Олександр Доній

1) Потрібно усвідомити тезу, яку просував відомий чеський дисидент, драматург, а потім президент Вацлав Гавел, що політика не є брудною справою, вона забруднюється, якщо нею займаються люди з брудними руками, і є чистою, якщо нею займаються люди з чистими помислами. Я постійно кажу, що в українців проблеми не стільки з владою, а скільки внутрішні, і називаю чотири найбільші проблеми: заздрість, лінь, агресія, безкультур’я. Нам потрібно навчитися поборювати в собі ці вади. Якщо ми навчимося поборювати їх у собі, тоді ми зможемо зі свого середовища висувати ідейних і порядних людей у політику. Політику не можна віддавти на відкуп брехунам, зрадникам і златолюбцям. Вона повинна слугувати людям. Тож потірбно просувати в політику чесних і порядних людей. Така політика не буде відштовхувати. Але це значить, що не потрібно продавати свій голос за гречку, що не потрібно заздріти тим громадським активістам, які щось зробили, досягають певного успіху, що не потрібно голосувати за тих, хто має більше коштів, навчився добре говорити, але потім використовує владу, як механізм особистого збагачення. Тож потрібно ставити завдання не лише перед політиками, а й перед всіми нами, як перед виборцями та громадянами.    2) Хотів би Вам повідомити про нові фестивалі, які «Остання баррикада» напридумувала, але поки що, на жаль, відсутність будь-якого ймовірного фінансування унеможливлює проведення наших великих літературно-музичних акцій. Тож поки що проводимо маленькі (для душі).    Але життя не стоїть на місці, будемо сподіватися на краще. Зрештою, Україна була і в гірших умовах, так що в цьому плані будьмо оптимістами: буде Україна - буде українська культура, будуть і наші фестивалі.    Дякую всім за участь у чаті. Ваших запитань було так багато, що за дві години я встиг відповісти тільки на десяту частину. Сподіваюсь, що ті, хто поставив запитання, на які я не встиг відповісти, не образилися. Всі бажаючі зможуть це зробити у соцмережах, де я присутній і веду свої сторінки самостійно. До зустрічі!

Ні, не виникало. Я все життя присвятив спочатку борортьбі за незалежність України, а потім – розвитку української ідеї та культури. Мені багато що вдалося, і багато що я ще хотів би зробити для своєї нації.

В останні дні я дивився кілька фільмів фестивалю документального кіно щодо захисту прав людини «DocuDays UA», в одному з них – фільмі Буковського «Україна. Точка відліку» навіть брав участь як експерт. Вчора проглянув чеський важкий фільм «Катка», який знімався 15 років і являє собою спостереження за життям однієї наркозалежної дівчини, розкриває жахливу ситуацію з людьми, які потрапили в таку залежність. Також вчора подивився німецький фільм «Народ незлічений» про циганів та їхній голокост під час Другої світової війни, про що мало відомо. Під час цієї війни їх вижило менше 10%, і вони є найбільш постраждалим народом. Позавчора подивився німецький фільм «Ходорковський», хоча він і про російські реалії, але, на жаль, все дуже впізнавано для України: таке саме несамостійне судочинство, яке сліпо виконує будь-які антигуманні вказівки влади, такі самі історії збагачення скоробагатьків-олігархів, такі самі підлі і підступні дії у «великій політиці». Тож, на жаль, це може бути першим дзвоником про те, що може трапитися в Україні.    Щодо книжок. Мені доводиться багато читати книжок своїх приятелів. Зараз одночасно читаю близько десяти книжок. Кілька днів тому прочитав «Війна і ми» Сергія Пантюка. Це – сильний поет, радий, що він тепер розкрив себе й в прозі. Це книжка не стільки про війну, скільки про смерть.    Пару тижнів тому взяв участь у декламації дитячої книжки білоруського поета Андрія Хадановича «Таткові нотатки». Видавництво «Грані-Т» влаштувало читання перед дітьми, для цього запросили кількох відомих людей (літераторів, журналістів, громадьких діячів, зокрема мене), ми читали перед ними вірші. Здається, дітям сподобалося.    Тож я думаю, що не можна підібрати одну книжку чи фільм, який вразив. Людина має дбати про підвищення власного культурного рівня, а якісне кіно і книжки – це один із засобів для підтримки себе в інтелектуальному тонусі. Раджу всім читати якісні книги і дивитися якісне кіно.

Таких причин кілька: 1) зіркові хвороби у деяких політичних лідерів, 2) іноді просто дурість, 3) фінансове стимулювання з боку влади розколів і протиріч, 4) глибоко ешелонована наявність «кгбістської» та «сбушної» агентури. На жаль, люстрації «кгбішної» агентури в 1991 році не відбулося, тому вона досі працює, навіть посилила свої позиції. І це пояснює, чому люди можуть говорити начебто дуже правильні патріотичні речі, а в реальності лише сприяють розколу і внутрішньому протистоянню.    В той же час, попри ці чотири великих мінуси, є значною частина суспільства, яка об’єднує необхідність єднання для опозиції. Є частина ідейних поілтиків, які це розуміють, і своїм життям показують, що це можливо. І частина політичних лідерів зараз навіть із метою самозахисту переступає через свої зіркові хвороби.    Тож насправді єднання опозиції вже відбувається, утворений Комітет опору диктатурі, і це позитив. Тож вважаю необхідним говорити не про нездатність опозиції об’єднатися, а вітати це об’єднання і дбати про його посилення (яке, зокрема, могло відбутися шляхом кооптації не лише партійних діячів, а й тих, хто заслуговує на повагу внаслідок свої діяльності).

Києво-Могилянка стала феноменом в українській гуманітарній освіті. Окрім якісних знань, там ще заохочується здатність мислити самостійно, а також прищеплюється потяг до культури. Отже, вона стала інкубатором для нової української мислячої верстви (бо слово «інтелігенція» вже стало затертим і, на жаль, вже не відповідає своєму первинному змісту). Для нинішньої влади мислячі культурні й просунуті люди є небезпекою. Тому нинішня українофобська влада і бореться з Могилянкою, і буде боротися. Тож не майте жодних ілюзій з цього приводу.

Це небезпечна і шкідлива теза, яка запускається тими, хто не хоче, щоб у українців взагалі існувала окрема історія, окремі власні герої. Коли я вчився на історичному факультеті, у нас були заборонені українські історики (навіть Грушевський), викладання майже все було російською (і це в університеті Шевченка!), а лише за спробу влаштувати диспут по «білих плямах» української історії, мене виключали за «український буржуазний націоналізм». Це робили люди з приблизно Вашою постановкою питання: типу «для чого підіймати питання про українську мову, історію та героїв, коли і так все добре, коли існує єдина спільнота – радянський народ».    Так от хочу Вам сказати, що всі народи в Європі повинні бути рівноправними, і кожен повинен мати право на свою мову, історію, героїв. Ми ж не заперечуємо, що у поляків, румунів, угорців чи росіян є свої герої. А от українофоби-російські націоналісти заперечують право українців на те, щоб вони мали свою історію, істориків та героїв. Це нечесно. Українці – рівний народ серед інших європейських народів, а, значить, мають ті ж права, що й інші.

Євразійський союз – це одна із реінкарнацій Російської імперії. А вона завжди була спрямована на територіальне прирощення і поступову асиміляцію народів на тих землях, які були приєднані до Російської імперії. Тож іншого шляху, окрім асиміляції, ліквідації тих народів, які приєднаються до Російської імперії, не існує.

Історію пишуть переможці. Тому для того, щоб взагалі існував підручник з історії України через сто років, нинішню владу треба усунути. Тому що коли я вчився в школі, у нас взагалі не було підручника з історії України, бо для російських націоналістів (які прикривалися шатами комуністичних інтернаціоналістів) окрема історя України була неприйнятна і небезпечна. Нинішня влада, підігруючи російським націоналістам із Кремля, підштовхує Україну до самознищення і до того, що через сто років не буде жодних підручників з історії України.    Отже, боротьба з нинішнім режимом і його усунення є фактично самозбереженням для української історії, культури та держави. Тому чим швидше ця влада буде усунута, тим більше гарантій для існування окремої історії України. А, значить, у підручниках через сто років буде написано, що це був період, коли в Україні утвердився авторитарний бандократичний режим з українофобською ідеологією російського націоналізму.

Я неодноразово казав, що однією з ідеологій нинішньої влади є російський націоналізм. І ви самі можете спостерігати, як все більше звужується сфера вживання української мови в Україні. Для того, щоб розвивати російську мову і культуру, нинішня влада не бачить іншого шляху, крім утисків української мови. Це помітно і в медіа, і в освіті, і в культурі. А оскільки нинішня влада ще й відчуває себе васалом Кремля, то, зрозуміло, що вони в гуманітарній сфері (яка не приносить прибутків олігархам, а, відповідно, для них є мало цікавою) готові йти на будь-які поступки кремлівським яструбам, не усвідомлюючи, що для цих яструбів панування російської мови, культури і «русского мира» на землях колишнього СРСР є лише першими кроками по відновленню Російської імперії. Спочатку вони хочуть знищити національні мови по периметру Росії, а потім існування незалежних держав. А нинішня влада російських націоналістів в Україні їм у цьому просто підігрує.

Зрозуміло, що Тимошенко і Луценка ув’язнили з кількома цілями. 1) Це засіб залякування суспільства, щоб люди боялися займатися політикою і підтримувати політичну опозицію. 2) Тимошенко, крім того, ув’язнили як імовірного конкурента на виборах для Януковича.    Оскільки ці справи не мають нічого спільного з правосуддям і є суто політичними, то, зрозуміло, що й розв’язання може бути тільки політичним. Тобто для закінчення політичних репресій, цей бандократичний режим повинен бути змінений, і до влади має прийти чесніша і чистіша політична сила. А те, що Тимошенко й Луценко знайдуть собі місце в українському поілтикумі, у мене сумнівів немає.

Ще в школі я вирішив, що боротимуся за незалежність України і готував себе до виключення з університету, обшуків, тюрем (що в подальшому все й відбувалося). Тож я прийшов у політику у 80-х роках, коли політика була вірою й ідеєю. І я не просто не шкодую, а пишаюся, що причетний до виборювання незалежності Україні.    А через те, у що перетворилася політика нині, мені просто прикро. Прикро за державу і націю, бо нині політика – це не стілька віра й ідея, скільки бізнес й гроші.    Але я вважаю, що все залежить від нас, громадян. Ми маємо вчитися демократії, вчитися висувати в політику чесних і порядних людей. Вони є серед українського народу. Потрібно побороти в собі ген заздрості і навчитися висловлюватися позитивно про тих, хто того вартує, а не про тих, хто має гроші і купує про себе позитивні відгуки. Політика має бути не брудною справою, а справою порядних людей.

Вважаю, що будь-які вибори треба розводити в часі, бо якщо вибори накладаються, то легше вдаватися до маніпуляцій і фальсифікацій. Проведення виборів влітку – це полегшення для маніпуляцій, адже влітку в місті відсутні деякі сегменти населення (наприклад, студентство), та загалом падає здатність до громадської і політичної активності. Тобто вибори доцільніше проводити восени, але в інший термін, ніж вибори до ВР.    А хто переможе – залежить від нас, киян. Мені прикро за своє рідне місто, що воно обрало мером Черновецького. Хотілося б, щоб кияни підтвердили реноме Києва, як міста інтелектуальної культури. А Партія регіонів у мене не асоціюється з такими дефініціями.

Моє потрапляння до Верховної Ради, на жаль, не залежить ані від моїх здібностей, ані від позиції. Як людина незаможна, я не маю можливості самостійно балотуватися по мажоритарному округу, тому для цього потрібно або створювати громадський фонд, який би насичувався громадянами (а ми розуміємо, що населення у нас стало неплатоспроможним через обкрадання олігархічним кланом), або завдяки спільній підтримці від об’єднаної опозиції (Комітету опору диктатурі). Список, який формується політичними партіями, так само не залежить від моєї позиції. Тож для портрапляння в список, повинен бути більший тиск від громадськості, яка готова бачити тих чи інших діячів у партійних списках.    Нам всім потірбно вчитися боротися з власною заздрістю і навчитися позитивно відгукуватися про тих, хто вартує поваги в будь-якій сфері, в тому чсилі й в політиці. Інакше політика стане лише забавкою для багатих.    Тож безвідносно до моєї персони, якщо Ви знаєте конкретних політиків або діячів, яких варто бачити в наступній Верховній Раді, потрібно не соромитися про це говорити, що і буде додатковим громадським тиском на політичні партії. Тоді вони залучатимуть людей принципових і дієвих.    Щодо прогнозів. Я можу намалювати кілька варіантів розвитку подій – від позитивного до апокаліптичного. Але робитиму все від мене залежне, щоб справдився оптимістичний сценарій. Для цього необхідно дотримуватися алгоритму: один мажоритарний округ – один кандидат від патріотичної опозицї. Слід усвідомити, що різні, начебто опозиційні угруповання, які висуватимуть кандидатів, альтернативних об’єднаній опозиції, в реальності підіграватимуть існуючій владі. Приклад – вибори міського голови Обухова, коли переміг представник Партії регіонів із 40%, а два опозиційних кандидати в сумі набрали більше, але в зайвій конкуренції між собою допомогли виграти представнику влади.    Найбільше непокоїть, що навіть після виграшу опозиційних кандидатів, якщо не буде дотримано принципу підбору чесних та принципових людей, вся перемога може бути зведена на нівець. Коли команда Януковича усвідомить, що він програє прямі президентські вибори, то опозиційним депутатам можуть пропонуватися шалені гроші, наприклад, по 10-20 мільйонів доларів за перебігання до влади і створення конституційної більшості. Таким чином, за півмільярди-мільярд доларів теоретично може бути створена конституційна більшість, яка внесе зміни до Конституції, зробить вибори президента в парламенті і спочатку обере Януковича, а потім його сина, тобто дефакто зробить панування клану Януковича спадкоємним.    От для того, щоб такий апокаліптичний сценарій не відбувся (а він, на жаль, реалістичний), потрібно ретельно підходити до підбору кандидатів у депутати від опозиції і підбирати таких людей, які мають хребет, принципи, мужність не скорюватися ані перед погрозами, ані перед багатомільйонними спокусами. Тому для перемоги опозиції, потрібно вчитися просувати в політику чесних і порядних людей. Це непросто, але можливо.

Так, на жаль, довелося прикрити майже всі крупні фестивалі. А це не лише в Гуляйполі, але й у Харкові «Харківську барикаду», в Івано-Франківську Всеукраїнський фестиваль вертепів «Карпатія» та інші. Бо фінансували ці фестивалі не політичні структури (бо ми принципово не проводили ці заходи під партійними прапорами), а дружні бізнесові. А тепер бізнес заляканий, розтрощений, і всі фінансові ресурси в країні монополізуються кількома олігархічними угрупованнями. Тому поступово і на культуру лягає важка длань олігархів. Вони її теж хочуть або монополізувати, або знищити, особливо ту, яка їм досі не підпорядковується.

Я вже 23 роки займаюся громадсько-політичною діяльністю і років 15 мистецькою. Але чим би я не займався, ці дії спрямовані на розвиток української ідеї.    Культурну акцію «Остання барикада» не змішую з політичними, тому що культура має бути вищою за політику. Але ця акція є просуванням української сучасної культури. «Барикада» організувала 20 великих літературно-музичних фестивалів, кілька сотень літературних і музичних акцій. Ми випускали диски, книжки, атрибутику. Створили багато ноу-хау, власне ми першими поєднали літературу з музикою на великих фестивалях, що тепер є нормою майже для кожного українського фестивалю. Культурні акції мені цікавіше і придумувати, і організовувати.    Отже, якби в Україні була нормальна політична сила, якій би я міг довіритися, я б зосередив всю свою діяльність у культурній площині. Але наразі ситуація просто примушує займатися і політикою, і громадською діяльністю. Адже дуже вузький прошарок ідейних політиків і громадських діячів, кому б можна було довіряти в тому, що вони справді бажають блага Україні. Тому поки що доводиться займатися і культурою, і політикою.

Я вступав в Університет Шевченка з кількома цілями. По-перше, тому що любив історію, по-друге, тому що хотів вивчити українську мову, по-третє, тому що в Києві, за плітками, саме в Університеті Шевченка є залишки національного підпілля, яке бореться за незалежністьУкраїни. Коли я вступав в університет, на першому курсі викладання було російською мовою, за винятком двох професорів, чиї прізвища я з вдячністю згадую тепер. Крім того, вони були надзвичайно фахові люди. Це нині вже покійні професори Чмихов і Крижанівський.    Крім того, варто згадати з вдячністю весь викладацький склад історичного факультету, тому що у 1988 році мене намагалися виключити за «український буржуазний націоналізм», до речі, лише за спробу влаштувати диспут по «білих плямах» української історії, зокрема, чи був Голодомор 1932-33 років штучним. Тоді професура відмовилася ставилося мені «двійки» (як я вже потім, через кілька років, дізнався, які б мали бути формальним приводом для мого виключення). Так мені поставили «трійки», що позбавило мене стипендії. Але виключити мене не дозволив ні викладацький склад, а ще більше – мій курс. Весь курс (за виключенням трьох осіб) проголосував проти комуністичного парткому. А ще за моєю спиною мої однокурсники написали лист на мій захист і обійшли з ним майже всі київські газети. Жодна листа не надрукувала. Але це свідчило про спротив цілого курсу, а не одинака-студента.    Тож я вдячний і викладачам, і однокурсникам (деякі з них брали участь у нашій студентській організації, зокрема, у студентській революції «На граніті», наприклад, Едік Шевельов, Толя Момрик та Надія Гончаренко).    В той же час варто згадувати і стукачів-донощиків. Зокрема, коли була спроба мого виключення з університету, донощик Дмитро Вєдєнєєв з групи «Історія КПРС» написав на прохання порткому і КДБ пасквіль проти мене в багатотиражку «Київський університет». Цікаво, що після закінчення університу, він був допущений в архіви СБУ і став одним із найбільших спеціалістів з історії УПА. А нещодавно нинішня українофобська влада призначила його заступником директора Інституту національної пам’яті.    Тож пам’ятати треба всіх – і героїв, і зрадників.

Ще напередодні виборів до органів місцевого самоврядування я й публічно виступав, і підходив до багатьох лідерів опозиційних партій з пропагуванням тези, що по кожному мажоритарному округу повинен балотуватися лише один представник від патріотичної опозиції. На жаль, на той момент лідери політичних опозиційних партій не усвідомлювали всієї небезпеки від режиму і не мали розуміння необхідності боротьби з ним.    Тому зараз я дуже радий, що на цьому етапі лідери опозиційних партій усвідомили необхідність єднання і утворили спільний Комітет опору диктатурі, куди увійшли основні опозиційні патріотичні партії. І Комітет опору диктатурі чітко поставив за мету узгодити кандидатів від опозиції по мажоритарних округах якраз за алгоритмом: один округ – один кандидат від опозиції. Усвідомлення цього – це успіх для опозиційних сил.    З формальної точки зору, хоча я й позапартійна людина, але усіляко підтримую єднання опозиційних партій і створення Комітету опору диктатурі. Крім того, я намагаюся брати участь у майже всіх вуличних акціях протесту в Києві, незалежно від того, хто їх організовує. У деяких акціях беру участь як організатор, у деяких – як співорганізатор, а в деяких – як рядовий учасник. Отже, своїм прикладом намагаюся довести, що опозиції необхідно єднатися, і вона може єднатися.

1) Я неодноразово підкреслював, що нинішня влада створює бандократичний режим, а в якості ідеології використовує російський націоналізм. Але, звичайно, я розумію, що далеко не всі, хто причетний до державної машини, є або бандитами, або російськими націоналістами. Звісно, є, особливо на регіональному рівні, вдалі менеджери, які можуть гідно працювати і за іншої влади. Просто потрібно поставити їх у належні умови. Але, на жаль, наразі вони змушені підігравати існуючому антинародному режиму.    Щодо прізвищ, то, з Вашого дозволу, я би не називав їх, аби не зашкодити цим людям. Боюсь, що навіть похвала з моїх уст може призвести до негативної реакції з боку їхніх керівників.    2) Так, я вважаю, що добро повинно вміти себе захищати.    3) Ні, мені пощастило уникнути цієї хвороби. Очевидно, в першу чергу завдяки вихованню, наданому родиною.    4) Я категорично проти будь-якої дискримінації за расовою чи національною ознакою. Як історик, я знаю, що творцями української ідеї і борцями за незалежність були люди, які відчували себе українцями, а водночас могли бути абсолютно різного походження. Родини Антоновичів і Рильських були з поляків, так само Липинський. З росіян були Костомаров, Донцов, Хвильовий, Марко Вовчок тощо.    Головне – не кров і походження, а патріотизм і любов до української нації та України.    Тому випади проти будь-яких людей за расовою і національною ознакою є свідченням того, що люди не мають достатньо культурної або історичної освіти.    Хто був на концерті, присвяченому річниці Братів Гадюкіних, можуть пригадати, як їхню пісню виконував Мирослав Кувалда. А ті, хто старші за віком, пам’ятають Мирослава, коли він виступав у гурті «The Вйо». Співаючи українською мовою, Мирослав виконував місію популяризації української культури і є набагато більшим українцем, ніж багато хто з супер-пупер-етнічних українців, які заражені українофобією та російським націоналізмом. І те, що Мирослав має африканську кров, ані трохи не зменшує його відчуття українця.    Тож раджу всім усвідомити: українець – це людина, яка любить Україну і намагається допомагати їй, незалежно від того, скільки мілілітрів якої у неї крові.

Доброго дня! Дякую «Главреду» за майданчик для спілкування та всім, хто поставив запитання і напередодні чату, і сьогодні. Запитань багато, я вже розумію, що на всі не встигну відповісти. Намагатимусь відповідати в міру можливостей. А якщо на якісь запитання не встигну відповісти, Ви знаєте, що я активно присутній у соцмережах, тому можете поставити запитання там.    Я розумію, що Вас не задовольняє існуюча ситуація. В цьому наші погляди збігаються. Дякую за добрі слова.    Але щодо того, що Євро-2012 може бути останнім шансом для проведення Майдану, не можу погодитися. Якщо народ будь-якої країни не задоволений існуючою ситуацією в державі та владою, і у нього крадуть можливість змінити владу на виборах, то, безперечно, він має право на революцію. Але це не значить, що такі революцції обов’язково повинні бути прив’язані до якихось святкових заходів. А Євро-2012 – це футбольний і святковий захід. Тож більшість гостей, які приїдуть, і українців, які в ці дні будуть в чотирьох основних футбольних містах, це будуть люди, які хотітимуть свята, а не участі у мітингах і демонстраціях. Тому, думаю, не слід перекладати відповідальність на гостей з-за кордону. Потрібно не боятися самостійно брати участь у демонстраціях і мітингах. А для того, щоб вони були впливовими і дієвими, потрібно вчитися і самоорганізовуватися, тобто створювати дієві структури.    А потенціал у українців для проявів активної громадянської позиції, у тому числі на вулицях, безперечно, є. Це було доведено під час Помаранчевої революції. Це ми довели, коли виборювали незалежність України та під час голодування. Тож я вірю, що українці зможуть відстояти демократію, як свого часу вибороли незалежність.