«Західні ворота Донбасу», «місто залізничників та шахтарів», «місто троянд» та «батьківщина «Щедрика» – все це про Покровськ, який до приходу російських окупантів та варварів був ключовим індустріальним та логістичним вузлом східної України.
Понад півтора року російські окупаційні війська ведуть запеклі бої за Покровськ, проте станом на червень 2026 року офіційного визнання Україною повної окупації міста немає.

Безперервні інтенсивні бої, активне застосування КАБів та артилерії російскими окупантами протягом стількох місяців битв за Покровськ перетворили місто на «привид». У Покровську немає води, світла та тепла, і саме місто фактично перетворилося на руїни.

Уродженка та мешканка Покровська, зоозахисниця та волонтер Дар’я Корх розраховувала зустріти старість та померти у рідному місті. Однак Росія зламала ці плани, зруйнувавши будинок та притулок для тварин, які Дар’я з чоловіком збудували власними руками лише чотири роки тому. В інтерв’ю Главреду Дар’я розповіла, яким був і чим жив Покровськ до війни, як змінювався його образ після 2022 року, як живе і що відчуває людина, коли бачить супутникові знімки руїн власноручно збудованого будинку, у чому найбільше звинувачує Росію, яка відібрала малу батьківщину, а також чому вважає, що Покровськ не потрібно відновлювати.

До початку бойових дій у 2014 році Авдіївка була розвиненим промисловим містом-супутником Донецька. Після 2014-го місто стало прифронтовим, а за час повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му багатостраждальну Авдіївку було перетворено на руїни.

Авдіївка до початку боїв

Довоєнна Авдіївка була типовим, але доглянутим індустріальним центром. Основою економіки міста була робота Авдіївського коксохімічного заводу (АКХЗ) ​​– найбільшого підприємства такого типу в Європі. Завод не лише забезпечував роботою більшу частину жителів Авдіївки, а й був ключовим постачальником тепла та води для житлових кварталів.

Авдіївка ділилася на дві частини: «старе місто» з приватним сектором та «нове місто» (мікрорайон «Хімік») із багатоповерховою забудовою та сучасною на той момент інфраструктурою.

Символами Авдіївки був АКХЗ (панорама величезного заводу з його трубами була візитівкою міста), а також піщаний кар’єр «Блакитні озера», популярне місце відпочинку не лише місцевих жителів, а й донеччан завдяки чистій воді та сосновому лісу.

Бої за Авдіївку

Бої за Авдіївку стали одним із найбільш кровопролитних епізодів повномасштабної війни Росії проти України. За роки конфлікту на Донбасі місто було перетворено на потужний укріпрайон і з жовтня 2023 року зазнавало масованих штурмів. Армія РФ застосовувала тактику «м’ясних штурмів», кидаючи в лобові атаки колони бронетехніки та великі групи піхоти, паралельно «прасуючи» місто КАБами.

Російські окупанти брали в облогу Авдіївку чотири місяці, і 17 лютого 2024 року Сили оборони України залишили місто, щоб уникнути оточення. Внаслідок безперервних обстрілів та міських боїв Авдіївка була фактично стерта з лиця землі, а знаменитий коксохімічний завод перетворився на руїни.

За оцінками українського командування та західних розвідок, втрати Росії у боях за Авдіївку були катастрофічними. Так, наприклад, згідно з даними командувача угрупуванням «Таврія» Олександра Тарнавського, за період наступу з жовтня 2023-го по лютий 2024-го загальні втрати РФ становили понад 47 тисяч осіб убитими та пораненими, з яких близько 17 тисяч – це «двохсоті». Ці цифри підтверджувалися і незалежними російськими джерелами. Виходить, що Росія втратила в боях за Авдіївку більше людей, ніж за всі роки війни в Афганістані.

Технічні втрати РФ у боях за Авдіївку також досягли величезних масштабів. Так, наприклад, у лютому 2024 року Forbes писав, що Росія за чотири місяці штурму Авдіївки втратила майже цілу механізовану дивізію танків (214 одиниць), причому українські втрати в танках за той самий період були в 12 разів меншими.

Окупація руїн Авдіївки у лютому 2024 року стала для Росії найбільшим успіхом після Бахмута, проте ціна та стратегічні наслідки залишаються предметом дискусій.

Авдіївка сьогодні

Ступінь руйнувань Авдіївки катастрофічна. За різними оцінками, 80-100% багатоповерхових будинків та приватного сектору пошкоджено чи знищено. Більшість будівель є обгорілими кістяками, що не підлягають відновленню. Промислова база, включаючи Авдіївський коксохімічний завод, перетворена Росією на руїни. У місті немає жодної повністю вцілілої будівлі.

Якщо до війни в Авдіївці проживало понад 32 тисячі людей, то російські окупанти «звільнили» місто від мешканців, і зараз там залишається приблизно тисяча людей. Люди, які там залишилися, живуть переважно в підвалах або вцілілих частинах будівель. Що це за життя – можна уявити, якщо міську систему ЖКГ повністю знищено, централізоване водопостачання та опалення відсутні. Воду доставляють волонтери чи окупаційна влада в обмежених обсягах.

Жодних масштабних робіт із відновлення Авдіївки Росія не веде, максимум – розчищає десь завали та проводить розмінування.

Бахмут (до 2016 року називався Артемівськом) був процвітаючим промисловим та культурним центром на північному сході Донецької області. Був. До приходу Росії. Сьогодні Бахмут – це руїни.

Бахмут до початку війни

До приходу в Бахмут війни та російських окупантів він був «соляною столицею» України – центром соляної промисловості завдяки багатим покладам кам’яної солі, відкритим ще 1683 року. Також Бахмут був відомий виноробством. Хто не чув про Артемівський завод шампанських вин – одне з найбільших підприємств у Східній Європі? У Бахмуті працював провідний металургійний завод із виробництва виробів із кольорових металів.

Крім того, територія Бахмута багата на природні ресурси: гіпс, піщаник, крейду та різні види глини, які використовувалися для виробництва будівельних матеріалів.

До початку війни Бахмут вважався одним із найбільш екологічно чистих міст Донецької області через відсутність шкідливих викидів промислових підприємств. Бахмут – одне з найстаріших міст регіону і вважалося одним із найкрасивіших у країні до руйнування.

Бої за Бахмут

За час російсько-української війни Бахмут став символом стійкості та героїчної боротьби – «фортецею» для України, об яку Росія «ламала зуби» майже рік. Бої за це місто були одними з наймасштабніших і найбільш кровопролитних та отримали в ЗМІ назву «бахмутської м’ясорубки», в якій були перемелені приблизно 20 тисяч російських окупантів, переважно «вагнерівці».

Перші наземні атаки на південно-східні околиці Бахмута розпочалися 1 серпня 2022 року. Повномасштабний штурм розгорнувся пізніше – ватажок ПВК «Вагнер» Євгеній Пригожин називав датою початку основної операції 8 жовтня 2022 року. Бахмут був повністю окупований у травні 2023 року, проте навіть самі росіяни називали захоплення міста «пірровою перемогою» через величезні втрати особового складу та техніки.

Бахмут сьогодні

Станом на березень 2026 року Бахмут зруйнований на 100% і перестав існувати як територія, придатна для життя. Кадри, зняті російськими окупантами з безпілотника на початку 2026-го, свідчать про те, що місто мертве: руїни житлових багатоповерхівок, частково або повністю обвалені будівлі, знищені вулиці, купи військової та цивільної спаленої техніки.

Бахмут практично безлюдний. Згідно з останніми офіційними оцінками української сторони, на момент активних боїв і одразу після них (2023-2025 рр.), у місті залишалося близько 500 осіб – переважно люди похилого віку, які відмовилися від евакуації.

Медіаексперт, співзасновник громадської організації «Асоціація Лідерів Думок України», у недавньому минулому радник Херсонської ОВА Денис Путінцев, який народився і тривалий час жив у Бахмуті, розповів Главреду, яким було його рідне місто до війни та окупації, чим воно було унікальним, чи здатна Росія відновити Бахмут, і чому її спроби зробити це призведуть до того, що місто перетвориться на «мутанта», а також що Україні робити з Бахмутом після війни – відбудовувати чи залишити містом-меморіалом.

Рубіжне – місто з найбагатшою індустріальною історією, яке було центром хімічної промисловості України – через катастрофічні руйнування та глибокий соціальний занепад тепер називають «містом-привидом».

До початку повномасштабної війни Рубіжне було великим промисловим центром України. Разом із Сєвєродонецьком та Лисичанськом місто входило до «хімічного трикутника». Головним підприємством Рубіжного був хімзавод «Зоря» – найбільший виробник вибухових речовин та хімічної продукції. Також там функціонував такий гігант як Рубіжанський хімічний комбінат (пізніше ВО «Барвник») та Картонно-тарний комбінат.

Активні бойові дії за Рубіжне тривали понад два місяці – від початку березня до середини травня 2022 року. Внаслідок боїв більшу частину міста було зруйновано російськими військами.

З приходом російських окупантів Рубіжне поринуло у стан гуманітарного та інфраструктурного занепаду. Адже в місті практично не залишилося жодної вцілілої будівлі: у більшій частині Рубіжного Росія зруйнувала будинки, промислові підприємства, навчальні заклади – усе. Найбільше постраждав Південний район Рубіжного, а також 7-й, 8-й та 9-й мікрорайони, де багатоповерхові квартали перетворилися на обгорілі бетонні каркаси. Зі зрозумілих причин точних даних про те, скільки людей залишається в окупованому Рубіжному, немає. За різними оцінками, з міста виїхало понад 70% населення, і 2025 року там залишалося близько 18 тисяч осіб. Здебільшого це пенсіонери та люди, яким нема куди їхати. Через те, що природний приріст населення у Рубіжному припинився, місто стало «зоною демографічної тиші», іншими словами, непридатним для життя, зокрема через відсутність базових комунальних послуг у більшості районів.

Проблемами зі зв’язком та інтернетом зараз не здивуєш навіть москвичів, що вже говорити про нечисленних мешканців окупованих територій. Рубіжани тут не стали винятком. Замість того, щоб забезпечити місто мобільним зв’язком, Росія встановила жителям таксофони для виклику екстрених служб.

Таксофони – це практично все, чим «облагодіяли» окупанти Рубіжне. Житловий фонд залишається в руїнах. Росія годує мешканців міста обіцянками щодо відновлення зруйнованого, проте всі роботи постійно відтерміновуються через брак фінансування та будівельників.

При цьому Рубіжне окупанти зробили закритим містом, в’їзд у який здійснюється суворо за спеціальними перепустками, виданими окупаційною «адміністрацією».

Главред поговорив з уродженкою та мешканкою Рубіжного – вчителькою української мови та літератури Тетяною Герасимовою (ім’я та прізвище змінені редакцією з метою безпеки через те, що у співрозмовниці Главреда на окупованій території залишаються родичі, – ред.). Тетяна жила у Рубіжному до закінчення школи, потім поїхала навчатися до Луганського університету ім. Тараса Шевченка, там і працювала вчителем у гімназії. Пізніше зустріла свого майбутнього чоловіка і у 2013 році переїхала до його рідного міста – Миколаєва. Однак до 2022 року Тетяна часто бувала в Рубіжному і подовгу жила там, адже в місті залишалися її рідні. Батьки Тетяни евакуювалися з Рубіжного у розпал боїв за місто – у квітні 2022 року, а частина родичів, як і раніше, живе там в окупації.

Насправді українських міст, які Росія зруйнувала вщент, набагато більше: Маріуполь, Попасна, Волноваха, Вугледар, Соледар, Часів Яр та інші. А найтрагічніше, що цей список міст-жертв, із яких російські окупанти випивають життя, продовжує зростати. Так, наприклад, масштаби руйнувань Костянтинівки, Мирнограда та інших стрімко зростають, наближаючи перехід цих населених пунктів до категорії «міст-привидів».

У війні проти України Росія відточила до досконалості свій фірмовий спосіб захоплення територій: спочатку стирати міста на пил, а потім займати вже повністю чи майже повністю знелюднілі руїни, встановлюючи ганчірку російського триколору на розвалинах. Починаючи повномасштабне вторгнення у 2022 році, Путін називав метою «СВО» «захист людей від знущань та геноциду». Для чого ж тоді Росія із захватом садиста і варвара стирає з лиця землі будинки тих, кого вона нібито збиралася захищати?

Риторика російської та окупаційної влади щодо майбутнього зруйнованих міст часто змінюється: від обіцянок «зробити краще, ніж було за України» до визнання недоцільності відновлення. Путін та віце-прем’єр РФ Марат Хуснуллін вважають за краще говорити про Маріуполь, де для видимості хоч щось латається, дистанціюючись при цьому від «міст-привидів», таких як Бахмут, Мар’їнка чи Попасна. А от ватажок «ДНР» Денис Пушилін поступово перейшов від заяв про плани забудови до ідеї «консервації» руїн.

Бахмут

Оптимістичні заяви Хуснулліна у 2023 році про те, що Бахмут «цілком можливо відновити за прикладом Маріуполя», не трансформувалися у справи. Поки що місто використовується Росією виключно як військовий хаб і плацдарм для наступу на Дніпропетровську область, а висотна забудова та вцілілі шахти міста необхідні російським військам як база для накопичення техніки.

Вовчанськ

Окупанти лише констатують катастрофічні руйнування Вовчанська, визнають неможливість ведення будь-яких робіт та переносять будь-які плани щодо цього міста на невизначене майбутнє. Так, наприклад, ватажок окупаційної адміністрації Харківської області Віталій Ганчев заявляв, що говорити про плани щодо відновлення Вовчанська передчасно, оскільки у місті точаться бої. На відміну від Маріуполя чи Сєвєродонецька, Росія навіть на папері не розробляла планів відновлення Вовчанська, і гроші на цей «новий регіон» поки не передбачені.

Українські та російські експерти впевнені, що Росія не відновлюватиме «міста-привиди», та й взагалі окуповані території. Просто тому, що вона не має на це грошей.

Так, наприклад, військово-політичний оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко вважає, що окуповані території залишатимуться руїною у руках Росії. «Ніякого реального відновлення окупованих міст Росія фізично і фінансово не зможе забезпечити. Хіба що частково відновить будинки, які були частково пошкоджені і які можна відремонтувати з мінімальними витратами, не більше. А окуповані міста, які повністю зруйновані, зокрема Бахмут, Попасна, Авдіївка, Соледар тощо, ніхто не відновлюватиме. Взагалі. Ці міста не мають майбутнього в окупації. Це будуть "міста-привиди", поки їх не звільнять», – зазначив Коваленко.

Водночас голова Комітету економістів України Андрій Новак зазначив, що окупаційна влада ніколи не займається розвитком захоплених територій – вона лише експлуатує їх, і Росія не є винятком. «Окупанти просто використовують природні, виробничі, технічні та людські ресурси окупованих територій. Про якийсь розвиток там не йдеться і не йтиметься ніколи. Тому надії на те, що Росія відновлюватиме і розвиватиме міста, які до цього вона повністю або частково зруйнувала, – це ілюзії», – запевнив Новак.

Військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Олег Жданов переконаний, що зруйновані українські міста в Росії нікому не потрібні. «Для всіх російських чиновників це така глухомань, у яку вони ніколи не полізуть», – наголосив Жданов. На його думку, дії РФ щодо «міст-привидів» повністю залежатимуть від інвестицій, які їй вдасться залучити.

«У неї самої грошей на відновлення немає. Ми ж бачимо, як "процвітають" захоплені Донецьк та Луганськ: там практично нічого не робиться протягом усіх років окупації, постійно виникають проблеми з ЖКГ, сміттям та іншим, роботи немає, оскільки окупанти вивезли заводи, а на території промзон влаштовують склади чи ремонтні бази для російської техні. Тому Путін має один шлях – шукати інвестора, який вкладеться в окуповані українські регіони», – зазначив Жданов.

Єдиним кандидатом на роль інвестора, на думку Олега Жданова, є президент США Дональд Трамп.

«Путін намагається купити Трампа, обіцяючи віддати Штатам окуповані території під розробку – мовляв, йдіть копайте, що знайдете, те й ваше. Це "замануха" для США. А там є що копати. Зокрема, на Донбасі, в районі Слов’янська та Краматорська, є родовища сланцевого газу, є там і марганцеві руди», – наголосив Жданов.

А ось російський економіст, політик, екс-заступник міністра енергетики РФ Володимир Мілов вважає, що Росія навряд чи знайде інвесторів, які погодяться вкладати гроші в окуповані території.

«Інвесторам ці території не цікаві. Там – пустеля. Люди масово виїхали, і їх замало для повноцінної самостійної економічної моделі. Інвестувати туди ніхто не хоче через військову небезпеку. Все, що знаходиться там, є легітимною військовою ціллю. Якось я говорив з однією великою західною компанією, яка мала завод в Єнакієвому. Запитав, чи розглядають вони бодай теоретично можливість повернутися. Мені відповіли: «Ви що, з глузду з’їхали! Ми інвестуємо у відновлення, щоб потім прилетів один дрон і там все розбив?». Тож гроші туди ніхто не понесе», – пояснив Мілов.

У разі, якщо інвестор, готовий вкластися в окуповані території, не знайдеться, то на міста, де ще жевріє життя, чекає соціально-економічне спустелювання, а «міста-привиди» залишаться руїною. Як зазначив Олег Жданов, без зовнішнього інвестора на окупованих територіях залишиться руїна та роздрай.

«На територіях із такими пейзажами Георгій Данелія, якби був живий, зняв би продовження "Кін-дза-дзи". А взагалі, у руїнах неминуче з’являться безхатьки. Там з’являться анклави людей, які усамітнюватимуться, зокрема, щоб втекти від місцевої влади. Тому зруйновані міста доведеться зносити і робити могильники, щось доведеться вивозити, щось закопувати, тобто рівняти із землею та облагороджувати цю територію або під сільгоспугіддя, або для інших цілей. Проте поки що Росія збирається просто все кинути. Але ж таких зруйнованих вщент міст буде близько 80%!», – наголосив Жданов.

Складно зрозуміти, де Путін зумів розгледіти «швидкі темпи відновлення»: у «місячних пейзажах» Мар’їнки, де після боїв не вгадуються навіть вулиці, чи в бетонній пустелі Бахмута, чи, можливо, у Вугледарі, який Росія повністю «звільнила» від людей. Такі заяви ніяк не збігаються з реальністю не лише на Донеччині, а й на всіх окупованих територіях. Адже ті населені пункти, які не зруйнували вщент, і де ще залишається жменька місцевих жителів, російські «міцні господарники» перетворили на депресивні території. Якщо навіть у самому Донецьку всупереч розповідям російської пропаганди про райське життя, яке принесла Росія, люди, як і раніше, змушені жити в умовах гострої водної кризи та постійних аварій у ЖКГ, то що вже говорити про менші міста.

Росія переймається не відновленням «нових регіонів», а створенням ілюзії про те, що це відновлення йде повним ходом, і українські міста при РФ живуть краще.

Маріуполь, який Кремль хоче зробити вітриною «русского мира» – це, напевно, єдине місто, де хоча б для годиться щось окупанти намагаються відновлювати. Однак з 2022 року в Маріуполі, де було пошкоджено або знищено 90% житлового фонду, Росія, як відрапортували інформаційні ресурси окупантів, збудувала лише 70 нових будинків.

На думку військового експерта Олега Жданова, Маріуполь є «класичним прикладом "потьомкінського села", коли фасад будинку фарбують, а його стіни обвалюються». Але й це ще не все, на маріупольців чекав сюрприз від російських «благодійників». «"Ждуни" там вкрай обурені: вони думали, що їм компенсують втрачене житло та повернуть його квадратними метрами, але вийшло не так – їх відправили до банку брати іпотеку, або ж купувати за готівку чи безготівку. Ніхто не збирається заселяти людей у відновлені будинки – квартири виставили на продаж», – розповів Жданов.

Інший приклад того, як Росія на окупованих територіях зводить «потьомкінські села», – Волноваха, де фасади будинків на центральній вулиці міста вирішили пофарбувати в кольори російського триколору. Ось тільки знімаючи сюжети про це небачене «відновлення» Волновахи, російські пропагандисти чомусь бояться показати будинки поруч чи панорамний вигляд вулиці.

В інших містах ситуація набагато гірша, ніж у Маріуполі. І, якщо в Рубіжному, як розповідала Главреду мешканка міста, відновлення йде хоча б «на рівні заміни вікон та унітазів», то Авдіївці та Бахмуту, наприклад, не дісталося й того. Так, Авдіївку, де нечисленні жителі залишаються без води, Росія «ощасливила» новим пам’ятником російським «визволителям» міста, а понівечений снарядами та вибухами Бахмут «порадувала» намальованими на стовпах триколорами.

Втім, деякі «міста-привиди» окупанти вже зараз вирішили не відновлювати зовсім, оскільки ці населені пункти настільки зруйновані, що йдеться не про відновлення, а про будівництво міста з нуля. Зокрема, така доля чекає на Попасну Луганської області, про що говорив ватажок «ЛНР» Леонід Пасічник.

Якщо відновлення не буде, то що робити з такими містами-руїнами? У пошуку відповіді це питання окупанти дійшли «геніальної» ідеї – «консервувати» і показувати туристам.

Однак це ще не все. На кістках мертвих міст, які Росія стерла з землі, окупанти вирішили знімати кіно, вже активно знімають. Один із таких «кіношедеврів» підтримав путініст Міхалков. Роздерті Маріуполь, Авдіївка, Вугледар, Волноваха та інші стали декораціями для російських «кіношок».

Більше того, на фестивалі у Криму презентували ціле окуповане українське місто як локацію для зйомок. При цьому назву міста не назвали, лише зазначили, що там мешкало 17 тисяч жителів. При цьому заступник директора департаменту ватажка «ДНР» з питань протидії корупції Родіон Степанов зазначав, що «місто чудово підходить для натурних зйомок бойових дій у фільмах патріотичного спрямування, а може стати атмосферною декорацією для картин у жанрі горор».

Коли український прапор знову буде піднятий над деокупованими територіями, у тому числі містами, які стали «привидами», перед українською державою неминуче постає складне та болісне питання: чи відновлювати міста, від яких залишилися лише назви на карті та випалена земля?

Масштаби руйнувань, завданих Росією Україні, є безпрецедентними для Європи з часів Другої світової війни. Цілі міста російські окупанти перетворили на суцільні залізобетонні руїни. Українські чиновники та профільні відомства відкрито заявляють: відбудувати абсолютно кожен населений пункт у його довоєнному вигляді буде неможливо. Деякі з «міст-привидів», на жаль, можуть назавжди залишитися руїнами.

Зокрема, голова комітету Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування, голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк говорила, що деякі населені пункти України, можливо, не відновлюватимуться після війни через великий масштаб руйнувань. «У Луганській області майже повністю зруйновано Сєвєродонецьк, Попасну, Рубіжне, Щастя, Кремінну. На Донеччині практично одні руїни залишилися від Волновахи, Вугледара, Мар'їнки, Лимана. Фактично знищено Соледара. І, звісно, ​​Бахмут. Як ми їх відновлюватимемо і чи будемо – питання болюче», – зазначала Шуляк, додаючи, що «знакові міста», наприклад, Бахмут, відбудувати вкрай важливо.

Незважаючи на очевидні виклики, Україна вже зараз готується до майбутньої деокупації і продумує перші контури майбутнього відновлення. Президент Володимир Зеленський неодноразово висловлювався про майбутнє зруйнованих Росією міст. На початку війни його заяви були емоційнішими, а їх ключовий посил полягав у тому, що Росія заплатить за кожну зруйновану стіну.

«Ми відновимо кожен дім, кожну вулицю, кожне місто. І говоримо Росії: вчіть слова «репарації» та «контрибуції». Ви відшкодуєте все, що зробили проти нашої держави, проти кожного українця», – зазначав президент у 2022 році.

Пізніше, у 2025-2026 роках, заяви Володимира Зеленського з цього приводу стали прагматичнішими, і акцент змістився на військову виживаність міст, децентралізацію інфраструктури та фінансову відповідальність Росії. Тепер йдеться про те, що міста відновлюватимуть точково, з обов’язковим створенням підземних укриттів, децентралізованих систем генерації енергії і лише за наявності чіткого розуміння, які підприємства забезпечать робочі місця для громадян, що повертаються.

Експерти розповіли Главреду, чи поверне Україна життя у зруйновані Росією та війною міста після деокупації, як визначатиметься перелік населених пунктів, які підлягатимуть відновленню, а також чому ціла низка міст назавжди залишиться «привидами».