить. Таким чином, вона буде продовжувати загрожувати багатьом країнам світу через можливість застосування такого виду озброєння.
Тому треба реально оцінювати свого противника. Критичні санкції Заходу можуть бути як передумова для переговорного процесу по загальним цивілізованим правилам. Слід згенерувати такий пакет санкцій, які будуть надзвичайно критичними для Росії і самого Путіна. Ці санкції будуть озвучені на міжнародних потужних форумах як фактор тиску на Росію, бо вони здатні будуть кардинально вплинути на стабільність Росії.
Отже, санкції, які є сьогодні, є неефективними, і перспективи сильного тиску на Росію та сподівання на те, що вона поступиться через це, немає. Але є інші санкції, що є стратегічними умовами для існування Росії – такі будуть дієвими. Але поки що дається «вікно можливостей» для Путіна, аби він сам пішов на домовленості і почав грати за цивілізованими правилами.