Розпочата Путіним повномасштабна війна проти України не тільки не допомогла йому досягнути поставлених цілей по захопленню нашої країни, але й створила масу несподіваних проблем для країни-агресора – Росії. Однією з таких проблем стала якщо не втрата, то початок зменшення впливу Російської Федерації на пострадянському просторі. Адже, з одного боку, країни колишнього СРСР побачили, що Росія настільки божевільна, що виявилася здатною розпочати війну проти сусіда, народ якого роками називала "братнім", а з іншого – війна в Україні зруйнувала міф про міць і непереможність "другої армії світу", через що Росію просто стали менше боятися.
Якщо з Україною та країнами Балтії все зрозуміло – вони задовго до 24 лютого 2022 року позбулися російського впливу, то в тих пострадянських країнах, де Москва все ще багато чого вирішувала, відбуваються цікаві процеси.
Доктор політичних наук, політичний експерт Максим Розумний в інтерв’ю Главреду розповів, як від початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну змінився вплив Росії на пострадянському просторі, чому Москва стрімко втрачає тих небагатьох друзів, які ще в неї лишалися, чому деякі пострадянські країни продовжують попри все її підтримувати, а також що чекає на Росію після її поразки у війні.
Чому війна в Україні змусила країни пострадянського простору, які досі більше або менше "дружили" з Росією, відсторонюватися від неї?
Почну з країн Балтії, які є нашими найближчими союзниками. Ці народи найкраще розуміють трагедію, яку переживає Україна: вони живуть в очікуванні російської агресії впродовж тривалого часу, напевно, років сто. Одного разу – у 1939 році – країни Балтії вже пережили окупацію і тепер остерігаються її повторення.
Втім, і в країнах Балтії не все так однозначно. Оскільки там є значна частина російськомовного населення, яке має дещо відмінну ідентичність, і Росія завжди розраховує на цю групу. Москва перебільшила значення і вплив цієї групи в Україні, але в країнах Балтії загроза, пов’язана з наявністю таких людей, зберігається.
Досі працює стара формула, яку свого часу запропонував Андрій Піонтковський, – "чи готове НАТО воювати за Нарву?". Якщо, умовно кажучи, в Нарві всі захочуть до Росії, то не відомо, чи буде НАТО воювати за це естонське місто.
Тож на рівні центральних урядів і більшості населення Естонії, Латвії та Литви все зрозуміло, а от на рівні потенційних загроз ситуація складніша.
Приблизно така сама ситуація в решті пострадянського простору, який не інтегрувався в західні структури – НАТО та Євросоюз. Просто там інша пропорція людей, які сприймають Росію та імперський реванш як загрозу, і людей, які не бачать у цьому нічого поганого. Більше того, певна частина навіть бачить у цьому певні переваги і розглядає це як хороший сценарій.
Після 24 лютого 2022 року таких людей стало значно менше. Передусім їх стало набагато менше в Україні. Ці люди були зосереджені у східних та південних регіонах нашої країни, і саме вони першими відчули прихід "русского мира" і побачили, що росіяни є окупантами.
Решта країн пострадянського простору зрозуміли дві речі: по-перше, Росія може напасти, а, по-друге, росіяни будуть поводитися як окупанти. Тож основною реакцією пострадянських країн на події в Україні став страх. Це головна емоція і головний мотив – Росію бояться на пострадянському просторі.
Втім, кожна країна по-різному діє, усвідомивши ці загрози. Наприклад, у Білорусі та Грузії страх диктує поведінку нейтральності – заховатися, аби тебе не чіпали, аби нічим не спровокувати агресора, а там, можливо, все якось минеться, Росія вгамується або її хтось вгамує. Таке прагнення заховатися виправдане для невеликих країн, країн із несформованою ідентичністю та незрозумілим позиціонуванням, а також для країн із диктаторською владою, як у Білорусі.
Для країн Центральної Азії – Казахстану, Узбекистану, Туркменістану – початок повномасштабної війни в Україні став сигналом про те, що треба дистанціюватися від Росії. Причому не лише в політичному вимірі, але й в економічному, культурному, інфраструктурному тощо. Тому країни Центральної Азії переорієнтовуються з Росії на інші країни. Адже вони не є самодостатніми і потребують сильніших партнерів. У ролі такого партнера головним чином зараз виступає Китай.
Єдина країна Центральної Азії, яка сьогодні демонструє лояльність по відношенню до Росії, – це Киргизстан. До речі, зараз найпопулярнішим рейсом Аерофлоту за межі Росії є Москва-Бішкек, тобто Киргизстан.
Таке ставлення Киргизстану до Росії обумовлено тим, що у 2016 році там відбувся черговий переворот, унаслідок якого до влади прийшов проросійський клан, люди, які зобов’язані своїм владним становищем Москві. Росія ж за свої послуги взяла золотовидобувні потужності Киргизстану і користується лояльністю киргизького центрального уряду.
Решта країн дистанціюються від Росії. Найбільш показовим прикладом є Казахстан, тому що він має спільний кордон із Російською Федерацією. Чимало оглядачів після 24 лютого говорили, що Казахстан буде наступним після України.
Ви сказали про те, що Росію просто бояться, і чимало країн стримує саме страх перед Москвою. Чи зменшився цей страх після початку повномасштабної війни в Україні з огляду на те, як проявляє тут себе російська армія? Так, вона ще лишається великою потугою, але зазнає поразку за поразкою, і міфи про її велич і міць розсипаються на очах. Чи не дозволяє цей чинник пострадянським країнам почуватися вільніше і розуміти, що можна потроху позбуватися російського впливу, тому що на всіх російської армії просто не вистачить?
Думаю, так. Хоча фактологічних проявів зміни цієї позиції ми поки що не бачимо. Втім, у якості такого симптому можна розглядати поведінку найближчих до Москви сателітів. До останнього часу найближчими до імперського ядра серед пострадянських країн були Білорусь, далі – Вірменія, Казахстан та Киргизстан.
Подивіться, як реагує Вірменія. Азербайджан, який, в принципі, теж входить у цю зону, наважився на військову операцію, незважаючи на всі союзи Росії з Вірменією, а також присутність російських військових на вірменській території, наявність там військових баз. Це вже є ознакою того, що Азербайджан не злякався Росії.
Вірменія сподівалася на російську військову потугу, але тепер віри в неї вже не має. Останнє засідання ОДКБ показало величезний скепсис Вірменії та завершилося демаршем Пашиняна, який навіть не поставив на голосування заключну резолюцію, що викликало шок і здивування у Лукашенка та решти. Тобто Вірменія не просто дистанціюється від Росії, залучає західних союзників, вона ще й робить це демонстративно.
Казахстан поводиться тепер так само. Торік там відбувся міні-палацовий переворот, у результаті якого була зачищена еліта колишнього президента Назарбаєва, і всю владу сконцентрував у своїх руках нинішній президент Токаєв. Оскільки в Токаєва були проблеми з казахськими військовими (нещодавно отримав судовий вирок міністр оборони), він запросив допомогу ОДКБ. Але російсько-білоруські підрозділи, які зайшли в Казахстан, дуже швидко вивели звідти. І надалі Токаєв уже проводив абсолютно незалежну політику. Наприклад, не чекаючи реакції Москви, він підтримав мирний план Китаю, чим показав, хто його справжній суверен, на кого він насправді орієнтується. Тож Росія більше не є старшим братом для казахського режиму.
Туркменістан уже давно дистанціювався від Росії. У нього абсолютно інші економічні інтереси. Він є великим постачальником газу і прямим конкурентом Росії.
Таджикистан – це, мабуть, найбідніша країна регіону, яка перебуває під постійною загрозою афганської дестабілізації. Тому там зберігаються великі сподівання на російську військову силу. До того ж, у Таджикистані розуміють, що Росія від нього далеко, тому прикордонні конфлікти з РФ у нього точно не буде.
Тобто у кожної країни своя ситуація, але спільний знаменник полягає у наступному.
Росія втрачає свій вплив на пострадянському просторі. І навіть ті країни, які могли б боятися Росію, тепер позбуваються цього страху і послідовно дистанціюються від неї.
Чи справді для Казахстану існує загроза з боку Росії, наприклад, вторгнення? І наскільки болючою для Росії є неможливість впливати на Казахстан?
У нинішній ситуації Казахстан розуміє, що він третій у черзі. Перша – Україна, тут Путін застряг серйозно і великих сподівань на успіх не має. Наступна – Білорусь: цілком імовірно, що після поразки в Україні Путін захоче компенсувати цей провал якимсь подарунком своєму імперському народові, і тут аншлюс Білорусі напрошується сам собою, адже вона вже нібито лежить у кишені. І хоча Білорусь є другою на черзі, Лукашенко поводиться не зовсім програмовано: летить у Пекін, чотири години говорить із Сі Цзіньпінем. Лукашенко зараз виглядає як "слуга двох господ". Він показує, що не залежить повністю від Путіна і не подарує йому Білорусь просто так, бо в нього є надійний захист Китаю.
А Казахстан, який є третім у черзі, має ще більші підстави сподіватися на китайське заступництво. Токаєв сьогодні може розраховувати на внутрішню консолідацію казахської влади. Загрозу у Казахстані відчувають, але почуваються доволі впевнено, бо сподіваються, що ця загроза не буде реалізована. Тим більше, Росія з кожним місяцем втрачає свій потенціал – і економічний, і військовий, і моральний, і будь-який інший. І з кожним місяцем новий імперський напад стає менш імовірним.
Ви вже згадували про Вірменію. Нещодавно там був звільнений командувач об’єднаного угруповання військ Росії та Вірменії Тигран Парванян, і це сталося на тлі заяв, які лунали з боку того ж Пашиняна, що Єреван не задоволений тим, як Росія допомагає Вірменії в рамках ОДКБ. Про що свідчать такі настрої та дії вірменської влади? Вона справді готова позбутися російського впливу, чи це якась гра?
Звісно, це поки що гра. Але Вірменія не чекає, що воно буде і як. Вона шукає варіанти. Так, наприклад, нещодавно стало відомо, що Вірменію набагато активніше почав підтримувати Іран, узявши на себе заступництво, яке Росія майже втратила і яке на себе могли перебрати США або ЄС.
Зауважте, одні країни пострадянського простору здобувають заступництво Китаю, Вірменія – Ірану. Китай та Іран – це два найголовніші союзники Росії у війні проти України, сваритися з якими Путін не може. Пашинян і вірменська влада це враховують у своїй переорієнтації на Іран.
Вірменія веде складну гру. Поки що вона не може бути самодостатньою – вона дуже залежна від Росії з огляду на вороже оточення: з одного боку у Вірменії Туреччина, з другого – Азербайджан. Тому Вірменія певною мірою залишатиметься залежною від Росії, і повної відмови від цього партнерства найближчим часом не станеться. Звісно, якщо Росія залишиться Росією і при своїх основних ресурсах. Якщо ні, то, звичайно, Єреван моментально переорієнтується.
Не можу не запитати у вас окремо про Грузію. Нещодавно увага була прикута до протестів у Грузії, які, в принципі, можна назвати спробою грузинів позбутися російського впливу. Як ви оцінюєте перспективу тих процесів, що почалися у Грузії? Яка ймовірність, що грузини зможуть не тільки змінити проросійську владу, але й, наприклад, спробувати повернути окуповані Росією території від 2008 року – Південну Осетію і Абхазію?
В Україні було три революції, тож теорію революцій ми могли вивчити дуже детально на власному досвіді. Революції стаються не тоді, коли народу важко, або коли він відчуває безвихідь, а тоді, коли народ бачить певну альтернативу. Революція троянд у 2003 році у Грузії, наша Помаранчева революція були веселими і життєрадісними, тому що була зрозуміла перспектива – інтеграція у вільний світ, допомога Заходу, Європи та США. Тому й зміни відбувалися дуже активно. Була пасіонарна меншість, яка їх проводила, та була згода більшості, яка бачила в цьому для себе перспективу поліпшення життя.
Сьогодні такої альтернативи більшість грузинів не бачить. Вони опинилися в глухому куті, у невизначеності. Спроба ставки на західну допомогу вже була, вона якоюсь мірою виправдалася, але все одно Грузія залишилася у важкому становищі, навіть зазнала військової поразки. Грузинське суспільство втомлене під тягарем економічних проблем і внутрішніх скандалів.
Якщо щось буде сильно загрожувати незалежності, національній гідності, то, можливо, протестна хвиля підніметься в Грузії.
Якщо ж не буде великої загрози, якщо події розвиватимуться за інерційним сценарієм, коли можна продавати в Росію мандарини, і ніхто не заборонятиме говорити грузинською мовою, то революційного руху за звільнення від російського впливу в Грузії не буде.
Можливо, нинішня ситуація дещо посилила опонентів нинішньої грузинської влади, але поки що не дала їм такий проєкт, який міг би захопити грузинське суспільство і повести його до нових ідей та нового національного проєкту.
Представники грузинської влади часто лякають грузинів – мовляв, "хочете, щоб сталося так, як в Україні після революції". Наскільки такі спроби залякувати грузинське суспільство є дієвими?
Вони дуже дієві. Це головний мотив, який змушує грузинів голосувати за цю владу проросійського олігарха.
Саме страх дестабілізації на тлі моральної втоми, невизначеності та нездійснених сподівань виступив ключовим фактором перетворення Росії на те, чим вона стала. А Росія – це все-таки велика країна, яка, здавалося б, могла бути більш вільною у виборі своїх пріоритетів і більш амбітною.
А тут йдеться про маленьку Грузію із дуже невеликим економічним потенціалом, дуже складним місцем на карті світу. Тому у грузинському суспільстві домінує навіть не страх, а цінності виживання.
Очевидні процеси не на користь Росії починаються і в Молдові. На вашу думку, чи може найближчим часом вирішитися проблема Придністров’я, і, якщо Росії доведеться забратися звідти, які наслідки це матиме для неї?
Втрата Придністров’я була б суттєвою для Росії, із суто суб’єктивної точки зору. В плані кількості населення, яке там проживає, і реальних російських інтересів Придністров’я великої цінності для Росії точно не має. Але Придністров’я має цінність з ідеологічної точки зору: воно є уламком "русского мира" і надією на відновлення імперії.
Плюс Придністров’я – це доступ до регіону, який може становити для Росії стратегічний інтерес, тобто до півдня України. Адже Одеса є мішенню Росії номер один на сьогоднішній день після того, що вже захоплено нею. І Придністров’я – це важливий плацдарм, який відіграє важливу роль.
В усіх інших відношеннях Придністров’я не має жодної цінності для Росії.
Коли Росія втратить інтерес до цього регіону і перестане ресурсно забезпечувати його, можна очікувати відновлення цілісності Молдови.
Втім, ситуація у Молдові доволі складна, оскільки там існують різновекторні національні проєкти, яку формують суперечливу внутрішню ситуацію. Останнє рішення молдовського парламенту про переведення країни на румунську мову свідчить про вектор возз’єднання Молдови з Румунією, але він є дуже конфліктним.
Альтернативою може бути об’єднання Молдови, включно з Придністров’ям, але формули досі не знайдено.
Звичайно, багато що могла б вирішити європейська інтеграція Молдови. Вступ до ЄС міг би розрубати цей Гордіїв вузол для Молдови, але він теж зі зрозумілих причин поки що відкладений на невизначений термін.
Тобто навіть без Росії молдовська ситуація виглядає досить складною, і поки що зрозумілого розв’язку для неї не видно. Тож, відповідно, не все тут залежить від російського впливу і військової присутності у Придністров’ї.
А які країни на пострадянському просторі все ще можна назвати відданими Росії, її друзями чи повністю залежними від неї? Чи є взагалі такі? Адже навіть Білорусь, схоже, шукає альтернативних покровителів для себе.
Я б серед таких друзів назвав чотири країни, про які вже сьогодні йшлося, але щодо кожної є свої застереження.
Найближчий друг Росії – це Лукашенко, причому не лише він, але й його силові структури. Білоруська армія, можливо, не готова стати окупаційною і прийти в Україну, але вона не збирається і скидати диктатора, зберігає йому вірність і, очевидно, підтримує ідею "славянского единства", тобто залишається союзником російської армії. При цьому значна частина білоруського суспільства перебуває під ідеологічним і пропагандистським впливом Росії. Тобто насправді серйозних опозиційних рухів у Білорусі ми не бачимо. Скоріше за все, там усе зацементовано.
Разом із тим, в разі повалення режиму Лукашенка Білорусь перетвориться на свою протилежність. Відштовхуючись від спадщини Лукашенка, будь-яка нова влада буде змушена (абсолютно логічний крок), відмовитися від залежності від Росії.
Тобто там, де Росія сьогодні має найбільший виграш, вона може в один момент отримати свій найбільший програш.
Далі можна згадати ту саму Вірменію, яка є дуже умовним союзником Росії, адже це, скоріше, просто залежний васал, який у будь-який момент може змінити свою орієнтацію без жодних сумнівів чи застережень. Тобто це виключно ситуативна орієнтація на Москву.
Ми вже згадували Киргизстан, де керівний клан залежний від Москви і проводить відповідну політику. Але Киргизстан відомий у Центральній Азії тим, що державні перевороти і революції там відбуваються досить часто, тому там так само все може змінитися в один момент.
Нарешті Таджикистан. Згадайте, його лідер Емомалі Рахмон єдиний приїхав на парад 9 травня до Путіна. Напевно, це найвірніший союзник, єдиний, що лишився у Росії. Але все це обумовлено простим фактом: Таджикистан – найбідніша країна регіону, звідки населення масово виїжджає працювати в Росію, і де дуже велика небезпека афганської дестабілізації. Словом, Таджикистан увесь час під загрозою і весь час бідує, тому його залежність від Росії об’єктивно обумовлена. Але якщо хтось забезпечить йому альтернативу, забезпечить ресурсами і захистом, ніхто не завадить змінити курс.
Ближчих друзів у Росії немає.
А наскільки згаданий вами Лукашенко є вірним союзником Путіна? Чому він на початку повномасштабної війни не відправив свої війська разом із російськими, від початку не вірив в успіх цієї авантюри? А зараз – чи лишається ймовірність, що Білорусь таки вступить у війну своїми військами?
Лукашенко здогадувався, але не міг знати напевно, яким буде російське вторгнення в Україну. З одного боку, є свідчення про те, що за два тижні до нападу у російських військових відібрали телефони, і вони вже знали, що вони підуть у наступ, знали про це і білоруські прикордонники. Тобто Лукашенко мав усі підстави здогадуватися, але не був посвяченим у деталі, не був залученим у процес. З території Білорусі відбувалося вторгнення, але він не був співучасником. Це його врятувало на першому етапі. Крім того, Путін був упевнений, що впорається сам – навіщо йому було ділити лаври переможця з Лукашенком і бути зобов’язаним йому.
Тому на першому етапі ця сукупність обставин залишила Білорусь співучасником Росії, але на допоміжних функціях, а не в ролі основної дійової особи.
Очевидно, що спроби залучити білоруську армію у війну були. Хоча про це важко говорити напевно. Навесні 2022-го ситуація була складна і з боку Гостомеля, і з боку Чернігова, де російські війська виявилися відрізаними. Чи могло б їм допомогти білоруське військо, яке тоді налічувало 10 тисяч осіб, наскільки суттєво воно могло б змінити ситуацію – не зрозуміло.
Можливо, на Лукашенка і чинився тиск щодо прямої участі в агресії, але я не виключаю, що цей тиск не був надто ультимативним. Всі розуміли, що участь білоруської армії у війні не є вирішальним чинником. Водночас усі розуміли ризики. Адже коли білоруські війська опинилися б на території України, і проти них почала б діяти українська армія, то ЗСУ легко могли б дійти і до Мінська. Так, щодо можливості ЗСУ дійти до Москви є певні застереження, а от до Мінська – легко. Тим більше, у нас були і залишаються добровольчі формування білорусів. Повалення режиму Лукашенка проглядалося в цій ситуації як можлива перспектива. Мабуть, Лукашенко саме цим лякав Путіна. Тож навіть якщо й чинився тиск, то у Лукашенка були залізні аргументи.
Крім того, Лукашенко завжди розігрував карту заступництва Китаю – мовляв, у разі чого у нього є запасний суверен, який не дасть його образити.
На сьогоднішній день ці два чинники – заступництво Китаю і загроза повалення режиму внаслідок захоплення Мінська – досі стримують Лукашенка від участі у війні, а також лишаються дієвими для протидії московському тиску. Тому найближчим часом навряд чи Білорусь вступить у війну.
Які проблеми для Росії створює нехай не втрата, але зменшення її впливу на пострадянському просторі?
Така втрата є передбачуваною для Москви і не виглядає катастрофою. Тому що цей нібито намір Путіна відновити імперію, вплив Росії, всіх приєднати назад – це фіктивна стратегія, яка лежить виключно в ідеологічній площині. Вона потрібна для того, щоб мотивувати російське населення, показати велич Путіна тощо. Насправді ніхто ніяку імперію відновлювати не збирається, тому що Путіну і так дуже важко прогодувати ФСБ, міністерство оборони, Сєчіна, Патрушева і всіх цих "рєбят". Брати на себе ще й повне утримання Білорусі, України, Центральної Азії – це надто важко. Адже якщо ти створюєш імперію, когось до себе приєднуєш, мусиш його і годувати. Ніхто цього робити не збирався як мінімум з 2014 року, а з 2018-го – точно (після перевиборів Путіна).
До цієї втрати Путін і Кремль ставляться дуже спокійно. Для них головне, аби на пострадянському просторі не виросло нічого путнього, щоб він залишився санітарною зоною, де Росія зможе мати свої точкові інтереси. Вдається їм поки що тримати Лукашенка – чудово, отримали вони золоте родовище в Киргизстані – чудово. А когось кудись інтегрувати – ні, їм це не потрібно.
Практично всі інтеграційні проєкти зупинено – ЄврАзЕС, ОДКБ, СНД. Їхні зустрічі проходять формально нормально, але насправді ніяких стратегій і ніяких перспектив за всім цим не проглядається. Тобто Росія згорнула не тільки свої інноваційні проєкти (вони будували Далекосхідний космодром, Сколково тощо). Реінтеграційні проєкти, мені здається, вона теж тихенько закрила і намагається просто нікого не випустити, аби ніхто не став поганим прикладом для сусідів.
А чому згорнули реінтеграційні проєкти? Бо Росія збагнула, що це просто їй несила зробити? Бо складається враження, що ті проєкти, про які ви говорите, згорталися саме після того, як у 2014 році в Україні почалася війна. Тобто саме ця війна почала якимсь чином коригувати плани Путіна. Чи справді це так, чи це хибне враження?
Мені здається, що так. Але я провів би ще далі цей часовий вектор – до 2012-2013 років, десь після Болотної площі. Тоді Путін зрозумів, що найбільша загроза для нього – це Болотна площа і ліберальна прозахідна революція. Тобто віддавати владу він не збирався, а ліберальна революція – це найбільш логічний наслідок того, коли хтось узурпує владу на авторитарних засадах. Тому Путін та його клуб (Ковальчук, Патрушев та інші) вирішили будувати Росію на засадах фундаменталізму. Вони взяли за зразок Іран, Північну Корею і почали планомірно й поступово до цього наближатися.
Важливий чинник полягав у тому, що приблизно в цей час (2012-2013 рр.) стало зрозуміло, що нафтогазові доходи ще деякий час зможуть підтримувати амбіції Росії, але цей ресурс швидко вичерпається. Тому Путін вирішив хапнути те, що ще міг на той час, на що сил вистачало, в першу чергу, Крим, а потім спокійно закривати Росію, в тому числі, від пострадянського простору. Це потрібно було б для того, щоб передусім протиставити себе Заходу.
Ось тоді цей шлях і почався. Адже для того, щоб об’єднувати когось, наприклад, в Євразійському економічному союзі, Росії потрібно було йти на певні економічні поступки, бо всі країни ЄврАзЕС були зацікавлені в отриманні вигід від доступу на російський ринок, від митних переваг і так далі. А всі ці переваги, скоріше за все, були б за рахунок Росії.
Відтак, у певний момент Росія почала проводити виключно егоїстичну економічну політику, і ЄврАзЕС став нікому невигідним і нікому непотрібним.
Те саме сталося і з ОДКБ, яка нікого не захистила. Вірменію, єдину країну, яку ОДКБ могла захистити, вона не захистила, просто тому що Путін вирішив не витрачати на це свої ресурси – політичні й економічні, не захотів псувати стосунки з Туреччиною та Азербайджаном. Тобто він пожертвував цією великою ідеєю ОДКБ заради ситуативних речей.
Так поступово всі ці проєкти і зливалися до сьогоднішнього дня.
Якщо (або коли) Росія зазнає поразки у війні з Україною, як її слабкістю можуть скористатися певні країни? І в разі програшу Російська Федерація почне розсипатися, фрагментуватися і повторить повністю або частково долю СРСР?
Це знов-таки питання альтернатив. Головне питання – чим закінчиться війна. Адже одну й ту саму ситуацію можна вважати і перемогою, і поразкою. Наприклад, те, що ми відстояли свою незалежність, і те, що Україна залишилася Україною, вже можна вважати перемогою. Але, як свідчить соціологія, велика частина українців вважатимуть перемогою тільки звільнення всіх територій включно з Кримом. А це дві різні перемоги.
Приблизно така сама ситуація в Росії. Росіян уже зараз переконують, що найгіршому вони вже запобігли: якби Росія не почала цю війну, з нею б невідомо що сталося, НАТО розшматувало б її, відібрало би "право русских быть русскими". Тобто на крайній випадок у Кремля перемога вже є – росіяни не зникли. А залишать вони за собою якусь окуповану частину України, чи ні, яку частину – це вже дрібниці. Незалежно від того, що вдасться Путіну залишити, росіянам це подадуть як перемогу.
Втрата контролю над Донецьком і Луганськом для Росії стане поразкою, а втрата Криму – катастрофою.
В такому випадку ситуація може розвиватися за різними сценаріями. Я би назвав три.
Перший сценарій. В Росії залишиться той самий режим, але Путіна змінять, наприклад, на Патрушева-молодшого чи на Валентину Матвієнко, чи ще на когось. Тобто лишиться той самий режим, але з іншими обличчям, і при цьому буде оголошено зміну курсу. У радянські часи курс часто змінювався без демонтажу системи.
Цей сценарій передбачає збереження цілісності російської держави, тому що тим суб’єктам, які могли б із неї вийти, просто нема куди йти. Навіть тому самому Кадирову нема куди йти, не кажучи вже про Татарстан чи Бурятію. Якщо вони вийдуть із Росії, хто їх годуватиме? Тому, скоріше за все, там будуть внутрішні проблеми і конфлікти, але Росія як така залишиться.
На цьому тлі відбудеться ослаблення Росії, і всі зможуть без оглядки на свою залежність від Москви орієнтуватися на якісь нові союзи та відносини, проводити незалежну стратегію. З Україною і так усе зрозуміло. У Молдови з’явилися певні європейські перспективи. А от, наприклад, для Грузії нічого кардинально не зміниться в цій ситуації, як і для Вірменії.
Другий сценарій полягає в тому, що Росія залишиться цілісною, але відбудеться зміна режиму, і до влади прийде опозиційна сила, наприклад, Навальний. Він уже висловив 15 своїх принципів, зокрема, заявив, що поверне Україні всі захоплені території, забезпечуватиме лібералізацію тощо.
У такій ситуації так само не слід очікувати різких рухів усередині Росії. Можливо, Кадиров захоче якусь автономію – йому з ліберальною Москвою буде якось не по дорозі, та й він уже протоптав стежку в Арабські Емірати чи Саудівську Аравію, у нього вже є нові суверени, і там йому просто буде краще. Але всі решта залишаться в Росії і шукатимуть варіанти пристосуватися до нової ситуації.
Третій сценарій – зовсім катастрофічний для Росії, коли все руйнуватиметься. Я не розглядаю на даний момент варіанту військового втручання в Росію, але соціально-економічна ситуація може скластися таким чином, що бюджетникам просто перестануть платити зарплати в російських регіонах, тому треба буде щось вирішувати на місцевих рівнях. Тоді кожен почне шукати свої варіанти виживання, з’являться національно-визвольні рухи, спочатку невеличкі гуртки любителів історії та культури, які потім виростуть у незалежні держави. Тобто це тривалий, але стрімкий процес. А для навколишнього середовища це буде означати, що тюрма зруйнована, всі на волю.
У нас часто говорять про те, що остаточною перемогою у цій війні буде лише один варіант – якщо Росія розвалиться, відтак, допоки це не станеться, ми мусимо постійно готуватися до війни. Якщо брати до уваги ті три сценарії, про які ви щойно сказали, здається, що ця загроза продовження війни навіть за умови перших двох сценаріїв не настільки вже й велика. Тобто Росія в будь-якому разі буде змушена переглядати, змінювати свій курс?
Мені здається, в Росії немає розуміння, навіщо ця війна. Є офіційна пропаганда, є частина населення, яка повторює цю пропаганду наче мантру, є частина населення, яка щиро ненавидить "бандеровцев" і Україну, але чому потрібно воювати, вони не розуміють. Думаю, як тільки скажуть, що можна не воювати, переважна частина російського населення зітхне з полегшенням.
За умови будь-яких змін у Росії, особливо за умови зміни керівництва, відмова від війни з Україною і навіть її засудження стане першим логічним кроком, який напрошується сам собою і який одразу принесе великі переваги Росії. Передусім це одразу дасть можливість апелювати до Заходу щодо скасування санкцій, а також відновити "честь" російської культури. Одним словом, це обіцяє багато позитивних змін одразу ж. Тож будь-яка нова російська влада таким шансом обов’язково скористається.
Це не означає, що Україні не потрібно буде готуватися до війни, що нам треба буде повірити в миролюбність та ліберальність росіян, адже в будь-який момент це все може змінитися. Ми це бачили і на прикладі Веймарської республіки у Німеччині міжвоєнного періоду. Але такий сценарій відмови від війни напрошується сам собою при будь-якій зміні у Росії.
Але Путін точно не скаже, що можна не воювати.
Звісно. Для Путіна цей шлях уже відрізаний. Він свої ставки вже зробив.
Тоді, виходить, ми з вами вийшли на формулу, що ця війна може закінчитися тільки тоді, коли не буде Путіна. При владі або серед живих – це інше питання. Але саме в його фігуру все впирається.
Так, війна – так.
Тут тонка грань – є війна, а є воєнна кампанія 2022-2023 років. У Путіна є можливість завершити воєнну кампанію. І я впевнений, що він намагається це зробити, просуваючи ідею переговорів. Але для нас завершення кампанії (що не є завершенням війни) дуже невигідне і несе великі загрози в майбутньому.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Главред на YouTube
