Сергій Васильєв

Це – доволі складне запитання, яке піднімалося протягом всього ХХ століття. Театр у ХХ столітті «ховали» двічі. Вперше з появою і розквітом кінематографу, вдруге – з появою телебачення. Але театр продовжував існувати, тому що є унікальним видом мистецтва, який не може замінити жоден інший. Специфіка театру – в живому спілкуванні глядачів і актора. Саме в цьому спілкуванні і народжується вистава. Вона є результатом співтворчості і існує лише в мить свого творення. Тому театр буде існувати завжди.    Друга частина Вашого запитання стосувалася популярності театру. Якщо розуміти популярність як масовість, то тут театр поступово буде втрачати свої позиції, на мою думку. Однак, і нині, вже в ХХІ столітті, в Європі є приклади країн, яке зберігають прихильне ставлення до театру у масового глядача. Наприклад, у Фінляндії з населенням 5,3 мільйони в 2009 році в театр було продано 2,5 мільйони квитків. Це свідчить про високий масовий інтерес до театру і вселяє оптимізм в його майбутнє. Якщо казати про українську відвідуваність театрів, то в 2009 році 136 театрів, які подали статистичну звітність, відвідали 6,2 мільйони глядачів.

Треба зазначити, що таке середовище є. Можливо, воно не настільки примітне, як діяльність національних театрів, але молоді режисери і актори намагаються створювати постановки, які відрізняються від класичних традицій українського театру, про які Ви згадали (хоча і театр Франка не цурається експериментів, тому його не можна вважати консервативною творчою установою).    Зокрема, як приклад можна зазначити, що офіційно в Києві працює 31 театр, реально ж їх – близько 45, а, може, й більше. Зараз вистави таких незалежних творчих груп систематично показуються на малій сцені Палацу культури «Україна». Це – один із прикладів того, як твориться те молоде творче середовище, про яке Ви згадали.

Це доволі складне запитання. Я не можу на нього однозначно відповісти.

На мою думку, на це запитання неможливо дати відповідь, тому що знову ж таки у нас відсутні критерії порівнянь. Якщо говорити про класичні традиції театрального мистецтва, які зберігають провідні національні театри європейських країн, то в цьому плані можемо стверджувати, що українські національні театри є гідними їх колегами. Якщо говорити про авангард, експеримент – ця тема потребує більш детального обговорення, і тут дати певну відповідь складніше.

Загалом вуличні вистави в ситуації нинішнього існування театру відіграють дуже важливу роль, тому що дозволяють залучити до сфери театрального мистецтва ті групи населення, які зазвичай не відвідують традиційний театр, тобто не купують квитки і не ходять до спеціальних театральних приміщень на перегляди вистав. І тому значення вуличного театру є надзвичайно великим. У деяких випадках він дозволяє практично подвоїти аудиторію театру, тому що імовірність того, що людина хоча б раз на рік стріне вуличну виставу, набагато більша, ніж те, що вона піде і купить квиток до театру.

Якщо Ви маєте на увазі український театр, то його достатньо складно порівнювати з театром Європи і США. Але не тому що такі порівняння є невигідними для українського театру. А тому що театр зараз настільки різноплановий, різнобарвний, різноманітний, що обрати критерії порівняння достатньо важко. Якщо все ж таки спробувати визначити місце українського театру, то він, скоріше, тяжіє до класики, ніж до експерименту. І тому не знаходиться в авангарді театральних пошуків світового театрального мистецтва. Але український театр має свою публіку, працює для неї, знайшов контакт із глядачем, і тому є успішним, і виконкує свою соціокультурну функцію. Звичайно, в нас поки що немає прикладів американського бродвейського театру, але це не є великою перешкодою для розвитку українського театрального мистецтва.

Не знаю. Ніхто не має його публікувати. І з такими пропозиціями до мене ніхто не звертався.

Ні, зараз я не працюю журналістом, а займаюся передусім викладацькою та науковою діяльністю. Відповідно друкуюся дуже рідко, здебільшого – у фахових наукових виданнях.

Складність роботи письменника в тому, щоб написати так, аби було зрозуміло що ти хотів сказати. Це якщо коротко.    А складність роботи викладача полагає в тому, щоб розказати так, щоб було зрозуміло, навчити. Стосовно специфіки викладання в театральному виші мушу зазначити, що я не зовсім стикаюся з нею, тому що викладаю для майбутніх організаторів театральної справи, тобто це не зовсім творчі, а творчо-управлінські кадри.

Якщо казати про моїх улюблених сучасних письменників, я би виділив Умберто Еко, Мішеля Уельбека і Фредеріка Бегбедера. З українських авторів я читаю Юрія Андруховича, Оксану Забужко, Юрія Винничука, Тараса Прохаська, Іздрика.

Здивувало мене те, що я переміг.    Стосовно правил, можу зазначити, що мені трохи не вистачало рекомендацій щодо правил оформлення текстів конкурсних робіт. Друге невелике запитання виникло стосовно того, в яку з категорій подавати п’єсу. Я поясню: премія видається за трьома категоріями – для великої сцени, для камерної сцени (п’єси для експериментального театру) і для дітей. Я не зміг визначити, до якої з категорій належить моя п’єса, тому що в залежності від режисерської інтерпретації її можна було поставити як на великій, так і на малІй сцені. Але зрештою з цим питанням розібралися експерти «Коронації слова».

Дякую за теплі слова.

Я вже трохи відповів на це запитання. Надихнув мене на участь сам конкурс. По-перше, представницьким складом журі і системою оцінки творів. А, по-друге, тим фактом, що строк подачі творів на конкурс було продовжено на місяць. Тому що в перший строк подати свій твір я не встиг.

Так, у мене є інші твори. Але вони не публікувалися.

Поки що ніхто не виявив зацікавленості цією п’єсою, тому можливість побачити її найближчим часом на сцені дуже мала. Але маю надію, що колись вона буде поставлена.    Якщо говорити взагалі про український театр, то за підрахунками дослідників І. Безгіна, О. Семашко, К. Юдової-Романової в репертуарі українських театрів вистави за творами сучасних українських драматургів складають лише 10%. Дуже хотілося би потрапити в ці відсотки, але повторюся – імовірність достатньо невелика.

Звичайно, марна справа розповідати сюжет п’єси, оскільки її треба дивитися на сцені в режисерській, акторській інтерпретації. У п’єсі йдеться про пошуки батька, які відбуваються на фоні гострої політичної боротьби і переплітаються з нею.

Так, це був мій перший досвід участі у конкурсі.

П’єсу я написав років п’ять тому. Показав її знайомим, отримав суперечливі відгуки і відклав у шухляду. Минулого року згадав про неї і вирішив послати на конкурс, щоб отримати об’єктивну експертну оцінку свого твору, адже знав, що в журі премії професійні театральні діячі, режисери, актори, які розуміються на сучасному театрі.