Анатолій Октисюк

Україна вперше за всю історію українсько-білоруських відносин відкликає свого посла для проведення консультацій. Згідно з дипломатичним протоколом, це означає незадоволення діями та політикою держави, в якій перебуває посол.
У даному випадку Київ дав зрозуміти, що Україна не задоволена тим, як себе поводить республіка Білорусь.
По-перше, це пов’язано з небажанням офіційного Мінська видати групу найманців, тобто вагнерівців, Україні.
По-друге, це реакція на постійні звинувачення Лукашенка на адресу України в тому, що вона причетна до організації протестів, що вона якимсь чином інспірує та підтримує білоруських опозиціонерів.
По-третє, це реакція на безперервні звинувачення на адресу України, які просто дискредитують нашу державу – щодо зовнішнього управління, розвалу нашої держави, адже, таким чином, формується негативний образ України.
В цілому, це був вимушений крок української сторони. До останнього Київ намагався дотримуватися збалансованої позиції щодо подій у Білорусі. Усі заяви Офісу президента України та речників українського МЗС були заплутаними, певною мірою беззубими і дуже туманними. Аби зрозуміти, що ж мав на увазі, роблячи ту чи іншу заяву ОПУ чи МЗС України, потрібно було тричі подумати. Та, зрештою, всі ці заяви Лукашенко трактував як недружні.

Думаю, така позиція була правильною. Україні нарешті потрібно зробити більш прагматичною свою політику по відношенню до сусідів, зокрема, і для Білорусі.
З одного боку, у нас зберігався міф про те, що Лукашенко прогнозований: він хоча й проросійський, але не зрадить і не буде загрожувати Україні. Проте тепер (після історії з вагнерівцями, – Ред.) не може бути жодних сумнівів у тому, що Лукашенко діє так, як вигідно йому. За таких обставин про жодні партнерські відносини Мінська та Києва мова йти не може.
З іншого боку, Україна довго намагалася зберігати нейтральну позицію щодо останніх подій у Білорусі. Тому що, по-перше, Мінськ є переговорним майданчиком по Донбасу, а у Зеленського та осіб, які приймають рішення в Україні, очевидно, є розуміння того, що Лукашенко втримається при владі і з ним доведеться мати справу. По-друге, є і торгівля, хоча вона і не на нашу користь (негативне сальдо торговельного балансу складає 2-3 мільярди доларів). По-третє, відбувається співпраця у паливно-енергетичному секторі: білоруси постачають нам бензин, а також деякі критичні елементи у військовій галузі, наприклад, авіаційне паливо. По-четверте, є спільні українсько-білоруські проекти з виробництва військової техніки. Слід визнати, що в 2014-2016 роках Білорусь суттєво допомагала Україні, хоча й не безкоштовно.
На цьому, в принципі, «плюси» Білорусі для нас закінчуються, тому що так чи інакше вона завжди підтримувала Росію, зокрема, під час голосувань в ООН. Так, Білорусь досі не визнала Крим російським, але при цьому вона завжди займала відверто проросійську позицію.
Для України це (рішення Лукашенка віддати вагнерівців Росії – Ред.) мало ефект «холодного душу». І ми нарешті сказали, що не задоволені тим, як поводиться Білорусь, і вважаємо такі дії непартнерськими, а також очікуємо, що нова влада, якщо вона буде в Білорусі, буде більш прагматичною у відносинах із Києвом.

Треба виходити з інтересів України. А наш інтерес полягає в тому, щоб замість білорусько-українського кордону не з’явився російсько-український кордон. А в тому становищі, в якому зараз опинився Лукашенко, він нам цього не може гарантувати. Адже тепер Лукашенко неминуче рухатиметься в сторону Росії.
Відтак, немає жодних сумнівів: якщо при владі в Білорусі збережеться Лукашенко, питанням часу буде вихід на нові дорожні карти зі створення союзної держави з Росією та розгортання на території Білорусі нових воєнних баз.
Безпекова ситуація для України тоді буде не найкраща: північний кордон стане значно складніше патрулювати, тому що можливості заходу диверсантів на нашу територію суттєво збільшаться.
Я би не говорив про те, що будь-який білоруський опозиціонер, який може прийти до влади, є проросійським. Основний мотив білоруських протестів: Лукашенко просто дістав. Певною мірою білоруськи протести схожі на Помаранчеву революцію в Україні, коли теж були фальсифікації і обман на виборах. До того ж, спрацював психологічний чинник – Лукашенко набриднув за роки при владі, а методи «великого колгоспника», які він застосовував у Білорусі, почали всіх дратувати.
У Білорусі протест – не за Євросоюз чи за Росію. Це – протест втоми.
Якщо ж говорити про подальше змістове наповнення протестів, то тут навряд чи йтиметься про євроатлантичний вектор чи щось подібне. На даний момент на порядку денному стоїть тільки питання оновлення влади в Білорусі. І в Москві це теж розуміють.

Лукашенко міг віддати вагнерівців України, якби не було настільки жорсткої реакції Заходу (на протести і методи їх придушення білоруською владою, – Ред.). Лукашенко пішов на насильство і жорстке придушення протестів, бо був переконаний, що Захід не реагуватиме на це. Думаю, він виходив із такої логіки: «Я застосую силу, аби розігнати протест, але Захід не відреагує, тому що боятиметься підштовхувати Білорусь до інтеграції з Росією. Я «вирулю» на цьому тлі – пару місяців мине, і все буде так, як раніше, а моя багатовекторність буде збережена».
Але – Лукашенко помилився: і Євросоюз, і США, і сусідні з Білоруссю країни, а саме – Польща і Литва, відреагували жорстко. До того ж, почали наростати протести, зокрема, стали страйкувати робочі. Тож Лукашенко зрозумів, що все серйозно, і єдина точка опори для нього – Москва. Тому він і пішов на цей жест – передачу найманців Росії.
Якщо справді цю операцію з вагнерівцями готували українські спецслужби, то, слід зауважити, що для її здійснення було підібрано не найкращий момент. Навіщо це було робити напередодні президентських виборів у Білорусі? Якщо ця спецоперація планувалася упродовж цілого року, то її можна було б змістити в часі й провести раніше, а не створювати додаткову «точку кипіння» для тристоронніх відносин. Такі спецоперації не варто проводити тоді, коли ситуація вкрай наелектризована, і коли відбуваються президентські вибори, навіть якщо за планом це мало статися за декілька тижнів до виборів.

Варіант приходу до влади в Білорусі опозиції можливий лише за поєднання трьох умов.
Перша – якщо відбудеться потужна інституціоналізація. Перший крок уже здійснений: було створено Координаційну раду з забезпечення трансферу влади та Комітет національного порятунку. Коли аналогічні органи почнуть будуватися на місцях, тобто коли опозиція почне вибудовувати свою вертикаль, альтернативну владі, тоді прихід опозиції до влади стане можливим. В такому випадку стане зрозуміло, що є люди, які готові взяти владу до своїх рук.
Друга – якщо будуть сприятливі зовнішні чинники, зокрема, чіткі сигнали з боку Євросоюзу та США.
Третя – якщо еліти, силовики і адміністративний апарат висловлять недовіру до Лукашенка.
Лише за поєднання цих умов можливий успіх опозиції.
Лукашенко ж не збирається віддавати владу. Як він сам заявив, він може віддати владу, тільки якщо його вб’ють. Крім того, він говорив, що готовий зробити брестську фортецю, але триматися за владу.
По суті, це свідчить про те, що він готовий піти на повне закриття країни і створити в центрі Європи Північну Корею. Всі, хто не хоче жити в такій Білорусі, зможуть виїхати з країни – для них відкриють кордони.
Саме такий сценарій, з моєї точки зору, є найбільш імовірним, бо Лукашенко не готовий віддавати свою владу навіть Росії. У Москві про це теж знають. Лукашенко в Білорусі «випалив» і проросійську опозицію, і проєвропейську. Там немає нікого: ані громадських організацій, ані незалежних медіа – нікого, пустеля. Росія, звісно, незадоволена тим, що у Білорусі немає більш-менш легітимних проросійських кандидатів, які могли б перебрати владу до своїх рук після Лукашенка.
Тому я вважаю, що Лукашенко вдасться до закриття країни і жорсткого терору. Через це слід бути готовими до того, що сотні тисяч людей, білоруських опозиціонерів, будуть емігрувати в Євросоюз, Україну, ще кудись. Це і буде елементом брестської фортеці, про яку говорив Лукашенко.
Але і цей варіант буде тимчасовим, бо Лукашенка або отруять, або вб’ють. Росіяни так чи інакше будуть намагатися взяти владу в Білорусі.

Лукашенко готовий застосовувати армію для відновлення «конституційного порядку» і вже заявляв про це. Кілька днів поспіль з’являлися повідомлення про стягування сил до Мінська.
Не думаю, що до Білорусі заходять російські військові, тому що у Лукашенка достатньо власних армійських підрозділів, аби взяти під контроль ситуацією в Мінську.
У регіонах ситуація не така складна, як у столиці Білорусі. Однак коли протести перейшли на рівень робітників і профспілок, вони змусили білоруську владу здригнутися, бо це був якісно новий елемент протестів.
Об’єктивно все залежатиме від того, яку позицію займатимуть росіяни щодо білоруського протесту. У них є декілька варіантів.
Перший – фізично ліквідувати Лукашенка за допомогою своїх інфільтрованих спецслужб чи співробітників у силових структурах (думаю, там кожен другий завербований росіянами).
Другий – домовитися з Лукашенком про транзит влади. Наприклад, у Білорусі можуть відбутися дострокові парламентські вибори, що наразі і обговорюється. На цих виборах опозиції дадуть себе проявити і створять коаліційний уряд. А до того моменту Росія висуне свою людину, яка й пройде в структуру влади.
Третій – контрольований хаос. Росія може більше підбурювати ситуацію в Білорусі, аби загнати Лукашенка в глухий кут, щоб він став більш зговірливим і можна було б вийти на нові домовленості щодо союзної держави. Ця версія дуже популярна у російських експертних колах, які вважають за потрібне притиснути Лукашенка до стінки, аби передусім він визнав російським Крим, потім погодився на поглиблення військової співпраці по лінії ОДКБ (аби можна було розгорнути нові військові частини на території Білорусі), а вже потім – затвердити дорожні карти по союзному договору, де були б прописані економічні, політичні та гуманітарні напрямки. Тоді за рік-два Білорусь вийде на вибори союзного парламенту.

1. За умови другого чи третього варіанту, які ми обговорювали у попередньому питанні, у Лукашенка буде не більше року. Цього часу буде достатньо задля проведення конституційної реформи в Білорусі та досягнення домовленостей про інтеграцію з Росією в єдину союзну державу.
Інтеграція Білорусі в союзну державу з РФ – це те, над чим зараз сидять у Кремлі і до чого підштовхують Лукашенка.
2. Це – спонтанний протест. У мене багато знайомих, які увійшли до складу новостворених білоруською опозицією органів. Здебільшого це молоді порядні та професійні люди, які мають бездоганну репутацію. З деякими із них я спілкувався ще напередодні виборів у Білорусі, і в них не було навіть приблизного розуміння, що і як буде. Ніхто цілеспрямовано не готувався до такого розвитку подій, і їм ніхто не допомагав. Тому я можу стверджувати, що це був спонтанний протест.
Більше того, якби Лукашенко намалював більш реалістичний результат виборів, все було б інакше. Якби він намалював собі на 80% підтримки, а 55% і Тихановській – 45% (припускаю, що насправді результат був 50/50), це б не викликало такого обурення і роздратування у білорусів. Як би там не було, але значна частина білорусів, які, наприклад, живуть у селах та багато дивляться телебачення, як і раніше, готові голосувати за Лукашенка. Тобто у Лукашенка є електорат, але його неможливо мобілізувати на протест, хіба що зібрати і привезти організовано.
Рушійна сила опозиції – це молодь, 18-25 років, яка прагне змін.
Не думаю, що є закулісні сили, які готували і підтримують фінансово протести в Білорусі. Це все робиться спонтанно. Ми бачимо, що у протестувальників немає серйозного економічного чи політичного плану – вимоги народжуються в залежності від успіху протестної фази. Якби все це заздалегідь готувалося, і існували б якісь координаційні центри, білоруси виходили б із більш чіткими гаслами і планами дій.

Якщо Росія бачитиме, що вона втрачає Білорусь, то вона введе свої війська, придушить протест і максимально закриє країну. Бо втрата Білорусі, як мінімум, означатиме відрізання Калінінграда та втрату Росією ще однієї країни на пострадянському просторі, яку Москва вважає зоною свого впливу. Вона вже втратила Грузію, країни Балтії, Україну, і якщо Росія втратить ще й Білорусь, то це означатиме, що вона програла остаточно.
Тож, якщо Росія побачить таку загрозу, вона діятиме агресивно. А якщо Путін почне діяти жорстко, це стане додатково причиною запровадити санкції проти РФ.
Лукашенко відіграє роль спойлера для Путіна, і нам Лукашенко вигідний. Тому що, чим більше Лукашенко триматиметься за владу, тим більше він втягуватиме в цю чорну діру Росію. Нам вигідно, якщо Росія може вв’язатися у ще один конфлікт: так санкції збережуться, а, може, й посиляться. Плюс це створить додаткові можливості для України, зокрема, вона зможе прийняти білоруські високо кваліфіковані кадри, наприклад, айтішників. Тож нам слід бути готовими до того, що Лукашенко скаже білорусам: «Хто не хоче тут жити – провалюйте». Я впевнений, що так і буде.

З одного боку, для нас це позитив, тому що західні партнери будуть вкладати в Україну ще більше ресурсів, щоб не допустити повернення України в зону впливу Росії. Тобто, коли білоруський клин впиратиметься в Східну Європу, це стане тривожним дзвінком і для ЄС, і для НАТО. Таким чином, ставка в боротьбі за Україну стане ще вищою.
Не варто перейматися тим, що утвориться новий СРСР. Так Білорусь і Росія просто швидше деградують, і там почнуться незворотні процеси. Не виключено, що тоді подібні білоруським протести розпочнуться і в Москві.

Думаю, що так. Тому що логіка розвитку кризи пострадянської авторитарної держави свідчить про те, що в умовах відкритого суспільства, коли є інтернет і певні блага, тримати людей під авторитарним ковпаком досить важко. І одна справа, коли у влади є ресурси, щоб купувати лояльність народу, а зовсім інша – коли таких ресурсів немає.
Чому розпочалося падіння лукашенківської моделі правління? Мої знайомі білоруси говорили, ще серйозне невдоволення Лукашенком почалося з 2014 року, коли була революція в Україні, росіяни захопили Крим і Донбас, і Захід запровадив санкції проти Росії. Санкції автоматично призвели і до зменшення прибутків у Білорусь з РФ. Коли Росія мала змогу вкладати гроші в Білорусь, білоруська влада отримувала кошти, які спрямовувала на дотації, субвенції, субсидії, всі мали роботу і жили добре. Після 2014-го цей «кран» почав закриватися, бо росіянам самим забракло грошей, тож вони почали переходити до більш прагматичної моделі розрахунків із білорусами.
Отже, білорусі вважають, що те, що зараз відбувається і в Росії, і в Білорусі, і в Центральній Азії – це все через Україну. Бо через події в Україні Росія потрапила під санкції, і ці санкції дуже скоротили її спроможності.
Якщо Путін піде на створення союзної держави, то санкції ніхто не буде скасовувати. Почнеться рух цієї держави у бік Китаю, і тут проходитиме межа між китайськими та європейськими інтересами, а по центру між ними буде проамериканський буфер (Міжмор’я – країни Балтії, Польща і Україна). Тобто ми будемо буферною зоною, яка блокуватиме поширення російсько-китайського впливу на Європу.

Перемир’я на Донбасі зберігається, тому що, по-перше, є певні політичні домовленості між росіянами і українцями стосовно параметрів політичного врегулювання ситуації. Як тільки Росія зрозуміє, що Україна не готова виконувати план по федералізації країни, ці обстріли відновляться.
По-друге, Росія зараз зайнята Білоруссю, і їй не до України. Наразі Білорусь – ще одна гаряча точка на кордонах Росії, не менш критична, ніж український напрям.
По-третє, перемир’я вигідне не тільки Україні, але й самопроголошеним республікам, тому що вони також витрачають ресурси на цю війну.
Тож, думаю, поступово ситуація на Донбасі рухатиметься до заморозки. І так буде доти, доки Росія не поверне Україні Крим і Донбас.
Можливо, Україні слід вибудовувати більш прагматичну політику щодо «ЛДНР», в тому числі замислитися над відновленням торгівлі з ними, принаймні про продаж туди української продукції. Слід виходити з розрахунку, що нам вигідно, що – ні.
Думаю, що, як мінімум, до місцевих виборів в Україні це перемир’я буде зберігатися.

Україні слід бути готовою до будь-яких сценаріїв. Так, Росія може захопити Херсонську область, але утримати ці позиції вона точно не зможе, тому що можливостей закріпитися на півдні України у неї дуже мало.
Крім того, щоб пустити воду в Крим, потрібно відремонтувати канал, яким вона постачалася на півострів. Адже канал зруйнувався за останні п’ять років.
Утім, думаю, що росіяни, скоріше, готові до гуманітарної катастрофи в Криму, бо Росії вигідно, аби на півострові лишилося якомога менше населення. Для неї Крим – це суто воєнна база. Росіяни не думають про те, що на півострові розвиватиметься господарство, фермерство тощо. Для них це військова база, а води для задоволення потреб військових там вистачить.

Хабаровськ – це перша ластівка і прояв кризи поліцейської держави в Росії.
Проблема для Кремля в іншому. Якщо Лукашенко ще більш-менш контролює периферію в Білорусі, то Путін не контролює регіони взагалі. Хабаровськ є демонстрацією для всіх регіонів, що вони в силах організувати протест и показати, що їх дістало свавілля Москви.
В цьому сенсі Лукашенко говорив правильно, коли сказав: «Если упаду я, то запылает все, аж до Владивостока». Це справді так, бо Путін контролює Москву і не контролює периферію. Протест Росії – це протест у Москві.
Подивіться на історію: під час двох революцій влада падала в Росії тільки завдяки протестам в двох містах – в Петрограді, а також частково у Москві. Тож влада в Росії може впасти тільки тоді, коли встануть ці два мегаполіси. І я більше ніж упевнений, що вони піднімуться. А коли так станеться, регіональні еліти легко підхоплять протести. А там піде і Кавказ…
Втім, протести в Росії можуть мати погані наслідки для всієї європейської безпеки, тому що РФ може розвалитися, бо там виснажена система, як і у Лукашенка. Просто, на відміну від Білорусі, Росія більш самодостатня, у неї є певні ресурси, але й вони закінчуються. Чим більше заходитиме у кризу середній клас, який бачитиме, що в цій держав тільки затискають і б’ють, при цьому всі «пиляють» і крадуть, лише бюрократи, ФСБ і поліція отримують високі зарплати, тобто зростає несправедливість, Росія підніметься.
Великий протест у Росії – не за горами. Вже створені всі передумови для нього. Але Хабаровськ – це протест, умовно кажучи, місцевого губернатора, він не є ідеологічним. Протест у Росії буде проти несправедливості і поліцейщини після того, як когось поб’ють, вб’ють чи затримають. Тобто все починатиметься не з політичних гасел у Росії.

Цьогорічна виборча кампанія у Києві є однією з найскладніших за всю історію столиці. Є один безумовний лідер – чинний мер Віталій Кличко, який цілком може виграти вже в першому турі. Але є декілька невідомих, і не зрозуміло, як вони будуть проводити свою кампанію упродовж найближчих двох із половиною місяців.
По-перше, ми не знаємо, як себе проявить Сергій Притула. Це – перший х-фактор, який впливатиме на виборчу кампанію. Від цього залежатиме, чи виграє Кличко вже в першому турі вибори чи ні.
По-друге, багато що залежатиме від того, наскільки вдасться Ірині Верещук мобілізувати свій електорат, а також наскільки Пальчевський зможе розігнати свою кампанію. Верещук – це технічний кандидат Офісу президента, наскільки я знаю, підтриманий Єрмаком, аби підіграти Кличку, щоб він зміг виграти вибори мера. Пальчевський при цьому дуже активно підбирає електорат Слуги народу.
Всі соціологічні дослідження свідчать про те, що партійні рейтинги зараз вищі, ніж рейтинги кандидатів. А це означає, що ті кандидати, які є, не подобаються виборцям.
Верещук дратує і патріотичного виборця, і виборця Слуги народу. Вона – найгірший вибір, який могли зробити «слуги». Просто «парашутист».
Пальчевський – це такий собі Зеленський №2 для Києва. Якби він ішов на вибори від Слуги народу, він мав би всі шанси виграти. Він забирає проросійського виборця, електорат «За життя» та Слуги народу, а також частково – виборців Шарія.
Основна інтрига виборів у Києві полягатиме в тому, хто вийде у другий тур із Кличком – Верещук чи Пальчевський. Швидше за все, Пальчевський, бо він дуже активно працює, багато ресурсів вкладає в зовнішню рекламу.
Інша інтрига – як кандидати розіграють другий тур, якщо він буде.
До речі, в останніх рейтингах великою несподіванкою стали доволі високі результати Попова. Це означає, що проросійський електорат мобілізований, і в Київраді матиме свою фракцію.
Крім того, у Києві також відіграє роль запит на нове обличчя. Пальчевсьский – новий, і йому значно легше вести виборчу кампанію, ніж партії влади та Кличку. Самі він заявив, що протягом виборчої кампанії планує жити по тижню в кожному районі столиці, ходити цим районом і зустрічатися з місцевими жителями. Таке перенесення політичного шоу на рівень виборчого процесу із залученням соціальних мереж може виявитися ефективною технологією.
Пальчевський протиставляє себе Кличку: якщо Кличко - мер для центру Києва, то він обіцяє бути мером для спальних районів. Тобто він намагається протиставити заможним киянам периферійного та злого на місцеву владу киянина – це може зіграти.
Притула і Пальчевський – два «икса» цієї кампанії, нові обличчя, здатні змінити баланс сил.
Думаю, що у Кличка в другом турі здатен виграти тільки Пальчевський, але якщо домовиться зі Слугою народу і проросійськими силами. А також якщо він зможе мобілізувати опозиційний до Кличка електорат.
Тож вибори у Києві доволі заплутані. Ще й фактор пандемії коронавірусу може сказати своє слово, особливо якщо влада знову спробує закрити місцеві бізнеси і загнати всіх на карантин.

Це – тренд, який мине. В Україні був тренд, коли спортсменів активно брали в політику, потім – співаків, тепер – шоуменів та акторів. Це все мине досить швидко і ми повернемо до запиту на професіоналізм.
Притула мав би шанси, якби синхронно з Зеленським стартував на президентських виборах-2019 замість Вакарчука, а сам Вакарчук його б підтримав. Шанси у Притули на виборах у Києві є, але я не думаю, що у нього є можливості, ресурси та бажання брати участь у виборах загальнонаціонального рівня, втручатися у потужну політичну боротьбу.
За моєю інформацією, Притула не планував нікуди висуватися – його дуже сильно просили. І в мери він не збирався йти – протягом усієї виборчої кампанії він планував займатися своїми розважальними проектами, гастролями. У нього розписаний графік концертів на всю осінь. Тепер, можливо, він поєднає це з передвиборчою агітацією.

Суспільний запит на проведення дострокових парламентських виборів дуже великий. Передусім це пов’язано з незадоволенням курсом, яким іде Україна. Люди не відчувають реформ та покращення, і їм потрібно когось зробити винним у цьому. Якщо Зеленський не відправить цей парламент у відставку, роздратування суспільства почне знищувати його рейтинг. Якщо Зеленський хоче піти на другий президентський термін, він мусить розпустити цей парламент, інакше до кінця цього терміну його рейтинги будуть мінімальні. З точки зору його політичного виживання, це б був обґрунтований крок. Свіжа соціологія говорить про те, що близько 80% опитаних підтримують ідею дострокових парламентських виборів.
З іншого боку, в разі дострокових виборів Зеленський послабить свої позиції, але зрештою до Ради потрапить всього чотири партії: Слуга народу, ОПЗЖ, Європейська солідарність і Батьківщина. До того ж, якщо Зеленський налаштований на врегулювання конфлікту на Донбасі та внесення змін до Конституції, є сенс створювати коаліцію з ОПЗЖ.
Місцеві вибори будуть «холодним душем» для Зеленського: Слуга народу програє їх. Запас стійкості влади буде зменшуватися.
Після президентських виборів в інтерв’ю на 5 каналі Петро Порошенко у відповідь на питання про те, що він вважає своєю головною помилкою, сказав: «Дуже шкодую, що не розпустив парламент». Він так тримався за ефемерну стабільність, що в результаті втратив усе.
Зеленському це слід взяти до уваги, бо у нього буде схожа ситуація.
Є інформація, що після місцевих виборів буде оновлений уряд, але це не зможе суттєво змінити баланс сил. Тому Зеленському потрібно оновити нинішній непрофесійний парламент. Якщо він розпустить цю Раду і піде на дострокові вибори, рейтинги Зеленського підростуть до 35-40%.

Дивіться попередню відповідь.

Головний санітарний лікар України Віктор Ляшко сказав, що, якщо 50% території країни буде в «червоній зоні», тоді вибори можуть не проводитися. Ця заява викликала великий резонанс і спротив.
Але тут питання ще й у тому, що влада зробила недостатньо для того, щоб зупинити пандемію. Кошти, які призначалися на боротьбу з Covid-19, влада перенаправила на ремонт доріг. При цьому нічого не робилося задля посилення медичної складової.
Я думаю, що влада не буде скасовувати чи переносити вибори, бо це негативно вплине на неї саму.
Віддалене голосування в Україні буде дуже важко організувати. Організація віддаленого голосування потребуватиме значно більше ресурсів, ніж стаціонарне голосування. Не кажучи вже про безпеку і прозорість такого голосування. Та й місцеві еліти не захочуть проводити вибори за такою системою.

Так і буде. Місцеві еліти просто наплюють на рішення центру.
Центральна влада не контролює ситуацію і не має стратегії – вона сподівалася на те, що «пронесе», тому й вирішила віддати гроші на ремонт доріг, а не створювати додаткову запасну інфраструктуру та боротися з пандемією.
Запровадження вдруге такого карантину, як був навесні, українське суспільство не переживе. Особливо – бізнес. За нинішніх умов зупиняти цілі сектори економіки та транспорт не можна, бо це може призвести до соціального вибуху. У нас немає ресурсів, щоб дозволити собі тотальний локдаун. Такі локдауни можуть собі дозволити тільки великі економіки, які мають резерви або допомогу ЄС. Україна ж не може розраховувати на якусь допомогу чи додаткові ресурси.
Тому таких локдаунів, як навесні, більше в Україні не буде.

Основний ефект пандемії коронавірусу – просідання світового ВВП. Це, безумовно, впливатиме на темпи розвитку країн – не тільки «третього світу», а всіх.
Тож найвідчутніший результат пандемії – вона викличе збільшення бідності у світі та розриву між багатими й бідними.
Коронавірус матиме дуже довгостроковий ефект. Мені важко спрогнозувати, хто виграє – Китай чи США, чи ЄС. Очевидно, що програють усі, бо це зупиняє світове зростання ВВП, торгівлю, транспорт – усі отримують збитки.
Багато залежатиме від результату президентських виборів у США. Світовий порядок протягом найближчих п’яти років визначатиме політика США щодо Китаю. Якщо між ними буде конфронтація (в разі перемоги Трампа), це буде негативно впливати на азійський та тихоокеанський регіон, бо це створюватиме ще й військову нестабільність. Якщо виграють демократи, то відносини між Штатами і Китаєм будуть більш прагматичними.

Ми знаємо ставлення Трампа до України: він роздратований нашою країною і вважає, що тут сидять шкідники, корупціонери, які створюють чимало проблем для російсько-американських відносин. Якщо виграє Трамп, буде погано касті «грантоїдів» в Україні, «соросятам», а також новим антикорупційним органам, тобто всім прихильникам демократів в Україні.
Якщо виграє Трамп, це може призвести до посилення євроатлантичних настроїв у Східній Європі, зокрема, це посилить Польщу та дасть певні політичні бенефіти й Україні, бо Трамп і Дуда – хороші друзі, а посилення Польщі для нас означатиме нові можливості в цьому регіоні.
Якщо виграє Байден, навпроти, посилюватимуться позиції прихильників демократів в Україні, передусім, «соросят». Не виключено, що всі ці люди почнуть повертатися в структури влади. Можливо, у велику політику повернеться й Арсеній Яценюк, наприклад, прем’єр-міністром, бо в нього дуже хороші відносини с Джо Байденом. Це також призведе до посилення антикорупційних структур в Україні, сюди можуть повернутися всі ті люди, які будувати антикорупційну інфраструктуру. Погано буде деяким українським олігархам, проти яких налаштовані американські демократи.
Яким би не був президент США, Україні передусім потрібно намагатися спиратися на власні ресурси і шукати шляхи щось зробити самим для підсилення власних позицій. Трамп буде вигідним для тих сил, які виступають за мінімізацію зовнішнього втручання в українські справи. А Байден більш влаштує тих, хто виступає за зовнішнє управління Україною.

Це залежить від того, хто виграє вибори в США. Якщо виграють демократи, вони будуть обережніше ставитися до кроків, які можуть спонукати Росію до більш агресивних дій.
Що означатиме це для України? Це – питання нашого геополітичного вибору. У нас є три варіанти:
1) геополітичний проект Міжмор’я та Балто-чорноморської осі (Балтика, Польща, Україна);
2) Україна стає нейтральною країною та покладається сама на себе;
3) найбільш песимістичний: із часом проросійські сили беруть реванш, і Україна повертається в зону впливу Росії.

Команда Зеленського провалили всі справи по Порошенку і його оточенню. Це вже втрачений кейс. Зеленський втратив можливість притягнути до відповідальності політичних корупціонерів.
До того ж, якщо притягати Порошенка до відповідальності, Зеленському доведеться сваритися з деякими олігархами. А він цього дуже боїться – він прагне не наживати собі ворогів, у тому числі й в особі Порошенка.
Отже, не вірю, що Порошенка притягнуть до відповідальності, хоча є за що. Хоча б за те, що він став офіційним мільярдером за час перебування на посаді президента.

Зеленському імпічмент не загрожує, це виключено.
Щодо Порошенка – дивіться відповідь вище.

Щоб усім сподобатися. Це комплекс актора. Зеленському хочеться, аби всі казали, що він – класний президент, і аплодували йому. Можливо, все це робиться щиро, від душі, з хорошими намірами, але подібні кроки ще більше занурюють державу у відчуття хаосу і відсутності правил і розуміння, що і чому відбувається. А далі що, заговорять про утиснення прав кришнаїтів, адвентистів, свідків Єгови? У нас здебільшого християнська країна. Але спроби Зеленського зайти в дійсно чутливі сфери не сприймаються великою кількістю громадян.

Мені важко сказати, хто чий агент, хто на які спецслужби працює. Єдине, що можу сказати: як правило, більшість націоналістичних структур співпрацюють з правоохоронними органами і спецслужбами тої країни, в якій вони діють. Тому передусім варто відстежувати їхню співпрацю з українськими спецслужбами. Не секрет, що за часів Порошенка з Грицаком співпрацювало багато націоналістичних організацій.

Ми – також. Наша організація існує на гранти, вона не отримує фінансування від політичних партій в Україні, олігархів чи бізнесу. Ми функціонуємо за рахунок грантів іноземних посольств, фондів. За рахунок цього продукуємо незалежну аналітику. Це дає нам можливість бути самодостатніми і дивитися об’єктивно на процеси.

Щодо стратегії і дій уряду, спрямованих на запуск економіки… Перший напрям, за яким він діє – проведення великої і малої приватизації. Думаю, що це буде провальний напрямок.
Другий – великий ремонт і велике будівництво. Влада вважає, що, запустивши інфраструктурні проекти, вона зможе дати роботу людям і таке інше, тим самим пожвавити економіку.
Третій – дешеві кредити та іпотеки. Це те, чого добивався Зеленський, і саме таке завдання ставилося перед головою НБУ. Ідея була спонукати людей брати кредити, аби працювали банки, аби запускалося будівництво. Це потрібно було для того, щоб пожвавити внутрішній фінансовий ринок.
Четвертий – легалізація грального бізнесу. Це вкладається в концепцію «дешевих грошей». Сектору економіки потрібні дешеві гроші і дешеві кредити, щоб запустити споживання і внутрішній ринок.
Підвищення мінімальної зарплати до 5 тисяч гривень – це в тому числі передвиборчий трюк, щоб напередодні місцевих виборів трошки підвищити зарплату бюджетникам: учителям, лікарям тощо. Крім того, це покликано згладити інфляційні наслідки від знецінення гривні.
Це негативно вплине на бізнес, тому що тепер від 5 тисяч гривень почнуть розраховуватися податки, зокрема, ЄСВ. Одна справа, коли тобі нараховують податок з 2-3 тисяч, зовсім інша – коли з 5 тисяч. Комусь просто не буде сенсу залишатися ФОПом. Фахові економісти кажуть, що це може призвести до скорочення малого і середнього бізнесу – люди шукатимуть інші варіанти, працювати неофіційно абощо.
До того ж, у підсумку посилиться інфляційний тиск на гривню, оскільки включиться друкарський станок в НБУ. З одного боку, можливо, трошки підвищиться купівельна спроможність наших громадян, але з іншого – це призведе до зростання цін на товари і послуги, а також тарифів.

Думаю, це свідоме рішення, покликане зменшити оберти переговорного процесу, затягнути, заговорити, щось забути, про щось поговорити заново. Чесно кажучи, якби я був у такі переговорній групі з боку опонентів, я би вийшов із неї. Тому що працювати в такому темпі і з такими людьми – поважними та ще у такому віці – досить складно. Таке собі може дозволити та сторона, які нікуди не поспішає. Тож, значить, Україна нікуди не поспішає.
Впевнений, щойно ТКГ почне свою роботу, ми почуємо жорсткі заяви від росіян. :) Це – дуже специфічна категорія людей.
Отже, пояснюю таке рішення влади виключно тим, що Україна не планує швидко вирішити це питання.
З іншого боку, якщо й будуть лунатичні заяви з боку Кравчука чи Фокіна щодо ОРДЛО, вони, можливо, навіть не будуть серйозно сприйматися. Хоча в цьому є і ризик: старі діди говорять склеротичні речі, але насправді це можуть бути ризикові плани.
Повільність та тягучість може приспати пильність, і можуть відбутися серйозні речі. Не тільки пильність ворога, але й українців.

Жулік і брехун. Тому що Зеленський не робить того, що обіцяв, хоча має можливості зробити. Таку характеристику Зеленського чую часто від пересічних громадян. Людина має великий кредит довіри, але не використовує його. Проте є подвійні стандарти: резиденції, кортежі, закритість, панібратські відносини з олігархами – все це показує, що Зеленський такий самий, як і всі попередні. Шкода, що Зеленський не розуміє того, що кредит довіри дуже легко втратити. Довіра і симпатія до нього може триматися на високому рівні, а потім одна подія девальвує усе. Необов’язково ця подія буде пов’язана особисто с Зеленським – можливо, вона буде пов’язана з Єрмаком, Шефірами, Разумковим чи з кимось із його оточення.
Аби Зеленський міг претендувати на обрання на другий термін, він має розпустити цю Раду. Бо, якщо він тягнутиме за собою цей тягар непрофесійних членів парламенту, які збирають довкола себе токсичність і роздратування, він матиме доволі обмежені шанси.
Мені здається, наступні президентські вибори будуть виборами коаліцій. На даний момент у нас чотири центри впливу: Слуга народу і Зеленський, проросійська сила «За життя», Європейська солідарність і Порошенко разом з патріотичними угрупованнями, а також Батьківщина й Тимошенко, яку може підсили Ляшко. Як між собою домовляться ці політичні сили, які коаліції утворять, залежатиме майбутня підтримка. Не виключаю, що наступним президентом може стати Тимошенко, якщо її підтримає Бойко, а Зеленський себе повністю девальвує. Або – Порошенко: він же дуже прагматичний, тож із ким домовиться, з тим і буде. Навіть нинішні рейтинги партій показують, що все йде до коаліції, якісь дві політичні сили мають об’єднатися. Можливо, з’явиться п’ята нішева сила, але це малоймовірно.