Григорій Перепелиця

Складність полягає в тому, що ми чітко не визначили наші відносини з Російською Федерацією на даний момент як відносини війни. Тому військових, які опинилися на території РФ, ми не можемо ввести в статус полонених. Цей статус визначається Женевською конвенцією про правила ведення війни. Ми не маємо чітких правових підстав, щоб Росія рахувалася з ними. Ці військові є громадянами України і мають бути повернуті сюди. Але коли і в який спосіб це буде зроблено – не відомо.
Зараз цим опікується МЗС, зокрема, український консул в Ростові-на-Дону. Але остаточне рішення – за російською стороною.
Існує й інший варіант. Куди діваються ті російські військові, які воюють на Донбасі? Це ж громадяни Росії та її військовослужбовці, переважно спецназ Росії. Захопивши їх у полон, можна в паритетний спосіб провести обмін. Але, судячи з великого гуманізму, який проявляє наша влада відносно сепаратистів і російських найманців, важко розраховувати, що українська влада піде на такий крок.
Тобто головна проблема в тому, що ми не визначили стан наших відносин із Росією, що можна охарактеризхувати як позицію «ні миру, ні війни». Відтак, це позбавляє нас можливості діяти за правилами війни і спиратися на міжнародні конвенції, які регулюють такі відносини, в тому числі й щодо військовополонених. Можна навести приклад Надії Савченко, яка зараз перебуває у російській в’язниці. Якби її статус був визначений як статус військовополоненої, то її не мало б права судити російське правосуддя і здійснювати тортури над нею, бо в такому випадку це розглядалося б як військовий злочин.

Ми впираємося в ту саму проблему – в яких відносинах ми знаходимося з Росієїю. Якщо у стані війни, то треба запроваджувати воєнний стан, принаймні на території Луганської та Донецької областей, та відповідно діяти в рамках закону про воєнний стан, а не в рамках закону про боротьбу з тероризмом, як це відбувається зараз. Якраз закон про воєнний стан і визначає комплекс заходів, які мають здійснюватися в період воєнного часу. Одним із таких заходів є евакуація цивільного населення з зони бойових дій. Загальне керівництво усіма цими заходами здійснює військове командування. Їхвиконують органи місцевої влади під керівництвом військових, і місцева влада, місцеві осередки та інші підпорядковуються військовому командуванню. Оскільки у нас воєнний стан не введений, немає чіткої координації у реалізації всього комплексу дій, тому і маємо таку ситуацію: рятуйся хто може.
АТО по своїй суті не передбачає масштабної евакуації мирного населення – вона передбачає звільнення заручників. Таким чином, основна проблема в тому, що наші військові діють у форматі АТО, а не в рамках воєнного стану. Безумовно, так вони не можуть виконувати всього комплексу дій щодо евакуації мирного населення і не мають для цього законодавчих підстав. В такій ситуації, якщо територія знаходиться під контролем сепаратистів, місцеве населення має відходити на російську територію, якщо відійти на звільнену українську територію немає можливості.

Це дуже складна проблема. Фактично на Донбасі ми отримаємо Белфаст, навіть якщо операція по звільненню українських територій від російських збройних формувань, а також донецьких колабораціоністів, яких називають терористами, буде завершена успішно. Головною соціально-психологічною проблемою Донбасу є проблема ідентичності. Питання в тому, що Майдан відіграв дуже прогресивну роль у формуванні української нації. Він запустив процес національної самоідентифікації, і тому ми побачили, як за лічені дні з’явилася модерна українська нація, коли мільйони людей відчули в собі українців. Але у етнічних росіян, які масово компактно проживають на території Донбасу і Криму, також відбувся цей процес, тільки зі зворотним знаком – вони відчули належність до Великої Росії. Не до руського етносу, а до Великої Росії як держави. Власне в цьому вся специфіка російської ідентифікації, коли критерієм є не етнос, не етнічні корені, а належність до Великої Росії. Для росіян це означає: там, де я проживаю, там є Росія як держава. Це породило ефект сепаратизму, ірредентизму, тобто бажання відділити територію України і приєднати її до Росії. Такий ефект ми бачили з Сербами під час Балканської війни 90-х років, коли вони також прагнули побудувати Велику Сербію на теренах всієї Югославії. Ми можемо навести приклади з Другої світової війни: німці також хотіли побудувати Третій Рейх на теренах всієї Європи, і вони також вважали, що там, де говорять німецькою, є Третій Рейх. Як ми бачимо, і з Третім Рейхом, і з Великою Сербією все скінчилося повним крахом.
Очевидно, що такий крах очікує і Росію в майбутньому. Треба сказати, що така надія і такі прагнення етнічних росіян поділяли чимало українців і в Криму, і на Донбасі. З тих російськомовних українців, які надали перевагу або регіональній ідентичності (донбаській), або російській (але не українській), безумовно, велика кількість щиро палила українські прапори, не могла відірвати вуха від російської пропаганди, бо це лягало на їхню неукраїнську ідентичність. Така брехлива пропаганда тільки підтверждувала переконання про їхню російську ідентичність. Очевидно, цей конфлікт ідентичності на Донбасі буде і в майбутньому.
Що з цим робити? Треба дотримуватися однакової інформаційної, культурної і освітньої політики на всій території України. Україна – єдина держвава, тому слід діяти в рамках єдиного культурного, політичного та інформаційного простору української держави. Етнічні росіяни, які лишилися на Донбасі, мають свої етнічні права. Але як етнічна меншина, а не як спільнота, яка претендує на окрему державу і прагне приєднання української території до Росії. Це – сепаратизм, який має переслідуватися українським кримінальним законодавством.
Безумовно, для реінтеграції Донбасу в український простір має бути запроваджений перехідний період із тимчасовою адміністрацією, до складу якої мають входити місцеві активісти, ті, які захищали Донбас від російської інтервенції, ті люди, які користуються авторитетом серед місцевого населення. Тобто спиратися слід на проукраїнські сили. Сьогодні, на жаль, такі люди на Донбасі – в меншості. Тому і має бути запроваджена на певний період тимчасова адміністрація, якій має довіряти просте населення Донбасу. Сьогодні ж ми маємо іншу ситуацію, коли на звільнену територію повертається стара влада, яка підтримувала сепаратистів, організовувала блокування наших військових, організовувала референдум про ДНР і ЛНР. І сьогодні ці люди знову повертаються до місцевої влади. Це наносить страшенного морального удару по авторитету української держави на Донбасі і породжує зневіру тих, з надією дивиться на наших українських військових.

На жаль, ми не усвідомлюємо реальної ситуації, яка існує на Донбасі. Війну ведуть не сепаратисти, а Росія. Воюючою стороною є не сепаратисти. Вони – тільки частина тих сил, які застосовує Росія у війні проти України. Якщо Росія припиниить війну, то через тиждень сепаратисти на Донбасі зникнуть. Отже, ми маємо чітко розуміти, що ситуація на Донбасі – це другий етап гібридної війни Росії проти України. Першим етапом було захоплення Криму, воно пройшло успішно – без жодного пострілу. Це увійде в аннали історії – як можна окупувати територію іншої країни без жодного пострілу. Відповідно такий успіх надихнув Путіна і російське військово-політичне керівництво запровадити другий етап цієї гібридної війни на Донбасі.
Слід зауважити, що там були певні умови для такого кримського сценарію на Донбасі, про які ми вже говорили. В Криму 50% етнічних росіян і понад 30% етнічних українців. Але з цих українців переважна більшість не ідентифікувала себе українцями. На Донбасі 34% етнічних росіян (в Луганській області – 34%, в Донецькій – 33%). Звісно, не всі росіяни були за ДНР та ЛНР і відділення території. Частина з них пов’язувала себе з Україною, але це незначна частина. Разом із тим, українців на Донбасі 65-66%, половина з них втратила свою українську ідентичність, відтак спрацював той самий ефект, що і з населенням Криму – коли ми приєднаємося до Росії, ми отримаємо величезні пенсії і заживемо як в раю. Це була головна причина, чому люди прийшли на сепаратистський референдум.
Але замість захмарних пенсій і раю вони отримали кулі, "Град" і смерть. І тут їхні надії на світле майбутнє у складі Росії не справдилися, бо Україна почала захищати свою материкову територію від російської військової агресії.
Зараз Путін стоїть перед трьома сценаріями реалізації планів гібридної війни. Причому ми бачимо, що Путін не збирається припиняти війну проти України, бо його мета, а відтак і остаточна мета Росії в цій війні, є знищення України як країни. І після реалізації цього другого етапу війни – захоплення Донбасу – передбачалося також захопити Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку й інші області, які належать до центральної і південної України з виходом на Придністров’я. Кінцевим етапом цієї війни мало б бути захоплення Києва російськими військами і знищення України як держави. Ми бачимо, що зараз Росія загрузла на другому етапі. Тобто якщо Росії вдасться реалізувати другий етап – захопити Донбас за допомогою сепаратистів, то вона перейде до третього. Ось чому важливо нам зараз відвоювати Донбас. Він сьогодні є основним театром бойових дій, який вирішує не тільки долю регіону, а долю країни в цілому. Це добре розуміє і російське керівництво, оскільки цілі другого етапу також не вдається реалізувати, адже українські війська отримали стратегічну перевагу над сепаратистами.
Отже, перед Путіним стоїть три ймовірних сценарії подальшого ведення війни. Перший – ще більш потужне насичення території, яка контролюється сепаратистами, російськими найманцями і російським спецназом, воєнною технікою і військовими. Щоб перейти в контрнаступ і відвоювати ті території, які вони втратили в результаті наступу українських військ. Такий план уже сьогодні реалізовується. Ми бачимо величезне скупчення воєнної техніки на ділянках українського кордону, які не контролюються українськими прикордонниками. Ця техніка буде переправлятися для посилення сил сепаратистів.
Другий сценарій, якщо перший зазнає краху, розробляється паралельно – введення російських військ на територію Донбасу під виглядом миротворців. І заява пана Чуркіна на засіданні Радбезу ООН 6 серпня була пробним каменем – як Радбез ООН відреагує на таку ініціативу Росії. Бо саме Радбез ООН дає мандат на такі миротворчі операції. Ми побачили абсолютно жорстку негативну реакцію всієї Ради безпеки на цю ініціативу Росії. Оскільки всі розуміють, що під виглядом миротворців чи так званої гуманітарної допомоги буде здійснюватися вторгнення російських військ. Але попри негативну реакцію Ради безпеки ООН, Росія може отримати такий мандат від СНД, як це вона робила в Абхазії, Придністров’ї та інших «гарячих точках».
І це при тому, що Україна і досі навіть не спромоглася офіційно запровадити процес виходу зі складу СНД. Оскільки Україна де-факто є членом СНД, це може розцінюватися як внутрішня справа цієї організації – вирішувати питання з миротворчістю всередині співдружності.
Третій варіант – широкомасштабне військове вторгнення по всьому периметру українського кордону. Підготовка до такого варіанту також сьогодні здійснюється Росією. Це ми бачимо по тому, що до кордону по всьому периметру підтягуються російські війська і готуються бойові позиції для воєнних дій. На військовій мові це означає підготовку прикордонної території як зони бойових дій. Там будується воєнна інфраструктура для стратегічного розгортання російських військ, які можуть в будь-який момент від демонстративних дій перейти до широкомасштабного наступу вглиб території України.
Таким чином, бачимо, що російська сторона намагається реалізувати три сценарії одночасно, не визначивши поки що, який сценарій буде для неї головним.

Ця війна не є війною між українцями і не є внутрішнім конфліктом. Якби це був внутрішній конфлікт, він би почався у 2004 році. В цілому, мешканці Донбасу не мають в своїй більшості ворожого ставлення до України як країни. При тому що їх російська сторона використовує для знищення України.
Це – війна, яку розв’язала Росія проти України. Або, скоріше, другий етап російської гібридної війни проти України.
Особливість гібридної війни полягає в тому, що вона не передбачає класичних воєнних операцій періоду Другої світової війні. В ній задіюються як регулярні війська, переважно спецназ, так і нерегулярні війська, або парамілітарні угруповання, які формуються з місцевих колабораціоністів, бандформувань і терористів, а також російських найманців. Звідси і назва війни, оскільки регулярні війська діють за єдиною стратегією і тактикою з нерегулярними збройними формуваннями. Просто сепаратисти Донбасу діють на боці російської сторони. Відповідно тактика дій цих формувань розрозбляється генштабом російських збройних сил.
Що стосується третьої світової – вона вже починається. Її початком стало збиття малазійського «Боїнгу» над територією України. Сьогодні війна поки що в латентній фазі у формі економічної війни, змістовною частиною є санкції, але далі вона матиме тенденцію до ескалації і переходу в більш гострі форми цього конфлікту. Широкомасштабне вторгнення російських військ на територію України буде однією з передумов того, що ця російсько-українська війна набере світових масштабів.

Заради Великої Росії і її домінування у світі російський споживач терпітиме все. Тому що імідж Великої Росії, яку мають всі боятися, для росіян є однією з найбільш важливих духовних цінностей.

Доцільно. Тому що однією з важливих особливостей гібридної війни є війна за мізки. Гібридна війна – це перш за все руйнування суспільної свідомості, а не тільки об’єктів економіки та воєнної інфраструктури. Навіщо руйнувати економічний потенціал, якщо можна зруйнувати мізки, коли населення країни, проти якої розв’язана агресія, буде воювати на боці агрессора? Що ми й бачимо по Донбасу.
Отже, гібридна війна починається перш за все в інформаційно-культурній сфері. Сьогодні переднім фронтом цієї війни в буквальному сенсі ми бачимо російських журналістів, які ведуть свої інформаційні атаки з поля бою, а також вояжі діячів російської культури.

Розв’язавши війну за перегляд світового порядку, Росія неодмінно зазнає краху. Тому що її економічний потенціал в 20 разів менше, ніж потенціал країн НАТО. Але яку ціну доведеться заплатити Україні при цьому? Тому що першим театром цієї війни стала саме Україна.
Ні, не вбачаю повернення Криму до України у середньотерміновій перспективі. Повернути Крим можна тільки збройним шляхом, оскільки Україна втратила Крим в результаті війни, і повернути його вона зможе тільки в результаті війни. Інший варіант, більш реалістичний, можливий за умови остаточного розпаду Росії, але навіть при цьому ми не зможемо обійтися без застосування збройних сил. Тобто повернення Криму можливе тільки в довготерміновій перспективі за наявності зазначених вище умов. 

Олігархічний лад неодмінно зазнає краху. Оскільки він побудований на захопленні та експлуатації ресурсів, а не на їх виробництві. Війна, в стані якої ми знаходимося, сьогодні прискорює його крах. Тому захід України нікуди не відділиться. Україна буде модерною європейською державою, якщо переживе і переможе в цій війні. Тому що тепер у нас з’явилася могутня соборона українська нація, яка і є основним підґрунтям розбудови нової соборної української держави.

Ядерна бомба, чи ядерна зброя, ефективна як засіб стримування тільки за наявності цілого комплексу інших інструментів: власних боєздатних збройних сил або при перебуванні у системі колективної оборони. Ми бачимо, що такі ядерні країни, як Франція та Великобританія, знаходяться під парасолькою колективної оборони НАТО. При тому що Китай є ядерною державою, він нарощує воєнну могутність власних збройних сил. Росія теж перейшла до глибокого реформування своїх конвенційних збройних сил. Тому наявність ядерної бомби, звісно, є стримуючим чинником, але цей чинник має ефект тільки в комплексі з іншими засобами національної безпеки та оборони.

Економічні санкції мають ефект тільки в середньо і довготерміновій перспективі. В короткотерміновій перспективі діють вони непомітно, і їхній ефект на економіку майже не відчувається. Але з роками такі санкції просто обвалюють економіку країни, проти якої застосовуються. Їх ефект можна продемонструвати на прикладі економіки Іраку чи Ірану. Як правило, після таких санкцій економіка країни десятиліттями не здатна відтворитися. Виходячи з такого ефекту економічних санкцій, Путін буде намагатися реалізувати основні цілі війни в короткотерміновий період. Тобто протягом року політика Кремля щодо України не зміниться, не зважаючи на санкції, про що заявив Лавров.

Ні. Проблема не в Путіні. Путін просто реалізує той суспільний запит, який є в Росії. Якщо 80% російського населення підтримує агресію Росії проти України, то Путін просто змушений реалізувати такий запит росіян. Якщо він його не реалізує, то на зміну йому прийде більш радикальний профашистський лідер. За своїм станом російське суспільство сьогодні повторює шлях фашистської Німеччини. Гітлера до влади привів німецький народ, і він є відповідальним за всі злочини, скоєні Третім Рейхом, а не тільки Гітлер та оточення. І сьогодні російське суспільство, перш за все, а не тільки Путін, несе моральну відповідальність за цю агресію проти України. Відповідно наслідки цієї війни будуть катастрофічними не тільки для Путіна, а й для російського суспільства. Після цієї війни, як німці після Другої світової війни, будуть переживати стан моральної фрустрації. Вийти з такого стану росіяни можуть тільки через покаяння, як німці пройшли процес денацифікації. Якщо цього не станеться, то замість Путіна прийде більш жорсткий і амбітний фюрер.

Історичне підґрунтя такої думки з приводу православ’я, дійсно, є. Але сьогодні інші часи, і ми маємо виходити з реалій сьогодення. Українці сьогодні мають думати не про роль України в світовому православ’ї, а про те, як позбутися проросійської диверсійної політики Московського патріархату в України. Відносно права євреїв на територію Палестини, то визначення місця створення держави Ізраїль було визначено ООН.

Позаблоковий статус означає односторонні зобов’язання країни не вступати в систему колективної оборони. Тому позаблоковий статус жодних гарантій щодо безпеки позаблокової країни не дає. Іншими словами, позаблоковий статус України – одностороннє зречення зовнішньої воєнної допомоги. До великої міри через позаблоковий статус ми маємо таку мляву реакцію США та їхніх союзників по НАТО зараз.
Щодо Будапештського меморандуму, то він від початку не передбачав юридичних зобов’язань з боку гарантів. Це були тільки запевнення про наміри, не більше.

ООН – це орган, створений для вирішення проблем часів Холодної війни невипадково, тому що постійними членами Ради безпеки ООН є ядерні країни. Звісно, ООН не відповідає сучасним викликам міжнародної безпеки. В силу цього вона є, скоріше, виразником думки міжнародної спільноти, ніж ефективним інструментом по нейтралізації сучасних загроз у міжнародній безпеці.

Прямі територіальні претензії Китаю до Росії не існують. У Китаю не має таких претензій до Росії. Але це зовсім не означає, що Китай не має інтересу до території Росії. Китайська експансія в Росії буде здійснюватися економічним і демографічним шляхами.

Вірогідність такого визнання є мінімальною. Для прикладу, Ірландська республіканська армія (ІРА), яка давно вважалася терористичною організацією, в реальності визнана такою тільки Великобританією. Навіть ЄС не наважився визнати ІРА терористичною організацію. Фактично дуже рідки випадки, коли міжнародна спільнота визнає якусь організацію терористичною. Виключення – «Алькаїда». Тому що для цього треба юридично довести, що ДНР та ЛНР є терористичними організаціями. Основним критерієм є мета організації. Згідно з цим критерієм, терористичною організацією є органгізація, основною метою якої є терористична діяльність. Чи є метою ЛНР і ДНР терористична діяльність?

Питання в тому, що Росія є одним із найбільш впливових членів ОБСЄ. Відтак вона також має право голосу при прийнятті рішень організації. Оскільки рішення в ОБСЄ приймаються консенсусом, то без згоди Росії жодне важливе рішення не може бути прийнято.