Оксана Радушинська

В інтернеті, на жаль, передач немає (навіть не знаю, чому? Якось руки до цього не дійшли :)) А диск не продається, оскільки виданий за державні кошти, проте я з радістю його Вам подарую. Знайдіть мене у Фейсбуці, або у Вікіпедії є електронна пошта. Сконтактуємося. Друкований варіант тих передач читайте журналі "Мистецькі грані". Дякую!

:) Кольорові!!! А ще намагатися кожен день створити (по можливості) гармонійним і радісним! Дякую за запитання!

Дякую за теплі слова! Про «зоряну хворобу» краще запитати у моїх друзів, знайомих та близьких. Сподіваюся, що ні :)! Як на мене, то від «зоряної хвороби» страждають ті, хто отримують щось зненацька і несподівано, тай виявляються просто морально не готовими до певних випробувань. На свої творчі вершини я піднімаюся планомірно і поступово, встигаю звикнути до «висоти» і, коли опиняюся на черговому Евересті, – голова не паморочиться. Маю віру, що вже й не буде:)!

Я вже частково відповіла на Ваше запитання. Вищу освіту я також здобувала не вдома (щоправда навчалася вдома, але сесії здавала повноцінно). Люди мають бути людьми у суспільстві!!! І спілкування потрібне не тільки, або не стільки інвалідам, як здоровим людям, аби моральність не страждала.

Дякую щиро за теплі слова! Я не намагаюся бути ні для кого прикладом, а просто живу. Якщо мій шлях є для когось за приклад – я тільки щаслива. Справді, в нас досі відчуваються залишки радянського менталітету, коли інваліди мали «не псувати» загальну картину успішності країни. Мені поталанило з батьками, котрі віддали мене навчатися до звичайної школи і змалку вчили бути на рівних з однолітками. А ще я знайшла себе: улюблена робота, письменницьке вміння. До речі, серед моїх друзів немає інвалідів (це не навмисно, просто так склалося) і вони сприймають мене повноцінною. Що порадити? Перестати жаліти себе і ЖИТИ!!!

Сподіваюся, що ні:). Ще кілька років тому я навіть уявити не могла, що стану переможницею «Коронації» саме як прозаїк із твором для дітей, адже писала раніше тільки поезію і виключно «дорослу»!!! Тож, можливо з часом проявлять себе ще якісь приховані таланти. Щоправда, знаю, що без праці, без самонавчання і вдосконалення зірку з неба чекати марно. Дякую за Ваші запитання.

Вірю в те, що є Доля, визначена на все життя. Але на певних перехрестях, у певні визначальні миті саме людина робить вибір і вже від того – розвиваються подальші події.    Поняття успіху і щастя – не тотожні. Хіба мало знаємо прикладів, коли соціально успішні люди були глибоко не щасливими в житті? Для мене щастя – спокій душі, гармонія зовнішніх чинників і внутрішнього відчуття. А успіх… Сьогоднішнє спілкування – теж складова успіху!

Ой, пані Ніно, злукавлю, якщо скажу, що не відчуває приємного тепла у грудях, коли перемагаю, коли вдається чогось досягти і твоя праця – на висоті. Але успіх за будь-яку ціну, або, пройшовши по головах, – не про мене. Сонця вистачає на всіх і на всіх достатньо удачі, за умови, якщо ти її заслужила і вона передбачена саме для тебе.

Звичайно, культура книги і загалом культура читання сьогодні проходить час значних випробувань. Можливо, це й нормально, коли діти, підлітки мають широкий обрій для отримання інформації, для відпочинку, для розваг. Діти завжди були і залишаються дітьми і, якщо я не помиляюся, кожне покоління говорило про своїх наступників «От ми були не такими!..» Головне завдання – спрямувати дитячу енергію в правильне русло: на творення, на осягнення, на пошук. А зацікавити сучасну юнь – справа не найлегша, знову ж таки, зважаючи на безліч доступної інформації. Я не знаю якогось універсального рецепту (а чи хтось знає?), просто усвідомлюю, що мене сформувала і виховала родина, і це є те підґрунтя, на якому я далі формую себе. Так само роблять мої друзі, навчаючи своїх дітей. Не потрібно нівелювати місію батьків у процесі виховання Людини. Це ж стосується і приживлення любові до читання. Принаймні мені так здається… Дякую за запитання.

Кожен день може принести як випробування, так і неймовірний злет. Важливо вміти філософськи ставитися до одного й до другого.    Допоки мені цікаво займатися і журналістикою, і письменницькою роботою. Можливо, з часом щось і переважить (підозрюю, що творчість), бо інколи, справді, доводиться жертвувати чимсь одним заради другого і прикро, коли втрачається щось важливе.

Найбільше визнання читачів – цікавість до книг. А ще – коли прочитане радять почитати свої друзям. Ото і є визнання та нагорода! А щодо літературної нагороди… Кожна з них – свідчення авторської вправності. Кожна з них важлива. Друзі напівжартома-напівсерйозно «замовили» премію Тараса Шевченка:)! Але, щоби тільки наблизитися до цієї думки, потрібно дуже багато працювати. Проте життя довге і цікаве, і трапляється всяке. Дякую Вам за запитання.

З одного боку, бути письменником-поетом складно у всякі часи та в більшості країн світу, оскільки літератор має пропагувати прогресивні ідеї, котрі не завжди сприймаються сьогочасним суспільством. А з іншого – якщо вистачило сили духу й таланту, аби говорити свої думки вголос, нічого боятися (окрім плагіату й бажання злукавити із читачем).

Найулюбленіші казки ті, котрі розповідала моя покійна бабуся Віра. Вона виколихала п’ятеро дітей та десятеро внуків і жодного разу не звернулася до книги, аби почитати дітям казку – все вигадувала сама, переплітаючи знане і придумане, фольклор та реальність, минуле й майбутнє. Можливо, то й був початок мого творчого кореня?

Вивчати твори у школі – це відповідально! Хоча, все, винесене на загал, вимагає відповідальності. Гадаю, кожен автор хоче, щоби його творіння не припадали пилом, а жили самостійним життям, йшли поміж людей і були цікавими. Насправді в шкільній програмі є такий розділ, котрий називається «Література рідного краю». Приємно, що серед інших митців слова, у школах Хмельницької області діти вивчають і мої вірші. Дякую Вам!

Спочатку було Слово! У мене теж:). Почала з віршів. Ще до того, як навчилася писати і читати, я вже щось-там римувала (переважно пісеньки) і… одразу ж забувала своє «творіння». У підлітковому віці (коли мало хто з нас не віршотворить!) почала ті рядочки записувати. Згодом щось надрукували в місцевій газеті, потім – в обласній… Потім пішли книги. Природно, не пригадаю що стало темою першого вірша, а отепер пишу приблизно наступне:    Сім років зими…    …І дими    Ростуть над хатами –    У небо стежки    Навпрошки    Ведуть монолітно.    У тиші в руках    Мерзне птах.    І душі, як храми,    Стоять на землі    У імлі,    Щоб каятись світлом.    Сім років снігів    В габах днів    Тривожать чеканням.    Зривається криг    Мерзлий крик    Під небом бездітно.    І ангел іде    Між людей –    Несе покаяння.    Допоки у сні    Ми усі    Ще дихаєм світлом.    Дякую за Ваше запитання!

Роман «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» навчає дітей бути вірними своїм друзям (навіть, якщо це – не тільки сусідські діти, а й кумедний Домовик та русалка Олеся), бути відданими родині, своїй Батьківщині (образ якої трансформований у маленьке бабусине село Русалівка); навчає не задкувати перед труднощами і знаходити вихід навіть із безнадійної ситуації. А ще (я щиро на те сподіваюся!) кожен читач знайде в романі дещо більше, аніж заклала туди я, як авторка. Дякую!

Співпереживаючи добрим героям у їх боротьбі проти героїв негативних, дитина тим самим підсвідомо формулює для себе поняття добра і зла, уявно обіграє свою поведінку в можливих ситуаціях, врешті – стає емоційно стійкішою. Звичайно, між типовою казковою страшилкою і жорстким жахастиком – ціла прірва! Мають бути умовно страшні речі, але не такі, після прочитання яких у дитини розвиватимуться неврози, і вона боятиметься засипати без увімкненого світла. Внутрішнє відчуття міри, межі дозволеного і недозволеного має бути і в автора, що пише історію, і в батьків, які цю історію купують і, можливо, читають. Тим більше, що в різному віці ми боїмося різних «героїв». Дякую Вам!

«Коронація слова» манила, відколи дізналася про цей конкурс. Але спершу я писала тільки вірші, а в конкурсу не було номінації «Пісенної лірики про кохання». Як тільки її запровадили, я одразу ж надіслала добірку віршів і… нічого не сталося:( :)… Наступного року ситуація теж повторилася. Романи я, звісно, почала писати не навмисне для конкурсу. Хоча, хтозна:)? Роман «Коли сонце було стозрячим», котрий отримав спеціальну премія від мережі магазинів «Емпік» і за рік має вийти у видавництві «Теза», надіслати на конкурс порадила Наталя Тисовська (ІІ премія у номінації «Романи»), за що я їй щиро вдячна! А переможний роман надіслала вже «за компанію»:). У перемогу я не вірила до останньої миті. Навіть, коли назвали дипломантів і, здавалося б, уже все зрозуміло, однаково не усвідомлювала прекрасної правди! Дякую за запитання!

Справді, дякувати Богу, отримала немало красивих перемог! Кожна з них – знакова і значуща на певному етапі життя, кожна з них – утвердження в літературі, журналістиці, своєрідне внутрішнє емоційне підживлення, аби йти далі. Проте «Коронація слова» – особлива перемога, справджена мрія, мета, до якої прагнула три роки і не сміла навіть надіятися на ТАКИЙ результат, на першу премію! Кажуть, що думка, мрія – перший крок до її втілення в реальності. Можливо, я надто мрійлива:)? Дякую за запитання!

На любові світ тримається! Любов – настільки всеохоплююче поняття, вона має стільки кольорів, відтінків, площин, трактувань і розумінь, що подекуди людина все життя відкриває в собі нові іпостасі любові! Звичайно потрібно писати про любов, але весь час пам’ятаючи про вік читача.    Чи потрібна мораль у книгах? Як нудний відступ і настанова – звісно ні! Хто ж таку нудоту читатиме у 6-9-13-15 років:)? Але кожна розповідь вже апріорі передбачає в собі певну мораль. Отут вже майстерність автора має завуалювати її так, щоби виходила та мораль із сюжету, із вчинків головних героїв, із того, про що читач здогадається сам.    А вампіри будуть завжди, бо завжди потрібні негативні герої, котрих долатимуть ті герої, котрими керує любов! Щоправда, хотілося б, аби це були упирі та вурдалаки (хоч нечисть, але все ж – своя, архаїчна…:)) Дякую.

Читаю різних авторів, різні жанри… Найулюбленіших не маю. Якось так виходить… Називати імена класиків – банально. Класиків просто потрібно знати (без варіантів). Не хочу лукавити і щось зараз вигадувати. Серед сучасних авторів поважаю тих, із ким спілкуюся, зокрема і за допомогою Інтернету. Їх багато: хтось більше відомий, хтось – менше. Врешті-решт, майбутня класика твориться саме сьогодні і приємно, що ми до цього хоча б трішечки причетні:)! Дякую за Ваші запитання!

Дитяча література будь-якого народу завжди виховує своє покоління і є такою, якими є діти (або діти є такими, яка література). Інше питання: а чи тільки своя література виховує? Коли діти разом із книгами, фільмами і мультиками всотують чужий менталітет, чужу манеру поведінки, чужі жарти – хоч-не-хоч, а втрачається колорит своєї національності. Я зовсім не прихильник того, аби все «не наше» заборонити! Просто фільтрувати потрібно краще. А наші національні теми і герої дітям ЦІКАВІ! Знаю, про що пишу, бо, отримавши Грант Президента України, наприкінці минулого року видала компакт-диск «Намисто українських свят. Народні та сучасні свята: традиції, значення, обрядовість» для дітей 5-10 років. Діткам цікаві Дідух, Петрівка, Зажинки, Неопалима Купина та ін. У результаті траплялися випадки, коли дитсадківці, захоплені почутим, ввечері поважно «навчали» батьків, що таке копа, калета, маківка-подушечка чи бузько!    А щоби література ставала більш популярною серед дітей, потрібно видавати якісні книги, плюс «наближати» авторів до читачів. Як на мене, все у нас правильно робиться в цьому напрямку. Просто потрібно трохи більше часу, трохи більше зусиль не лише авторів та видавців, а ще хоча б трі-і-і-шечки більше підтримки з боку держави.

Дякую щиро за привітання! Для мене ця перемога – досі неймовірний сюрприз і таке окрилення, від котрого хочеться літати!!!    Дія роману «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» відбувається в наш час, головні герої – четвертокласники-близнюки Нестор і Соломія, сучасні міські діти, котрі потрапляють у село до бабусі і… тут починаються пригоди: заховані панські скарби, таємничі підземелля напівзруйнованого палацу з його реальними та міфічними мешканцями і польоти під хмарами у кареті з метеликами-одноденками, місцеві сільські діти, з якими герої спершу чубляться, а потім – щиро дружать, а ще додає свого колориту Домовик у старій шафі, набундючений і недалекий Водяний Цар, Пацючий Повелитель, різноманітні поторочі, Сліпий Ворон, білий чаклун, середземноморські пірати і звичайнісінькі «братки»… Ну і куди ж без русалки, коли про неї згадується навіть у назві роману?.. Все переплетено і зв’язано такою собі ниточкою реальної нереальності (не знаю, чи пояснила я щось цими словами:)?).    Щодо того, коли можна буде прочитати роман… Наразі жодне видавництво не виявило цікавості до твору-переможця. Якась така незрозуміла і, зізнаюся, прикра вакуумна тиша навколо роману, аж лячно! Шкода буде, якщо навіть перша премія «Коронації слова» не посприяє швидшій ході книги до читача… Та, вірю у краще! Дякую за запитання!

Дякую, Божено! Намагаюся бути позитивною не лише на фото, а й у житті, оскільки – невиправна оптимістка і життєлюбка. Звичайно, хвилини хандри бувають, але то ж – хвилини:)! До життєвих випробувань ставлюся по-філософськи і… з вдячністю. Вони загартовують і вчать морально дорослішати.    Дякую за запитання!

Заповітна творча мрія – бути успішною, затребуваною письменницею! Гадаю, нормальна мрія для літератора:). Серед найближчих планів – видання книги казок для дітей молодшого шкільного віку «День полив`яної казки», написаної на основі народних легенд. Маю готовий рукопис книги розвиваючих віршиків для дошкільнят «Летить по небу капелюх», збірку казкових оповіданнячок для дошкільнят на тему дружби «Піввеселки у подарунок». Це те, що вже написане і чекає свого часу на видання. Про рукописи, котрі в роботі, промовчу.

Якось так вийшло – поступово, рік за роком, конкурс за конкурсом:)… Подобається відчуття творчого змагання, подобається випробовувати свої вміння в конкурсному горнилі і отримувати оцінку фахівців вищого, аніж у мене, рівня. Хтось шукає адреналін у казино, хтось стрибає з парашутом, чи опускається на морське дно… А я – в конкурсах! Як вдалося? Наполегливою працею, самовдосконаленням і активністю (щоби перемогти в конкурсі, потрібно, принаймні, надіслати на конкурс свою роботу). Шукати причину поразки в собі, а не тішити вражене самолюбство класичним: «у них все куплено». Скажімо, на «Коронації слова» я перемогла лише з третьої спроби, два роки поспіль навіть не потрапляла у номінацію. Працювала над словом, змістом, над лексикою. Результат не забарився!

Усі сфери моєї діяльності гармонують між собою. Я нічого не роблю з-під палки, тому, що мушу. Звичайно, радіо і телебачення забирають добрячий шматок часу і частину душевних зусиль від найулюбленішого – письменницької діяльності. Але, на жаль, у наш час письменницьким хлібом не прогодуватися, надто, коли прізвище автора не на слуху, коли автор «не розкручений». Та це не найголовніше. Я просто люблю свою роботу і з превеликим задоволенням поринаю в неї! Більше того, час від часу вдається організовувати і проводити цікаві фестивалі, конкурси: у рідному місті п’ять років поспіль робили, разом із друзями, конкурс краси, таланту та інтелекту «Панна Весна» (не плутати з різноманітними «Міс»!), обласний літературний фестиваль для обдарованих дітей «Я і мій завтрашній день», обласний фестиваль для молодих літераторів «Болохівський ЛітФест», низку інших акцій та заходів місцевого рівня. Щоправда, режисура для мене – лише хобі.    Дякую Вам за запитання!

Звичайно, Ніно! Якщо людина переконана, що вона вже все знає-вміє-розуміє – деградація неминуча. Я не тільки люблю навчатися чомусь новому, а й повинна постійно заходитися в цьому процесі. Пишучи роман «Коли сонце було стозрячим» (він отримав спеціальну премію на цьогорічній «Коронації»), зіткнулася з фактом, що доволі мало знаю деталей про побут, про їжу, про одяг давніх слов’ян. Якась інформація була, але недостатня, аби бути переконливою. Тож довелося перечитати низку видань історичного, дослідницького спрямування. Дізналася для себе стільки цікавого, що вистачить ще не на один сюжет! А на телебаченні веду музичну передачу (естрада, фольклор, автентика, бардівська-авторська пісня), не маючи музичної освіти… Аби гідно і цікаво спілкуватися зі своїми співрозмовниками, постійно доводиться слухати, читати, дізнаватися, аналізувати…

Конкурси для мене не є самоціллю, а лише приємним доповненням до цілої палітри різноманітних життєвих емоцій. Зрештою, я жоден свій твір (прозовий, поетичний чи журналістський) не готувала навмисне «під конкурс». Але, коли є напрацьованою цікава річ і до мене приходить інформація про той чи інший конкурс, в якому доцільно взяти участь, то, погодьтеся, просто не логічно цього не робити! Я намагаюся не марнувати тих нагод, котрі дарує життя. А ще конкурси навчають дуже корисній емоційній, душевній зрілості: потрібно вміти не тільки вигравати, а й програвати. І достойно сприйняти, усвідомити і зробити висновки з програшу – мистецтво!

Доброго дня! Дякую за Ваші запитання! Спробую максимально розгорнуто та ємко відповісти на всі.    Так, я зазначила вікові рамки на титульній сторінці рукопису і продублювала вік читачів у заявці. Щоправда, в мене було написано «для дітей середнього шкільного віку», що, власне, одне і те ж. Знаю, що експерти читали рукопис і зрештою самі класифікували його за віковими критеріями, але конкретика у даному випадку не зайва. Хай щастить!