Остап Ступка

Якби не було так небезпечно для діячів культури їздити до Росії, можна було б говорити... Хоча в Росії існує Український культурний центр, Українська бібліотека, там є українська діаспора. Але зараз, коли там палять українські прапори, коли заарештовують директор української бібліотеки, не уявляю, якою може бути схема присутності наших діячів культури там. Я не знаю, як це зараз можна зробити. Може, на відстані воювати словом? Так туди ж нічого не доходить. Ми не можемо нормальну українську пропаганду донести на схід України, я вже не кажу про Москву.

Передусім я не шкодую про ці ролі. Це були добре зіграні ролі. Мені шкода, що не вся роль у "Матчі" увійшла в фільм, тому що там був розвиток персонажу і його трагічний фінал.
Що стосується сьогоднішнього дня, то якби з’явилися такі сценарії «Матч» і «Ми з майбутнього-2», то їх треба було б ще більше переробити. Адже сценарій "Ми з майбутнього-2" був досить кардинально перероблений – у першому варіанті сценарію ми з сином не погоджувалися зніматися.
Взагалі, а чому Україна не зняла фільм про матч, хоча ці події відбувалися саме тут? Чому ми завжди запізнюємося? Чому «Тараса Бульбу» зняли росіяни, а не українці? Чему «Матч» зняли росіяни, а не українці? Чому ми весь час запізнюємося? У нас багато говорять на цю тему. Але, як казав батько, "одне – плескати язиком, а інше – перти плуга".

Після Революції 2004 року одна журналістка мене запитала, як змінилося життя після революції, і я тоді сказав, що людське життя складається не з революцій, а з дріб"язків, які нас оточують. Наприклад, чи є туалетний папір у громадських вбиральнях, чи працює кондиціонер у метро, як працює сфера обслуговування в країні тощо? Можна забороняти що завгодно бо видати заборону – це найлегше. Звалити пам"ятники – окей, декомунізація, перейменувати вулиці – окей... Але як це впливає на рівень життя людей, пересічного українця? Чи працюють повною мірою заклади культури по районах і селах? Ми нещодавно були на гастролях на півдні країні – на будинки культури просто страшно дивитися, не кажу вже про дороги.
Російська класика нікуди не дінеться... Чехов, Достоєвський, російська казка нікуди не дінеться... Мені здається, що у нас країна крайнощів. А треба виважено ставитися до всього. Краще б звернули увагу на розвиток культури і на підвищення рівня життя українців. Всі кажуть «декомунізація, декомунізація…», наче комуністичний режим – це захаращеність травою, високим бур"яном. А взяли машинку, зістригли його зверху, але коріння забули викорчувати, і комуністичне коріння залишилося, і воно досі дає свої паростки.

Є актори, які подобаються мені більше, ніж Серьожа Безруков, правду кажучи. Хоча він, безумовно, є професіоналом. Він веселий, людина з гумором. Сидить на якійсь дієті: щось їсть, чогось не їсть... Загалом враження від спільної роботи було позитивне.

Одразу шедевр не зробиш – до нього треба йти. Просто коли дивишся український серіал, то думаєш так, бо це насправді перше, що впадає в око: «Чому професіонали, які займаються світлом у кадрі, так недбало ставляться до світла?». І тебе це вибиває одразу, і далі дивитися вже не хочеться. Тому що там – суцільний "пєрєсвєт". Стоїть актриса на крупному плані, а в неї половина обличчя – світла, а друга половина – темна. Ви будете таке дивитися? Тож питання якості.
Але думаю, що ми через кількість все-таки прийдемо до якості і згодом всі будемо дивитися українські фільми і серіали.

Для актора такі звання – це важливий пережиток радянських часів. Оскільки наша держава досі має такі звання, і від них залежить фінансовий стан актора в театрі, тому це важливо в нашому суспільстві. У нас це свого роду визнання. Хоча існують думки, що звання купуються. Якщо хтось здатен купити звання, то для мене це неприйнятно.
В багатьох країнах соцтабору теж були такі звання, але їх скасували, замінивши це належним фінансуванням, щоб молодий актор або знаний майстер себе нормально почували в житті.

Зловтішатися після смерті людини, в даному разі смерті Олега Табакова (з яким я, до речі, був знайомий), думаю, не потрібно. Треба залишатися людиною, бо, так чи інакше, він був великим майстром. А те, що він не підтримував Україну… Що зробиш, це його вибір.
Як кажуть, про покійних говорять або добре, або нічого. Тому давайте зупинимося на «нічого».

Актору завжди хочеться більше, скільки б роботи не було. Ситуація в театрі відрізняється від ситуації в кіно. Тому що кіно зайвий раз підтверджує, що акторська професія дуже залежна: тебе можуть знімати, знімати, а потім раптово припинити, коли з"являються нові герої. Це наче лотерея. А так, завжди хочеться більше зробити чогось і в театрі, і в кіно, втілити свої задуми та хороші ідеї.

Важко. Час від часу легше.
Актор в Україні в театрі не заробляє, хоча й має зарплату. Якщо дивитися на акторів національних театрів або столичних театрів, то зі сторони може здатися, що все нормально. Нещодавно дізнався, що молоді актори, які тільки-но приходять у театр, у Харкові заробляють 3 тисячі 700 гривень. От я думаю, чи можна прогодувати на ці гроші себе, завести сім"ю, народити дитину, купити собі поїсти, купити одяг… Я думаю, що це неможливо. Тому державі слід замислитися над цим. Всі наші театри – державні заклади, і акторська праця має належно оплачуватися. У актора повинен бути стимул – або державний стимул, або приватний стимул, або меценати, які люблять театр і все, що пов"язане з мистецтвом.
Актор заробляє гроші в кіно. Так було завжди, за всіх часів. Але молодих акторів слід підтримувати, і не давати їм зарплату розміром 100 євро на місяць – це абсурд, це соромно.

Війна на Донбасі – це, звичайно, трагічна сторінка історії нашої держави. Чи примиряться колись українці і росіяни? Ви знаєте, все залежить від тих людей, які керують країнами. Я розумію, що великий відсоток населення в Росії «зомбований» у ставленні до України пропагандою і всілякими негативними речами. Примирення, можливо, колись і станеться. За яких умов – не знаю. Але треба, щоб люди миро співіснували в ХХІ столітті. Але світ так влаштований, що завжди відбуваються війни. І як це змінити, мені важко сказати. Напевно, треба об"єднувати зусилля з усіх боків, щоб цього просто не допускати. Подивіться, наприклад, на трагедію у Кемерово – це повний жах. А бачте, як воно стається, і війни не треба, щоб стільки людей загинуло, дітей... Це сумно, насправді навертаються сльози.
Люди не винуваті в тому, що політики мають якісь свої плани на розподіл світу.

До теми війни зверталися всі. Наприклад, скільки фільмів знято Сполученими Штатами Америки на тему війни у В"єтнамі, але не всі дійшли до нас як шедеври. Справжні шедеври можна перерахувати на пальцях.
Тому, чим більше буде матеріалу на таку теми, чим більше буде фільмів, пісень та вистав, тим краще. Головне, що усе це не перетворювалося на кон"юнктуру. Бо сьогодні дуже багато кон"юнктури і спекуляцій на тему війни.
Наприклад, ми зараз у театрі працюємо над шведською п"єсою Ларса Нурена "Війна". Ларс Нурен – живий і здоровий, він сам є режисером, живе у Стокгольмі. Я прочитав цю п"єсу – матеріал просто фантастичний: він не прив"язаний до якоїсь конкретної країни, там не зазначається, де саме йде ця війна, але по іменах героїв можна зрозуміти, що це Схід, можливо, Балкани. Суть полягає в тому, що показана доля людини, розказується, що робить війна з людиною, як людина змінюється в наслідок участі у бойових діях або в наслідок перебування в тилу. Це дуже цікаво. І саме це є цінним, а не прив"язка до конкретної ситуації.
У нашого режисера була думка перейти у виставі на суржик, аби це приблизило нас до ситуації на Донбасі. Але ми сказали, що цього в жодному разі робити не можна, тому що вистава має бути не тільки про Україну – це цілком може бути вистава про Сирію, про Балкани, взагалі про війну як явище в історії людства. Ця п"єса є просто витвором мистецтва. І, коли тема війни є витвором мистецтва, тоді це цікаво. А кон"юнктура, біганина з дерев"яними «калашами» по сцені особисто мені не цікава.

У нас у цьому плані дуже дивна країна: у нас спочатку знімають фільми на території України, а потім виявляється, що їх потрібно забороняти. Можливо, треба мати якийсь комітет, особливо за нинішніх обставин? Комітет по цензурі, чи якось інакше його назвати?
Щодо заборонених картин за моєю участю, то у мене там були чудові ролі, хороші епізоди. І це всього-на-всього була лише робота. Щодо заборон, то я давно про це говорив і це пропонував – варто взяти приклад з Росії: там існує комітет, який займається дозволом на роботу. Нам цю практику треба взяти на озброєння.
Якщо в 2014 році в Україні трохи встидалася запрошувати російських акторів на роботу сюди, зніматися тут, в Україні, то зараз вони знімаються в нашій країні «пачками», по сто чоловік. А це означає, що відповідно сто українських акторів залишаються без роботи. На жаль, ця система не врегульована, у нас абсолютно немає акторських профспілок.
Тому потім в виникають такі ситуації, коли говорять, наприклад, «давайте заборонимо "Сватів"!»... Можливо, ви спочатку будете контролювати кастинг акторів, тобто кого запрошувати зніматися у картині, а кого – ні, а потім уже будете думати, забороняти чи ні. Це досить тонкі речі.
В будь-якому разі, така система отримання дозволу на роботу має існувати в Україні. Напевно, для цього нам знадобиться переглянути Трудовий кодекс та інше законодавство, але це має вирішуватися на високому рівні. Також необхідне врегулювання ситуації з профспілками, бо український актор абсолютно не захищений.

Та вони всі хороші актори! Політика – це ж такий своєрідний театр. Тому згадувати когось конкретно я б не став. Тому що Верховна Рада – це модель театру, де є хороші актори, а є погані. Тобто все так само, як у театрі. Тільки ці «актори» працюють на дещо інші речі.

Батько випадково дізнався, що я вступаю в театральний інститут. Це вже легендарна історія. Я зі своїми однокласниками вступав до одного педагога, готували вступну програму – до Бориса Петровича Ставицького. І якось він сидів із батьком у гримерці, розмовляв і "здав" мене. :) Сказав батькові: «Твій вступає». Батько, здивований, запитав у мене: «Ти що, вступаєш до театрального інституту?». Кажу: «Так». Він запитав: «І ти готуєш програму?». Кажу: «Так. З алгебри і геометрії тікаю на дах школи і готую програму, бо в алгебрі та геометрії я нічого не розумію». Він запитав: «Так, може, почитаєш мені?». Але – я відмовився, не знаю навіть, чому. Сказав: «Мені в інституті членів комісії вистачає. А вдома – як це? Ти будеш сидіти на дивані, а я тобі буду читати?». Мені стало якось ніяково від цього.
Потім він прийшов на зимовий іспит з акторської майстерності. Тоді ми показували етюди – звірів. Своїм етюдом ми з колегою довели всіх до сліз. Після того батько вийшов і сказав: «Слухай, не сподівався. Можливо, з тебе будуть люди».
Як я поставився до того, що мій син обрав професію актора? Це – його вибір. Я взагалі не є прихильником того, щоб казати дітям, куди вони мають йти вчитися. Вони самі мають обрати професію. А те, що у нас є акторська династія, звісно, я цьому дуже радий. Що робитимуть молодші дітлахи? Цей вибір теж має відбутися за їхнім покликом душі. Якщо вони оберуть професію актора – супер, династія буде далі продовжуватися. Якщо ні, ну, то що ж… Побачимо.

Я ніколи не користувався спеціально іменем батька. Навпаки, я приховував своє прізвище до останнього у деяких випадках. Не зловживав цим. Але жартома колись сказав батькові,коли вже вступив у Театр Франка: «Слухай, два Ступки в одному театрі – це забагато. Може, ти зміниш прізвище?». :) Такого, щоб «відкривайте двері – я Ступка», не було. Навпаки.

Мабуть, моя особиста історія кохання з театром почалася ще тоді, коли мама була вагітна мною – вона навіть на пятому місяці вагітності ще продовжувала танцювати. Вона була балериною.
Це було місто Львів. Два театри поруч – Опери та балети, а через дорогу Театр ім. Заньковецької, де батько працював. Тому історія кохання все-таки виникла у Львові, у двох театрах одночасно.
Мій перший вихід на сцену відбувся в Одеському оперному театрі. Це була балетна вистава. Я був із мамою на гастролях. Взагалі, я обїздив із нею половину Радянського Союзу. Памятаю, що то був балет петербурзького композитора Андрія Петрова "Створення світу". Фантастична музика! Там є  сцена, коли Господь творить звірят. І нас, театральних дітей, а нас там разом із батьками на гастролях було чимало, перевдягнули в костюми звірят. Мені дісталася головна роль - баранчика. Я був головним у групі і мусив рахувати певну кількість тактів: на який такт вийти, скільки тактів простояти на сцені. Ми всі трималися за руки. Тремтіли страшно! Дуже переживали. Але ця картинка й досі стоїть у мене перед очима. Тож той випадок я вважаю своїм дебютом і коханням.

Дякую за привітання! В театрі відбулися святкові збори, де вітали людей, які народилися в березні або саме в цей день, 27 березня, в День театру (таких у нас чимало – і акторів, і працівників технічних цехів). Потім я поїхав до студентів в Університет культури, де о третій відбувся театральний «капусник» за участю різних студентів, у тому числі мого курсу – я є художним керівником акторського курсу в університеті. А потім скромно випив пива ввечері вдома, подивився кіно та й ліг спати.

Не скажу, що український театр виживає. Хоча, проїхавшись провінційними містами, хочеться бажати кращого, зокрема, стосовно будівель театральних. Держава має набагато більше опікуватися культурою, ніж вона це робить зараз. Фінансуватися культура, зокрема, театр, має більше, ніж зараз. Бо, як би це не банально звучало, все впирається в гроші. Кудись поїхати на фестиваль, на гастролі – це все потребує відповідного фінансування. Не може бути так, щоб приймаюча сторона оплачувала все – все має робитися на паритетних умовах.
Зрештою, я думаю, що український театр розвивається, як би складно не було. Повертаючись до ситуації молодого актора в Харкові, про яку я розповідав, ми знову ж таки впираємося в фінансування.
У нас в усьому, що стосується управління культурою, мистецтвом, театрами, відчувається пережиток Радянського союзу. На жаль, він поки що нікуди не дівся. Щоб досягнути якихось європейських норм, нам треба працювати в цьому напрямку. Щоб було більше контактів із західними театрами, щоб були обміни студентами, обміни акторами. Не можна жити, закрившись в банці, а ввечері один одного хвалити на кухні. Український театр має вийти на більш якісний міжнародний рівень, щоб про нас знали, чули і бачили.  

Я вже давно пояснив свою позицію: ні за яких обставин я туди, в Росію, не поїду. Тому це навіть не коментується.

Передусім, як казав батько, «цікаво грати долю людини».
Але, коли в тебе на столі лежить 30 сценаріїв, ти можеш вибирати. А, коли в тебе на столі лежить один сценарій, а треба годувати сім"ю, то вибирати нема з чого. Тож немає повноцінного існування українського актора загалом, бо він згоджується на все, тим паче, в нинішній ситуації. В кіно теж гонорари впали, і тому актор погоджується на все, щоб штани падали і було що їсти. Тому зараз немає розмірковування: вибрати цю роль, або ось цю… Принаймні у мене такого немає.

По-перше, нашим митцям треба все-таки навчитися знімати кіно. По-друге, чим більше буде українських фільмів для широкого прокату, для кінотеатрів, тим більше глядач буде привчатися до українського кіно, а кількість переросте в якість. Глядацький попит на українське кіно поки що менший, тому що просто є звичка. Є еталон – західне кіно, американське, голлівудське кіно. А західне кіно часто - як «жвачка» - один раз подивитися і забути. Але є, звичайно, і шедеври. І шедеврів, звичайно, менше.
Україні треба вдосконалюватися в кінематографі. Тому що у нас є безперечно талановиті люди, але вони не мають змоги знімати. Є серйозні, дорослі режисери в Україні, які по 10-20 років не знімають кіно, але вони викладають в інституті на кафедрі кінофакультету. Цікаво, про що вони розповідають, якщо не мають практики? Нам треба виховувати мислячу молодь, давати їй змогу практикувати, і тоді цікавість українського глядача до українського кіно буде рости.  

Звичайно, ніхто не пропонує. Та я би й не поїхав. Щоправда, з окремими російськими акторами ми час від часу переписуємося. Але це буквально одна-дві людини. А так, звичайно, співпраця обірвалася. Хоча, зауважу, що у них, у російської сторони, співпраця з нами не обірвалася…

Так склалося, що і за радянських часів, і в часи незалежності України люди звідси виїжджали найчастіше до Росії, а також до Америки та Європи. Виїжджали і митці, і актори, і музиканти, і художники. У українців є така дивна риса: для нас добре все те добре, що за межами країни. Тобто все, що «за бугром» – це добре, а все наше – це погано. І ця риса поки що ніяк не викорінюється.
Нам треба якось привчати людей звертати увагу на всі сфери діяльності саме в Україні, в тому числі й на культуру. Треба розвивати своїх акторів, вирощувати талановиту молодь і робити з ней «зірок». Зараз у нас цим, на жаль, не займаються. У нас часто кажуть: «Та що, хіба в Україні є актори?». Ви знаєте, я скажу, що актори у нас є, але треба на них звернути увагу. Кіношниками я би порадив частіше ходити в театр, бо вони взагалі не знають, що це таке. Тоді все буде в порядку. Навіть зараз один кінорежисер, не буду називати його прізвища, хоче виїхати з України, бо не дають нормально працювати, або дають, але за мізерні гроші. Тому питання культурного простору і розвитку в Україні стоїть дуже гостро. Нам треба об"єднуватися навколо цього питання.

Я й досі негативно ставлюся до нецензурної лексики у театральних виставах. Якщо вухо вже аж так скучило за лайкою, можна вийти на вулицю в Києві – лайки там достатньо.
Але є моменти, коли лайка у виставі – це нормально. Наприклад, у виставі "Московіада" за однойменним твором Юрія Андруховича: на початку вистави у словах героя Олексія Вертинського були «матюкливі вкраплення». І там це звучало смішно, саркастично і доцільно – це нормально. Також є лайка, як у Лесика Подерев"янського – вона ллється, як пісня, і вона не ріже вухо. Але здебільшого зі сцени такого не може бути.
Що стосується еротики в творах, то еротика – це мистецтво, зокрема, в живописі. Є цілі збірки, художні каталоги і альбоми: "Музика і еротика", "Історія еротичного мистецтва" або "Історія фотографії ню". Еротика – частина нашого життя. А якщо еротика ще й пов"язана з мистецтвом, то я думаю, що це абсолютно нормальні речі. Головне – не скотитися до порнографії.

У мене є давнішня мрія стосовно творів одного бельгійського драматурга. Ім"я драматурга – Мішель де Гельдерод. Я особисто зіткнувся з його матеріалами, ще навчаючись в інституті. За однією з його п"єс ми робили виставу. Робили самотужки, не офіційно. Працювали і проводили репетиції вночі в корпусі інституту на Хрещатику.
Цей проект потребує фінансування, тому що хочеться зробити все гарно і вишукано.
Тема цього проекту – людські пороки. 20-30-ті роки минулого століття. Похмура Фландрія. Тема Бога і диявола, смерті і життя, влади. У цього драматурга багато п"єс, але я хотів би зробити певну компіляцію з цих п"єс. Цей проект уже давно в задумі. Мабуть, час ще не прийшов, але це обов"язково буде.

Я думаю, що на сьогоднішній день є певні кроки в українському кіно - і тому, яке виробляється для широкого екрану, і тому, яке виробляється для телебачення. Зараз практично кожна телевізійна студія має свій продакшн і виробляє свій власний продукт. Так, не завжди цей продукт якісний. Але це тому, що ми у сфері кіно знаходимося тільки на стадії навчання, коли ми потихенько, крок за кроком, маємо оволодіти ситуацією і вийти на такий рівень, як колись вийшла Франція: коли 50% у кінотеатрах було американського кіно, 50% - французького. Від американського кіно ми нікуди не подінемося, бо воно приносить гроші. Погане воно чи хороше, але люди на нього йдуть.  Ми мусимо зробити українське кіно конкурентоспроможним. Звичайно, на це піде багато часу. Але ми мусимо до цього дійти, тому що підґрунтя для цього є. На сьогоднішній день дуже багато планів, зараз багато знімається картин, буде багато прем"єр у 2018 році. Я все-таки є оптимістом і дивлюся на український кінематограф із оптимізмом.

Я думаю, що такі рімейки не потрібні. Це стосується і "Службового роману", і "Кавказької полонянки". Це – класичні фільми вже. Хоча рімейк існує як окремий жанр, і він існує всюди... Але я завжди задавався питанням: чому треба знову знімати кіно, яке вже було знято, яке вже стало класикою? Напевно, бракує власних ідей, фантазій, нових сценаріїв. Можливо, ці гроші краще було б витратити на нову ідею і новий сценарій – на інше кіно. Що стосується російських рімейків, то я їх абсолютно не схвалюю, та й не всі американські хороші…

Кіно і театр – це зовсім інші парафії, зовсім різні планети. І специфіка роботи інша. У кіно, наприклад, у свій перший знімальний день може випасти нагода грати фінальну сцену, в якій ти маєш бути вже в певному емоційному градусі, і ти мусиш правильно розподілити свої сили, правильно розставити акценти. Тому треба правильно вибудувати свою роль. Що стосується театру, то там усе йде в хронологічному порядку, і глядач це дивиться від початку і до кінця. Хоча глядач кіно теж дивиться все від початку до кінця. Але специфіка виробництва кардинально протилежна.
Перелаштовуватися… Знаєте, у актора існує якась магічна кнопка, якийсь тумблер, який на підсвідомому рівні автоматично перемикається на знімальному майданчику на іншу специфіку роботи.

Ой, затісно... Хочеться вийти за межі знайомого. Зараз у мене є така нагода, бо я знімаюся в польському серіалі "На Вспульній". Це вулиця у Варшаві, де різні сімї, різні перипетії… Цей серіал – така собі "Санта Барбара", яка йде в Польщі з 2003 року. Мало того, вони спеціально для виробництва цього серіалу у 2010 році побудували спеціальну кіностудію, яка виробляє виключно цей серіал, і зупинятися вони не збираються. Торік у серіалі з"явився новий герой, цю роль виконую я. І – дивна ситуація - зараз я більше потрібний полякам як кіноактор, ніж Україні. А взагалі, було б цікаво попрацювати з видатними європейськими режисерами у Польщі, Німеччині або Франції. Будемо працювати над цим.

З режисером завжди треба знаходити спільну мову. Я прихильник того, що актор має слухатися режисера, але й привносити свої ідеї і втілювати їх. Імпровізація ж має бути запланованою. Але інколи на сцені трапляються несподівані речі: хтось забув текст, хтось вчасно не вийшов – усе трапляється. І ось тоді народжується імпровізація. Такі моменти я дуже люблю, тому що вони тебе концентрують, і тільки в такі моменти концентрації можна навчитися імпровізувати.

Не знаю. Хочеться зіграти щось історичне. Можливо, в напудрених перуках, у камзолах... Або щось класично костюмоване. Можливо, щось з Середньовіччя або з епохи Відродження. Це стосується і кіно, і театру. Тому що зараз більшість творів – це «она любіт єго, а он любіт другую, а она бєрєменна от третьєго», і це катастрофа… А хочеться зовсім іншого.

«Безкінечний потік російських акторів» не припинився. Якщо ви маєте на увазі театральних гастролерів, то так, їх справді тут немає. А от кіношних тут повно. Замість того, щоб забороняти людині в"їзд сюди за відвідання Криму, я би знову-таки згадав про застосування системи дозволу на роботу. Я не проти всіх російських акторів, тому що серед них є багато адекватних розумних та освічених людей, які добре ставляться до України. Але все ж таки, якщо продюсер кіно зовсім не може жити без російських акторів, то щоб вони не знімалися по сім-десять чоловік в одній картині, треба встановити обмеження – щоб був один актор, і щоб за нього продюсер платив великі гроші, і щоб ці гроші йшли на розвиток українського кіно. А забороняти – легше за все. А, щоб із заборони український кінематограф мав якийсь зиск, це має бути зовсім інша справа…

Звичайно, це Амвросій Максиміліанович Бучма. Я його бачив тільки в кіно. З російських – Юрій Яковлєв. Він товаришував із моїм батьком. Вони навіть колись грали виставу разом у Львові у Театрі Заньковецької. Батько грав українською, Яковлєв – російською. Це була досить цікава практика тоді. Олег Борисов – він починав у Києві, я бачив його на сцені. Олександр Абдулов мені подобався і зараз подобається. Євгеній Леонов. Взагалі, когорта театру Марка Захарова. Там надзвичайно фантастичний підбір. Євгеній Євстигнєєв... Та можна безліч назвати! Серед українських – у Львові Борис Романицький, Олександр Гай, який грав Гамлета, Гнат Петрович Юра, засновник театру, Лесь Курбас.
Навіть не знаю, кого саме радити… Якщо людина їздить у Росію, то там ще є хороші актори, якщо їздить за кордон – там теж можна подивитися на епохальних людей. Так, я радив би подивитися саме на епохальних людей, які ще живі та здорові не тільки у нас або в Росії, але й в усьому світі. Я, наприклад, бачив Лайзу Мінеллі на концерті в Нью-Йорку, і це було незабутнє враження, там же, в Нью-Йорку, я бачив "Річарда ІІІ" в головній ролі з Кевіном Спейсі, "Макбета" з Аланом Камінгом.

Театр – це живий організм. І кожна вистава з однією і тією ж назвою, наприклад, "Весілля Фігаро", щоразу йде по-різному, хоча ми говоримо один і той же текст. По-різному – тому що кожного разу приходить різний глядач. Якщо ти з глядачем знаходиш контакт із першої секунди, то потім вистава ллється, як пісня, бо є живе спілкування. Але, коли виникають форс-мажори в театрі, то це мені подобається, тому ще це акумулює твою енергію, концентрує твою увагу і провокує на імпровізацію. Я думаю, що в цьому перевага театру.

Я не страждаю, коли готую роль. Можна трохи помучитися, посумніватися (і це має бути притаманним будь-якому актору), але не страждати. Існує «магічна кнопка», яка дозволяє миттєво увійти в роль. І я люблю входити в роль блискавично і так само з неї виходити. Бо тягнути за собою шлейф ролі – важко... Наприклад, якось я грав Смердякова у "Братах Карамазових": він там і епілептик, і позашлюбний син Федора Павловича, і вішається в кінці... Після таких ролей актори несуть «шлейф» ще й після роботи. Від таких ролей актори інколи відходять добу або дві. Я б радив одразу після закриття завіси виключати цю «кнопку» і їхати спокійно додому, не страждаючи через те, що твій герой повісився або впав в епілептичний припадок. Але це вже залежить від акторської практики, від того, як актор розподіляє свої сили. Я, наприклад, є прихильником того, щоб вийти з ролі одразу.

Так, актор має полюбити свого персонажа. Прийнято вважати, і це правда, що цікавіше грати негативні ролі, ніж принців чи бездоганних добродіїв. Якщо ти граєш негативну роль, ти маєш стати адвокатом своєї роль. Якщо ти навіть граєш наймерзеннішого злочинця, глядач має тебе полюбити або хоч трошечки поспівчувати. Якщо вас хвалять за негативну роль, вважайте, що ви перемогли. А рецепт насправді у кожного актора свій.

Не знаю. Можу назвати ім"я Девіда Лінча, але він не український і не російський.

Я все своє життя чую, що «театр загине», що «загине друкована книжка», бо є телебачення. А зараз молоде покоління говорить: «Навіщо нам телебачення, якщо є YouTube». І це говорять люди в четвертому або п"ятому класі. Але я вам скажу: театр не зникне ніколи. У нього були різні часи – менше глядачів, більше глядачів... Зараз дуже хороший період: багато молоді ходить у театр, цікавиться, і це не може не радувати. Майбутнє у театру, звичайно, є, бо це – живе спілкування. Людина буде завжди тягнутися до живого спілкування. Театр не займається тим, що відвойовує глядача у кіно. Навіщо? У кіно є свій глядач (якщо буде глядач в українського кіно, то це буде ще краще). У театру – свій глядач.

Звичайно, цікавіше грати злодіїв, тому що злодії, вбивці, шахраї теж народжувалися, були маленькими дітьми, ходили до школи. А потім, і це цікаво з акторської точки зору та психологічної, цікаво, як людина перетворилася на звіра, на жорстоку людину, вбивцю або злодія. Цей процес цікавий, з акторської точки зору. Тому і цікавіше грати злодіїв, бо є характер, є доля, є що грати. Хоча і «добряків» можна грати – я не відмовляюся від таких ролей.
Лише раз відмовився від театральної ролі. Це був сучасний текст, написаний на тему життя Івана Франка. Вистава називалася «Серед раю на майдані». Йшлося про період життя Франка перед його смертю: він хворів, у нього була "чорна хвороба" (це сифіліс), лікарняні простирадла… Мені не сподобалася сама тема, бо про Івана Яковича можна розповісти багато інших речей. Наприклад, є чудова книжка «Тричі мені являлася любов» - про його захоплення, його кохання, романтичні речі. І я не шкодую, що відмовився від цієї ролі, тому що ця вистава пройшла лише шість чи сім разів, і все. 

Хотів бути самостійним. :)))

Ми разом зіграли в 11-ти фільмах. Працювати з ним мені було, звичайно, добре. Слово «комфортно» тут буде виглядати якимсь штучним… Добре працювалося. Коли я тільки починав, робив лише перші кроки в акторській професії, деякі речі він мені підказував. Ми грали разом також і в театрі в багатьох виставах, і в кіно. Я згадую з ностальгією ці часи. Пам"ятаю, як він привіз мене у Фастів на зйомки, де йшла робота над бойовиком «Забудьте слово смерть». Мені тоді було десь 11 років, я спостерігав за знімальним процесом, а там – зброя, обрізи, бойовик... Це виглядало фантастично. У мене навіть зберіглася фотографія: величезний ящик, на якому написано «Реквізит», батько сидить у цьому ящику, спить перед зйомки, а я сиджу на бильці цього ящику та дивлюся в сторону, малий, у кепці… Період тих зйомок у мене просто стоїть перед очима. То була фантастика.
Тому мені було з батьком не просто комфортно… Це ж рідна мені людина. Я вчився у нього. Та й досі вчуся.