Більше року від початку повномасштабного вторгнення країна-агресор Росія тримає у заручниках понад два десятки тисяч полонених, серед яких не лише військові, але й цивільні особи, при чому ця цифра щодня зростає.
Напередодні голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко під час виступу з нагоди Всесвітнього Дня свободи слова на майданчику Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку закликав звільнити журналіста УНІАН Дмитра Хилюка з російського полону.
Про долю Дмитра, якого росіяни викрали ще у березні 2022 року під час окупації Київщини, відомо небагато – за даними розслідування "Репортерів без кордонів", його до недавнього часу могли утримувати у СІЗО №2 у Новозибкові Брянської області, однак точне місцезнаходження українського журналіста Росія продовжує приховувати.
В інтервʼю Главреду шеф-редактор УНІАН Михайло Ганницький розповів, чому редакція тривалий час публічно не говорила про викрадення Дмитра Хилюка росіянами, чому Росія ігнорує звернення української влади про включення Дмитра до списків на обмін та як наразі живуть його батьки.
З відкритих джерел відомо, що Дмитро категорично відмовився виїжджати з Козаровичів. Чи зв’язувалися ви з Дмитром у перші дні вторгнення - що тоді відбувалося?
Ми особисто зустрілися з Дмитром на роботі, в редакції УНІАН на Хрещатику, у перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Протягом дня кілька разів перетиналися у редакції, і потім, коли я відʼїздив, він теж у цей час планував їхати з офісу. Ми прощалися, і я у нього запитав, чи планує він повертатися до себе додому, у Козаровичі на півночі Київщини. Я ще поговорив з ним про те, що це може бути небезпечно, але він мені відповів, що у нього там хвора матір, яка в цей момент, здається, навіть не могла самостійно ходити, та батько. І він сказав: "Куди я поїду, я маю їх доглядати". Після цього Дмитро поїхав до себе додому.
Потім він ще виходив на звʼязок, писав новини та передавав інформацію наступного дня, 25 лютого, але того дня з Козаровичів він вже не виїжджав. А 26 лютого його село вже було окуповане. Надалі він підтримував звʼязок з редакцією через мобільний телефон свого батька, свого телефону він, ймовірно, позбувся. Спочатку він зміг повідомити нам, що його село окуповане, а згодом, на початку березня, повідомив, що його будинок зруйнований снарядом. Це і було останнім повідомленням, яке ми отримали від Дмитра.
А коли ви дізналися, що Дмитро потрапив у полон?
Останнє повідомлення від нього було 3 березня. Далі він перестав виходити на звʼязок, а ще за кілька днів нам вдалося дізнатися, що Дмитро перебуває у полоні разом із кількома чоловіками з їхнього села. Росіяни, як нам пізніше розповідав батько Дмитра, незаконно затримали їх обох, коли вони після влучання снаряду у будинок повернулися від сусідки, куди відвезли матір. Саме тоді, коли вони прийшли додому за деякими речами, їх і затримали. Протягом певного часу Дмитра та його батька тримали разом з іншими односельцями, але потім, очевидно, окупанти вирішили, що їм не потрібен чоловік похилого віку та відпустили його, а Дмитро з іншими українськими бранцями окупантів залишався у полоні протягом усієї подальшої окупації півночі Київщини.
Чому з боку агентства протягом року публічно не говорили про те, що Дмитро перебуває у полоні – що робили у цей час?
Щойно ми дізналися, що наш колега захоплений росіянами, ми почали працювати над тим, щоб отримати якусь інформацію про нього та звільнити його у будь-який спосіб. На той час ми сконтактували з усіма можливими українськими правоохоронними органами і структурами, які займалися або мали повноваження займатися питаннями звільнення заручників або обміну полонених. Був і спеціальний координаційний центр СБУ, куди ми звернулися, і деякі інші відомства, у тому числі до деяких органів влади ми зверталися неофіційно. Від усіх них надійшла чітка рекомендація щодо того, щоб не робити цю історію публічною, бо з досвіду тих фахівців, які займаються перемовинами, обмінами та звільненням українців ще з 2014 року, публічність часто шкодила процесу звільнення або відтерміновувала його. Тому ми і не говорили про справу Дмитра публічно. Ми були практично щодня на звʼязку з віцепремʼєркою Іриною Верещук, яка протягом перших місяців від початку повномасштабного вторгнення безпосередньо опікувалася питаннями звільнення заручників та обміну військовополонених, а також підтримували звʼязки з іншими правоохоронними органами та силовими структурами. Згодом функції проведення перемовин та звільнення бранців, які перебувають у Росії, перейшли до ГУР, з якими ми теж знайшли спосіб комунікувати у питанні звільнення Дмитра. Але навіть тоді, влітку та восени 2022 року, позиція уповноважених вести перемовини була незмінною – вони і надалі рекомендували нам не повідомляти широкому загалу історію Дмитра.
Треба сказати, що навіть пані Верещук публічно підтверджувала, що на кілька обмінів протягом весни і літа Дмитро був заявлений. Потім, як ми знаємо від інших людей, його заявляли на деякі обміни протягом осені та зими минулого року, і представники російської сторони, які брали участь у перемовинах багато разів спочатку підтверджували прізвище Дмитра на етапі узгодження списків осіб, які мають бути звільнені. Оскільки Дмитро є цивільною особою, відповідно до Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни він має бути звільнений, але ми знаємо, що Росія свідомо ігнорує правила ведення війни та поводження з цивільними особами.
Тобто його декілька разів подавали до списків під час великих обмінів, російська сторона узгоджувала його звільнення, але потім не привозила його на обмін. Віцепремʼєрка Ірина Верещук розповідала про різні пояснення від перемовників з російського боку – або хтось "забороняв", або його просто "забули" привезти. Так чи інакше, тривалий час ми не мали (та й досі не маємо) зрозумілого пояснення, чому російська сторона, попри зусилля українських фахівців не звільняє Дмитра, порушуючи при цьому усі міжнародні угоди, його права людини та й взагалі логіку здорового глузду.
Відверто кажучи, взимку 2023 року стало зрозуміло, що такі шляхи, коли справу Дмитра публічно замовчували, себе вичерпали. Тому ми ухвалили рішення про те, щоб зробити цю історію публічною, та повідомили про це відповідні структури. Тобто намагатися залучити міжнародну спільноту і світове журналістське середовище, щоб збільшити зусилля у звільненні Дмитра на міжнародному рівні та, можливо, вчинити принаймні психологічний чи дипломатичний тиск на Російську Федерацію та її керівництво.
Взимку ми мали контакт з представниками міжнародної організації "Репортери без кордонів", вони зняли про Дмитра фільм-розслідування та зібрали докази, які підтверджують, що він живий та перебуває у РФ. Зокрема, вони мали більше можливостей для спілкування з відповідними джерелами з російських правоохоронних органів. Після цього медіагрупа 1+1 почала розповідати історію Дмитра – це зробили і в національному марафоні "Єдині новини", і ми це робимо на сторінках УНІАН. Також ми вдячні голові Національної Спілки журналістів України Сергію Томіленку, що він, маючи нагоду виступати з трибуни Генасамблеї ООН теж озвучив прізвище Дмитра Хилюка та повідомив, що український журналіст, цивільна особа фактично без жодних правових підстав перебуває у російському полоні.
Чому, на вашу думку, Росія ще жодного разу офіційно не заявила про затримання Дмитра Хилюка, і чи може ситуація навколо нього змінитися після розголосу, зокрема, після згадки про Дмитра з трибуни в ООН?
Ми сподіваємося, що після того, як історія стала публічною та прозвучала настільки голосно (і маємо надію, що журналісти допоможуть зробити її ще більш помітною), що врешті-решт якась реакція з боку РФ зʼявиться. Нам невідомо, якими були мотиви людей, які затримали Дмитра і надалі його утримують, чи є там взагалі якась логіка, чи його просто тримають як заручника для чогось, як і тисячі інших. Адже за інформацією від українського омбудсмена понад 20 тисяч цивільних осіб були незаконно затримані і перебувають у полоні в Росії. Навіть з того села, звідки родом Дмитро, росіяни забрали кілька десятків людей без жодних притомних пояснень, для чого вони потрібні Росії.
Враховуючи, що нинішній російський режим та й Росія загалом є державою-терористом, то можемо виходити з логіки, що терористи зазвичай беруть заручників, тож можемо розглядати Дмитра як заручника цього терористичного режиму.
Хотіла уточнити, що саме наразі робить українська влада – яка зараз ситуація навколо справи Дмитра?
Ми знаємо точно, що Дмитра додавали до списків на обмін вже у січні і лютому цього року – ми отримували інформацію про відповідні обмінні процеси і бачили, що згодом звільнення людей відбулося, але Дмитра російська сторона, на жаль, не звільнила. Уповноважені державні особи підтверджували, що памʼятають про Дмитра і я щиро сподіваюся, що процес його повернення триває і надалі.
Зазначу, що місце, де може перебувати Дмитро, а саме у СІЗО №2 у Новозибкові Брянської області, було названо ще наприкінці літа минулого року. Тому що паралельно пошуками Дмитра займалися і його родичі, і "Медійна ініціатива з прав людини" – вони спілкувалися з односельцями Дмитра, шукали людей, які були захоплені росіянами разом з ним ще під час окупації Київщини. Потім частину з цих людей вдалося звільнити, після чого з ними спілкувалися і встановлювали можливі шляхи.
Тобто після того жодної інформації про те, де Дмитро може бути зараз, не надходило?
Офіційно – так, адже від російської сторони ми цього жодного разу не почули. Неофіційно, через колег та друзів Дмитра, ми збирали інформацію різними шляхами. Тому претендувати на абсолютну достовірність цих даних, на жаль, важко, але наразі ми впевнені в тому, що він живий. Принаймні це нам підтверджували по лінії Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Велика робота "Репортерів без кордонів" також допомогла знайти певні підтвердження того, що Дмитро живий та перебуває у російській тюрмі, а також того, що до нього можуть застосовуватися тортури. Але уся ця інформація отримана завдяки наполегливості розслідувачів, неофіційно, тому що Росія офіційно не хоче нічого повідомляти про цивільних осіб, яких вона утримує.
Батько Дмитра в одному з інтерв’ю розповідав, що у вересні від сина отримали коротку записку, датовану квітнем 2022 року. Наскільки мені відомо, увесь цей час редакція контактує з батьками Дмитра. Не могли б ви розповісти, як ви їх підтримуєте і як зараз живуть батьки Дмитра?
Ми зробили усе, що могли, враховуючи, що це наш колега. Після деокупації півночі Київщини допомогли їм відремонтувати будинок. Наразі ми передаємо усю заробітну плату Дмитра його батькам, спілкуємося з ними, намагаємося якось їх підтримувати (наприклад, восени редакція допомагала їм придбати дрова для опалення будинку) та робити усе, щоб вони не втрачали надію на те, що знову побачать та обіймуть сина. Але найбільшим подарунком для них, звісно, було б повернення Дмитра додому. Тому найбільші наші зусилля зараз спрямовані саме на його звільнення, але батькам Діми ми продовжимо допомагати і надалі.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
