Дмитро Хилюк

Так, я очікував великої війни з Росією з 2014 року. Втім, я не думав, що вона буде аж настільки масштабною – думав, агресор обмежиться спробами захопити Донецьку і Луганську області. Я й гадки не мав, що Росія спробує здійснити бліцкриг і піде в наступ на Київ.

Окупація Козаровичів почалася 25 лютого. Вранці я почув гул вантажних автомобілів, і було зрозуміло, що трасою Київ – Чорнобиль рухається колона техніки. Це було приблизно за два кілометри від мого дому, тож я взяв велосипед і поїхав глянути, що там відбувається. Коли я побачив колону російської військової техніки, яка йшла в напрямку Києва і вся була позначена латинською літерою "V", зрозумів: чобіт окупанта ступив на нашу землю.
Тож 25 лютого росіяни заїхали в Козаровичі, проїхали через село і розташувалися на полі поблизу Київського моря, організували там табір. До 27 лютого вони з’являлися в селі невеликими групами, не були агресивними, ходили по хатах і просили їсти, бо, як вони говорили, їжа, тобто пайки, в них уже закінчилася. Також вони просили взуття і шкарпетки. Наголошую – просили, не було жодної агресії. Так само росіяни заходили і до нас додому. Прийшли і пішли. Тож до 27 лютого росіяни поводилися з місцевими жителями досить мирно.
А от після 27 лютого, коли стало зрозуміло, що бліцкриг провалився, і параду російських військ у Києві не буде, все змінилося. Росіяни стали агресивними. Вони перемістили свою техніку безпосередньо в село, ходили по хатах, грабували їх, мародерили, відбирали те, що їм було потрібно, передусім бензинові електростанції, ліхтарики, їжу. Як розповідав інший полонений з нашого села, забрали навіть почату пляшку вина з холодильника.

Усе відбулося дуже несподівано і дуже швидко. 1 березня я вже знав, що росіяни грабують хати, забирають телефони і їжу. Свої телефони і документи я, на щастя, заховав, не тримав їх удома.
2 березня до нашої хати прийшли "освободітєлі" і "освободілі" нас від певних речей: забрали батьківські телефони (а це були дешеві кнопочні телефони, я й гадки не мав, що вони могли когось зацікавити), ліхтарик, мій наручний годинник – все, що лежало зверху. Нас із батьками вони вигнали з хати, поки самі там нишпорили. Росіяни пояснювали свої дії тим, що вони "шукають диверсантів", а насправді просто займалися мародерством.
Потім, увечері того ж дня, прийшла друга група "освободітєлєй". Вони сказали, що ночуватимуть у нашій хаті. Оскільки вони були зі зброєю, сперечатися не було сенсу. Тож вони сиділи в нашому домі на балконі на другому поверсі, несли там варту. Ми з батьками перемістилися в одну кімнату. Росіяни просиділи всю ніч, а зранку пішли, залишивши після себе неймовірний розгардіяш! Вони поводилися дуже некультурно, по-свинськи.
Напередодні в нашу хату прилетів снаряд, як мені пояснили, від "Граду", і нам вибило двері. Моя мама хвора, літнього віку, тому ми з батьком відвели її ночувати до сусідки, хата якої вціліла, а самі ночували вдома 2-3 березня.
3-го числа ми з батьком пішли до мами і сусідки, побули там годинку. І я сказав татові, що треба сходити додому, взяти крупу, щоб можна було приготувати їжу, бо в селі був перебитий газогін, а в сусідки газ був у балоні. Ми вийшли від сусідки, пройшли декілька десятків метрів, причому навмисно йшли городами, щоби не потрапляти на очі "освободітєлям-спасітєлям". Але, на жаль, "спасітєлі" вже йшли не вулицею, а городами зі зброєю напоготові (таке враження, що в них проходила зачистка).
Спочатку росіяни схопили батька, бо я йшов трохи попереду, і вони мене не побачили. Та я повернувся, попросив, щоб відпустили літнього чоловіка – батькові тоді було 74 роки. Але росіяни поклали на землю і мене, і батька. Обшукали. Та речей у нас майже не було, тож у мене забрали ліхтарик, а в батька півпачки цигарок. Також у мене був маленький пакуночок із маминими прикрасами часів її молодості: парою золотих ланцюжків і двома чи трьома кулончиками. Забрав ці прикраси з нашої хати, бо боявся мародерів. Та росіяни забрали і це.
Потім нам на голови натягнули наші куртки і повели на склади, розташовані в 400 метрах від нас на промислових підприємствах. Нас розділили, обох кинули в темні приміщення без вікон. Очі і руки зав’язали.
Так і почався мій полон.

Я вирішив не приховувати, ким і де працюю, тому що моє прізвище Google знає добре. Я міг би сказати, що займаюся чимось іншим, але достатньо набрати в пошуку моє ім’я – і обман буде викрито. Тому я одразу сказав, що журналіст і працюю кореспондентом агенції УНІАН.
Був перший допит. Зі мною говорив чоловік у формі, але хто він був – не знаю. Він усе допитувався: "Что ты там высматривал? Что ты выискивал? О чем ты там писал?". Я сказав, що живу в цьому селі, що тут мій рідний дім, і мене схопили біля моєї хати, сказав, що можу показати паспорт з реєстрацією, аби вони переконалися, що я не обманюю і справді тут живу. Але він відповів: "Мы тебя проверим. Если ты не диверсант, не наводчик и не корректировщик, мы тебя отпустим".
Відпустили. Але через 1271 день.
Чи був я випадковою жертвою, чи росіяни йшли цілеспрямовано, я сказати не можу. Вже коли повернувся з полону 24 серпня, дізнався, що тоді росіяни хапали передусім людей з активною громадянською позицією: місцевих депутатів, активістів, людей, які брали участь в АТО та ООС, тобто ветеранів. Але в полоні були й цивільні з Київщини, геть далекі від політики. Були й пенсіонери, були й маргінали, яких зловили на вулиці, коли вони пиячили. Тобто хапали всіх.
Та, можливо, хтось розповів, що я журналіст, тож росіяни прийшли по мене адресно. Адже хати по сусідству були порожніми, тож припускаю, що росіяни йшли якраз до нашого дому, але так співпало, що й ми з батьком йшли додому.

Фейковий розстріл і погрози вбивством батько переніс легше, ніж моє потрапляння в полон і те, що він не знав, де я перебуваю.
Батька після затримання три дні тримали в темному приміщенні. Їсти давали якийсь чай та суп. Його справді виводили надвір, говорили, що зараз розстріляють, змусили писати записку рідним. Батько злякався, що його справді розстріляють, і написав цю записку. І росіяни вистрілили, але повз нього, тобто з нього просто познущалися.
Яка логіка? Ненависть до українців. Не знаю, чи то ця ненависть у росіян генетична, чи то вихована, але в них тваринна ненависть до всіх нас. Я не знаю, чим це можна пояснити. Чи то вони є жертвами пропаганди, чи то завжди так ставилися до нас, просто не було нагоди відкрито показати своє ставлення.

Нам не говорили, що нас вивозять до Росії. З Козаровичів нас перевезли до Димера (селище за декілька кілометрів), де ми були днів п’ять. Потім нас перевезли до Гостомеля, де ми були до 16 березня в закритих приміщеннях і з зав’язаними очима.
Спочатку нам говорили: "Вас проверят и отпустят". Але перевірка затягнулася, і ми почали підозрювати, що щось не те. Потім один російський капітан сказав: "Вас перевезут в Россию. Но сначала будет допрос, проситесь у феесбешника – может быть, вас отпустят". Але на допит до феесбешника нікого так і не водили, відповідно, ніхто не міг попроситися. І нас повезли до Росії.
До Росії везли транзитом через Білорусь – через місто Наровля Гомельської області, там ми переночували дві ночі. Потім нас посадили в ті самі вантажівки з закритими вікнами і перевезли в місто Новозибків Брянської області РФ, за 70 км від кордону з Україною. Це був слідчий ізолятор – стара тюрма ще дореволюційної, царської архітектури. Ця тюрма була на ремонті, про що свідчили вибиті вікна, розібрані комунікації, згнила підлога. У цій аварійній тюрмі ми просиділи більше року – до 11 червня 2023 року.
Після того нас транзитом через Тулу, тульську тюрму, де ми провели одну ніч, перевезли в селище Пакіно Володимирської області, за 200 км на схід від Москви. Там я перебував у полоні аж до звільнення 24 серпня 2025 року.

Система пригнічення людини і знищення людського в людині в Росії напрацьована з часів Івана Грозного. Це я знав із книжок, зокрема творів Солженіцина, який описав сталінські табори в книжці "Архіпелаг ГУЛАГ". Пригнічення і катування людей у Росії поставлені на науковий фундамент.
Спочатку, коли тільки потрапляєш у полон, ворог передусім намагається тебе приголомшити та налякати, щоби ти не міг чинити спротив, був розгубленим і дезорієнтованим. Далі почалося пресування: побиття електрострумом, шокерами та польовими телефонами. Не припинялися вербальні образи, стусани, побої. Голод… Голод – це в Росії особливий інструмент катування і пригнічення людини. Також застосовували роздягання, тобто роздягали і примушувати ходити без одягу без жодної потреби. Це не було задля медичного огляду, ні. Просто роздягали – і ходіть голими. Інколи це пояснювалося тим, що нібито брали на прання тюремну форму, але її могли днями не віддавати. Ми мерзли, оскільки це була зима.
Що стосується того, чим нас годували, то у нас навіть поганий господар свиням би такого не дав їсти: це були залишки від крупи з червами, риба з червами тощо.
Побутові умови були страшні, психологічні катування – ще страшніші. Ми перебували в повному інформаційному вакуумі: ми не знали нічого про те, що відбувалося в світі, Україні, Києві. Про це не можна було запитувати, та й ніхто ні про що не говорив нам.
Катували також тим, що цілий день у гучномовець волали радянські пісні й пісні з радянських мультфільмів, які крутилися сто разів по колу. Або крутилася якась пропаганда й агітація з російських релігійних каналів та передач на кшталт Соловйова. Крутили різний непотріб. І так було від 6 ранку до 10 вечора.
У Новозибкові було найбільш жорстко. У Пакіно не було так холодно, принаймні в нашому корпусі, тобто холодом там не катували. І в Пакіно менше били, а останні півтора року полону взагалі не били. А так, у полоні був увесь комплект: і холод, і голод, і побої, і моральний тиск.

Вони просто намагалися зламати людську волю, щоби зробити з нас слухняних заляканих тварин, баранів, на яких достатньо махнути рукою чи крикнути, щоб ті злякалися. Їм потрібен був страх в очах. Їм потрібно було, щоб ми забули, що ми – люди. Їм потрібна була залякана і голодна тварина, яка дивиться тільки в кормушку і не думає ні про що, крім їжі, а також постійно боїться побоїв.
Всі дії росіян були спрямовані на те, щоб витравити все людське і зробити з людини тварину.

Важко сказати, що фактично зміниться, тому що в Росії і зараз не дотримуються жодних конвенцій, навіть тих, підписантом яких є РФ. Вони не зважають ані на Європейську конвенцію з прав людини, ані на Женевські конвенції, де йдеться про права військовополонених. Міжнародній спільноті при цьому Росія бреше, що українські полонені там ледь не на курорті, що щодо них дотримуються всі норми і правила.
Після виходу Росії з конвенції про запобігання катуванням, можливо, нічого й не зміниться, а, можливо, стане гірше. На Росію було складно впливати, навіть коли вона лишалася підписантом конвенцій, а тепер буде ще важче.
Напевно, тут є лише один варіант, але Україна на це не погодиться: поводитися з російськими полоненими так само, як росіяни поводяться з нашими, тобто дзеркально. Але Україна на це не піде.

Мене дуже не катували – мене просто били. Можливо, тому що я цивільний, а не військовослужбовець, до того ж не молодий – середнього віку, навіть старший. У камерах я сидів із різними хлопцями, і за ці роки їх було близько 60 осіб. Майже всі були військовослужбовцями. Так от, росіяни надзвичайно били молодих хлопців, особливо з Маріуполя, особливо тих, хто був снайпером, мінометником чи танкістом. Тобто найбільше діставалося молодим, які мали певні бойові спеціальності.
Якоїсь особливої психологічної обробки та намагань "навернути в свою віру" не було. Особливих зусиль вони не докладали, а просто мучили своєю дебільною музикою – "совєцькою", пропагандистською. А їхні поодинокі спроби виглядали смішно.
Наприклад, у березні цього року до нас у камеру зайшли охоронці, наказали повернутися спиною до них, щоб ми не бачили, що вони роблять. По звукам було зрозуміло, що вони скотчем приклеюють на стіну якийсь папірець. Коли охоронці вийшли, ми побачили на стіні плакат, точніше роздруківку формату А4, де було зображено радянського льотчика часів Другої світової війни Івана Кожедуба в орденах і медалях та напис російською мовою великими літерами: "Это – Иван Кожедуб, украинец и герой! А ты – бандеровец и запроданец Запада!". Ось така "ідеологічна обробка". Мені стало смішно. Але зі мною в камері були молоді хлопці віком 20-30 років, які взагалі не зрозуміли, в чому "прикол", в чому соль і суть. Вони не знали, хто це, не розуміли, навіщо у нас це повісили. А я дивився і сміявся.
Напевно, в цій тюрмі згори спустили вказівку – "наладить идеологическую обработку спецконтингента", от вони й "наладили", а потім відзвітували, як вони агітували нас "перейти в їхню віру".

Лекції і моралі нам не читали. Загалом, своїми діями росіяни лише укріпляли патріотизм тих, хто потрапив у полон.
Путін і його режим навчили багатьох українців цінувати свою державу. Чимало тих, хто потрапили у полон, навіть не знали тексту Гімну України, а в полоні вивчили його. Це були і молоді люди, і ті, яким близько 60-ти. Багато хто не знав, хто такі Бандера і Шухевич, не знав історії України навіть останнього століття. Але ненависть до окупантів і катування в полоні відкрили в цих людях інтерес до України, і вони в камерах почали цікавитися і розпитувати тих, хто знав історію краще, і про діяльність Бандери, і про історичні події.
Росіяни ставилися до нас, як до скотини, і дуже гостро реагували на будь-яке українське слово. Але ж чимало українців російську знають, втім, говорити російською не вміють. І росіяни вкрай агресивно реагували, коли хтось щось промовляв українською мовою. На того, хто вимовляв українське слово, росіяни кидалися, наче скажені пси. У них якась тваринна ненависть до всього українського. Тим не менш, виходило так, що росіяни цим породжували патріотизм навіть у тих українців, у кого його не було до полону.

Глибоку відразу. Відчуття таке, наче взяв до рук якесь, перепрошую, лайно або щось заразне. Тобто зараз ці пісні викликають лиш гидування. А коли постійно чув це у полоні, це викликало злість та водночас розпач і лють, бо не можеш із цим щось зробити, адже раптом що, росіяни тебе там можуть вбити і закопати й ні перед ким звітувати не будуть. Вони часом говорили: "Мы тебя побьем, отобьем тебе почки. А если приедет прокурор, мы отпишемся, скажем, что ты упал, не хотел есть и умер от голода". Там було постійне усвідомлення власної неспроможності активно протидіяти їм.

Це цікава історія. Тому що в Новозибкові нам сказали: "Вам запрещено работать". Молоді хлопці просили бодай якусь роботу, бо говорили, що божеволіють від того, що нічого не роблять. У Новозибкові хоча б книжки давали, а в Пакіно – ні. Люди в камерах сиділи днями, всі теми переговорили, один на одного дивилися, і все. Від такого просто звірієш. Тому просили хоч якусь справу, якусь роботу. Хто з наших володів будівельним чи іншим фахом, пропонував росіянам щось зробити. Але на всі ці прохання відповідали: "Вам запрещено работать". Так було і в Новозибкові, і в Пакіно.

Так. Вони намагалися довести людей до сказу безкінечним "днем бабака".

Найстрашнішим були навіть не побої, а відчуття невідомості, яке прийшло на другий рік перебування в полоні, коли стало зрозуміло, що не буде ані швидкого обміну, ані близького закінчення війни. Часто в голові крутилася думка: є мізерний шанс на те, що ти поїдеш додому завтра, але водночас є ймовірність того, що ти лишатимешся у полоні ще десять років. Ця невизначеність дуже гнітила. Здавалося, що засудженим краще, бо вони знають свій термін, нехай навіть великий, і розуміють, скільки ще днів лишається до свободи. Ми цього не знали, і це було найстрашніше.

Це цікаве питання.
За роки полону у нас справді виробилися певні тюремні звички. Наприклад, вилизувати тарілку. Їжі було дуже обмаль, тому з’їдали все до крихти – як голодний пес вилизує язиком свою миску, ми витирали тарілку хлібом або мізинцем. Від голоду ми вилизували ту тарілку. Також доводилося дуже економити зубну пасту, тому що давалося 30 грамів на місяць. Економили мило. Все це стало звичками. Ми в камері гадали, чи перейдуть ці звички у вільне й мирне життя. Я думав, що перейдуть. Боявся, що осоромлюсь, коли прийду в кав’ярню: замовлю тістечко, з’їм, а потім почну вилизувати тарілку.
На щастя, так не сталося, і звички не збереглися. Щойно ти потрапляєш у нормальний світ, бачиш своїх людей, природу і вільне життя, вся та гидота йде кудись у глибини пам’яті. Тюремні звички стають неактуальними, тож, на щастя, не переносяться у вільне життя.

Єдиним джерелом новин для нас справді були новенькі, тобто ті, хто потрапляв у полон пізніше, наприкінці 2022-го або в 2023-2024 роках. Зі мною здебільшого були хлопці, що потрапили в полон навесні 2022 року.
Трішки інформації у Новозибкові ми отримували від одного вертухая, який був більш людяним (подейкували, що в нього родичі в Україні). Його можна було погукати і про щось запитати. Звісно, він розповідав новини зі своєї точки зору. Наприклад, він нам розповів, що окупанти провели "референдум" восени 2022 року, натяками говорив, які території під чиїм контролем. Але це була єдина людина, яка щось говорила.
Траплялися й кумедні випадки. Наприклад, так я сам зрозумів, що в Україні вкрутили хвоста Російській православній церкві. Колись на перевірці у Новозибкові росіяни були дуже роздратовані. Хтось із наших попросив у них Біблію, а вони обурилися: "Зачем тебе Библия!". Той відповів, що є православним, ходить до православної церкви, а тепер хоче помолитися, почитати Біблію. А вони йому вигукнули: "Нет уже на Украине православной церкви! Осталась одна бандеровская!". Так ми зробили висновок, що у релігійних питаннях в Україні ситуація стала кращою, ніж була до великої війни.

Про похід Пригожина ми взагалі нічого не чули в полоні. А от про Курську операцію дізналися ще там, це було цікаво. У нашу камеру 30 квітня цього року перевели хлопчину, нацгвардійця з Житомирщини, який потрапив у полон у Луганській області на передових позиціях наприкінці жовтня 2024 року. Ми тоді надзвичайно зраділи – звісно, не тому, що він потрапив у полон, а тому що він потрапив до нас у камеру, адже він був джерелом нової інформації.
Коли цей хлопчина сказав, що українські війська пішли на Курськ, що наші танки їдуть уже по російській землі і знищують окупантів на їхній же території, ми неймовірно зраділи. Це настільки підняло нам дух! Це було свідченням того, що ми не будемо завжди жертвами, ми не будемо вічно тими, кого б’ють, а можемо завдати удар у відповідь, можемо прийти додому до ворога і дати йому по зубах у його ж домівці.
Цей хлопець, на жаль, не надто цікавився політикою, тож не міг пояснити мотиви, чому наші пішли на Курськ. Він ніс свою службу, і йому було не до того, тож він лише знав, що наші пішли на Курщину. Ми будували свої версії: хтось думав, що це робилося для того, щоб набрати обмінний фонд, хтось – що це робилося з військових причин тактичного характеру, тобто щоб унеможливити якісь котли або захоплення певних територій, хтось – що це політико-дипломатичний крок. Хай там як, але ми дійшли думки, що без узгодження з нашими західними партнерами Курської операції не було б.

Там ніхто нічого ніколи не каже. Тебе можуть вивести з камери і на обмін, і задля переселення в іншу камеру або корпус, і на допит, а потім повернути туди ж за годину. Там ніхто нічого не пояснює і не анонсує.
Про обміни ми дізнавалися або здогадувалися за певними непрямим ознаками. Ми могли будувати гіпотезу, що людину забрали з камери саме на обмін, а не на переміщення, за певних умов. Наприклад, якщо людину забирали з камери з речами, і це відбувалося не на початку і не наприкінці місяця, коли, як правило, були переміщення між камерами, а особливо напередодні якогось свята, і потім про цю людину ми ніде не чули, була ймовірність, що її саме звільнили.
У Пакіно на першому поверсі корпусу був майданчик під сходами, ніша. Коли нас виводили на прогулянки, ми бачили, що після того, як кілька людей забрали з камери, в тій ніші збільшувалася кількість тюремних матраців. Так ми здогадувалися, що цих людей не перемістили, а вивезли з тюрми. Це було непрямою ознакою того, що відбувся обмін.
А так, ми всі до свят чекали обмінів, сподівалися на них. Так само чекали обмінів і цього року до Дня незалежності України. Але 23 серпня зранку я думав, що цього разу точно не потраплю на обмін, що чекатиму обміну ближче до Покрови, а як ні, то чекатиму до Нового року і далі. Звісно, це було сумно, але там ми звикли до того, що треба чекати.
23 серпня ми поснідали зранку. До нас прийшов Ярик, тюремний помічник – злочинець, який співпрацював з адміністрацією тюрми. Ми не знали, чи то він справді Ярик, чи то це було його прізвисько. Завжди, коли цей Ярик приходив і забирав людей, це означало, що людина їде додому. Так от, 23-го прийшов цей Ярик і сказав: "Хилюк! С вещами выходи!". В мене одразу і хвилювання, і пульс, і серце, і думка: невже зараз усе це закінчиться? Хлопці допомогли мені зібрати матрац, кружку, ложку, тобто всю ту тюремну "белібєрду". Попередньо ми домовлялися: той, кого звільнять раніше, приїде в Україну і передасть привіт рідним інших полонених.
Мене вивели в коридор. На першому поверсі, в тій ніші мені сказали кинути матрац. Потім мені натягнули пов’язку на очі, зав’язали руки скотчем, посадили у вантажівку. Зі мною в тій машині був колишній мер Херсона Володимир Васильович Миколаєнко та ще один чоловік – теж українець, цивільний, але не з нашої тюрми. І нас кудись повезли.
Згодом я почув звук реактивних двигунів і зрозумів, що це аеродром. Там в ангарі для літаків ми переночували, але не спали, бо було дуже холодно. А вже 24 серпня десь о 10-11 годині ранку нас посадили у військово-транспортний літак і все ще з зав’язаними очима ми кудись полетіли.
За годину-дві літак почав знижуватися і ми приземлилися. Рампа відкрилася, і пролунала команда: "Снять повязки с глаз и развязать руки". Ми самі собі зубами порозривали той клятий скотч на руках, і я побачив через рампу білоруські автівки, машини швидкої допомоги, автобуси. Так я зрозумів, що ми вже не в Росії, а в Білорусі, і скоро будемо вдома.

Так. Було відчуття нереальності. Неможливо було повірити, що цей день настав. Ми мріяли про цей день щодня. І не раз ми з хлопцями говорили – мовляв, невже буває інше життя, бо було враження, що ти жив у цій тюрмі завжди, що завжди в тебе був такий розпорядок дня: поїв баланди, почитав книжку, якщо ця книжка є, знову поїв баланди, посидів, повечеряв тією ж баландою, чотири години до відбою поспілкувався і поговорив з іншими про одне й те саме, бо теми для розмов були вже вичерпані, та відбій. Здавалося, що це триватиме вічно. Головою ще розумів, що це не може тривати вічно, а от емоційно вже не вірилося, що колись настане день звільнення, і що взагалі буває інше життя.

Це дуже складне і серйозне питання. З такими "сусідоньками" нам жити вічно, вони, на жаль, нікуди не подінуться. Рано чи пізно нам доведеться будувати якісь стосунки – напружені й обмежені. Але як це робити – не знаю. Адже ненависть до цих людей зашкалює. Я усвідомлюю, що в Росії не всі такі, що там є притомні люди, але їх мало – 1% або 0,5%, або 10%, але це точно абсолютна меншість. Там є нормальні люди, які знають, що Україна – самостійна держава, які не хочуть нашої землі і нашої крові. Але їх дуже і дуже мало.
Не можу сказати, що в росіян промитий мозок – мені здається, що вони такими були завжди. У тюрмі було багато книжок російських письменників, класиків, які нам давали читати. Там не було про що думати, тож читав і думав над тією книжкою. І можу сказати: росіяни такими були завжди в своєму ставленні до України. Вони завжди ставилися зневажливо до українців, зверхньо. Для них українець – це "потешный хо**л в шароварах", який вміє варити смачний борщ і гарно танцювати гопака. Для них так: "где-то в Малороссии есть потешные люди в вышиванках, а еще у них девушки красивые и вкусная еда". А щойно українець піднімає голову і каже, що це його земля, і він буде на ній хазяйнувати, в очах росіян він одразу перетворюється на бандерівця, ворога, націоналіста, якого одразу ненавидять.

Дуже сподіваюся, що війна закінчиться, коли Путіна не стане, тому що агресія росіян без нього була пасивною. Так, росіяни нас ненавиділи, але добровільно вони б не взяли б до рук зброю і не поїхали би вбивати українців. Путін зумів, скажімо так, правильно організувати цю агресію, суттєво підвищити її градус та спрямувати силу цією ненависті на конкретні дії: вбивства українців, катування, мародерство, ґвалтування тощо. Тому Путін – натхненник цієї війни і людина, а точніше нелюдь, яка схотіла увійти в історію "собіратєлєм зємєль рускіх".
Коли Путін нарешті, перепрошую, здохне (хоча не буду перепрошувати і сподіваюся, що йому мало лишилося), мені здається, на нього "повісять усіх собак" усілякі шойгу, лаврови та інші, скажуть, що вони не винні, то Путін їх примушував, спишуть на "мертвое тело" всі гріхи та відповзуть від України.
Росіяни після смерті Путіна відповзуть від України фізично, але ментально від нас не відчепляться. Нам доведеться століттями жити добре озброєними та наказувати нашим дітям й онукам, щоби не сміли товаришувати з мо**алем, тому що мо**аль їх зрадить і, навіть якщо буде посміхатися, триматиме ножа, якого рано чи пізно встромить у спину Україні.

На це питання відповів ще Лех Валенса, колишній президент Польщі. Щоб цей монстр був знищений, потрібно, щоб Російська Федерація розвалилася на декілька країн.

Навіть не знаю. Ця країна настільки непередбачувана, як засвідчила новітня історія. Сто років тому царський режим, який формувався в Росії сотнями років, був знесений, натомість прийшов більшовицький режим, і те, що будувалося століттями, зламалося за лічені роки.
Так само все може поламатися і тепер. Як складуться зорі та обставини – я не знаю. Це залежить від багатьох чинників, які важко або й неможливо спрогнозувати.
Будемо сподіватися, що ця імперія впаде. Адже всі імперії вже впали, залишилася остання імперія на карті світу.

Це теж цікаве питання. У полоні ми з хлопцями говорили, що, певно, коли повернемося, не впізнаємо країни, адже з’являються новітні технології, змінюється світ, відбуваються політичні зміни. Тобто ми очікували, що ми після звільнення потрапимо в інший час.
Я повернувся в Україну 24 серпня 2025 року. Для мене змінилося все, бо більше трьох років я не бачив життя, тож зараз вражає все. Подивився на дерево – воно вражає, подивився на траву – вона вражає, подивився на людей, які ходять із піднятими головами і в яскравому одязі, – це вражає. Вражає все.
Що стосується політичних або військових моментів, то для мене дуже цікаво і несподівано, що війна з традиційної артилерійської перетворилася на війну дронів та війну технологій. Вражає те, що літають ці шахеди та інші безпілотні апарати, які здатні вразити як великі цілі, так і маленькі, що вони здатні вразити людину. Досі я цього не знав, навіть не припускав.
Також я не знав, що зберігається загроза для Києва, Львова та інших великих і малих міст, далеко від лінії фронту, через новітні мілітарні технології.
Не знав я і того, що в Україні перенесли релігійні свята, і тепер ми відзначаємо їх з усім західним світом.
Я так багато всього не знав, але зараз лежу в лікарні і все дізнаюся, читаю новини, багато чого дивлюся. Багато що змінилося за ці роки.

До роботи повернуся обов’язково. Журналістика мені дуже подобається, хоча потрапив я в неї випадково, коли моя одногрупниця 20 років тому запропонувала мені попрацювати в цій сфері. Тож кидати журналістику я точно не планую.
Що стосується найближчих планів, то зараз хочу докласти максимальних зусиль для того, щоб витягнути хлопців із полону, бо там справді непросто. Дуже гнітить, коли ти не знаєш, коли це закінчиться, коли немає зв’язку з рідними, і ти не знаєш, чи живі вони. Тож буду допомагати витягати людей. Поки лежу в лікарні, шукаю контакти рідних тих полонених, яких я знаю, обдзвонюю їх і розповідаю їм, що з їхнім сином, братом, батьком, чоловіком усе гаразд, що він живий і чекає на звільнення.
Хочу говорити і розповідати про полон на весь світ, бо розголос про те, що відбувається в Росії, важливий. Росія вчиняє злочини вільно й нахабно, коли темно, а коли світло, вона все-таки хоч якось стримується у своїй жорстокості.

У тюрмі, в російському полоні я зрозумів вислів про те, що головне – за будь-яких обставин залишатися людиною. І до полону я знав цей вислів, але його суть збагнув лише в полоні.
Коли ти перебуваєш у замкнутому просторі з одними й тими самим людьми, раніше не знайомими, з якими нічого не пов’язує, різними за культурою, освітою, віком, часто накопичується агресія, що виливається в конфлікти. Але з часом, коли опановуєш свої емоції і вчишся їх контролювати, стаєш більш терпимим до таких самих нещасних полонених. Там, у полоні, багато додалося гуманізму, розуміння людей і їхніх вчинків. Точно стало менше егоїзму.