Трамп створює вакуум для Росії у Європі: Володимир Горбач - про наслідки стратегії нацбезпеки США

Адміністрація президента США Дональда Трампа оприлюднила стратегію національної безпеки, яка кардинально відрізняється від Серед пріоритетів — стратегічні відносини з Росією, припинення війни РФ проти України та "повернення демократії" європейським країнам, які "топчуть" демократичні стандарти. Також США робить акцент на панування саме у Західній півкулі, де розташовані Північноамериканський континент та Атлантичний та Тихий океани.

В інтервʼю Главреду виконавчий директор Інституту трансформації Північної Євразії Володимир Горбач розповів, чому Трамп помʼякшив риторику щодо Росії та Китаю, чи здатна адміністрація США чинити тиск на Україну, та чому Трамп налаштований на зменшення впливу Європи.

Про що свідчить нова стратегія нацбезпеки США в поточному вигляді?

По суті, це доктринальне закріплення зовнішньополітичного курсу Дональда Трампа, що базується на ідеології руху, який його підтримує (MAGA - Make America Great Again), або ж на слогані його першої виборчої кампанії — America First. Це, безперечно, ідеологічний документ, який різко відрізняється від усіх попередніх Стратегій національної безпеки Сполучених Штатів.

Перше і найголовніше у цьому документі – переоцінка загроз. Наприклад, Росія більше не називається і не вважається загрозою для США. Якщо у попередніх версіях часів Байдена вона була серед ключових викликів, то тепер — ні. Навпаки, проголошується мета стратегічної стабілізації відносин із Російською Федерацією.

Китай також подається загрозою у пом’якшеній формі — не як стратегічний суперник, а у більш нейтральних формулюваннях. І це пов’язано не стільки з ідеологією Трампа, а скільки з його тактикою ведення торговельних переговорів із Китаєм.

Отже, в уявленні американської адміністрації про світ змінилася система координат: інші загрози — і, відповідно, інші цілі зовнішньої політики. Тепер, на їхню думку, потрібно миритися з Росією, не допускати конфронтації РФ з Європою. Адже в разі конфлікту США довелося б або бути посередниками, або втручатися на боці Європи як країні-члену НАТО. Тому Альянс, на їхню думку, більше не повинен розширюватися, аби задовольнити Росію. Фактично це капітулянтський підхід щодо Росії — визнання її "зони впливу". Якщо НАТО не може розширюватися, виходить, що РФ отримує право вето на це розширення.

Як Росія може скористатися цим сигналом?

Ми вже бачимо, що у Москві лунають лише схвальні відгуки. Це повністю збігається з російським баченням світу та їхніми зовнішньополітичними цілями. США проголошують відмову від ролі світового жандарма й скорочення свого лідерства у Європі. При цьому вони не пропонують світу жодної альтернативної моделі, яка б зберігала американське глобальне лідерство.

Ціннісний вимір зовнішньої політики повністю знято: немає згадок про демократію, права людини чи гуманітарні принципи. Виключно акцент на твердій силі. "Soft power" (мʼяка сила) в принципі не згадується і не береться до уваги. Америка "зачиняється" у західній півкулі — у Північній і Південній Америці, визначаючи ці два континенти як зону своїх інтересів. Усе, що відбуватиметься поза межами обох Америк, США, за логікою документа, не стосується. Вони не втручатимуться у війни чи суперечки, а лише продаватимуть зброю тим, хто воює. Більше того, виглядає так, що США буде навіть вигідно, якщо в Євразії чи Африці будуть конфлікти, подібно до того, як це було під час світових воєн.

Така позиція створює для Росії вакуум, який вона може заповнювати — передусім у Європі. Москва зчитує це буквально як запрошення до відновлення своєї сфери впливу, про що вона прямо заявляла на початку повномасштабної війни. Згадаймо ультиматуми 15 грудня 2021 року, спрямовані до Білого дому та штаб-квартири НАТО, у яких йшлося про те, що НАТО має забратися геть до кордонів 1997 року — тобто меж впливу Варшавського договору, на відновлення впливу в якому Росія тепер і претендує. Поки що Росія не досягла цієї мети, але нова американська стратегія дає їй надію.

Відповідно, ми вже чуємо з боку росіян неодноразові заяви про "недружню Європу" та подібні меседжі. Це також цілком вписується в описаний контекст.

Чесно кажучи, виглядає це все доволі песимістично.Фактично йдеться про взаємну, або радше обопільну боротьбу Російської Федерації та Сполучених Штатів проти Європи — але проти якої саме Європи? Проти об’єднаної Європи. І тих, і інших не влаштовує існування Європейського Союзу як цілісного утворення, яке може бути демографічно та економічно сильнішим як за США і, тим більше, за Росію. У ЄС проживає близько 500 млн мешканців, у США — приблизно 330–350 млн не кажучи вже про Росію з її 140 млн.

Отже, складається враження, що і Російська Федерація, і адміністрація Трампа сприймають Європу як стратегічного конкурента. А щоб цю конкуренцію виграти, необхідно роздрібнити Європу на менші частини — до рівня окремих національних держав, з кожною з яких можна вибудовувати відносини окремо і, відповідно, домінувати в цих відносинах. Навіть Німеччина зі своїм населенням у 70–80 млн не здатна на рівних конкурувати зі Сполученими Штатами.

Так виглядає, що США сигналізують: вони не заперечують, по-перше, проти відновлення російської зони впливу, а по-друге — проти формування власної, американської, зони впливу в Європі. Тобто йдеться про відновлення домінантної ролі Вашингтона у відносинах з окремими європейськими країнами чи групами країн, принаймні із Західною Європою, як це було до завершення холодної війни.

Усе це цілком узгоджується з нинішньою американською Стратегією національної безпеки. США та Росія можуть спробувати неформально поділити Європу на зони впливу — подібно до того, як це було під час холодної війни, коли Дональд Трамп і Володимир Путін були молодими чоловіками. Своєрідна спроба повернутися у "часи молодості".

Які ризики це створює всередині Європи? Ми вже бачимо формування неофіційних, але цілком відчутних зон впливу у кількох країнах. Це помітно навіть у риториці окремих урядів — зокрема Угорщини, Словаччини та низки інших держав, де праві сили стали значно активнішими.

Так, я з вами згоден: уряди Орбана та Фіцо — це перші сигнали формування російської зони впливу в Європі. Це справді так. Є й фактор Китаю, особливо щодо Угорщини, але Росія в цьому контексті набагато ближча.

Перший і прямо оголошений у тексті американської стратегії ризик, — це зміна політичної конфігурації та потенційна ліквідація Європейського Союзу як інтеграційного об’єднання. Другий ризик — це зміна влади у європейських країнах на уряди, які ідеологічно будуть близькі до адміністрації Трампа та сил, що їх підтримують. Їх можна назвати правоконсервативними, хоча точніше — праворадикальними або правопопулістськими. Такі уряди орієнтувалися б і на Вашингтон, і на Москву, у різних пропорціях залежно від країни, але в будь-якому разі — задовольняли б інтереси обох сторін.

Фактично, це стратегічний план США, який був озвучений ще Джей Ді Венсом на Мюнхенській конференції та повторений Ілоном Маском у соцмережах. Це все йде звідти — з того американського ідеологічного руху: як нам перебудувати Європу за зразком Сполучених Штатів? Саме в цьому контексті потрібно розглядати й висловлювання Дональда Трампа про те, що "Європа рухається не туди".

Йдеться не просто про зовнішній тиск чи спробу впливати на європейські уряди "згори", а про розмивання влади європейських урядів зсередини їхніх суспільств. І тут важливо нагадати: саме цим весь минулий десяток років активно займалася Російська Федерація.

Рекомендуємо:

"США можуть зрадити Україну": Spiegel опублікував розмову лідерів ЄС із Зеленським

Ви на початку сказали, що Сполучені Штати зосереджуються на двох Америках і загалом на цьому регіоні. Наскільки я розумію, Індо-Тихоокеанський регіон також входить у цю логіку. Власне, наскільки небезпечним може бути для цього регіону те, що США спрямовують свою увагу саме туди?

Індо-Тихоокеанський регіон, або Індо-Пацифік, як його називають у США, — це дещо інша історія. Якщо від Європи вони певною мірою відстороняються або принаймні прагнуть це зробити (і не факт, що їм це справді вдасться, адже в документі зафіксовані лише наміри — те, чого вони хотіли б), то у Тихоокеанському регіоні ситуація інша. Там Сполучені Штати, навпаки, намагаються посилити свою присутність і перенести туди зону власного впливу.

Йдеться про так звану першу лінію оборони — "смугу островів": Японію, Південну Корею (яка формально не є островом, але входить до цього "ланцюга"), Тайвань, Філіппіни. Це має служити стримуванню Китаю, якого Вашингтон розглядає як свого головного суперника — економічного, геополітичного й військового. Саме тому США прагнуть мати в цьому регіоні надійну систему стримування.

Водночас Сполучені Штати не хочуть особисто воювати з Китаєм. Їхня логіка така сама, як і щодо Європи: воювати мають самі регіональні союзники — "остров’яни", так само як європейці, на їхню думку, повинні самі себе захищати. А США надаватимуть підтримку — зброєю та в тилу.

Отже, фокус уваги адміністрації Трампа зміщується саме в Індо-тихоокеанський регіон, точніше — у західну частину Тихого океану. Це зрушення, насправді, почалося давно — ще за часів Обами, на початку його президентства у 2008 році. Уже тоді в адміністрації був документ зі Стратегії національної безпеки та оборони, де з’явилося поняття "геополітики двох кілець": одне кільце впливу — на західну півкулю, інше — на схід, у бік Китаю та Тихого океану. Тобто Обама намагався збалансувати інтереси США між Європою і Тихим океаном, тому ще приблизно два десятиліття тому відбулася геополітична переоцінка інтересів і загроз самих Сполучених Штатів. Але цей документ підготували, звичайно, не колишні співробітники Обами, а соратники Дональда Трампа, а швидше за все те ідеологічне коло, яке орієнтується на Джей Ді Венса.

Якщо повернутися до Росії та безпосередньо до війни в Україні, у новій стратегії Сполучених Штатів згадується швидке припинення вогню. Чи можна це трактувати як фактичне визнання Росії стороною, яка утримує окуповані території, з точки зору США? І чи означає це, що Сполучені Штати можуть певним чином чинити тиск на Україну?

Варто зазначити, що Україна як держава взагалі не згадується у тексті стратегії національної безпеки США. Згадується лише один раз формулювання "українська війна" — саме в такій редакції, а не як "російська війна". Тобто автори документа дивляться на цю війну очима Росії, адже саме росіяни можуть називати цю війну "українською", бо вони ведуть її з Україною.

Це світоглядний момент. Втім, подібна практика стосується не лише цього документа – увесь Захід тривалийчас цей конфлікт називає "українською кризою", особливо на початку, виходячи з територіального принципу — війна відбувається на території України.

У стратегії ставиться завдання не просто припинити вогонь, а завершити війну та стабілізувати відносини з Російською Федерацією. Стратегічна мета — саме відносини з Росією, тактичний прийом — зупинка війни. При цьому спосіб досягнення цієї мети адміністрацію США взагалі не обходить, тому що ця війна заважає США відновити нормальні відносини з РФ. А відновлення цих відносин, кооперація з РФ в економічній сфері та стратегічна стабілізація оголошене метою зовнішньої стратегії.

Таким чином, Україну в принципі не бачать як субʼєкта світової політики. Документ фактично передбачає, що Україну слід якомога швидше і за будь-яку ціну змусити прийняти вимоги росіян, назвати це "мирним врегулюванням", але фактично – капітуляцію. При цьому до Росії не висуваються жодних вимог — хоча це питання вже радше стосується ходу переговорів, а не самої стратегії, тоді як до поступок змушують саме Україну.

Наскільки таке бачення Сполучених Штатів впливає зараз, і як воно може вплинути на переговори щодо завершення війни?

Це доктринальний документ, рамка для зовнішньої політики США — відкритий опис того, як вони бачать світ і які цілі перед собою ставлять. У документі майже в кожному абзаці викладені їхні побажання та очікування.

Мій оптимізм базується на тому, що Дональд Трамп і його адміністрація не здатні досягати цілей та послідовно виконувати ці стратегії. Стиль ухвалення рішень Трампа — генератор хаосу світового масштабу, зокрема у переговорних процесах. За дев’ять місяців його правління ми вже неодноразово бачили, як він змінює позиціїна протилежну. Навіть у нашому переговорному процесі: сьогодні Трамп розчарований Зеленським, завтра — Путіним, потім знову Зеленським. Наразі, до речі, очікується новий поворот — нове розчарування Путіним.

Інституційна слабкість адміністрації Трампа може приректи цю стратегію нацбезпеки до того, що вона так і залишиться невиконаною. Світові процеси вже запущені такі, що Дональд Трамп не зможе повністю ізолювати США (і себе) від світу. Ситуація змушує Америку залишатися присутньою на "вузлових" територіях і у ключових кейсах, як війни. Особливо – війна в Україні.

Ще один фактор — позиція Конгресу США. Нещодавно ухвалено військовий бюджет майже на трильйон доларів, де визначено не лише цифри, але й цілі використання. Документ обмежує можливість адміністрації президента США та Пентагону одноосібно виводити війська з певних територій, зокрема з Європи чи Південної Кореї. У Європі це близько 100 000 американських військових, у Кореї – близько 28-30 тисяч. Конгрес вимагає свого дозволу та вмотивованого рішення, чим може фактично блокувати реалізацію стратегії.

Що стосується переговорів, оприлюднення документа вплинуло насамперед на європейських партнерів, а не Україну. Адже вони сприйняли цю стратегію як пряму загрозу для своїх урядів. Тобто урядовці, члени урядів європейських держав і керівники Єврокомісії прочитали це як загрозу своїй владі.

І тому всі ці фрази про те, що Америка зраджує Україну в переговорах і що потрібно тісніше координувати наші плани та зусилля саме з Європою, мають під собою певний ґрунт. Адже виглядає так, що Україна — це Європа, навіть в очах Дональда Трампа. І це, звичайно, впливає на хід переговорів.

По-перше, є недовіра до позиції США. Першим дзвіночком став злив розмов Віткоффа з Ушаковим. Це вже саме по собі давало Україні повне право відмовитися від переговорів за участі Віткоффа, але, попри це, Україна їх продовжила. А тепер з’явилася ще й американська стратегія національної безпеки, яка фактично позиціонує США не на стороні України в російсько-українській війні. Складається враження, що Сполучені Штати виступають посередниками з російського боку: щоб Україна не говорила напряму з Москвою, ми говоримо через Вашингтон. Але цей посередник, глобально і стратегічно, представляє саме російські, а не українські інтереси.

Тому логічно було би, щоб у таких переговорах нас представляли саме європейці. Вони відкрито говорять, що здатні захищати українські інтереси. Фактично нам потрібні два посередники: говорити зі Сполученими Штатами — через Європу. Це той висновок, який напрошується з усього процесу.

Текст, який спочатку називали "28 пунктів", а після зливу в медіа – "20 пунктів", постійно трансформується: кожна сторона щось дописує, щось викреслює й передає іншій. Остання фаза виглядала так: Віткофф і Кушнер були в Москві, де росіяни дописали їм пункти для узгодження з Україною. Україна не може просто так напряму відкинути ці пункти, тому Президент Зеленський летить до Лондона, зустрічається з європейськими лідерами, обговорює текст, вони теж щось додають або прибирають — і все це повертається до Вашингтона. Фактично відбувається пінг-понг цим документом.

І вже зрозуміло, що просто нав’язати волю Кремля Україні через Вашингтон не виходить — це неприйнятно ні для України, ні для Європи. І не останню роль у цьому відіграло оприлюднення американської стратегії національної безпеки, яка доктринально закріпила їхні цілі та бачення майбутнього устрою світу.

Рекомендуємо:

Розкол між Трампом і Європою зростає: Кремль уже рахує бонуси — CNN

Тобто фактично ми можемо говорити про те, що Сполучені Штати, якщо я правильно вас зрозуміла, з одного боку, налаштовані продавати зброю, а з іншого — хочуть якнайшвидше завершити війну, щоб будувати подальші відносини з Росією?

"Завершити війну" не означає припинити продаж зброї. Бо війна не буде завершена так, щоб не існувало загрози її відновлення. В американській логіці війна може бути "заморожена". Трамп оголосив би її завершеною, як і попередні "вісім воєн", але фактично протистояння може продовжуватися. Так сталося і в Секторі Газа, і у війні між Таїландом та Камбоджею. Тобто це ілюзія завершення війни, після якої обидві сторони продовжують активно озброюватися, а військово-промисловий комплекс США продовжує заробляти.

Що стосується тиску на Україну, то він вже відбувається на наших очах. З одного боку, є емоційне бажання Дональд Трамп швидко досягти своїх цілей — просто припинити стрілянину на певний час і претендувати на лаври нобелівського лауреата. З іншого боку, стратегія США, яку він очолює, демонструє неготовність до довгострокової підтримки України.

Фраза Трампа: "Я нічого не дав Україні", підтверджує це. США не зацікавлені у прямому фінансуванні чи постачанні зброї безпосередньо Україні, бо існує свій військово-промисловий комплекс, який є системним лобістом Республіканської партії. Зірвати постачання зброї назовні Трамп не може, бо це вдарить по спонсорах його партії. Тому США придумали схему: Європа платить, США заробляють на виробництві зброї. Підхід Трампа такий: "Бізнес – бізнесом, а політика – це щось окреме".

Але варто пам’ятати, що США — це не тільки Дональд Трамп. Є ще Конгрес, який наразі здебільшого контролюється його партією, але це не назавжди, адже наступного року відбудуться проміжні вибори до Конгресу, і він ще скаже своє слово.

У документі, який називається військовим бюджетом, про який я згадав, Сполучені Штати вже заклали по 400 млн доларів на наступні два роки для підтримки оборони України. Тобто Конгрес може й надалі наполягати на своїй лінії, і в якийсь момент допомога може бути відновлена. Але це буде зроблено всупереч нинішньому курсу Дональда Трампа. Це можливо лише в разі, якщо Конгрес настільки сильно натисне на нього, що Трамп не зможе відмовити. Наприклад, якщо в обох палатах ухвалять законопроєкт, і Трамп виглядатиме погано, якщо його не підпише. Але все це — перспектива початку 2027 року, до якого ще треба нам усім дожити.

Поки що ж лінія Дональда Трампа — це фактично шантаж України зменшенням допомоги.

І, відповідно, з боку США можуть виникати різні вимоги щодо реформ, боротьби з корупцією чи внутрішньої політики як умови подальшої підтримки?

Це, швидше за все, стосуватиметься Європейського Союзу. Адміністрація Трампа дуже толерантна до корупції - мабуть, вона найбільш корумпована з усіх у західному світі. Сімейний бізнес Дональда Трампа зростає — він цього не приховує, навіть пишається цим, і сімейство Трампів багатіє. Про це пишуть у США, і там фактично немає контролю: у них немає ні НАБУ, ні САП; усі заглядають Трампу до рота і ковтають усе, наче так і має бути. Але, знову ж таки, це може змінитися зі зміною складу Конгресу через рік.

Трамп періодично згадує про корупцію в Україні — мовляв, є проблеми, є корупція. Але він не акцентує на цьому надто сильно, бо в такому разі викличе вогонь на себе. Сполучені Штати фактично зняли зі свого зовнішньополітичного порядку денного ціннісні питання — демократію, реформи. Цю функцію перебрав на себе Європейський Союз. І саме європейці можуть на цьому наголошувати, а американці демонструють, що їм це байдуже.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред