Путін готується до нової ескалації та боїться показати слабкість Трампу - Жовтенко

Останні заяви російського диктатора Володимира Путіна стали не просто черговим набором кремлівських погроз і повторенням старих ультиматумів. Однак за цим стоїть значно ширша стратегія - спроба приховати внутрішні проблеми Росії, зокрема бензинову кризу, наслідки українських далекобійних ударів і нездатність Кремля захистити власну територію.

В інтервʼю Главреду експерт з міжнародної безпеки Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва Тарас Жовтенко пояснив, чому Путін так багато говорив про ситуацію на фронті, навіщо Кремль намагається применшити значення ударів по російських НПЗ і військових об’єктах, а також як усе це пов’язано з Дональдом Трампом, Європою, самітом НАТО та роллю Білорусі.

Як би ви загалом оцінили нещодавні заяви Путіна? Чи можна їх вважати спробою приховати проблеми, які виникають у Росії через українські удари?

Так, безумовно. Це також спроба приховати проблеми всередині Російської Федерації, насамперед бензинову кризу, і водночас спроба приховати стратегічну неспроможність путінського режиму забезпечити безпеку власної території. Йдеться не лише про захист цивільної інфраструктури, а й про безпеку об’єктів енергетичної інфраструктури, військово-промислового комплексу та інших стратегічно важливих об’єктів.

Але в цих заявах є ще один важливий стратегічний момент. Фактично щоденні удари, які Російська Федерація пропускає по власній території та по території окупованого Криму, створюють дуже специфічне геополітичне тло для путінського режиму.

Європейці на нещодавньому саміті G7 порушували цю тему в розмові з американським президентом Дональдом Трампом. І тут питання в тому, що і Європа, і Україна зараз використовують ситуацію, коли РФ об’єктивно демонструє свою слабкість, для того щоб виграти аргументацію в очах Трампа.

За півтора року другого президентства Дональда Трампа стало зрозуміло, що в конфліктних ситуаціях, де є дві сторони і потрібно щось вирішувати, Трамп зазвичай стає на бік сильнішого. Він не надто заглиблюється в деталі: у його логіці підтримка сильнішої сторони - це найпростіший і найшвидший шлях до завершення конфлікту.

Якщо підтримувати сильного, то слабший, у логіці Трампа, швидше поступиться. Цю логіку побачили європейці, її побачили українці, і, зрештою, її побачили росіяни. Саме тому зараз російська пропаганда намагається перебити цю логіку. Вона повторює, що Росія наступає "по всіх напрямках", що в Путіна нібито все під контролем. Але нічого нового в цих заявах немає. Однак тепер є важливий нюанс. Раніше такі заяви не мали настільки очевидного контрасту з реальністю. Тепер же є кадри українських ударів, вибухів, пожеж, ураження нафтових об’єктів, зокрема в районі Капотні в Москві. Усе це стало надзвичайно видимим.

Для Трампа це також очевидно. Він бачить контраст між заявами російської пропаганди та реальною ситуацією. І в цей момент Росія виглядає слабкою стороною. Вона не може захистити себе ані з точки зору безпеки, ані з точки зору внутрішньоекономічної стабільності. Саме це робить Трампа більш сприйнятливим до аргументів Європи й України. Та це ще не кінець цієї історії. Робота з американським президентом з боку європейців і України буде продовжена і на саміті в Анкарі 7-8 липня. Путін це дуже добре розуміє. Не випадково російські представники вже почали коментувати такі зустрічі в стилі: "нічого хорошого там не відбулося". У Кремлі чудово розуміють, що ситуація для них неприємна.

Саме тому Путін у своєму інтерв’ю Павлу Зарубіну намагався вирівняти ситуацію і зменшити цей контраст. До речі, саме інтерв’ю потім скоротили. Спочатку воно тривало приблизно 25 хвилин, повна версія деякий час була доступна, але згодом її обрізали приблизно до 17 хвилин. У повній версії більшу частину інтерв’ю Путін присвятив нібито аналізу ситуації на полі бою в Україні.

Сам факт того, що він так багато уваги приділив фронту, показовий. Це була спроба Кремля продемонструвати: мовляв, українські удари по території Росії не впливають на головне - на ситуацію на полі бою. Це також спроба вплинути на думку Трампа, який передусім оцінює, хто виглядає сильнішим. Головний меседж Путіна зараз такий: не потрібно звертати увагу на щоденні удари по території Росії, на бензинову кризу. Усе це, мовляв, дрібниці, які не впливають на ситуацію на фронті. Путін навіть сказав, що "кризової ситуації немає": дефіцит є, але кризи немає. Це спроба применшити масштаб проблеми.

Таким чином Кремль хоче донести Трампу думку: неправильно вважати Росію слабкою, як і неправильно думати, що РФ погодиться на переговори під тиском. Усі пропозиції, які могли би стати основою для політичних консультацій, Росія наразі відкинула. Це спроба перебити аргументацію Європи й України перед Трампом і не дозволити нам закріпити результат: остаточно переконати американського президента, що саме Росію треба дотискати, щоб наблизити політичне врегулювання або хоча б його початок. А це пріоритет, до якого Трамп поки що продовжує прагнути.

З іншого боку, Путін знову багато говорив про готовність до переговорів, але лише на російських умовах, а також згадував Мінськ як один із можливих майданчиків. Зважаючи на ситуацію з Білоруссю, про що це може свідчити?

Це дуже цікавий момент. І саме цей фрагмент, наскільки можна зрозуміти, з інтерв’ю Зарубіну частково вирізали. Йдеться про коментарі Путіна щодо Лукашенка і того, як білоруський диктатор реагував на заяви української сторони, які в Москві називають "ультиматумом". Зокрема, там була фраза Путіна, яка встигла потрапити в новини, що, мовляв, Олександр Григорович не панікує. Саме це вирізали. Як і частину, де Путін говорив про мирне врегулювання.

Ми розуміємо, чому це відбулося. Лукашенко поїхав до Китаю. І Лукашенко, очевидно, шукав страховку від тиску з боку Володимира Путіна щодо того, що Білорусь має вступити у війну. Схоже, Лукашенко отримав гарантію, що Білорусь повноцінно і повномасштабно втягнута у війну не буде - ні проти України, ні проти східного флангу НАТО.

Ми ж чудово розуміємо, що Путін ще раніше, минулого року, коли так само був у Китаї, як і перед початком повномасштабного вторгнення в Україну, мав розмову із Сі Цзіньпіном про те, щоб Китай підтримав Путіна. І після повернення Путіна з Пекіна на початку вересня минулого року буквально за кілька днів, менш ніж за тиждень, дрони здійснили масований наліт на Польщу. Далі ми бачили ескалацію гібридних провокацій з боку Росії на східному фланзі НАТО. З цього можна зробити висновок, що Пекін ще тоді дав Путіну згоду на те, щоб підняти градус протистояння і тиску на Європу на східному фланзі НАТО. У Сі Цзіньпіна тут є своя логіка. Він підтримує Путіна у війні проти України, тому що для Китаю це фактор тиску на Європу і Європейський Союз.

Таким чином Китай опосередковано намагається схилити Європу до початку переговорів про відновлення торгівлі з Китаєм, але на китайських умовах. І фактор війни проти України для Сі Цзіньпіна важливий, тому що це загроза для Європи, це ресурси - фінансові, промислові, виробничі і так далі. Але Європа адаптувалася і ні на що не погодилася. Тому зараз Сі Цзіньпін стоїть перед дилемою: що йому робити далі? Його ставка на те, що війна Росії проти України змусить Європу погодитися на вигідні для Китаю умови, не зіграла. Тому для нього логічно підняти рівень загрози для європейців. А це означає посилити гібридні провокації на території східного флангу НАТО.

Поки що йдеться не про масштабне збройне зіткнення чи авіаційні удари, а про зальоти дронів, падіння і удари російських ракет, безпілотних систем, наземні провокації із заходом неопізнаних "зелених чоловічків" тощо. Усе це на даний момент Сі Цзіньпіна влаштувало б. Але для Російської Федерації це означає участь Білорусі - принаймні на рівні надання території для російських військ, які могли би здійснювати такі провокації проти східного флангу НАТО.

Для Путіна це історія "два в одному", тому що він затягує Білорусь у гібридну ескалацію на східному фланзі НАТО. І тут Лукашенко вже не може так просто відмовитися, тому що в нього був аргумент, чому білоруську армію не можна відправляти воювати в Україну. Чотири з половиною роки Лукашенко пояснював, що білоруська армія не може загрузнути в боях в Україні, тому що тоді не буде кому обороняти Союзну державу. Його аргумент був такий: якщо НАТО побачить, що в Україні загрузла не лише російська армія, а й білоруська, то тоді НАТО точно нападе. Але після того, як Путін отримав від Пекіна пролонгацію на ескалацію на східному фланзі НАТО, Лукашенку вже важко відкрутитися.

І тому він поїхав до Сі Цзіньпіна - за благословенням, що Білорусь не буде втягнута у війну повномасштабно. Для Сі Цзіньпіна ця страховка Лукашенка - це насамперед страховка від того, що у Путіна все не вийде з-під контролю. Тому що у 2022 році Путін, очевидно, обіцяв йому Київ за три дні, а не затяжну війну на чотири з половиною роки, яка ще й може закінчитися для РФ незрозумілим результатом.

Тому Китай фактично обрізає Путіну ресурс: Білорусь не чіпати. Якщо хочеш проводити гібридні провокації - роби це тим ресурсом, який маєш сам. А якщо говорити про повномасштабну війну з НАТО, то цього ресурсу в Росії немає.

Саме тому, ймовірно, з інтерв’ю Зарубіну прибрали фрагменти, де Путін говорив про мирні переговори. На тлі візиту Лукашенка до Пекіна це могло виглядати як слабкість: мовляв, Путін починає говорити про переговори, а Лукашенко взагалі випадає з його орбіти.

Хотілося б уточнити щодо Китаю. З’явилася заява представника Китаю при ООН про те, що Пекін поважає територіальну цілісність України, і що війна має завершитися відповідно до Статуту ООН. Зважаючи на загальний контекст, про що свідчить ця позиція Китаю, та наскільки Кремль може до неї прислухатися?

Тут є два моменти, які могли вплинути на цю заяву. Перший - засідання Ради Безпеки ООН щодо історії з нібито атакою українського дрона по автобусу з білоруськими дітьми на російській території. Це засідання було ініційоване Росією та Білоруссю. Російська пропаганда активно розкручувала цю тему.

Китай був серед країн, які підтримали засудження цього нібито удару. Тому заява про територіальну цілісність України і Статут ООН прозвучала саме в цьому контексті. Для Китаю було важливо пояснити, що його позиція не означає автоматичного приєднання до російської пропаганди. Китай хотів показати: він виступає "за все хороше і проти всього поганого", тобто формально за мир, територіальну цілісність і принципи ООН.

Другий момент - переговори Лукашенка з Путіним і подальший візит Лукашенка до Китаю. Для Лукашенка було вигідно, коли Китай відігравав активнішу роль у мирному процесі. Тоді Путін поводився б обережніше і не так активно намагався втягнути Білорусь у додаткові авантюри.

Рекомендуємо:

Потужний обстріл України: чи зустрінеться Путін із Зеленським і як відреагував Китай

Сі Цзіньпіну така роль також подобалася. Від самого початку Китай намагався грати роль лідера або співлідера в мирних переговорах, але так, щоб війна не завершилася раніше, ніж Китай зможе використати її як важіль тиску на Європу. Тепер, на тлі невизначеності навколо Ірану та ширшої міжнародної ситуації, Китай робить заяву, яку можна трактувати як спробу подивитися на реакцію. Можливо, Сі Цзіньпін зважує, чи варто Китаю повертатися до ролі лідера або співлідера в майбутньому врегулюванні російсько-української війни.

Це також певний реверанс у бік Путіна, який зараз переживає, що європейці переконають Трампа: Росія слабка, а отже, її треба дотискати. Для Кремля це руйнує всю конструкцію, в якій Трамп мав би бути "нейтральним посередником", але фактично діяти в інтересах Росії.

Китай, подаючи сигнал про можливе повернення до мирного процесу, ніби каже Путіну: теоретично ми можемо знову зайняти лідерську позицію в переговорах і таким чином зменшити роль Трампа. Для Путіна це потенційно вигідно, бо тоді йому менше доведеться переживати, кого саме Трамп вважатиме сильною стороною - Росію чи Україну з Європою.

Якщо говорити про завершення війни і настрої всередині російських еліт: наскільки вони зараз змінилися в бік завершення війни? Чи можуть російські еліти, зважаючи на наслідки українських ударів, якось "вразумити" Путіна і спонукати його до завершення війни?

Ситуація дуже складна. Це підтвердили останні виступи на з’їзді "Єдиної Росії", де затверджували виборчі списки. Путін там мав не виступати, але все ж виступив. І те, що він сказав, лише підтвердило глухий кут, у якому опинилися російські еліти. Його заяви показали: переконати його зупинитися вже практично неможливо. Це "клініка", яка вже не лікується.

Якщо підсумувати заяви Путіна за останні кілька тижнів, вони складаються в одну картину: стратегічно обрано курс на подальшу ескалацію. У найближчому оточенні Путіна ніхто, включно з ним самим, не думає про те, що нинішня ситуація - це сигнал зупинити війну або хоча б поставити її на паузу й спробувати стабілізувати ситуацію всередині країни.

Це видно і з політичних сигналів усередині Росії. Наприклад, у виборчих списках "Єдиної Росії" є показові моменти. Дмитра Медведєва фактично відсунули, хоча він очолює партію. Водночас у списках з’явилися люди, пов’язані з війною, і Сергій Лавров. Це може свідчити про майбутнє серйозне переформатування уряду після виборів.

Якщо Лавров іде під першим номером, це може означати, що в наступному уряді він уже не буде міністром закордонних справ, а піде працювати в Держдуму.

Таких сигналів зараз у російській політичній системі багато. І вони показують, що путінські еліти зайняті не тим, щоб переконувати Путіна зупинити війну, а намагаються зрозуміти, хто збереже посаду після виборів, хто втратить доступ до ресурсів, а хто взагалі може опинитися без крісла або навіть у в’язниці.

Щоб перейти до нового етапу ескалації, Путіну потрібно буде призначити винних за поточні проблеми. Цими винними можуть зробити "попередній уряд" або окремих чиновників, на яких повісять бензинову кризу, економічні проблеми, провали з інфраструктурою тощо.

Після виборів можна буде сказати: мовляв, це вони довели ситуацію до кризи, а тепер нові люди наведуть порядок. Така логіка відкриває можливість робити нові кроки ескалації і не переживати, що вона може мати негативні наслідки всередині Росії. Це стосується, зокрема, й можливої мобілізації після виборів. Якщо вона буде проводитися вже після перестановок у владі, то з точки зору пропаганди негативу може бути менше. Населенню скажуть: ми змушені це зробити, бо попередники довели ситуацію до такого стану, але тепер нова команда усе виправить.

Тому зараз путінські еліти не гуртуються для того, щоб вплинути на Путіна. Навпаки, вони розпорошені, налякані й дивляться одне на одного з підозрою. Це також один із механізмів Путіна для запобігання змовамеліт. Коли еліти зайняті власним виживанням, вони не мають ані часу, ані бажання координуватися, щоб змусити диктатора зупинитися. Вони думають про власне майбутнє: чи залишаться гроші, чи буде доступ до ресурсів, чи буде посада, чи не опиняться вони в опалі. У такій ситуації вони переходять у режим самозбереження.

Водночас Путін готує і "план Б". Нещодавно з’явилася інформація про чергове збільшення штату Федеральної служби охорони. Це вже не перше таке збільшення від початку повномасштабної війни, але цього разу воно незвичне, бо раніше такі рішення зазвичай ухвалювали на початку року під бюджетний цикл. Тепер же це зроблено фактично напередодні виборчого періоду. Багато хто в Росії, зокрема серед еліт, сприйняв це як сигнал: Путін готується закручувати гайки. Він розуміє ризики непопулярних рішень і посилює власну охорону на випадок, якщо не все піде за планом.

Напередодні цих заяв Путіна в соцмережах поширилося відео колишнього учасника так званої "СВО" з Воронезької області Луніна. Він звертався до Путіна, вимагав зустрічі і погрожував новим "бунтом Пригожина". Чи є в Росії ризик нового пригожинського сценарію?

Це точний індикатор того, що в російській армії та військово-політичному управлінні є величезні системні проблеми. І ці проблеми вже неможливо повністю замаскувати, попри всі зусилля російської влади. Але в подібних заявах я бачу не лише симптом невдоволення режимом. Я бачу також певну технологію, яка дозволяє режиму контролювати це невдоволення.

Серйозні речі - справжній переворот або реальне повстання - не анонсуються у відеозверненнях. Якщо є серйозний план, його не викладають наперед у соцмережах. Те, що такі відео з’являються, поширюються й певний час живуть у публічному просторі, може відбуватися не без відома спецслужб. Такі речі можуть свідомо допускатися, бо вони виконують кілька функцій.

По-перше, це спосіб "спустити пару". У частини російського суспільства є невдоволення, і якщо вона бачить, що хтось публічно озвучує схожі думки, це її частково заспокоює. Люди думають: "Ну ось, про це вже хтось сказав, це почули". І радикалізація знижується.

У російських реаліях повне замовчування таких проблем може бути небезпечнішим. Якщо люди думають, що "цар не знає", що всі мовчать і проблему приховують, тоді у когось може з’явитися думка зробити щось різке, щоб його почули. А коли відео з’явилося, його поширили, обговорили, а потім автора швидко заарештували, система показала: говорити можна, але межі контролю визначає влада.

По-друге, такі епізоди - це соціологічний замір. ФСБ може дивитися, як реагують люди: хто поширює, хто коментує, які настрої в аудиторії, як реагують військові, як реагують інші силові структури. Це зручний спосіб зрозуміти, наскільки реальна загроза для стабільності режиму.

Щодо самого Луніна, його швидко заарештували. Спочатку йому намагалися інкримінувати одне, потім з’явилися інші формальні приводи, зокрема демонстрація забороненої символіки. Це показова історія: система дозволяє сигналу з’явитися, фіксує реакцію, а потім показує, що автор буде покараний.

Феномен Пригожина був зовсім іншим. Пригожин мав публічний ресурс, впізнаваність, політичну позицію, власну структуру і власну аудиторію. Він був відомий російському населенню, мав певний образ і міг претендувати на роль альтернативного лідера для частини суспільства. Саме це робило його небезпечним для Путіна.

Путін добре розуміє російське суспільство. Якщо в населення немає альтернативи вождю, воно схильне думати: краще поганий цар, ніж незрозуміло що. Але якщо з’являється людина, в якій частина населення бачить альтернативу царю, це вже небезпека.

Тому головне завдання російських спецслужб - не просто придушити всіх незадоволених. Незадоволені режиму навіть корисні. Головне - не допустити, щоб хтось із них отримав публічну вагу, впізнаваність і ресурс, подібний до того, який мав Пригожин. У випадку Луніна цього навіть близько не було. Він виступив, різко висловився, його швидко закрили - і для російського суспільства це виглядає так: сміливий військовий сказав правду, але дав себе закрити, отже, сам винен.

Які ваші прогнози щодо можливої заморозки війни? Чи є шанс, що Росія до кінця року піде на паузу під впливом українських ударів і міжнародного тиску?

З огляду на весь контекст, я не бачу зараз передумов для заморозки війни з боку Росії. Питання паузи, заморозки чи деескалації наразі не стоїть на порядку денному російського керівництва. Навпаки, українські удари по території Росії, по окупованому Криму і російській інфраструктурі можуть бути використані Путіним для посилення мобілізаційної пропаганди.

Путін перебуває у дуже неприємній ситуації. За нинішнього ресурсу він не може суттєво просунути фронт. Він не може показати окупацію нових значних територій чи переконливо продемонструвати Трампу, що ініціатива повністю на його боці.

Фактично Росія щоліта намагалася знаходити додатковий ресурс для весняно-літньої наступальної кампанії. Але зараз видно, що літня кампанія захлинається ще до нормального старту. Це вперше за роки повномасштабної війни, коли Росія не може повноцінно розгорнути такий наступальний цикл. Саме тому Путін спочатку намагався тиснути на Лукашенка. Але коли стало зрозуміло, що Білорусь не є надійним варіантом, у Путіна залишилися інші опції.

Перша - мобілізація. Друга - ще жорсткіша ескалація, аж до ядерних погроз. Але ядерна історія ризикована, бо вона може відштовхнути від Путіна Китай, а це йому не потрібно.

Тому найбільш логічним варіантом для нього стає мобілізація. Але її потрібно правильно пояснити населенню. Для цього Путіну потрібна ескалація на східному фланзі НАТО і наратив про те, що війна розширюється не тому, що Росія зайшла в глухий кут в Україні, а тому, що проти Росії воює весь Захід.

Російському суспільству потрібно пояснити, чому фронт в Україні не рухається. Якщо визнати, що кампанія зайшла в глухий кут, тоді постане питання: навіщо все це продовжувати? Тому пропаганда формує інший наратив: Україна сама наступати не може, тому завдає "терористичних ударів" по Росії, а НАТО їй у цьому допомагає.

Таким чином населення готують і до нової мобілізації, умовно з вересня-жовтня, і до нової ескалації. Я не бачу зараз ознак того, що путінський режим готується зупиняти війну. Навпаки, пропаганда вже розвернута в бік непопулярних рішень. Підготовка до них почалася.

Путін у кризових ситуаціях зазвичай приймає не найраціональніше рішення, а рішення в бік ескалації. Він намагається демонструвати силу, ініціативу і контроль, навіть коли ситуація для нього погіршується. Тому варто очікувати не поступок і не деескалації, а збільшення кількості ударів по території України, посилення гібридних провокацій на східному фланзі НАТО і нових спроб Кремля показати, що Росія нібито залишається сильною стороною.

Показово, що польські силові структури вже почали говорити про можливість провокацій із використанням так званих зелених чоловічків. Це дуже контрастує з попередніми заспокійливими заявами, що Росія нібито зараз не готова до серйозної ескалації проти НАТО. Отже, на жаль, зараз усе більше вказує не на заморозку чи поступки з боку путінського режиму, а на підготовку до нового етапу ескалації.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред