Владислав Івченко та Юрій Камаєв

Владислав Івченко: Цей роман виграв третю премію минулого року в «Коронації слова».

Владислав Івченко: Ми писали два роки. У нас одразу тривали і написання, і підготовчий етап.    Юрій Камаєв: У процесі ми перелопатили значну кількість тогочасної мемуаристики, газетних публікацій, спогадів. Писати в цьому жанрі, зазвичай, значно важче.

Всі співпадіння подій випадкові, герої – вигадані. Ми намагалися, однак, подекуди мусили відходити.    Владислав Івченко: Не було мети зробити документально точне описання тих часів. Але ми вивчали. Юра цікавиться історією, тож ми вивчали, якого року з’явилося кіно, коли з’явилися перші російські кінофільми, чи була певна зброя тоді тощо. Намагалися дотримуватися історичної правди. Але історичні пуристи зможуть знайти, чим нам дорікнути.

Юрій Камаєв: У наших реаліях це фантастика.    Владислав Івченко: Я бачу. Але, на жаль, поки що література не бачить мене. Принаймні в тих обсягах, в яких би мені хотілося. Але ми над цим працюємо.

Юрій Камаєв: Були й міцніші, наприклад, Лев Толстой. Але нам до класиків ще далеко.    Владислав Івченко: Від статури це не залежить. Як «любви все возрасты покорны», так і письменництву покірні всі статури. Хоча питання виникати можуть: таке здорове, що на ньому пахати можна, а сидить і бавиться за клавіатурою.

Юрій Камаєв: Писання в дуеті має свої особливості, певну замгальність, свій особливий драйв. Конфліктів не було: через відстань ми не могли один одного потрусити за лацкани. Хоча, звичайно, суперечки виникали. І суперечки, і компроміси – це шлях вперед.    Владислав Івченко: Писати роман вдвох вдвічі важче. Грошей за це заплатять вдвічі менші. Але це дуже цікавий досвід. Творчі люди завжди егоїсти, своє «я» ставлять на перше місце. А тут доводилося шукати компроміси, прислухатися до думки соавтора. І хоч це емоційно іноді важко, але корисно, бо ти бачиш проблему з іншої точки зору, бачиш іншу картину. Досвід співпраці з Юрою мені знадобився, коли я одружився: я вже знав, як шукати компроміси. Конфліктів не було: Юра – людина спокіна, я більш емоційний, але спілкування через «аську», або поштою притлумлювало емоції. А непереборних протиріч не було.

Владислав Івченко: Дякую, пане Миколо! «КСД» – тому що співпрацю запропонувало саме воно. В Інтернеті відгуки про видавництво з боку авторів були хорошщі. Всі знайомі, які дізнавалися, де ми будемо друкуватися, схвалювали цей вибір.    Щодо іміджу. Книга, яку ми написали досить непогана, то нічого їй не завадить.    Юрій Камаєв: Наше видавництво видає широкий спектр книжок різного напрямку. І це не є негативним. Багато видавництив заробляють гроші на спеціалізованій чи прикладній літературі. Це не причина, аби не співпрацювати з ним. У «КСД» велика мережа розповсюдження, завдяки чому у нас більше шансів донести нашу книжку.

Юрій Камаєв: Щоб насмішити пана Бога, треба розказати йому про власні плани.    Владислав Івченко: У нас є кілька нереалізованих планів щодо нашого персонажа Івана Підіпригори, тому, думаю, ми продовжимо співпрацю в цьому напрямку як мінімум.    Юрій Камаєв: Ми не зачепили надзвичайно цікаву епоху. Мабуть, треба дійти до логічного завершення кар’єри нашого персонажа, в якого буде ще багато справ.    Владислав Івченко: Ця книжка закінчується 1910 роком, а попереду ще Друга світова війна, Визвольне змагання. Думаю, ми не оминемо ці великі події.

Юрій Камаєв: На ці питання можна відповідати дуже довго. Намагатимусь стисло. В української літератури, безперечно, є майбутнє і цікаві автори. Щороку виходить чимало гарних книжок. Щодо проблем сучасної літератури. Вона має розширювати свою жанрове розмаїття і закрити власними книжками всі ніші ринкку, від яких високочолі критики кривляться, скажімо, детективи, фантастику, сентиментальні романи. Ця ніша зараз майже повністю віддана інозменим видавцям. У всьому світі видавнича справа існує саме за рахунок цієї літератури. Це – низ «харчової піраміди», і на зароблені на цих книжках гроші видавець зможе видавати некомерційну літературу, скажімо, класичну чи затребувану вузьким колом читачів.    Про державну політику коментувати нічого. Хоча з іншого боку може й на краще, що держава не лізе зі своєю допомогою. Наприклад, українському кіно вона вже «допомогла».    Владислав Івченко: Майбутнє не дуже райдужне, бо Україна стрімко стає країною третього світу, а таким країнам достатньо телебачення і комп’ютерних ігор, а література не потрібна. Відповідно проблемою сучукрліту є те, що люди або зовсім не читають, або читають дуже мало. Крім того, українські письменники ліниві. Дуже мало авторів, спроможних видавати одну книгу на рік, хоча на Заході це норма. Це також свідчить про нерозвинутість сучукрліту. Наша держава настільки «ефективна», що найкраще, що вона може робити – взагалі не втручатися. В підтримку літератури – так само.

Владислав Івченко: Натхнення – це дар Божий, диво, радість. Але особливість прози в тому, що після натхнення починається важка кропітка робота. Прийшло натхнення, виблиснуло – ти побачив ідею, а потім кілька місяців втілюєш її в життя. Тому можна писати і без натхнення, а вже по його наслідках.    Коли дружина на роботі, тоді муза не зі мною.    Юрій Камаєв: Постійного натхнення, мабуть, немає. Є якісь сплески, просвітлення. Але проза не пишеться на одному подиху, а вимагає ще технічної і рутинної роботи.

Юрій Камаєв: Досить важко уявити подібну ситуацію. У нашій літературі були стерті цілі періоди. Та й чи потрібно взагалі ізолюватися від світу?    Владислав Івченко: Така людина була б точно не гіршою за пересічного українця зараз, який не виховується на українській літературі. Світогляд у неї був би непоганий, але Юра правильно сказав, що не потрібно робити штучних обмежень. Украйнська література існувала у світовому контектсі, тому будувати мури між нею та всім світом не варто.

Владислав Івченко: Коли хоче, тоді й в праві. За радянських часів це була табуйована назва: письменник – це тільки член Спілки письменників. Була анекдотична ситуація з Бродським, коли ленінградська організація Спілки письменників видала довідку, що він не є поетом. Зараз кожен, хто хоче, може бути письменником. Головне тут – поганий ти письменник, чи хороший.    Літератури з великої літери не буває без літератури з малої літери, тобто жанрової та масової літератури, яка є корінням для літератури з великої літери. Це все дуже взаємопов’язано. Ті ж романи Достоєвського могли б проходити як кримінальні романи. Часто важко провести межу між літературою з великої та малої літери. Тому не варто з’ясовувати, що саме пишеться у нас, література з великої чи маленької літери. Вона є, і це добре.    Юрій Камаєв: Мабуть, у країнах з розвинутим книжковим ринком письменниками називають тих, хто живе за гонорари. У такому разі в Україні може три-чотири письменника й буде. З іншого боку один видавець казав, що письменник – то автор, що має дві книги. Казати про літературу з великої літери – справа невдячна. Це видно з певного часового проміжку, досить значного. Скажімо, тогочасні інтелектуали вважали Шекспіра попсою і низькою літературою, тоді як їхніх тогочасних кумирів знає вельми незначне коло істориків літератури зараз. Велике бачиться з відстані.

Юрій Камаєв: Галузь ІТ – це звичайна робота зі своїми плюсами й мінусами. Письменництво – це, швидше, хоббі.    Владислав Івченко: Письменництво – це таке хоббі, яке забирає часу більше, ніж основна справа. І дає кайфу більше, ніж будь-яка розвага.

Юрій Камаєв: Хоббі.    Владислав Івченко: Хоббі, але моя мрія – щоб колись це стало основною справою.

Юрій Камаєв: Я поважаю пана Акуніна і за його літературний доробок, і за громадянську позицію. Тому виклик, мабуть, не йому, адже ми з ним не полемізуємо, а швидше додаємо певні фрагменти в мозаїку тогочасної дійсності. Адже реалії Російської імперії у Бориса Акуніна описані доволі іронічно.    Владислав Івченко: Наш герой Іван Підіпригора мені здається ближчим до солдата Швейка чи Санчо Панси, аніж до Фандоріна. Це – проста людина з народу, яка вчиться виживати в умовах тоталітарного режиму і вимушений існувати в умовах абсурду. І виживати йому допомагає лише розвинуте почуття гумору. Щодо Акуніна, то порівняння з ним – це спроба поєднати з чимось знайомим. А насправді наша книга є продовженням традицій так званого «плутовського роману». Тобто виклика ми Акуніну не кидали, але його поважаємо.

Юрій Камаєв: Я працюю ІТ-шником, адміню мережу, бази даних та займаюся безліччю інших справ як єдиний ІТ-фахівець на підприємстві.    Владислав Івченко: Я вже майже 12 років працюю в журналістиці, в сумській газеті «Данкор». Зараз займаюся редагуванням сайту газети.

Владислав Івченко: Спочатку ми працювали так: я надсилав Юрі початок оповідання, який він мав продовжити, і навпаки – Юра надсилав мені початок іншого оповідання, яке я мав продовжити. Так було на першому етапі. Потім оповідання багато разів перероблялися, доповнювалися, змінювалися. Тобто ми відійшли від строгої схеми, і кожен робив що міг. Наприкінці нам довелося переробляти перші оповідання, бо там герой не відповідав тому, що відбувалося у подальших оповіданнях, і нам доводилося виправляти його.    Юрій Камаєв: Подекуди траплялося різне бачення розвитку сюжету. Щодо деяких оповідань ми так і не дійшли згоди.    Владислав Івченко: У нас існувало право вето. Тобто якщо хтось із нас казав, що «ні, так не мусить бути» то інший погоджувався.

Владислав Івченко: Я не був на Форумі. Кілька років тому я пообіцяв собі, що поїду туди лише з власною книгою, щоб не відчувати там себе «безлошадним».    Юрій Камаєв: Цього року через родинні обставини не вдалося побувати на Форумі. Але їжджу туди практично щороку. Попри тисняву і певні технічні недоліки Форум – чудове місце з гарною атмосферою.

Владислав Івченко: Я чекаю триумфу Івана Підіпригори, бо ми його писали майже два роки, майже рік чекали, поки він вийде книжкою. І тепер налаштовані пожинати плоди.