Найкращі фільми незалежної України - версія "Главреда"

У кіно, знятого на території України (як художнього, так і документального) досить довга історія. А імена Олександра Довженка, Дзиги Вертова, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка знають кіномани, без винятку, всього світу. Здавалося б, з напрацьованим досвідом / традиціями після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності (плюс після зникнення злісної московської цензури), українське кіно задихає на повні груди. А потім вийде на нові горизонти.

На ділі ж вийшло все рівно навпаки. 90-ті роки стали для вітчизняного кіно по-справжньому лихими. Кіновиробництво впало в летаргічний сон. З якого практично не виринало. А ті рідкісні фільми, які все-таки вдавалося зняти, грішили невиразністю і поганим технічним виконанням.

У нульові ситуація не особливо змінилася. Прийшли російські нафтодолари і українські знімальні майданчики (укупі з акторами і технічними командами) стали сировиною для нескінченних серіалів для чужого ринку - то ментовських, то мелодраматичних. І так до нескінченності.

І лише коли Україну струснули зверху донизу спершу Революція Гідності, а потім війна з Росією, то тоді стався реанімаційний імпульс, який привів українське кіно до тями. І змусив його синхронізуватися з духом часу. Тому в рейтинг Главреда і потрапили фільми, зняті саме в цей період.

"Припутні" (2017), режисер - Аркадій Непиталюк.

У нетрях Чернігівській області на старому таксі по розбитій і курній дорозі мама і дочка (Олена Узлюк і Юлія Врублевська) традиційно-щорічно приїжджають в богом забуте село Припутні - відвідати бабусю (Ніна Набока) і прибрати на могилах родичів. Але вихор раптових подій розмітає їх долі, як повітря з кватирки - картковий будиночок.

Здавалося б, важко придумати сюжет буденніше, але режисер-дебютант Непиталюк і сценарист Роман Горбик (фільм заснований на його п'єсі) подають його так, що важко відірвати погляд від екрана. Особливо підкуповує цілковита непричесаність і відсутність глянцю (діалоги написані суржиком, подекуди перемежованим матірщиною)-чому і панорама конаючого українського села, і хитруватість населення, що межує зі жлобуватістю, і любов-ненависть між персонажами виглядають максимально достовірно. А напруження драми - анітрохи не гірше, ніж у книжковій драматичній класиці.

"Плем'я" (2014), режисер - Мирослав Слабошпицький

У київський інтернат для людей із вадами слуху переводять нового учня - Сергія (Григорій Фесенко). Виявляється, що всім в установі верховодить банда "Плем'я", якою керує жорстокий і буйний Король (Олександр Осадчий). Міцний фізично Сергій проходить "хрещення кров'ю", його приймають в банду, але, на свою біду, він закохується в коханку Короля - повію Аню (Яна Новікова). Природно, що нічим хорошим такий трикутник закінчиться не може.

"Плем'я" на довгі, думається, роки, став найтитулованішим на Заході українським фільмом - взяв, зокрема, в Каннах цілих три нагороди. І точно заслужено - Слабошпицький зняв у прямому сенсі німе кіно, ще й на явній, як не дивно для України, вестерновій основі (хороший хлопець втягується в кримінал - поганий, злий ватажок - любов до жінки ватажка). У фільмі не вимовляється жодної репліки, немає ні субтитрів, ні закадрової озвучки - все мовою жестів. Всі ролі зіграли реальні люди із вадами слуху - тобто актори-непрофесіонали. Фільм важкий, в'язкий, страшний, сповнений сцен сексу, насильства і просто моторошних - але захоплює за собою (як сон-кошмар вразливого глядача).

"Мої думки тихі" (2019) - режисер Антоніо Лукич.

Вадим (Андрій Лідаговський) - двометровий і інтровертний звукорежисер /музикант готовий на все, щоб вибратися з боргів. Від діаспорно-Канадських замовників він отримує дивне завдання - записати звуки українських тварин для відеогри. А якщо Вадим зможе в рідному Закарпатті записати голос рідкісного птаха - рахівського крижня, то отримає тисячу доларів і можливість виїхати в жадану Канаду. Хлопець їде додому, де його вже чекає мати (Ірма Вітовська) - еталонна бой-баба-таксистка на роздовбаному червоному Фольксвагені.

Мої думки тихі - те саме кіно, яке треба показувати скептикам і снобам, які стверджують - мовляв, не буває хороших українських фільмів. Лукич граючи змішує два непростих жанри (роуд-муві і трагікомедію) в легкотравне, смачне і естетично вивірене блюдо. Плюс до цього він практично впорався з родовою травмою українського кіно - його фільм динамічний і мінімально провисає сюжетно. А Вітовська, особливо в другій частині фільму, видає гру найпотужнішого, практично оскарівського рівня. І переконливо демонструє, як занадто багато материнської любові легко можуть задушити будь-які прагнення дітей. Дивлячись на дует актриси з дебютантом Лідаговським і сам не помічаєш, як розкотистий сміх плавно переходить в горючі сльози.

"Додому" (2019) - режисер Наріман Алієв.

У кримського татарина Мустафи (Ахтем Сеітаблаєв) гине на війні в АТО старший син Назим. Батько приїжджає до Києва, щоб повернути молодшого сина, юнака блідого з поглядом палким, Аліма (Ремзі Білялов) додому, в захоплений Росією Крим, а старшого поховати на батьківщині за ісламськими канонами.

Власне, весь фільм і є хроніка подорожі батька і сина в першу чергу, кінороман дорослішання - в другу, і соціальна драма в третю. І, що цікаво, на всіх трьох шарах кіно працює, хоч і не без огріхів. Сеїтаблаєв грає титанічно скупо і дуже переконливо. Білялов більшу частину фільму тримається в тіні, але в кінці не тушується і видає найпотужніших. І головне - українське суспільство Алієв показує без прикрас. У всій бідності, жадібності і супутньої недовірливості в стилі легендарного "моя хата з краю". Але що поробиш, якщо портрет виходить точний?

Погані дороги (2020) - режисер Наталка Ворожбит.

П'ять важких п'єс - так, перефразовуючи назву старого голлівудського фільму, найкраще назвати повнометражний режисерський дебют топової української сценаристки / драматурга (Кіборги, Дике поле, серіал зловити Кайдаша) Ворожбит. Поставлений за власною п'єсою. Без перебільшень - найбільш життєво-достовірне українське кіно останніх років. Без найменших прикрас Ворожбит розповідає кілька гранично моторошних історій. Чотири - про війну на Донбасі (причому всі бойові дії залишаються за кадром) і, як би банально не звучало, яким безжальним бульдозером вона проходиться по психіці людей. Оповідання перемежовується від побутових драматичних історій (школярки в "сірій зоні", які крутять романи з солдатами ЗСУ) до відвертого сюрреалізму (п'яна медсестра везе ховати обезголовлене тіло свого коханця) і психологічного трилера (бойовик захопив і катує журналістку в покинутому санаторії). І п'ята - найстрашніша (в ній Ворожбит домагається остраху рівня фон Трієра і Балабанова) - про буденність зла, яке без будь-якої війни підстерігає українців буквально за кожним кутом. І ось від цього страшно стає вже по-справжньому.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред