Лариса Ніцой

Я не читала їхнього дослідження, не бачила, як вони формулювали питання, бо це насправді дуже важливо, як саме сформульовані питання для опитування… У такі відсотки я не вірю. Можливо, Рейтинг вважається авторитетним агентством, але, знаючи, як робляться всі ці дослідження, довіряю небагатьом (наприклад, Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва).
Чому робляться такі заяви про підтримку тез Путіна? Бо це така форма боротьби з українцями, адже українці почали ідентифікуватися і чітко розуміти, що вони є українцями, а ніяким не «одним народом» із росіянами. (До речі, я закликаю всіх називати їх не росіянами, а московитами, а Росію – Московією.) Московія, звісно, хотіла б, щоб українців, які вважають наш народ і російський «одним народом», було якомога більше. Але насправді тих, хто дотримується такої думки, у нас небагато.
І їхати їм нікуди не треба – владі просто потрібно проводити в Україні правильну гуманітарну політику. Хіба що ті агресивні, яким в Україні все не те і все не так, які проти всього українського – нехай собі їдуть у більш комфортні для них умови.

Ні, я з цим не погоджуюся. Путін побудував промову, з якої взята фраза про «один народ», на московитських міфах, на їхній сфабрикованій історії. Адже московити сфабрикували історію, нав'язали нам її і далі продовжують будувати свою політику на цих міфах.
Проте ми вже знаємо, що українці і росіяни – це різні народи, їхнє походження – різне. Але росіяни не можуть будувати свою політику без міфу про «один народ», бо тоді виходить, що вони – порожнє місце. Я, як українка, стою на фундаменті стародавньої української нації із прадавнім корінням, культурними пластами, традиціями та героями. І Московія хоче стояти на цьому ж пласті і фундаменті. А ми намагаємося забрати у неї своє і, якщо нам вдасться це зробити, під нею залишиться провалля. Саме тому московити так чіпляються за ці міфи і тези.
Втім, нам менше потрібно дивитися на Путіна, бо скоро ми станемо сильним народом і по всьому світові лунатиме українська мова. Вже навіть Путін українською заговорив... Українська мова ще запанує.

Я теж задавалася питанням, невже спецслужби світу не можуть прибрати цього монстра, невже в нього така потужна охорона, а московські спецслужби такі сильні, що не можна дістатися до того карлика і знищити його.
А потім зрозуміла, що це можливо, але нічого не дасть. Московитський народ просто породить нового карлика. Цей уже хоча б вивчений, і можна хоч трохи спрогнозувати його поведінку. А якщо з’явиться новий, доведеться все вивчати заново. Путін – це породження і продовження російського народу.

Це був черговий «фас» Путіна для своїх, а для України – сигнал про те, що Московія нас нікуди не відпустить і далі боротиметься за свою присутність в Україні.
А «найпершіша», як кажуть діти, форма їхньої присутності в Україні – це їхня мова. Тож Росія боротиметься до кінця: допоки в Україні є російська мова, тут є й Росія. Саме тому росіяни зі своєю мовою намагаються залізти в будь-яку шпарину нашого простору. Саме тому вони намагаються бути присутніми своєю мовою на всіх українських фестивалях, що відбуваються влітку, тобто виконувати російською мовою пісні й просувати культурний продукт своєю мовою. Таким чином, створюється присутність Росії в Україні. І Москва це успішно робить, причому навіть не своїми, а нашими руками – руками наших російськомовних, тобто змосковщених українців.
Та українська нація поступово прозріває. А відбувається це тому, що, розмовляючи українською мовою, ми починаємо тяжіти до україномовних письменників і читати книжки українських авторів. А в них усе інакше: інший світогляд, інша історія, інші герої – геть не такі, як у російських авторів. Люди, розмовляючи українською мовою і читаючи нею, прозрівають, бо отримують нові знання. Таким чином, ми відриваємося від московських «скрепів» і зомбажу.
Натомість російськомовні українці і далі читають всі ті «скрепи», які готує для них Московія.
Отже, Московія чіпляється за Україну і просуває себе тут. А опора Московії в Україні – це змосковщені українці.

Це – реакція Московії на чергові статті мовного закону, які набули чинності 16 липня. Статтею Путіна проявилася реакція росіян, їхній сказ і безсилля, їхня істерика.

Путін сподівається, що так. Я теж сподіваюся, що змінюють, але навпаки. В Україні подібні речі працюють так: тільки-но Путін заявляє, що українці і росіяни – «один народ», частина українців впирає руки в боки і заявляє, що це не так, і демонстративно починає розмовляти українською мовою.
Як відрізнити українців від росіян, зокрема, росіян – від мене? Здавалася б, така сама голова, такі самі дві руки, такі самі дві ноги, так само сиджу на стільці, як вони... А відрізнити нас можна лише за одним – за мовою. Тільки-но я заговорю і заговорить московит, одразу стає видно, хто є хто.
От і українці, які переходять на українську мову, таким чином підкреслюють, що ми – не один народ із росіянами. Саме тому Путін, бідолашка, був змушений написати статтю українською мовою.

Росію обов'язково варто називати Московією, тому що це ще один шлях до нашої самоідентифікації, до розуміння, ким є ми, а ким є вони. Це відділення полови від зерна.
Росія вкрала у нас нашу назву, через що у світі виникла велика плутанина. Ця крадіжка сталася ще у 1721 році, коли указом Петра І московити стали називатися Росією – Руссю (греки писали Росія). Збереглися історичні довідки – промови політиків різних країн, у тому числі заяви у британському та французькому парламенті, про те, що відбувається підміна понять однією країною іншої країни та відверта крадіжка.
Проте вже стільки років московитів це не зупиняє називатися нашою назвою і примушувати інших їх так називати. Вони так само насильно насаджували визнання Московського патріархату, який утворився неканонічним шляхом і був поза церковним законом. Але зрештою вони добилися того (а добивалися більше 100 років), що МП визнав світ. Ця церква і досі неканонічна, але світ змушений із цим миритися через нахрапистість московитів.

Ну, передусім не треба цього боятися. Чимало країн називають інші країни не так, як їх називаємо ми, чи вони самі себе називають. Наприклад, Німеччина – німці на свою країну так не кажуть, або Грузія. Це поширене явище.
Вживати правильну назву щодо Росії-Московії потрібно нам самим. Це повинен бути наш крок. Українці повинні зрозуміти: Україна – одна країна, Московія – інша. Ніякої спільної Русі. Ми повинні висмикувати з-під Москви все наше, нашу назву, у тому числі не віддавати їм наші слова. У нас часто кажуть, що слід відмовитися від певних слів, бо вони є калькою з російської мови. Не згодна, бо це – наші слова: у нас цілий ряд спільнокореневих слів, а у них тільки одне слово, тобто це слово московити у нас стирили, вкрали. Наприклад, слово "двигати" – вважають, що це російське слово, а не українське, але у нас є річка Здвиж і слово «двигун», тобто чималий ряд спільнокореневих слів із коренем "двиг". Це – наше слово, і таких багато.
Отже, українцям важливо називати Росію Московією для усвідомлення власної ідентичності та нашої історії! Потрібно відділити зерно від полови і забрати своє.

Років п'ять тому я була в Литві, Латвії та Естонії. У нас тоді тільки починалися мовні законодавчі рухи в країні. Мені цікаво було вивчити, як у цих країнах працює мовне питання. Ми звикли називати народи Литви, Латвії та Естонії прибалтами. Але слово "прибалти" це теж термін московитів, як і назва Київська Русь, ніби ще є якась Русь (ми ж не кажемо «Паризька Франція» чи «Берлінська Німеччина», Чому ж кажемо Київська Русь. Є просто Русь, і все, і була вона тут – у Києві, в Україні).
Прибалтами ніхто у світі їх не називав, але московити почали. І я теж їх так називала, коли приїхала туди. Але вони одразу зазначили, що вони – не прибалти, а народи країн Балтії. Я спробувала сказати, що вони – «три братні народи», але і тут мені заперечили, бо вони вважають себе просто сусідами.
Тож і ми з білорусами – сусіди. З одних питань у нас є порозуміння, з інших ми сперечаємося. Ми повинні чітко бачити межі і не переступати їх. Якщо сусіди просять підтримки, потрібно підтримувати їх, якщо просять допомоги – допомагати, якщо просять не втручатися – значить, не втручатися і не лізти зі своєю допомогою.
А от походження наших народів – цікава штука. За часів президентства Віктора Ющенка його брат Петро Ющенко створив унікальний проект "Українці в світі". Коли до влади прийшов Янукович, його швиденько згорнули. Кажуть, його згорнули після того, як у Київ приїжджав Путін на парад (той самий парад, на якому була зроблені відомі кадри, як Янукович пропонував Путіну льодяник). Проект розташовувався в Українському Домі, де стіни чотирьох поверхів були завішані портретами відомих у світі людей українського походження. Екскурсоводи розповідали про кожну людину, її внесок у світову культуру та світовий розвиток. Після тієї екскурсії були якісь неймовірні відчуття, побачене наповнювало такою силою! Адже там можна було дізнатися, що, наприклад, бабуся Сталлоне – з Одеси, а дві третини адміралів, яких, виявляється, в світі не так багато, українського походження. Коли я вийшла з екскурсії, було враження, що в мене величезні крила за спиною, я землі під ногами не чула. Це така міць!!!
Кажуть, Путін зайшов в Український Дім, побачив усе те і сказав негайно прибрати. І цей проект згорнули.
Але Петро Ющенко в рамках того проекту встиг організувати парламентські слухання. Серед інших виступав професор із Кембриджа, який сказав приблизно наступне: "Знаєте, українці, я вам дуже дивуюся. Ми всі в Європі знаємо, що наші нації утворилися внаслідок переселення народів. А звідки було це переселення народів? Тут, у вас на півдні і вздовж Дніпра, жили племена, які розросталися, поширювалися і мігрували в Європу – так утворювалися нові нації, країни. Що ж це за племена, які жили вздовж Дніпра і південніше на правому березі? Справа в тому, що цей етнос і досі тут живе. Як ви думаєте хто це?". У сесійній залі була гробова тиша... А професор вів далі: "Так це ж ви! Ми в Європі знаємо, від кого походимо, звідки пішли наші нації. Так, там були й інші історичні домішки. Але всі знають, що саме звідси пішла хвиля переселення. Вона пішла від вас. Ми це все знаємо, а ви, українці – ні".
Так от завдання сьогодні – утвердити нас у думці про те, наскільки ми прадавня, пракультурна і праісторична нація. Недаремно саме на території України, між Мелітополем і Запоріжжям, є пам'ятка Кам'яна Могила, яка виглядає як нагромадження валунів у полі, мабуть, нанесених ще льодовиками, та печери. І в цих печерах є накреслення прадавніх знаків на стінах. Кам'яна Могила визнана найдавнішою пам'яткою писемності на планеті Земля. Вона знаходиться на українських землях! Ми, українці, це цінуємо? Ні. Ми й досі не складемо собі ціни, що ми за народ, звідки походимо, що ми світу дали.
Завдання гуманітарної політики країни – виховати повагу до себе, повернути собі свою історію та пам'ять. Адже нам спеціально стирали пам'ять.
Тож, якщо говорити про "братні народи", то нам уся Європа братня, бо з нашої території відбувалося розселення народів.

Сусіди. Причому не найкращі.

Так вони ж усе потирили: матрьошки – у Китаю, пельмені – десь там же, а тепер наш борщ тирять. У мене таке враження, що росіяни не можуть створити чогось свого – нація "що бачу, все моє"!
Для нас багато питань, які ставлять росіяни, виглядають несерйозними, бо ми – дуже духовна нація. Для української нації у бога є свій замисел. Ми дуже довірливі і щирі, як діти. Згадки про це є навіть у різних древніх літописах. Ця дитинність і є чистота, відкритість, щирість, всепрощення. Ми – божий світлий народ, якому треба вчитися бути зубастими і вигризати своє.
Колись ми були войовничим народом і вміли захищати своє. Наші предки до християнства мали дуже тісний зв'язок із природою, розуміли її, наші волхви могли керувати стихіями – це свідчить про особливість нашого народу. Але нам стерли пам'ять і створили амнезію, натомість помістивши у наші голови нові програми.
Проте генетична пам'ять спрацьовує. Здавалося б, ми бідні й затюкані, але дивимося на трактування певних речей цивілізованими європейцями і думаємо, що це якась дурниця, очевидна річ. Наприклад, європейці кажуть, що націоналізм – це погано, бо при цьому один народ починає вивищувати себе над усіма. Але український націоналізм відрізняється від націоналізмів інших країн. Можливі, інші країни від націоналізму і приходять до нацизму, але українці, люблячи своє, ніколи не вивищувалися над іншими. Ми завжди, створюючи комфортні умови для себе і свого, намагалися зробити тепленько й іншим, запрошували: "Ходи до нас, ми тебе теж нагріємо і нагодуємо. Йди до нас". Нам кажуть, що не можна вивищуватися, а ми дивуємося, бо й не намагаємося вивищуватися.
Так само ми реагуємо й на московські дикунства, наприклад, на розв’язану росіянами суперечку щодо борщу. Для нас це очевидні речі, бо ми перебуваємо на вищому щаблі розвитку. Так, бідні, упосліджені, економічно затуркані, але духовно ми вищі. Ми душею розуміємо, де справедливість, як повинно бути, а вони – ні, їм усе потрібно доводити.
От і претензії щодо борщу для нас виглядають смішними, а для Росії це принципово.

По-різному. Треба дивитися на їхні погляди. Наприклад, Андрій Макаревич, який нещодавно гастролював Україною – він нам не ворог. Але він хоч і каже, що Крим є українським, у нього проявляються імперські московитські замашки. Коли московити стали накладати лапу на наш борщ, і ми одразу вирішили зафіксувати, що це наша національна страва, дружній, братній та «крим-український» Макаревич сказав, що нам не треба присвоювати борщ, бо його готують усі, і він у тому числі є московитською стравою. Така дрібниця, а показує справжнє нутро. Тож Макаревич – це наш сусід, не найгірший.
Є там і інші, які проти України та української мови. Там – збірна солянка. Тому росіяни – просто сусіди, з якими у нас зараз не найкращі стосунки.

Бандера сказав, що прийде час, коли один скаже "Слава Україні!", а йому відгукнуться тисячі. Він пророкував, що будуть часи, коли наша нація стане сильною. От ми і стаємо зараз такою нацією.
Але сильна українська нація не потрібна нікому в світі, і українці це повинні зрозуміти. Світові потрібні наші родючі землі і наша працьовитість. Ми потрібні як робоча сила, а не як партнери, які сидять поруч за столом і диктують правила.
Тому нам потрібно виборювати своє і стояти на своєму. Нам потрібно звертати на всіх, хто хоче нас зробити слабшими, аналізувати це, розуміти коріння і робити своє.
Московити обурилися цим словам на формі тому, що борці за незалежність України, гаслом яких були слова "Слава Україні!", боролися в тому числі і з московитською навалою, зі зросійщенням, з нав'язуванням нам російської мови та культури.
Маленький приклад – коли більшовики захопили Україну, мабуть, у кожному дворі й магазині був музичний інструмент балалайка. Навіть мій дідусь умів грати на балалайці. Звідки? Це не наш інструмент, і раніше у нас не було балалайок. Але балалайки, лапті, матрьошки масово пішли на нашу територію. Герої України, борці за нашу незалежність, боролися і проти цього – проти російських традицій та культурних нав'язувань.
Тому, звісно, Московія буде проти цього гасла, знаючи, хто його виголошував.
Ми теж повинні знати, хто говорив це гасло. А виголошував його той, хто хотів сильної незалежної України. І ми таку матимемо.

Так спрацьовує наша духовність: ми дивимося на світ, із точки зору вищого духовного розвитку. Ми – бідна, упосліджена, навмисно економічно завалена нація – все одно дивимося на світ із вищої точки, ніж та, на якій стоїть світ. Для нас очевидно, що всі країни повинні процвітати, що ми повинні підтримувати всіх у їх бажанні жити добре. Ми, хоча самі бідні й нещасні, готові всім допомагати у їхній боротьбі за незалежність, за економічне благополуччя та думаємо, що всі так само готові ставитися до нас.
Але ні, вони не готові – вони зараз на тому рівні розвитку, коли дбають лише про себе.
Як відомо, психіка людини розвивається поступово. У два роки всі діти переживають етап, коли вони все тягнуть до себе, кричать «моє» і своїм не збираються ділитися. У цей період у дитини формується ставлення до приватної власності. У три-чотири роки дитина починає розуміти, де «моє», а де «чуже», а вже наступний етап – «хочу ділитися своїм із тобою».
Суспільства розвиваються приблизно за тією ж схемою. Суспільства інших країн перебувають на стадії «моє» і «все для мене». Українці ж уже давно пройшли цей етап, бо є дуже древньою нацією і мають вищий духовний розвиток.
А коли всі країни говорять «моє-моє» і «все для мене», вони дивляться на Україну з більш примітивної позиції, думають, що Україна не може відстояти свою думку. Тож ми повинні опускатися зі свого рівня до рівня цих країн та суспільств, бо з вовками жить – по-вовчи вить. Треба ставати економічно сильними, качати права і наїжджати. Так, нам це не подобається, але всі решта такі. Це їхня мова і стиль поведінки і іншої вони не розуміють.

Ні, не можна говорити, що немає жодної країни, яка розуміла б світові процеси так само, як Україна. Я надто узагальнила. Ми дали «переселенців» та початок іншим націям, тож, звісно, є інтелектуали і в інших країнах, і розуміння процесів, і вчені.
Просто потрібно залишити розмови про «братні народи» і виходити з власних інтересів та стати цікавими іншим країнам на примітивному економічному рівні. Нам потрібно напрацьовувати зв’язки на взаємовигідних умовах.

Так, і потрібно не втратити цей інтерес до нас. Україна – як філософ, відсторонена від усього, мислить високими матеріями і продукує піднесені думки. Філософ не переймається побутовими справами – борщами, праннями тощо, його непокоять інші сентенції, які приходять у голову з захмарних висот. А люди в цей час дерибанять землю, щось будують, майструють. Треба опускатися на землю і розуміти, що іноземці бачать, що земля в Україні класна, а людство росте, і на планету чекає голод, бо продуктів на все населення не вистачатиме.
Подивіться, Україна – найбільша країна в центрі Європи, де немає ні вулканів, ні землетрусів, ні гейзерів, ні цунамі, ні 60-градусних морозів. Ми настільки благодатна земля, що в умовах майбутнього голоду ми будемо годувати світ і будемо дуже багаті. Ми будемо, як Саудівська Аравія – де не ткни в городі палицею, всюди можна пробивати свердловину і видобувати нафту. Свій город у кожного з нас – це своя нафтова свердловина. Але ми все роздумуємо про мир і всесвітнє братерство, поки інші країни копають землю і бачать, що їм наша земля дуже подобається.
Пора спускатися на землю і тримати зубами кожен свою ділянку, свій город, свій пай. Поки що ми бідні, але при цьому кожен із нас тримає в руках яйце Фаберже і не розуміє, що з ним робити. Треба просто потерпіти, і прийде час для цього яйця Фаберже. Земля – це наша коштовність, яка ще багато чого нам дасть. Проте нас довели до таких злиднів, коли багато хто готовий відмовитися від цього яйця Фаберже, бо йому треба звичайні яйця і яєчня, аби прогодуватися. Тому наші люди готові за безцінь віддати землю. Але треба терпіти, хоч і голод бурчить у животі, треба шукати інші шляхи, як заробити, вижити. Якщо ми позбудемося нашої землі, ми припинимо своє існування як нація.

Це жахливо. І через це також Росію треба називати Московією. Коли у нас відбувалося Хрещення Русі, Московії ще й близько не було, московити ще не народилися тоді, Земля ще навіть вагітною ними не була. Тож Московія до Хрещення Русі не має жодного стосунку. Але, присвоївши нашу історію і нашу назву, вони – нібито ми. Все крадуть у нас і примазуються до нашої історії.
Колись я зробила для себе шалене відкриття: московити хочуть бути нами, тому вони знищують нас і кажуть нам, що ми – ніхто. Вони хочуть бути спадкоємцями нашої історії, нашої землі, нашого культурного спадку. Вони хочуть бути спадкоємцями тої праісторії, про яку ми не пам’ятаємо. А вони знають, і їхні вчені над цим працюють. Це українська наука не фінансується, це наші вчені не їздять по світу, не збирають першоджерела. Ми отримуємо щось тільки тоді, коли іноземці мимохідь щось відкриють і скажуть: «О, українці, то це ж ви! Нате подивіться». Це повинні робити наші вчені, але ні – спеціально нам не дають фінансування, спеціально нашу науку скорочують, спеціально наші вчені в Національній академії наук працюють тільки три дні на тиждень, бо їм недоплачують. Це робиться спеціально, щоб ми не могли копнути глибше.

Знов-таки через те, що Росія хоче накласти лапу на нас.
Після Другої світової війни від України відбатали дуже багато землі, коли був світовий переділ територій. Україна на тих переговорах не була присутня як повноправний член, який сидів би разом з усіма за столом і вимагав повернення своїх історичних територій. Тож Україну просто тупо обрубували з усіх боків усі, кому не лінь. От і відійшли шматки Румунії, Польщі, Угорщині та Росії. Нам теж трошки вирівняли кордон на певних діляночках, але відійшло від України набагато більше землі.
Якраз українці є корінним народом у Росії, а не навпаки.

Цей закон надто м’який і плавний. Він мав би бути більш рішучим, і його норми мали набути чинності швидше. Адже закон був ухвалений у 2019 році, а лише у 2021-му набула чинності норма про те, що фільми повинні бути українською мовою – три роки дали на розкачування всім телеканалам і телемагнатам, щоб за цей час вони назнімали українських фільмів і плавно переходили на українську мову. Але це відтермінування ніяк не спрацювало. Вони ні на що плавно не переходили і не збиралися цього робити. Вони сиділи в засідці і постійно бомбили цей закон, сподіваючись його скасувати і якось викрутитися. Саме це вони зараз і роблять.
У нас не працюють такі плавні кроки.
Уже пройшло 30 років від моменту здобуття незалежності Україною, за цей час визначилися всі – і хто хотів, і хто не хотів. Якийсь невеликий відсоток каже, що не визначився – бреше, просто не хоче відповідати. Вже всі знають, чи вони за українське, чи не за українське (сюди належать всі – і «какаяразніца», і «хай все буде російське»). Закон про мову повинен працювати для всіх – і для тих, хто визначився, і для тих, хто не визначився.
У нас інколи говорять, що треба «полюбити українську мову» і зробити все, щоб її полюбили. Мені стало цікаво, чи говорять в інших країнах про любов до мови. Я засумнівалася, що французам зранку до ночі говорять, що треба любити французьку мову, або німцям – що треба любити німецьку. Наприклад, у Німеччині величезна турецька діаспора – чи розповідають туркам, що їм треба любити німецьку мову? Я почала досліджувати це питання, запитувала про це і в іноземців, і в українців, які живуть за кордоном. Всі вони дивувалися. За кордоном говорять про те, що треба любити батьківщину, а про намагання прищепити любов до мови ніхто не чув.
У них працює закон: мова – це засіб побудови міцної країни, як лопата – це засіб скопати город. Адже для того, щоб вам лопатою скопати город, не треба любити цю лопату – її треба взяти і піти копати. Так само і мова: якщо хтось із українців її любить – молодці, вони відчувають смак мови, тішаться нею, а хто не любить – насильно милим не будеш. Можна не любити мову і не варто примушувати нікого любити її, але виконувати норми закону, бо мова є засобом побудови цієї країни, є обов’язком для всіх. Братерство, любов… Та досить уже! Випишіть закон, покрокову інструкцію, і все, нехай його всі виконують. Так діють усі країни. Нехай не люблять мову, але закон виконують.
Крім того, попри те, що вже почала діяти норма про те, що телебачення повинне бути українською мовою, закон ігнорується телеканалами. І що? У законі прописано, що мовний омбудсмен повинен попередити та штрафувати канали-порушники. Але у нас мовний омбудсмен чомусь звертається до Нацради із закликом покарати ці канали, які порушують закон. Відкриваємо закон про Нацраду – у неї справді є механізми, як карати таких порушників. Але мовний омбудсмен також має повноваження карати порушників, незалежно від Національної ради. Я не розумію, чому мовний омбудсмен все намагається спихнути на Нацраду. Якби вони рухалися паралельно і наступали єдиним фронтом, і мовний омбудсмен карав за свої порушення, Нацрада – за свої, це було б зрозуміло. Але чому мовний омбудсмен звертається до Нацрпади, а Нацрада до мовного омбудсмена, хоча кожен може діяти в цій ситуації окремо, не зрозуміло. Але вони займаються цим політичним пінг-понгом і торгуються, хто мусить карати.
Можу з цього приводу сказати тільки одне – цим двом державним структурам, які повинні слідкувати за дотриманням закону обом просто сцикотно оштрафувати канали! Ці торги дійшли вже до абсурду, і така яловість просто дивує. Є закон, є норма, є люди, що обіймають відповідні посади, і їх обов’язок штрафувати порушників… За ці дні вже стільки грошей повинно було надійти в бюджет за невиконання мовного закону.

Нехай би цей футболіст поїхав грати за інші країни і не вивчив мови тих країн. Ніде такого немає. Спортсмени грають за інші країни, їх «продають» в інші клуби за великі гонорари. І завжди в контракті є рядок, що спортсмен зобов’язаний вивчити мову країни, куди його «продали».
Натомість всередині країни ми маємо дискусію між патріотами про патріотизм на мовному ґрунті. А я ж нічого не казала про патріотизм – не обговорювала патріотизм Довбика, як і не обговорювала його спортивну гру. Я говорила лише про те, що такі амбасадори України, які є публічними людьми, виїжджають за кордон і говорять від імені нашої країни, не мають права говорити від імені України не українською мовою. Тим більше, якщо це мова ворога, який нас убиває і наполягає на тому, що ми «один народ». Ці публічні люди, вирушаючи за кордон і представляючи нашу країну мовою ворога, тим самим підкреслюють на весь світ, що ми й справді «один народ» і розмовляємо однією мовою.
Публічні люди російськомовним питанням роблять для України велику шкоду, бо це впливає на світову політику, політиків та інші народи. Інші народи не розуміють, що за конфлікт в Україні, чому йде брат на брата, чому розмовляють одною мовою, чого вони там не поділили. Вони не розуміють, що в Україну прийшла інша країна, вони думають, що ми одне ціле. І всі ці спортсмени та інші публічні люди, які їдуть за кордон і розмовляють мовою Путіна, підтверджують усьому світу, що ми – «один народ».
Мені дуже прикро, що Доній цього не розуміє. Мені дуже прикро, що він переводить розмову про мову і представлення України у світі в обговорення того, хто є патріотом, а хто ні, і що було б, якби спортсмен поїхав в іншу країну.
Тобто спортсмен готовий кинути країну і йти виборювати спортивні висоти для іншої країни тільки через те, що не хоче представляти Україну українською мовою? Така версія Донія, який каже, що він патріот своєї країни? Тобто, мова не важлива? Що ще не важливо? До чого ще ми дійдемо в таких розмовах?

На місце цих спортсменів прийдуть інші спортсмени, які розуміють їхню роль у розбудові нашої країни. Ми не можемо представляти нашу країну у світі мовою агресора.
У мене не вистачає аргументів для таких людей, які не розуміють. Чи то вони позатикали вуха, чи відключили мозок – як можна не розуміти елементарні речі?! Тож я прошу інших українців підключитися і спробувати пояснити іншими словами. Можливо, тим, хто не чує, не підходить тембр мого голосу, емоційні окраси слів, які добираю. Я намагаюся і так пояснити, і так, але не всім доходить, як, власне, і Донієві.
У мене нещодавно була дискусія на телебаченні, і в студії сиділи Омелян, Доній та інші україномовні, які начебто за Україну, але теж говорять, що не треба акцентуватися на культурних і мовних питаннях, а треба акцентуватися на економіці.
Але, товариство, такий підхід не спрацював! Ми вже 30 років акцентуємо увагу на економіці, вирішивши, що культура і мова підтягнуться. Але ми вже мали змогу переконатися, що так не працює. Ми сидимо на дні.
Давайте порівняємо Україну з Польщею, Чехією, Литвою, Латвією і Естонією. Вони сиділи в тій самій пісочниці, що й ми. Вони були такою самою колонією, але вистрілили, маючи менший «стартап», ніж ми. У нас була краща база, кращий фундамент, але вони з меншим «стартапом» пішли вперед, а ми чомусь зі своєю базою лишилися сидіти на місці, розвалюючи її до кінця. Чому? А все тому, що, крім економіки, вони взяли курс ще й на свою мову, культуру, історію, своїх героїв, а не тих, кого нав’язали московити. Вони, розбудовуючи економіки, разом із тим формували і свідомість нації на базі своєї культури, своєї мови, своїх героїв і своїх традицій. Таким чином, вони сформували у своїх націй спільне бачення того, що далі робити з цією економікою, куди далі рухатися, в якому напрямку. І вони рухаються одним кораблем. Так, є різні думки, але у їхнього народу спільне бачення майбутнього своєї країни.
А ми в Україні, будуючи економіку, лишили гуманітарні та мовні питання на потім і не сформували в країни спільного бачення. В результаті в нашому суспільстві домінують протилежні світогляди, і тому ми цю країну тягаємо туди-сюди. І тому ми ніколи не впораємося з економікою, не маючи спільного уявлення про те, куди ми йдемо. Щоб мати це спільне уявлення, треба утвердити мову, а також утвердити своєю мовою культуру, історію і героїв. Коли ми дізнаємося, хто ми є, які ми є, яка наша культура, ми зрозуміємо, куди ми йдемо зі своєю економікою.
Тому мова – це дуже важливо. І ці розмови про спортсменів, які відмовляються розмовляти українською – «лишь бы спорт», це ті самі розмови про економіку, тобто «лишь бы экономика», але без культури. Це дорога в нікуди.
Тож спортсмени за кордоном і в Україні повинні представляти нас українською мовою – в усьому публічному просторі. Від цього залежить наше процвітаюче майбутнє.

Мабуть, це у вашому оточенні так реагують на подібну українізацію.
Зараз літо, і я багато їжджу по фестивалях і дитячих таборах. На цих фестивалях постійний конвеєр людей, і до мене всі підходять та кажуть: «Ви – молодець. Ваша позиція – правильна. Ми вас підтримуємо і будемо робити, як ви». Тому цей страх, що ми когось відштовхнемо від себе, не має сенсу. Я є свого роду «лакмусовим папірцем»: людина в моїй присутності просто проявляється – вона або стає нарешті справжнім українцем, або прихований сєпар одразу стає яскраво вираженим сєпаром. Адже прихований сєпар – це не є добре, бо ти думаєш, що людина дотримується українських поглядів, а він потім раптом яскраво проявився. Це добре, це відділення полови від зерна. Тому я і думаю, що українці повинні рішуче відстоювати український простір в Україні.
Доній ще говорить про те, що ми повинні припинити переслідувати тих, хто неправильно розставляє наголоси, говорить суржиком. А я якраз таких і не переслідую, навпаки, я таких підтримую. Байдуже, що ви зараз говорите неграмотно – я ніколи нікого не висміюю. Навіть ті українці, які нормально говорять українською мовою, інколи вибачаються за суржик. Та припиніть ви вибачатися! Це нав’язаний нам комплекс – мовляв, тільки російська мова є мовою культури та вищого світу. І коли ти нарешті розумієш, що це не так і починаєш нарешті помаленьку говорити українською мовою, на тебе чекає інша пастка – якщо ти говориш українською, то це все одно суржик, і це ганьба. Припиніть думати, що ви розмовляєте суржиком – ви розмовляєте живою українською мовою.
Суржик – це перехідне явище, це поєднання вужа з носорогом, коли вже не російська мова, але ще не українська. Коли українцям нав’язували російську мову, вони намагалися здерти з себе українську шкурку та влізти в російську. Така собі наполовину одягнена одежка. Суржик треба викорінювати, але розуміти, що це те, чого не уникнути. Якщо ти переходиш із однієї мову на іншу, суржик обов’язково буде, це перехідний етап. Головне – не застрягнути на цьому етапі на все життя. Тому до людей, що говорять суржиком, слід ставитися поблажливо.
Моє завдання – вибороти нам український простір. А людина нехай сама читає книжки і вдосконалює свою мову. Як спитає, як правильно вимовляється чи перекладається слово, я підкажу. А якщо не питає, то я й не лізтиму. Головне, щоб у людини була українська позиція та бажання вдосконалюватися.

Він – молодець, бо намагався говорити українською. Так, це виходило смішно. Але це було проявом певної мужності. Народ із нього ржав, його слова виходили смішними, але він намагався. Я навіть Азарова ставила в приклад Авакову, який довгий час опирався і не хотів говорити українською мовою, і лише останні його виступи, коли він читав із листочка, все-таки були українською. Але всі роки його перебування при владі він опирався українській. Виходить, Азаров був сміливіший за Авакова.
Зеленський, наприклад, навчився говорити українською. Думки у нього ще не дуже зв’язні, але він демонструє дотримання закону, хоча інколи і зіскакує на російську.

Ні, це не я. Це якраз москвоязичні поглиблюють розкол, дратуються, психують, не приймають заведених правил і світового порядку. У світі в публічному просторі інших країн панує державна мова, і цього правила дотримуються всі. Якби ви поїхали в іншу країну, жили там і працювали, ви б мусили вивчити мову цієї країни. Тож це не я щось розколюю – я продовжую світову практику та логічне існування української нації на українській землі.
Я обґрунтувала свою позицію, чому утвердження української мови в Україні необхідне для формування спільного світогляду народу. Бо людина, яка читає Лєрмонтова, Пушкіна, Акуніна, Пелевіна, буде мати інший світогляд, ніж той, хто читає Кобилянську, Нечуя-Левицького, Жадана, Андруховича, Забужко. Тому це російськомовні поглиблюють розкол в Україні, тому що Нечуй-Левицький, Леся Українка, Забужко та інші – це логічні письменники для цієї землі. Вони несуть наративи цього народу, цієї землі, наш символізм, наш погляд на життя.
А письменники, яких, скоріше за все, читаєте ви – чужі для цієї землі та несуть інший світогляд.

Завжди у московських письменників є щось привабливе. Читайте, не потрібно відмовлятися від них. Але більшою мірою потрібно читати українських авторів, слухати українську музику, дивитися українські фільми.
Наведу приклад польського навчального плану з літератури, де є зарубіжні автори, і польські. У них це один предмет. Там переважно польські автори, а обов’язкових до прочитання творів зарубіжних авторів, які йдуть на ЗНО, з 4 по 8 клас всього п’ять! Ось вам формування свідомості нації. При цьому їм ніхто не забороняє читати московських авторів, але вони повинні прочитати польських авторів, які формують свідомість. От вам приклад наших сусідів.
А тепер порівняймо економіки…
Був такий британець економіст Джон Міль, який жив у 1800-х роках і написав свою працю з економіки, яка стала свого роду підручником для економістів усього світу. І країни Європи в ХІХ столітті за цим підручником вчилися будувати економіку в своїх країнах. Джон Міль у своїй праці написав, що, якщо в межах однієї країни, одного суспільства немає взаємного порозуміння, і якщо це суспільство розмовляє різними мовами і читає різні книжки, то в цьому суспільстві буде розділення і тяжіння тих, хто говорить однією мовою і читає одних авторів, до одного типу політиків, а ті, що говорять іншою мовою та читають інші книжки, тяжітимуть до іншого типу політиків. І у них ніколи не буде згоди у прийнятті рішень, у тому числі під час обрання політиків до представницьких органів влади – завжди пануватимуть різні думки, і вони впливатимуть на прийняття політичних рішень.
Це ж про нас написано! Ми розмовляємо різними мовами, читаємо різні книжки, формуємо різні світоглядні позиції та обираємо політиків, які нам відповідають, а потім ці політики ухвалюють рішення. А ці рішення – протилежні для нашої країни. Саме тому ми ніяк не підемо з нашою економікою кудись вперед.

Не хочу навіть слухати цю маячню. Українська – дуже давня мова, це прамова, яка формувалася самостійно. Це одна з небагатьох мов, яку створювали первісні люди, спостерігаючи за природою і наслідуючи її звуки. Наприклад, бачили первісні люди, що літає комашка і каже «бджж», тож називали цю комашку бджолою; бачили люди, що скриплять двері – і цей звук поклали в основу слова «скрип». Наша мова – природна. Це – прамова, а діалекти є багатством нашої мови. І в Україні буде панувати мова того народу, який тут жив споконвіку. Ми ще й досі не осягнули своїм усвідомленням, наскільки наша нація і мова давні, не зазирнули в ті віки, звідки ми прийшли…

Справа – в Росії, а точніше в Московії, яка нав’язала Лобановському таку думку. Це вона, завоювавши нашу країну, нав’язала своє змосковщення і вбила в голову всім, що лише московська мова є прекрасною, а українська мова – «кордупельською». Але, якщо порівняти словник української і російської мов, то в українській набагато більше слів, ніж у російській. То яка з них «кордупельська»? Московія своїми геноцидами нашого народу вбила нам це в голову і винна в тому, що українці так думають.

Не хочу навіть говорити про це. Чому якщо україномовний, то обов’язково пройдисвіт у вишиванці? Давайте ще додамо сюди проституцію, наркоманію, злодійства, розумову відсталість, длубається в носі, нестрижений-немитий…

Кидання копійок у бік продавця, а точніше змітання їх зі столу, було жестом відчаю і захисту від нападок на мене змосковщеної продавщиці, яка не хотіла мене в моїй країні обслуговувати українською мовою. І це вона вчиняла наді мною акт дискримінації, а я у відчаї таким чином захищалася, «відбивалася» від неї і її насильства наді мною. Вона наді мною робила мовне, культурне та ментальне насильство.
Всі українці повинні захищати свою мову, культуру та традиції усіма способами. Який спосіб підходить у кожен конкретний момент – використовуйте, не бійтеся. Якщо ситуація вирішується без сварки, прекрасно. Якщо назріває сварка – сваріться. Якщо ситуація вирішується без бійки – не бийтеся. Якщо назріває бійка – бийтеся і не бійтеся цього, бо ви битиметеся за свою країну і за майбутнє своїх дітей.
А щодо вимірювання черепів циркулями – це московські методи, це московський світогляд. Це московити нам кричать про розстріли, а не ми. Українці кажуть: «Вчіть мову», а вони у відповідь: «Ви ще нас розстріляйте!». Такий їхній світогляд, і це вони нас розстрілювали. Вони кажуть: «Ви ще наші книжки спаліть!», але це вони та їхні предки так і робили – палили все українське, переписували. І коли вони говорять про вимірювання черепів циркулем, то це – про них, це в їхньому світогляді є такі методи.
А український націоналізм – інший: це любов, затишок, створення умов для себе та інших. Вони накидають на нас свої світоглядні моделі поведінки, бо це їхній підхід.

Ніколи про це не розповідала, але цей епізод із «мєлочью» стався у дуже складний період мого життя. Мій чоловік тоді лежав при смерті в лікарні, в реанімації. Коли йому стало погано, він помирав у мене на руках, я викликала швидку. Коли він перестав дихати, якраз швидка зайшла в двері, і лікарі кинулися його відкачувати. Потім швидка з мигалками через увесь Київ мчала нас у реанімацію Жовтневої лікарні. Мене трясло, підкидало… Дуже страшно, коли на твоїх руках помирає кохана людина.
Нас привезли у лікарню, чоловіка поклали в реанімацію, підключили до всіх датчиків. І раптом я зловила себе на думці, що я заспокоююся. Я присіла на лавочку, розслабилася. Сама собі здивувалася – звідки прийшов цей спокій. Почала аналізувати обстановку.
Перше, що я зрозуміла, що реанімація у Жовтневій лікарні була дуже гарна, я навіть не знала, що в нашій країні для звичайних людей таке є – думала, так буває тільки в фільмах: різні монітори, ліжко, яке керується з пульта, піднімається і опускається, людина лежить у датчиках, і на екрані виводиться абсолютно вся інформація про її стан, та й ремонт хороший. Я сама себе запитала – мене заспокоює ця обстановка? Безумовно, це діяло заспокоююче, але це було не все.
Аж раптом я зрозуміла, що всі лікарі, які бігали навколо мого чоловіка, весь персонал – всі були україномовні. Я потрапила не просто в хороші «меблі» – я потрапила в комфортне середовище, яке мене заспокоювало, і це середовище говорило зі мною моєю мовою.
У медицині є така річ. Коли з наркозу виводять хворого, його кличуть його ім’ям, бо це включає особливі рецептори в голові. Якщо він – Ніколя, то його не будуть кликати: «Миколо! Миколо, агов, отямся!». Його будуть кликати його ім’ям. Такий замисел божий: вмикати щось в людині на свою мову, своє ім’я. Дослідження вже довели, що людина у своєму середовищі відчуває себе захищеною, у безпеці.
Тож українці почуватимуться у безпеці в Україні тоді, коли чутимуть всюди свою мову.
Власне, тоді я зайшла в магазин, і стався цей інцидент із продавщицею.
Чоловік вижив, слава богу, лікарі поставили його на ноги. Та зараз, на жаль, через погані матеріальні умови частина тих лікарів працює за кордоном.

Я просто багато читала. Свого часу я вступила на український філфак, але мріяла перевестися на російську філологію. Але саме на українському філфаці у мене почалося повернення до себе. Там я дізналася про Розстріляне відродження – отримала культурний шок, дізнавшись, що в моїй найгуманнішій радянській країні, де для всіх начебто рівні можливості, розстрілюють і мордують у божевільнях та тюрмах людей тільки тому, що вони люблять Україну, але не так, як це заведено в СРСР – вони її люблять українською мовою і говорять, що Україна повинна бути незалежною. Якщо вони мали іншу думку, їх потрібно було переконати – ми ж найгуманніша країна.
І їх «переконували» тюрмами і таборами. Стуса, який вже в нашу добу ходив цими вулицями, запроторили в тюрягу тільки за те, що він хотів жити інакше в цій країні. Мене шокувало те, що за інакшість ця «гуманна» країна знищувала.
Я дізналася про Розстріляне відродження, про той пласт українців, яких було покладено в землю… Це треба просто відчути емоційно.
Я знаю, чому змосковщені українці мене не чують – у нас емоційний бар’єр. Вони чують всі слова, але ці слова не викликають у них жодних емоцій. А потрібно достукатися до емоції, до серця. До мене достукалися всі попередні знищені покоління. Бо я, прочитавши про те, як провели українцям антиселекцію, змінилася. На цю землю принесли московське дерево, посадили і тільки його поливали, а ті дерева, які тут завжди росли, викорчовували, травили отрутами, обдирали кору… І мені їх стало дуже шкода, я відчула на емоційному рівні весь цей біль. Той, хто мене чує і не реагує, просто не відчуває цього болю, не пережив цього на емоційному рівні. Саме тому так важливо достукатися до емоційних точок цих людей.

Якби у нас були мирні стосунки з сусідньою країною, і вона не зазіхала на наш простір, не насаджувала нам свою мову, а робить вона це для того, щоб постійно бути присутньою тут. Якби всього цього не було, нехай би Green Grey виступали. Але оскільки є такі обставини в нашій країні, оскільки Московія бореться з нами, і мова – це засіб її боротьби, і Путін пише свого листа про те, що ми «один народ», який має розмовляти на одній мові, то Green Grey є продовжувачем цього листа і цієї тези Путіна. На жаль…
Я сама замислилися, що робити з таким шматком епохи як Green Grey. Під час поїздки в країни Балтії задля вивчення того, як там працює мовне питання, гідом у мене був депутат латиського Сейму. І якось у його машині грало радіо – лунали лише латиські пісні, і раптом заграла дуже знайома мені пісня, але щось було не так. І я зрозуміла: це співала Лайма Вайкуле, але латиською мовою. Пісні, які всі ми в Радянському союзі співали російською мовою, в Латвії на радіо звучать тільки латиською мовою. Мій гід пояснив, що такий закон – на радіо можуть лунати пісні лише латиською мовою. Тому Лайма Вайкуле, будучи свідомою громадянкою Латвії, патріоткою своєї країни, не почала кричати, що пісня повинна звучати так, як звучить, бо вона – це ціла епоха, і її всі країни навколо знають. Всі її пісні були перекладені і лунають латиською мовою у Латвії.
Що заважає Green Grey, які, як вони кажуть, є свідомими патріотами і люблять свою країну, заспівати свою пісню українською мовою? І її б узяли на цей концерт… Але ні, почався скандал. І проявилася вся їхня зверхність до України, до народу, до мови. Green Grey – зірки, це – їхня пісня, а всі решта пішли на фіг, яка є пісня, таку і слухайте?
Green Grey, самі того не бажаючи, виступили продовженням путінських тез про «один народ».

Нема чого московитським естрадним зіркам робити в Україні, тому що вони завдають нам шкоди. Молодь, яка слухає російські гурти, починає думати в одному руслі разом із московитами. Вона починає сприймати цю музику, слова і пісні як своє, рідне. Якби у нас протягом усієї історії існування не було таких напружених стосунків із цією країною, і вона не зазіхала б на наш простір, це було б не страшно. Але це неприпустимо, оскільки ця країна зазіхає на наш простір, нав’язує свою мову, і такі, як Баста, привчають наших дітей і молодь, що московська мова – це нормально, мовляв, йдеться ж про пісні, а не політику. Спочатку ти думаєш, що нормально слухати російською пісні, потім ти думаєш, що нормально думати, як росіяни, потім ти думаєш, що нормально голосувати за них, потім ти думаєш, що їхня присутність в Україні – це нормально. А це все далеко не нормально. Тому потрібно поменше їхніх зірок у нашому просторі, бо вони на нас діють як корозія, як іржа.

Передусім Моргенштерн не тільки на українців так впливає, а взагалі на весь світ. У нього справді мільйонні перегляди на YouTube, я спеціально ознайомилася з тим, що робить ця людина. Моргенштерн співає про аморальність і бездуховність, про всі ті речі, які цнотливі люди не вивертають публічно, а лишають їх, наприклад, у спальнях. Моргенштерн усю цю аморальність, любов до грошей і збочення зводить до культу та робить із цього дорогі кліпи. У його кліпах дорогі костюми, дорогі зйомки – це виглядає красиво і стильно. Але в цю красу і стиль він вдягає аморальність, а це неприпустимо.
Наприклад, про що дуже красивий і стильний, знятий у палаці з дорогими перуками, кліп Моргенштерна «Аристократ»? Про оральний секс – про те, як дівчатам правильно відкривати рота і вставляти в нього прутень. Дуже стильний, дуже дорогий кліп. Над ним працювали стилісти, професіонали.
Є й інший кліп одного з російських виконавців, де показаний великий співак та маленькі люди, і цей великий співак піднімає свою велику ногу і чавить людей, а на екран летять бризки крові. І це теж дуже стильний кліп, дорого знятий. Там красивий одяг, там креативний підхід.
Але такий непотріб зводиться до культу. В цьому величезна шкода для всього людства, в тому числі для українського суспільства.
Але – саме це і привертає увагу та набирає перегляди. Такі відео – дратівливі: люди хочуть таке подивитися, бо вони так не зроблять і не скажуть, бо є якісь рамки. Таке лоскоче і нерви, і мозок. Таке хочеться подивитися. Але чим менше ми будемо такого дивитися, тим краще, бо це псує душу людей.
Закрити доступ до такого контенту не можна. Це дивляться і українці, і іноземці. Там же немає особливого змісту, там є ритм і відеоряд – дорогий, креативний, брутальний, вульгарний. Таке хочеться дивитися, це затягує. Але порнографія теж затягує, то що, ми маємо зранку до ночі крутити порнографію? Порнографію теж дивишся – і тебе лоскоче, але це непристойно і неприйнятно. Такий контент кодується, шифрується, а тут раптом Моргенштерн цю «порнографію» подає як стильний кліп. Так, показується не все до кінця, і прутень не справжній, а намальований… Але все одно.
Та ні, дякую, Україні треба подалі від Москви та її співаків…
Я досліджувала це питання і зробила нарізку з кліпів російських гуртів і того, про що вони співають, і для порівняння нарізку з відеоробіт наших артистів. Відмінність очевидна: у Москві витрачають купу грошей на картинку і знімають дорогі кліпи про різні збочення, а нам, на щастя, це не притаманно. Так, вистачає вульгарності і у нас, але ми не робимо з цього культу та ікони стилю.
Можливо, спочатку Моргенштерн намагався епатувати публіку, але тепер він уже настільки вжився в роль, що його альтер-его стало його егом. Таке лоскоче нерви, ти витріщаєш очі, дивуєшся… А рука вже сама тягнеться до кнопки «подивитися далі», що там у нього ще є. Це гра з людською підсвідомістю.

Потрібно поменше російських гастролерів в Україні. Якби не було війни меж Росією та Україною, і це були б дві дружні країни, то нехай би російські артисти тут гастролювали – ми б підтримували нормальні культурні зв’язки. Але оскільки в Україні ведеться московитська культурна експансія, і ці концерти допомагають захоплювати нашу країну – це інша справа. Концертами московитів в Україні ми поширюємо їхній простір тут.

Це – не примус, а відновлення історичної справедливості.
Існує таке наукове поняття як мовна стійкість. Мовна стійкість у народів, які були імперією, проводили колонізаторську політику, винищували інші народи та насаджували свою мову, аби формувати у підневільних народів свою свідомість – сильна. Мовна стійкість у народів, які пережили геноцид, були колоніями – слабка.
У повсякденному житті це проявляється наступним чином. Коли українець, що пережив часи, коли знищувалося все українське і насаджувалося все московитське, потрапляючи в московитське середовище, починає автоматично переходити на московську мову. Здавалося б, уже давно у школах і дитячих садочках викладання – українською мовою, але московська мова все одно все шириться й шириться, бо вона має сильнішу мовну стійкість.
Це стосується не тільки російської мови, але й англійської. Англійська, якщо її повноправно завести в Україну, стане сильнішою за українську.
Саме для цього існують квоти – щоб наростити мовну стійкість нашої мови. Для цього потрібен час і постійне наповнення простору українською мовою. Це як підтримання здоров’я – щоб підсилювати імунітет, його потрібно постійно підтримувати оздоровчими комплексами. Квоти підсилюють мовну стійкість, і тоді ми не «з’їдемо» на більш сильну та стійку мову. Інша мова не подавить нас і не підімне під себе.
Тож квоти – це своєрідне рятівне коло.
Скільки ще часу квоти будуть потрібні? Та ще потрібні. Нас дуже довго знищували, тому потрібен час для відновлення нашої мовної стійкості. Коли ми станемо міцною та економічно розвиненою країною, де всюди пануватиме українська мова, тоді і зможемо про це говорити.

Величезні проблеми. Інколи мені здається, що треба забути про ці землі, полишити їх і будувати свою країну. Потім я розумію: та ні, не можна. Адже і поет Сосюра, і письменник Голобородько, і багато інших українських світочів походять зі східних земель. Тому так просто відкинути їх не можна. Але, зважаючи на те, що зараз відбувається на окупованих територіях, у нас додасться стільки проблем! Навіщо нам це все? Такі вагання у мене були.
Зараз я читаю книжку «Доця» письменниці Горіха Зерня. Ця книжка про Донецьк, як там почав відбуватися Майдан, як українці боролися там за Україну, але ця боротьба захлинулася – їх просто втопила російська агресія і всі ті «пєрєсєлєнци», яких туди понавозили, і вони своєю бидлячою масою просто задавили українців. Частина українців мусили звідти виїхати, а частина там і досі є.
Читаючи цю книжку, я почала розуміти, що нам не можна лишати ті землі. Після Другої світової війни, коли відбувся перегляд кордонів, від нашої території і так чимало відбатали, і нашу націю позбавили наших земель із нашим пракорінням. Ці землі просто взяли і порубали тільки тому, що ми були слабкі й не брали участі у переговорах. Московія все вирішувала за нас – що від нас відняти, що від нас кому віддати. І от зараз вони знову приперлися і знову відрубали від нас шматки території.
Ми потроху стаємо господарями на своїй землі, а тому у багатьох проявилися хазяйські настрої – чому це ми маємо своє віддавати?
Щоправда, є велика небезпека, що приєднання окупованих територій з усіма людьми, які проти України, буде для нас величезним «гембелем». Боюся, що ми захлинемося від них і їхньої агресії. Бо ці люди користуються мовою, що має величезну стійкість, за їхніми плечами стоїть величезна «імперія зла». Ми тут не знаємо, що робити зі своїми москвоязичними громадянами, які є провідниками путінської політики в Україні, а якщо ще й приєднаємо людей з окупованих територій, які проти України. Це буде величезна проблема!
Це потребуватиме років сильної гуманітарної політики. Думаю, що спочатку ми повинні стати сильною країною з обмеженими територіями, а потім повернути собі своє.

На це піде дуже багато часу. Розкол поглибився, бо окупанти ж не українську політику там проводять, а навпаки – агресивну антиукраїнську. До речі, на відміну від України, яка не проводить агресивну політику проти тих людей, які живуть у «ЛНР» і «ДНР». У нас немає у школах виховання проти них, а в їхніх школах є.
Ми розуміємо величезну проблему з цими територіями і розуміємо, що Москва влаштовує колотнечу свідомості цих людей – вона проводить «перепрошивку» їхньої свідомості. І от уявіть, що буде, коли увіллються в Україну, де досі говорять не про обов’язок говорити українською, а про любов до мови, закликають не грубити ворогам, а тільки гладити, люди з територій, де відбувається повномасштабна агресивна і зубаста політика проти України…
Панацея тільки така – ставати сильними, проводити сильну гуманітарну політику, яка формуватиме українську ідентичність. Ми повинні усвідомлювати, що ми, українці – окрема нація, у нас отака історія, отакі герої, отаке прагнення, і борщ наш, і землі наші, культура наша отака.

У майбутньому – так, варто. Все буде залежати від нашої сили. Коли ми станемо сильною країною, всі, хто до нас із мечем прийде, від меча загине. У Європі послухають і скажуть: «О, це вони захочуть і в Угорщині відбатати назад свої землі, і в Румунії, і в Польщі». Але європейські кордони ми поки що не чіпатимемо. Є світовий поділ і визначення кордонів –і ми цього дотримуватимемося. Поки що нам би підняти ті території, які зараз у нас є, а з Кубанню і Воронежчиною потім побачимо. Було б непогано…

Від усього, що стосується компартії, треба тікати й подалі.

1. Це організовувала не я, а Хмельниччина. Все відбувалося за правилами Книги рекордів України. Деталей пояснити не можу, бо це вони самі все фіксували. Для мене було подарунком дізнатися про такий рекорд. І я дуже вдячна їм за це.
2. «Ясоччина книжка» Наталі Забіли. Мені мама читала цю книжку. Це була розповідь про мене. І я запитувала в мами: «Хто написав про мене? Це бабуся моя написала?».
«За вікном сьогодні вітер, вітер – аж в кімнаті чути, як гуде. В дитсадок давно пішли всі діти, а маленька Ясочка не йде. Наша Яся нині трохи хвора, все кахика й носик витира. Застудилась, мабуть, Яся вчора, як ліпила бабу дітвора».
Це було про мене – я часто хворіла й не ходила в садок. Саме тому що ліпила бабу.
3. Я б запропонувала почитати свої книжки. І ми би говорили з ними про те, про що я говорю з усіма українськими дітьми. Зокрема, як ми з художниками і дизайнерами створюємо книжки. Я показую процес, як ми їх малюємо, як сперечаємося над героями, іноді це смішно. Діти регочуть. Вони бачать працю, яку здійснюють над кожною книжечкою. Я намагаюся їх зацікавити, і після зустрічі вони біжать і читають книжки. Це стандартна розмова з будь-якими дітками, незалежно від того, звідки вони – чи то вони з Донецька, чи то з Києва.
Хоча в «ЛНР» і «ДНР» діти вже можуть не розуміти української мови, а ми московську продовжуємо знати. Так Московія будує свою державність і захищає свою територію. От вам і різниця у підходах до гуманітарної політики...
Тож ми навчимо діток з Донбасу української мови і розкажемо їм про книжки. Їм доведеться вивчити українську мову, якщо вони вертатимуться в Україну. Не французьку, не німецьку – нашу мову. І це стосується не тільки дітей, а всіх людей. Їм доведеться вчити мову, як би вони це робили у будь-якій країні: хотіли б жити у Франції – вчили б французьку, поїхали б у Німеччину – вчили б німецьку. Ми ж рухаємося до Європи, тож маємо перейняти цю європейську традицію – вимагати вивчення нашої мови.
Коли наші діти їдуть навчатися, наприклад, до Польщі, для них там одразу створюються курси польської мови, і потім студенти навчаються польською мовою. Там можливо вчитися і не польською мовою, але доведеться заплатити вдвічі більше – і тобі сформують групу за твої гроші.

Це – спеціально продумана диверсія в освіті. Я досліджувала це питання і дійшла такого висновку. Зокрема, я досліджувала навчальні плані сусідніх країн: які книжки вони читають, як формують ідентичність дітям в освітньому процесі. Там це питання не віддається на розсуд батьків, і держава не покладається на батьківське виховання. Громадян інших країн виховує держава. І формування громадянина відбувається через уроки історії та літератури.
Уроки історії у нас ослаблені тим, що вилучений такий компонент як ставлення до подій, які ти вивчаєш. У нас вивчають, наприклад, якусь битву – і дитина просто мусить знати дату та історичний факт, а ЗНО, по суті, перевіряє знання дат. На польському ЗНО дитина повинна вибрати правильну відповідь, яка будується на ставленні: наприклад, така-то битва, з вашої точки зору, була великою перемогою для Польщі, великою поразкою чи це був середній варіант, після чого Польща все одно здобула щось. Перевіряються знання і розуміння наслідків цієї битви, аби людина розуміла, що зараз вони з того мають.
Те саме відбувається і з літературою. У нас вилучені тексті, які формували українську ідентичність. Нам потрбні такі книжки, які б виховували успішних українців. До речі, такі тексти ще навіть не написані. Тому сучасні письменники мають надзавдання – написати такі книжки, де би між рядків були прописані засоби, як стати успішним українцем. Наприклад, у Польщі є дуже гарна підліткова література Барбари Космовської – серія книжок «Буба». Буба – це дівчинка, головна героїня. Ці книжки перекладені українською мовою, і їх залюбки читають українські діти. Це сучасна книжка про Бубу, її родину, стосунки з підлітками, як вона закінчувала школу, вступала, закохувалася, сварилася і мирилася. Але за всім цим проглядається така собі «інструкція»: які вчинки гідні для поляка, які – ні. Там є пояснення правильності і неправильності. Це те, що в Радянському Союзі називали «что такое хорошо, что такое плохо».
На жаль, поки що у нас цього немає, і наші уроки літератури побудовані на класиках. Класиків треба вчити, але вони не дають відповіді, як стати успішним сьогодні – вони розповідають, як плакати, як нагострити сокиру. Леся Українка і Франко закликають до боротьби за свою ідентичність, але в сучасних умовах не розповідають як, яким чином це робити.
Наприклад, Стефан Жеромський у Польщі та його роман, який вчать діти «Сізіфова праця». Там описується, як Російська імперія зросійщувала Польщу, і відбулося повстання польських студентів, молоді. І в навчальному плані говориться, що вчитель повинен обговорити з дітьми методи боротьби польської молоді проти зросійщення, які з них були ефективні, які – ні. У нас же і близько такого немає на уроках літератури. Твори, що вивчаються в українській школі, цікаві зрілим людям, але не цікаві юні, бо ці твори відірвані від їхнього життя. Всі дорослі так і говорять: «Прочитав зі шкільної програми такий-то роман. Сприйняв його зовсім інакше, ніж в школі». Це значить, що дітям сьогодні треба читати такі програмові твори, які б вони правильно сприймали сьогодні, а не через 20 років.

Так, погоджуюся. Можливо, дистанційна освіта буде вдосконалюватися. Вона може бути ефективною для старших дітей, які можуть займатися самоконтролем. Самоконтроль – це проблема і для дорослих, а для дітей взагалі. Лише дуже рідкісні особливі діти здатні на це. Зазвичай, діти хочуть бігати, гратися, стрибати. І їх постійно треба скеровувати і регламентувати час.
Дистанційна освіта, окрім знань, позбавила дітей ще й соціалізації. Діти і так зараз постійно сидять у гаджетах і не вміють спілкуватися, а тут ми ще й насильно їх заганяємо в ці гаджети. На щастя, багато де для початкової школи скасували дистанційну освіту. Це добре, бо дітям потрібно вчитися спілкуватися, сваритися, миритися, будувати стосунки, ділитися, казати «так» чи «ні». Це все можливе тільки при живому спілкуванні. Тобто, окрім того, що в результаті дистанційної освіти кульгають знання, бо неможливо проконтролювати дитину, так ще й завдається шкода соціалізації.
Багато хто у світі мріяв про дистанційну освіту і вважав, що потрібно у такий формат переводити весь навчальний процес, але цей досвід довів, що для малих дітей це велика шкода для формування їх як людей.
Для старших людей це не проблема. Коли ти сформувався як людина, вмієш керувати своїм часом та планувати, це прийнятна форма роботи та навчання.

1) Страшне Страховисько – це страховисько, яке завелося в лісі через те, що люди принесли в ліс сміття, а взагалі ця істотка гарненька, така як ліс. Ліс гарний – і вона гарна, але ліс став страшним, забрудненим – і істота змінилася, стала мутантом. І діти почали рятувати це Страшне Страховисько. І справа дійде аж до президента, бо дорослі матимуть іншу точку зору на порятунок цієї істоти. Діти, як завжди, щирі, відкриті, у них багато любові. А дорослі – насторожені, в своїх рамках, мають життєвий досвід і переживають за дітей. Дізнавшись про Страшне Страховисько, вони захочуть його знищити. А діти – захочуть допомогти. Така відмінність дитячого і дорослого світів. Діти покажуть, що знищувати Страховисько не варто – потрібно просто прибрати в лісі. І в казці президент видав указ не засмічувати річок, озер та лісів, бо будуть усіх карати.
Чи можливий такий президент у нашій країні? А як же! Все можливо, все залежить лише від нас. Кого ми обираємо, той і є нашим президентом. Ми довірили свою долю комуністу, і він був нашим президентом; ми не хотіли олігарха, але обрали його; тепер обрали артиста президентом – це наш вибір. І хоча Зеленський – не мій президент, я захищаю наш вибір. Якось мені написали з-за кордону про те, що українців там висміюють, запитуючи, чи правда, що ми обрали клоуна президентом. Я так розізлилася! Чого це якісь іноземці мають насміхатися і нам вказувати, що робити?! Хочемо обрати клоуна – обираємо клоуна. Так, це був дурний вибір. Але не їм судити, бо це наш вибір, яким би він не був. Це наш шлях, і це круто, що ми можемо йти своїм шляхом, нехай з помилками, але це наші помилки і дорога наша.
Я нещодавно святкувала День незалежності Білорусі в Парку Шевченка. Це страшно, бо відзначати це свято в Білорусі заборонено, і білоруси День незалежності можуть святкувати не у себе вдома, а в Україні. Білорусь в еміграції… Як би у нас не було, але ми можемо висловлювати президенту свої претензії та зауваження: то парад провів, то не провів, то провів, але не такий, то не ту пісню включив, то не те зробив. Ми все це можемо вільно робити. Саме тому білоруси кажуть, що в Україні дихається, а у них – ні.
Тому всі іноземці, які сміються з нашого недолугого вибору, пішли геть! Це наш вибір.
2. Казка про коронавірус? Можливо, не знаю. Поки що наче немає бажання.
До мене під час карантину зверталася одна молода письменниця, яка написала книжку про коронавірус. І цю книжечку, наскільки я зрозуміла, ВООЗ взяла за основу і її роздавала по оздоровчих закладах. І вона популярна в європейських країнах. Але у безлічі листів, на жаль, цей лист загубився.
Подивимося, можливо, й напишу колись. Я все роблю за натхненням і живу за принципом «роби, що хочеш». Але не завжди виходить робити, що хочеш. Наприклад, я не хочу займатися мовними питаннями, але вони обступили мене з усіх боків, як звіра, загнаного в пастку. Вони падають і падають щодня на голову. Я вже хочу на острів, у свою хатку без мовних питань, але вони ганяються за мною. Як не відреагувати на скандал із Green Grey, або зі спортсменами? Таке відбувається в країні, а вони і далі качають цю путінську політику по «недоумію». Вони ж не є ворогами – вони просто не розуміють. А їм ніхто й не пояснював. Їхні тренери самі «не доганяють» і учням своїм не пояснюють. Одна з наших спортсменок здобула медаль і давала інтерв’ю українською мовою, але потім дали слово її тренеру, а він почав «чтокать» и «какать» у камеру! Так і хочеться сказати: діти, спортсмени, чемпіони, будь ласка, навчить своїх тупих тренерів української мови! Бо це вже неможливо терпіти далі. Ці діти – молодці, розумашечки, їдуть у світ, здобувають досягнення і несуть Україну українською мовою. А ці (тренери) і досі стоять на гальмах. Навчіть їх вже нашої мови!

Свободі я симпатизую найбільше. До речі, перед Свободою я завинила. Колись мене питали публічно, чи вступила б я в цю партію, і я сказала «ні». Це могло виглядати так, що Свобода – не та і не така політична сила. Я не той зміст вкладала у ці слова. Свободі я дуже симпатизую. Але у мене дуже багато друзів-патріотів в інших політичних силах, які мені допомагають в гуманітарних питаннях. На жаль, у нашому суспільстві такі правила: якщо ти належиш до якоїсь однієї політичної сили, то інші політсили тобі вже не допомагають, типу ти вже «не з нашої пісочниці». Я б залюбки стала членом Свободи, але не хочу втрачати цю дружбу і підтримку різних політичних сил.
Напевно, вже й досить мого ходіння по партіях, бо Свобода б стала третьою партією, членом якої я буду. Скажуть, що я – «пєрєбєжчіца». Але я нікуди не перебігала: спочатку я була членом Народного руху України ще за В’ячеслава Чорновола, потім ще за його життя почався процес злиття двох партій Руху і партії «Реформи і порядок», і я перейшла в Реформи і порядок, а сам процес об’єднання зупинився у зв’язку з гибеллю В’ячеслава Максимовича.
У Європейську солідарність мене не візьмуть, бо я для них вражина. Адже я їм розказую, де їхня брехня. Батьківщина зайнята соціалкою, тож для неї я страшна, і для неї мова – це не першочергове. Свобода не при владі, її розчинили і зацькували. Правий сектор – також: на жаль, націоналістів у нас самі люди помножили на нуль, самі ж люди. У Голос не кликали, та й він розділився, і тепер не зрозуміло, чим дихає ця політична сила. У Слузі народу є люди з діаметрально протилежними поглядами, зокрема, там є розумні люди, що не піддаються цим мовним провокаціям і не дали голосів за правки Бужанського. Але ці «слуги» хоча і є патріотами, вони ніде не виражають своїх націоналістичних поглядів так відверто, як я, вони більш помірковані і мудро мовчать. А я ріжу в очі все – кому це треба?
Та й одна людина у Раді нічого не зробить. Там такий млин: там тебе прожують, проковтнуть, виплюнуть і не помітять. Туди треба йти тільки з командою.
Чи пішла б я сьогодні в політику? Якби було треба, то пішла б. Я не надто горю бажанням, тому що я хочу повернутися до писання книжок. Але, оскільки у мене зараз не виходить писати книжки, бо тільки-но я сідаю за писання, на мене звалюється нова мовна проблема – і я починаю писати допис про мову. Тоді і постає питання, чому я не в політиці, якщо все одно за це борюся? Бо ж можна ще й гроші за свою роботу отримувати, а зараз мені за це ніхто не платить. Навпаки, я навіть втрачаю, бо не пишу книжок, які б продавалися і приносили мені гроші, зате пишу безкоштовні дописи.
Тому, дорогі українці, вирішіть уже нарешті в країні мовне питання, щоб я могла спокійно писати не мовні дописи, а свої книжечки!

Усе разом: і вплив пропаганди північних сусідів, і їхній світогляд, сформований «совком», і їхнє небажання змінюватися, і наша слабка гуманітарна політика, яка всі роки незалежності просто спустила в каналізацію замість того, щоб вибудуватися український міцний культурний простір.
Нещодавно прочитала про Байройтський фестиваль Вагнера у Німеччині, де диригувала українка Оксана Линів – перша жінка-диригент в історії цього фестивалю. Цей фестиваль заснував Вагнер, він проводиться щороку. Тобто в Україні є досягнення, визнані світом (як диригент Линів), але у нас про це мало говорили. Також мене вразило те, що цю оперу транслювали у прямому ефірі в кінотеатрах Німеччини, і німці купували квитки. Ви уявляєте рівень гуманітарної політики цієї країни, які зусилля були докладені для реклами, повідомлень на телебаченні, для того, щоб донести до німців, що це за подія, розповсюдити квитки, домовитися з кінотеатрами про цю трансляцію? Ви уявляєте, щоб в Україні в кінотеатрі транслювали оперу? Я розповідала про це чоловікові і запитала, чи пам’ятає він, коли востаннє в Україні транслювалася опера. Він відповів: «Балет «Лебедине озеро». Тобто це коли відбувся путч і розвал Радянського Союзу!
Наших людей потрібно привчати до опери, виховувати культуру. Це і є завдання гуманітарної політики. Уявіть, наскільки ми відстали від Німеччини, де в кінотеатрах транслюють оперу! А потім ми дивуємося, чому у нас популярний Моргенштерн із кліпом про оральний секс!
Заради того, щоб займатися гуманітарною політикою і запроваджувати такі практики, як у Німеччині, у нас, я б пішла в політику.

Вони мені однакові. На жаль, багато українців цього не розуміють. Мовні питання в добу Порошенка ним же самим дуже гальмувалися. Мовний закон не розглядався саме за розпорядженням Порошенка. Була неписана домовленість між усіма фракціями не піднімати мовні питання. Згадайте першу програму кандидата в президенти Порошенка – там було зазначено: російській мові залишити статус-кво, тобто як є. І це правило «статус кво» він упроваджував протягом п’яти років. Коли Верховна Рада після Майдану проголосувала за скасування закону Ківалова-Колесніченка, це скасування не підписав ні голова парламенту, ні президент. А, відтак, рішення не вступило в силу. В результаті ганебний закон Ка-Ка діяв в Україні ще кілька років після Майдану, поки Ірина Фаріон не підбила інших, і поки вони не звернулися в Конституційний суд, щоб той закон скасувати. І лише КСУ скасував цей закон як неконституційний. До речі, жодного разу не було представника Порошенка в Конституційному суді при розгляді мовного питання. Хто не слідкував за цими процесами, вони цього не знають і не помічають таких деталей. А той, хто ходив по кабінетах, добивався розгляду мовного питання, знає, що йому в усіх кабінетах говорили: «Ну, ви ж знаєте, що «нє вєлєно».
Аж поки справа не дійшла до виборів. Коли Порошенко зрозумів, що йому на виборах не вистачає голосів, що треба збурювати патріотичний електорат, почалася історія з «Армія, мова, віра». І одразу КСУ ухвалив рішення, одразу законопроект про мову почав активно писатися.
Хіба мене ЄС візьме в свої лави після цього, коли я розповідаю правду?
От і зараз, наприклад, не зовсім розумію таку «повномасштабну» боротьбу ЄС за мову, який наступає на Зеленського і Нацраду. П’ять років гальмували, а тепер великі борці. Ну, добре, молодці, що боряться взагалі. Я не проти їхньої боротьби за мову. Але чому вони боряться з Нацрадою, чому не роблять зауважень мовному омбудсмену, який повинен був уже сто разів оштрафувати канали за порушення закону про мову? Що це за політичні ігрища? Це говорить про те, що існують якісь договорняки. І вся ця боротьба спровокована політичною доцільністю, а не інтересами країни. Якби ця політична сила вболівала за інтереси країни, вона б зараз лупашила всіх: і Секретаріат мовного омбудсмена з приводу того, де їхні штрафи, і Нацраду з приводу того, де її штрафи за недотримання квот. А тут якась однобока боротьба...
Треба керувати інтересами держави, а вони такі, що ми всі хочемо економічного процвітання. Давайте досліджувати, що ми робимо не так, як зробили інші країни. Я дослідила і зрозуміла, що інші країни, окрім наголосу на економіку, також робили наголос на культурну складову, яку формує мова. Саме тому я так вчепилася за мову. Не буде у нас процвітаючої країни, допоки не буде утверджена культурна складова за допомогою мови.