"В кімнаті лежали геніталії, очі, зрізана шкіра": український військовий про російський полон

12 грудня 2022, 11:00оновлено 12 грудня 2022, 13:03
8792
Російські окупанти забивали людей до смерті, вони захлинались своєю кров'ю, каже український військовий Михайло Блащук.
'В кімнаті лежали геніталії, очі, зрізана шкіра': український військовий про російський полон
Український військовий Михайло Блащук розповів про катування у російському полоні / Главред

В ексклюзивному інтерв'ю Главреду український військовий 1-го окремого батальйону Морської піхоти 36 бригади Військово-морських сил ЗС України Михайло Блащук розповів про те, як саме починалася війна у Маріуполі, чи можна було б уникнути окупації міста, як саме росіяни знущались з українських військових та що потрібно зробити для закінчення війни.

Міша, тобі зараз 20 років. Ти підписав контракт, коли тобі було 18 років. Взагалі, мабуть, ти і не розраховував, що тобі доведеться брати участь у такій повномасштабній війні і ти вже навіть встиг повернутися з полону, з чим я тебе щиро вітаю. Розкажи про те, чому ти вирішив підписати контракт на військову службу, стати військовослужбовцем, і коли ти зрозумів, що повномасштабна війна, яка почалась 24 лютого, неминуча і доведеться воювати з окупантами.

Підписав я контракт, тому що сидів в інтернеті, побачив, як все красиво виглядає, мені захотілося спробувати себе, випробувати, так можна сказати. Ну і пішов, підписав контракт і попав у Морську піхоту Україну. 1 окремий батальйон Морської піхоти, їх називали "Соляні вовки". Мені це дуже сильно сподобалось, гасло було таке незвичне, нестандартне. Їх назвали так самі американці. Вони коли приїжджали на злагодження, коли наші хлопці працювали, у них від цього були соляні футболки. Мені це також сподобалось, тому я захотів продовжувати службу і служити.

украинский военный Михаил Блащук
Михайло Блащук з побратимами / Михайло Блащук

Щодо війни, я не думав, що вона може бути, ще коли я був в учебці. Були якісь новини щодо цього, але ми якось не думали про те, що буде ця війна. Але ми були вже до того підготовлені. Кожного дня, коли я був на позиції в себе, нам кожного дня казали, що це можливо, так що готуйтеся до цього дня, він скоро настане. Так що ми почали готуватися, і настав цей день.

Це з якого періоду вас почали підготовлювати морально до цього, що буде війна повномасштабна?

За два тижні десь до цього всього. Нам сказали, щоб ми спорядили свої рюкзаки всім необхідним, бо може бути тактичний відхід або тактичний наступ, щоб нам нічого не заважало мобільно рухатися. Морально нас почали навчати і підводити до того, що все буде нормально, все буде Україна.

Тоді ти перебував у Маріуполі.

Так, я у Павлополі був.

украинский военный Михаил Блащук
Український військовий Михайло Блащук / Михайло Блащук

А коли це все почалося, ти побачив перші вибухи, ти вже зрозумів, що починається. Були якісь страхи, переживання?

Найперше відчуття в мене було - це великий викид адреналіну. Було незрозуміло, де це я, що це я. Але коли вже були настанови командирів, ми зрозуміли, що серйозна війна почалась.

Згадай, будь ласка, ті перші дні, можливо, перші години, коли ти вже зустрівся конкретно з російською військовою технікою, з російськими військовими.

Це була 3-тя ночі з 23 на 24 (лютого 2022 року - Главред). По наших позиціях почали працювати "Гради". Я стояв зі своїм побратимом, на жаль, він загинув, але на той момент ми з ним стояли, нас дуже "плотно" почали обсипати тими мінами, "Градами". І до 6-ї ранку пройшов дощ, всі окопи були залиті в болоті і нам дуже багато треба було переміщатися, бо з усього переднього фронту на нас вже наступали. Потрібно було тактично рухатись то на одну сторону, то на другу, на різні точки супротиву. Тоді вже пішла і піхота, і танки. Сусідню нашу позицію вже розбили, тоді з усього складу залишилось троє людей живих, вони десь відступали, але їх взяли в полон і вже почали на нас наступати. Тоді було 2 танки і 2 бехи (БМП – Главред), і почала піхота на нас йти. Але наша артилерія трішки попрацювала, трішки їх відкинули.

Наш командир зібрав нас і сказав: "Хлопці, ми будемо стояти до останнього", щоб ми не переживали, що до нас іде підмога, наші танки. Але цього не трапилось, бо щось там не зв’язалось. І коли на нас вже був наступ, це десь 3-тя година дня була, пішов вже наступ такий "плотний", ми відбивались-відбивались, але так вийшло, що нам потрібно було тактично відійти, тому що була би втрата особового складу - це недопустимо. Ми відступили трішки, але нас знову ж таки почали накривати, за нами приїхав наш БТР, тоді ми тактично просунулись до другого населеного пункту і там ми закріпились.

Чи був день, коли тобі довелося відчути, що означає прощатися із життям?

Оце правильно сказано. Це був у мене самий крайній день (перед полоном - Главред), тоді я вже попрощався зі своїм життям, тому що у той день розбили весь мій взвод, мого командира відділення було дуже сильно поранено. Мого найкращого друга, який від самого початку був зі мною, його на моїх очах убили і мого другого партнера по зброї також на моїх очах застрелили.

Наш взвод дуже сильно потріпали, так можна сказати. Ми стояли вже на позиціях двоє і чекали групу ДРГ (диверсійно-розвідувальна група - Главред). Тоді не було вже якогось відчуття, що хочеться жити. Тоді ми вже стояли для того, щоб ми стояли.

Коли я стояв, а біля мене лежали мої друзі, я в той момент не задумувався про те, що мене ще чекають вдома батьки, рідні – сестра, батько, мати.

Це був найважчий день. Коли ми зрозуміли, що це вже точно все, що вже не буде дороги назад, що це крайні часи нашого життя є.

украинский военный Михаил Блащук
Михайло Блащук з побратимами / Михайло Блащук

Ні для кого не секрет, що російські окупанти обстрілюють не лише позиції військових, але й житлові квартали, житлові будинки, вбивають мирне населення. Ти бачив щось подібне, можливо, ти спілкувався з місцевими людьми, які пережили це все?

Ми відступали до населеного пункта Сартана і, коли ми тримали певну територію, йшли цивільні люди. До мене жіночка підходила і у мене запитувала: "Де мені буде безпечніше перебувати?". Я їй кажу: "Йдіть додому і йдіть в погріб чи підвальне приміщення, то там буде безпечніше". Вона туди зайшла тільки і туди почали 150-ті міномети насипати. Її будинок вщент розбило. Тоді і нас дуже сильно накрило, буквально в 5-ти метрах від нас впали ці всі міни. Тоді я отримав свою першу контузію.

А наскільки сильна була ця контузія, тебе тоді госпіталізували чи ти продовжив воювати?

Далі продовжив воювати. Тоді не було коли і куди госпіталізувати. Мене командир просто привів до тями і далі пішло своїм ділом.

Якщо послухати пропагандистські видання в тому ж окупованому Маріуполі, то всі кажуть, що мирне населення дуже хотіло до Росії, що всім класно, комфортно, вони типу повернулися додому. Хоча ми розуміємо, що це маячня, але на той момент, коли все починалося, як реагувало мирне населення, чи дійсно воно хотіло потрапити під правління Путіна, чи ні?

Коли були українці, вони були за Україну. Коли приходили російські війська, вони були за російські війська. Але траплялись такі люди, ми були в населеному пункті Орловськ, там маленьке селище, люди до нас ставилися дуже приємно. Вони печиво, молоко, їжу - все, що могли, все несли. Вони кричали: "Хлопці, давайте, ми за вас! Ми не хочемо, щоб ці окупанти до нас приходили". Це було одне таке містечко.

Був ще один чоловік, він взагалі сам з Грузії, він казав: "Тут завжди була Україна і буде Україна". Можна так сказати, були люди і за, і проти, бо повторюсь, коли приходили українці – були за Україну, приходили російські війська – були за росіян, тому що хотіли жити.

А якщо повернутися до того найстрашнішого дня. Я так розумію, що ти мав на увазі, що це був останній день перед твоїм полоном?

Так-так.

А як це відбувалося, коли ти зустрів віч-на-віч російських окупантів, як вони ставилися до тебе, до твоїх побратимів і як взагалі пройшов цей процес взяття в полон?

В нас це був крайній прорив, це був третій прорив, у мене залишилося 16 патронів. Я не міг йти, бо я за 46 днів не знімав жодного дня взуття. В мене вже пішли рани, почалися нагнивання, мені було дуже тяжко йти. Коли в нас був цей прорив, у мене залишилося 16 патронів, бо всі БК повистрілювали, які були.

З провізії в нас вже нічого не було, а була одна в нас банка гречки і ту ми ділили на 20 людей. Таке було в нас, коли ми йшли на позицію.

Наш командир не втратив розсудку, він сказав: "Перший взвод, за мною!". Ми пішли за своїм командиром, ми спустилися в таку каналізаційну трубу, там дуже було волого, сиро, ще й до того пройшов дощ зі снігом і взявся мороз. А я буквально був в одних штанах літніх і в літній бойовій рубашці. Було дуже холодно, конкретно холодно. Ми пройшли трішки по тій трубі і там вже закріпилися, щоб вирішити подальші дії. Поки ми це все вирішували, вже набігла ціла рота, дуже багато людей набігло, офіцерів вже не було. Через те, що ніхто не відповідав на радіостанції, що нам робити, всі звернулись до мого командира. Мій командир, він пройшов пару війн, він був толковий командир, розумний.

Він сказав тільки три версії: "Ви можете йти в партизани, ви можете йти малими групами й пробувати прориватись або йти до бункера здаватися у полон". Деякі, хто дуже сильно поранений був, пішли до бункера, тому що провізії не було, чим перев’язуватись не було, хлопці просто на очах помирали.

Деякі пішли до бункера, деякі пішли партизанити, а деякі пішли на прорив малими групами. У тому числі і я пішов малими групами на прорив. У мене група складалася приблизно з 15-ти осіб, із бойових було тільки до 6-ти, у тому числі і я. У мене залишалось 16 патронів, ми знали, що нічого не буде, але ми пробували йти. Хлопці в мене там були деякі з руками і ногами (пораненими - Главред), дехто без рук. Вони зброю не могли тримати в руках.

Ми їм казали, щоб вони йшли до бункера, але це наші побратими, ми щодня з ними ділили той самий ковток води, якої була в нас дуже сильна недостача, але це неважливо. Ми не могли їх залишити просто. Вони казали: "Хлопці, ми підемо з вами до останнього моменту". Ми знали, що ми йдем просто на смерть. Тому що зі шістнадцятьма патронами я би їх всю російську араву не стримав би.

Скільки їх було приблизно, окупантів.

За весь період?

Ні, у цей момент, коли ти йшов і у тебе було 16 патронів.

Я вам скажу, що там було їх не злічити. Там була реально велика кількість. Там багато хто був. Там були і російський спецназ, і чеченці, і ЧВК ("Вагнера" - Главред), і "ЛНРівці", там кого тільки не було.

Нас спалила (побачила - Главред) одна жіночка. Вона крикнула нам: "Якщо ви українці, то вас там вже чекають". Ми цього не зрозуміли моменту, ми думали, що це чекають наші побратими. Ми собі вільно йшли. Коли ми прийшли туди, де нас чекали, виявилось, що це не наші. І прийняли нас у полон.

украинский военный Михаил Блащук
Михайло Блащук на полі бою / Михайло Блащук

А ось ці хвилини, коли вони вас побачили, як саме відбувалось це взяття в полон? Вони якось почали знущатися, можливо, били, ображали?

Спочатку ні. Було просто лицем у землю, поклали нас, обшукали, потім підняли. Це були російські специ. Вони нам дали по сигареті, накормили і ми нарешті поїли гарячого, хліба і дали нам попити чаю. А потім нас вже повезли в інше місце.

Тобі відомо, в яке місце вас вивезли, де саме ти перебував у полоні, можливо, область чи регіон?

Сартана – це був перший пункт.

Це ти там перебував весь свій полон чи потім тебе вивезли в інше місце?

Було багато пунктів, ну як багато, 3 пункти було. Ну і так між цими етапами на СІЗО заїжджали.

А коли ти вже перебував у полоні, розкажи, будь ласка, про цей момент. Тому що люди, які повертаються з полону, розповідають жахливі речі і про знущання, і про катування, і про спроби завербувати в ту російську армію, і що голодом морять. Як у тебе цей період проходив?

Можна так сказати, всю дорогу дуже сильно знущалися, дуже били, конкретно так били. В мене були проявлені переломи ребер, ноги дуже сильно повідбивали.

А чим били?

Та всім, що тільки було – руками, ногами, що в руки попадалось, автоматами. Деякі хлопці не витримували цього. У деяких хлопців були осколки по тілі і, коли їх били, ці осколки проходили далі по крові, попадали в серце і вони там просто помирали, захлинались своєю кров’ю.

Коли ти перебував у полоні, скільки людей було з тобою у камері?

160, 120.

А спальних місць?

Спальних місць вже в крайньому моєму пункті, де я весь полон просидів, то там всім вистачало спальних місць. А до того, коли ми приїхали в Сартану, ми спали на бетоні по 2-3 дні.

Щодо їжі, були нам принесли, я не знаю що там було, воно на пюре схоже, всіх дуже сильно прорвало, взагалі не сприймав організм цю їжу. Одна пляшка води 1,5-літрова була на 20 людей. Давали пораненим хлопцям пити, бо як самі більш-менш себе відчували, то ми не пили, а хлопцям давали пити, тому що в них було зневоднення.

Коли перевезли нас на Оленівку, то на Оленівці ми першовідкривачі були в цій колонії. Її розконсервували для нас. То там ми також спали на бетоні і годували там також дуже-дуже погано. В нас був нераціональний період годування, могли і в 3 години ночі розбудити, і в 3 години дня прийти покормити. Там в мене був такий один момент, що прийшли в столовку, підходить до мене черга і мені кажуть: "Вибачте, їсти закінчилось, можете чаю попити".

Коли ти перебував у полоні в цих СІЗО, коли перевозили з одного місця на інше, то все ж таки, чи були випадки коли катували вас, намагалися вибити якусь інформацію, можливо?

Коли мене привезли на Сартану, у мене був один такий момент, це була психологічна давка з їхньої сторони.

Мене завели в кімнату метр на метр і там лежали чоловічі геніталії, очі, зрізана шкіра, кров була, дали мені ПМ і сказали: "Хочеш – застрелися". Це була психологічна давка, він хотів подивитися, який я воїн. Коли я вистрелив, я крикнув "Слава Україні!"

Він був незаряджений цей пістолет. Він дав мені сигарету, сказав: "Ти справжній воїн". Більше він мене не чіпав. Але були такі хлопці, які не підчинялись. Був один такий хлопчина, він не захотів, щоб його роздягали, обшукували. Він розвернувся і захотів тікати, йому вистрелили у спину, застрелили.

На Оленівці, коли нас привозили, були два коридори таких жорстоких. Ніхто не перебирав, поранений ти чи здоровий. Там тільки запитували звання і посаду. Якщо їм щось не подобалось дуже сильно, то перший коридор били по 10 людей з двох сторін.

Ти біжиш гуськом, руки за голову, навприсядки, ти біжиш і тебе усі починають всім чим тільки можна бити. Я вибіг і за мною хлопчина вибігав, його також били. У нього був осколок десь в спині, він пішов до серця і він впав, він помер зразу на місці.

Прийшли начальники колонії, кажуть, що нам робити, а вони кажуть: "Скажем, що тромб обірвався". Це був перший коридор, а коли ми підіймались, де мали вже спати, там був другий коридор, а сходи були довгі. Там нас толково кріпили (били – Главред). Коли нас вже там роздягали, обшукували, забрали мої всі речі собі, я знав, що про них можу забути. Нас там розділи, поставили у позу морської зірки і якщо не подобалось якесь татуювання, то могли ще докріпити тебе.

СІЗО Донецьке було. За те, що мені було 19 років, у мене були ЗСУшні штани і берци, я тоді був сильно заросший і у мене була велика борода. Мене там один "срочнік" прозвав бойовиком.

Він мене 4 години підривав з-під землі безперестану. Тоді він мені переламав всі ребра, ноги повідбивав. Коли це все закінчилось, мене занесли в автобус.

Мене забрали на Суходольськ, ВК №36 (виправна колонія в Луганській області - Главред)

Нас побрили там, помили, годували. Ми там відсипались від всього цього, нас ніхто не чіпав. Але потім так трапилось, що на День Морської піхоти ми розбили вікно, зробили таку диверсію, і зшили прапор український, хотіли підняти прапор український. Але коли ми розбили вікно, нас там також вже дуже сильно накріпили і просто півтора дня стоячи, ніхто нікуди не ворушився.

Потім в нас також трапився такий момент, хлопчина "задвохсотився", в нього осколок пішов також до серця і він захлинувся кров’ю. Коли його виносили з бараку, там був начальник нашої колонії, там де ми сиділи, і коли виносили цього хлопчину, ми всі стояли по колу і сказали зняти головні убори та приклонити коліно українською мовою, а вони дуже не любили, коли ми розмовляли українською мовою. Начальник ще стерпів ці перші слова, а потім, коли ми сказали "Герої не вмирають", він розпсіхувався і в нас почалось "веселе життя". Тоді почалися у нас вивчання російських пісень, Газманова, СРСР, почали ходити гуськом, 100-метровки, на нас все ломали, хто тільки хотів. А коли нас заводили в столовку, то нам давали тільки 3 хв поїсти, а готували навмисно кип’ячене, гаряче, щоб ми не могли поїсти нормально.

Можливо, ви пам’ятаєте, коли в нас почали судити "бучанських" (окупанти, які знущалися над людьми на Київщині – Главред), то також почалось "веселе життя". До нас зайшов начальник колонії і сказав: "З сьогоднішнього дня у вас починається новий місяць життя". Ми цього не зрозуміли, але коли він на другий день по 30 людей нас викликав до кабінету, там клали дві справи і казали: "Обирай, тут дадуть тобі 5 років, тут дадуть тобі 12 років". Якщо ти не підпишеш, то тебе кріпили (били – Главред) день, на другий день кріпили, на третій. До тої пори, поки ти не підпишеш.

А морально вони якось давили? Можливо, казали про те, що ви нікому не потрібні, про вас забули, вас кинули?

Так, був там один начальник охорони, він завжди до нас заходив і казав, що Миколаїв вже під Росією, Одеса під Росією, ми вже до Києва доходимо. Дизмораль таку нам підносив.

А якщо чесно, то хлопці вірили в це?

Та я думаю, ні. Я, наприклад, цьому не вірив. Я вірю в свою тільки націю, у свій народ, він не здався б так, як він казав.

Тобі давали подзвонити своїм рідним хоча б на декілька секунд, сказати, що ти живий?

Зовсім не давали, навіть не було ніякого натяку на те, щоб дати. Ми запитували, чому нам не дають телефонувати, вони завжди від цього питання тікали. Востаннє я спілкувався 10 березня зі своїми рідними. І вже я з ними зв’язався вже тут вдома в Україні 23 листопада.

украинский военный Михаил Блащук
Мама українського військового Михайла Блащука на акції підтримки полонених / Михайло Блащук

А коли ти в полон потрапив?

14 квітня.

Ти 7 місяців був у полоні?

7 з половиною.

Коли ти зрозумів, що тебе вже везуть на обмін? І взагалі, як це відбувалося? Тому що приїжджають деякі хлопці і розказують, що вони їхали із зав’язаними очима, що вони нічого не бачили.

Мене визвали до начальника, в мене запитали, звідки я, всі мої дані. Я до останнього думав, що це буде новий якийсь етап. Мене вивели за межі колонії, перед ворітьми очі зав’язали. Завжди, коли нас кудись переміщували, нас завжди зв’язували, очі перев’язували і руки перев’язували. Так само і в той раз було.

Я повірив про те, що я буду вдома, тільки тоді, коли до нас прийшли наші хлопці і сказали: "Хлопці, розслабтеся, ви вже вдома". А так зв’язали нас, кинули в шишар, везли нас досить тривалий період часу. Були такі нюанси, хлопці хотіли сходити в туалет, вони не давали цього зробити, казали: "Ходіть під себе". Ну і хлопці не могли вже витримати.

украинский военный Михаил Блащук
Михайло Блащук повернувся з російського полону / Михайло Блащук
украинский военный Михаил Блащук
Михайло Блащук повернувся з російського полону / Михайло Блащук

Коли мене вже привезли в реабілітаційний центр, тоді я тільки зрозумів, що я вже вдома. Зателефонував я найперше мамі, але не відразу, тому що номерів я не пам’ятав, у мене трішки з пам’яттю проблеми. Але коли мені допомогли знайти номер, я там зателефонував, не передати ці відчуття. Дуже тяжко, що ти почув слово від своєї рідної мами, це не передати одним словом.

Про що говорили?

Мене мама матюкала і казала: "Де ти лазив весь цей час?". Було дуже багато таких тем, які накопичились, але я не хотів про це розмовляти по телефону, я хотів вживу. Вона була на мітингу, до неї зателефонували, вона знала, що я вже в Україні, коли я їй зателефонував, вона вже знала, що я вдома і вона вже їхала до мене.

Коли вона приїхала, це таке було відчуття... прояву справжньої любові - коли ти "зацінив" це насправді. То було... Я не можу пояснити.

украинский военный Михаил Блащук
Мама українського військового Михайла Блащука на акції підтримки полонених / Михайло Блащук

Що ти сказав тоді мамі? Ви більше року не бачились, так?

Так. Я сказав, що я живий, я повернувся, щоб вона вже не переживала, що все буде добре на деякий період часу.

Я так розумію, що в тебе триває контракт. Ти після цієї реабілітації, відпустки, скоріше за все, повернешся на фронт.

Звичайно.

Чи є якийсь конкретний напрямок на фронті, куди ти хотів би повернутися?

Хотілось дуже сильно на Луганському напрямку, де сидять мої ще побратими. Хочеться прийти туди, в ту зону, і поставити свій прапор України. Хочеться дійти туди. Якщо не визволять до того часу наших всіх хлопців, то прийти і сказати: "Доброго вечора, хлопці, ми свої".

А як ти думаєш, на початку цієї повномасштабної війни, коли захопили Маріуполь, взагалі можна було б уникнути цього захоплення? Чи все ж таки з тими силами, які йшли на вас, перли на вас, будемо прямо казати, неможливо було цього уникнути?

Можна було б, мені здається, цього уникнути. Якби у нас було більше БК (бойових комплектів - Главред), був підвоз, якби нас не взяли в кільце, було б все добре. Але в нас так сталося, що нас взяли в кільце. Я не знаю, як це трапилось, але якби цього не сталося, ми б ще досі там би стояли. За першим пішло друге кільце, за другим пішло третє. До нас, наскільки я знаю, два батальйони проривались, там були мої друзі, я знав, що вони йдуть до нас на допомогу, але вони не доходили до нас, їх розбивали.

Якби було більше артилерії, то, можливо, все було б добре. І якби зовсім не було їхньої авіації, тому що авіація їхня працювала 24/7, вони дуже бомбили і скидали кожну хвилину. Якби її не було, то нічого у них не вийшло б. Ми б їх своєю малою кількістю, своїми батальйонами вичавили б звідти. А так як в них була артилерія та авіація, то наші автомати з гранатометами і джавелінами працювали добре тільки проти БТРа або танка.

Чи ти думав про те, як зараз на нинішньому етапі можна звільнити Маріуполь? Коли, на твою думку, закінчиться війна, і ми вдихнемо мирне повітря?

Маріуполь можна буде звільнити тільки тоді, коли повернуться всі морські піхотинці, всі наші хлопці з полону. Тоді ми зберемось всі і покажемо, хто там був. Закінчиться війна тоді, коли, я думаю, не залишиться таких людей, які будуть підтримувати Росію, тоді закінчиться війна. Коли всі будуть розмовляти нашою українською милозвучною мовою, підтримувати всі наші українські традиції. І коли люди будуть всі разом, коли ми будемо разом відбивати міста наші, які окупанти окупували.

Просто треба зробити український єдиний кулак і вдарити по тих російських окупантах і відбити їх до свого дому.

І хай вони там сидять, нам не потрібна їхня земля, нам потрібна наша земля.

І наші люди.

І наші люди. Так, я з тобою згідний.

Я тобі дуже вдячна за це інтерв’ю. Така вийшла сповідь. Сподіваюся, що в тебе все буде добре, що ти повернешся вже з фронту живим до своїх рідних, ощасливиш їх і принесеш разом зі своїми побратимами цю перемогу на наші землі. Дякую тобі.

І тобі дякую.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакції.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред

Реклама
Новини партнерів
Реклама

Останні новини

Реклама
Реклама
Реклама
Ми використовуемо cookies
Прийняти