Українські військові після тривалих боїв були змушені відійти від Сєвєродонецька та Лисичанська, аби не потрапити до оточення. Тепер російська армія намагається видушити ЗСУ з Донеччини, зосередивши там близько 60% своїх військових.
Главред поспілкувався з колишнім заступником міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, колишнім головою Луганської ВГА Георгієм Тукою щодо перспектив розвитку ситуації на донецькому напрямку. Зокрема про те, чи спіткає Бахмут, Слов’янськ та Краматорськ доля Сєвєродонецька та Лисичанська, чи є у Росії можливість відкрити другий фронт та просуватися одночасно на кількох напрямках, чи може Україна звільнити Крим та підірвати Кримський міст, а також як Росія може відповісти Україні у разі втрати над ним контролю.
Нещодавно була заява Арестовича про те, що Лисичанськ - це була остання перемога Росії. На чому, на вашу думку, може ґрунтуватися така впевненість?
Жодним чином до коментарів Олексія Арестовича я не ставлюсь. Що стосується подій, які зараз тривають безпосередньо на Донбасі (мова вже йде про Донеччину), то в мене немає жодних сумнівів, що нас очікують доволі жорсткі і криваві події протистояння.
Чи є в мене переконання, що ми більше не залишимо жодного міста, наприклад, на Донеччині? Немає. І тут справа не в якихось пропагандистських матеріалах, а в реальній оцінці можливості вчинення супротиву на конкретній ділянці фронту.
У нас, на жаль, доволі часто будь-які коментарі перетворюються з фахових оцінок на виключно політичні лозунги: "Не здамо Луганщину", "не віддамо Лисичанськ". Я, звісна річ, не можу схвалювати на емоційному рівні втрату контролю над будь-яким населеним пунктом нашої країни, але для того, щоб бути об’єктивними, Достатньо подивитись на карту, на якій зображені всі ділянки фронту, довжина якого становить більше ніж півтори тисячі кілометрів. І треба визнавати, що битва за один населений пункт (який би він не був - Сєвєродонецьк чи Лисичанськ) — це лише невеличка крапля вздовж цієї лінії зіткнення. І надавати їм якісь стратегічні значення виключно з політичних міркувань — це абсолютно недолуго.
Що стосується долі Сіверодонецьку та Лисичанська, то за останні півтора місяці я ледь не щодня спілкувався з бійцями з різних підрозділів, які захищали ці міста, і велика кількість цих людей — це корінні мешканці Луганської області, які взяли до рук зброю. І я можу сказати, що приблизно два-три тижні тому між собою ми дійшли висновку, що, скоріше за все, нам доведеться залишити Сєвєродонецьк і Лисичанськ, аби уникнути ймовірності поповнення підрозділів збройних сил України в так званому оперативного оточення. Чи вірне було рішення? На мою думку, рішення Генштабу було абсолютно зрозуміле - Уникаючи спроб переважної більшості російських військ, які переважають в кілька разів ті підрозділи, які зосереджені на обороні цих міст, це рішення було абсолютно вірно.
Як будуть розвиватись події навколо Бахмуту, Костянтинівки чи інших, які зараз на слуху, я абсолютно довіряю керівництву ЗСУ і заздалегідь давати якісь бравурні аналізи абсолютно нефахово. Буде у нас можливість, в тому числі, і забезпечення новітніми збройними зразками (у першу чергу, засобами артилерії та РСЗО), тоді нам вдасться втримати цю ситуацію.
Між іншим, хотів звернути увагу, як суттєво за останні три тижні змінилася ситуація на фронті. Варто просто відкрити офіційні щоденні звіти і кожного дня ми отримуємо повідомлення про знищення складів зберігання зброї або паливно-мастильних матеріалів глибоко в тилу на різних ділянках фронту. Про що це свідчить?
По-перше, уявіть собі, що мова йде про танковий батальйон. Це - від 30 до 40 танків і десь до 15-20 різного роду автомобілів забезпечення- паливні автомобілі, пересувні майстерні, командно-штабні машини, тощо. І для того, щоб зменшити боєздатність цього батальйону, можна використовувати прицільні артилерійські обстріли з метою знищення кожної конкретної машини. Погодьтеся, це вимагає величезної напруги з боку розвідки, артилерії і неймовірної кількості витрат боєзапасів. Разом з тим, можна діяти в інший спосіб - залишаючи ці сталеві машини без, відповідно, палива і набоїв, що перетворює їх просто на металобрухт, який навіть не здатен рухатись. І от саме за таким сценарієм вже три тижні діють Збройні сили нашої країни.
Ми маємо справу з потужним, добре озброєним, кривавим ворогом і треба і державу, і громадян налаштовувати на тривале жорстке протистояння з цим безжалісним ворогом.
Щодо підривів складів боєприпасів на окупованих територіях. Наскільки це сповільнить противника?
Такі заходи, здебільшого, точно так само, як і механізм запровадження санкцій, мають кумулятивний ефект - тобто вони з часом накопичуються і їхній ефект щоденно, щотижнево зростає. Про це, між іншим, вже почали свідчити і ті перехоплення телефонних і радіорозмов російських окупантів як між собою, так і зі своїми родинами. Вже все частіше окупанти у розмовах скаржаться на відсутність підтримки, забезпечення пальним чи відсутність набоїв для їхньої "вдалої" роботи тих самих бронетанкових або артилерійських підрозділів. З кожним днем цей ефект усе більше накопичується.
Дай боже, якщо все буде зберігатись у таких тенденціях, які ми спостерігаємо останні два тижні (з одного боку - це збільшення кількості сучасних артилерійських засобів ураження, які опиняються на лінії фронту з боку нашої сторони, і відсутність оперативного реагування на закінчення чи то паливних матеріалів, чи БК для бронетанкових артилерійських підрозділів РФ), то за моїми оцінками, приблизно за місяць-півтора ми вже будемо наочно бачити суттєвє зниження (підкреслюю - не здачу у полон, не втечу) використання воєнною силою РФ тих самих підрозділів. У них ще є величезна кількість, хоч і застарілих технічно, але не менш боєздатних наприклад, тих самих ракет. І можна тижнями розповідати, що вони вже застарілі, не належать до точної зброї, але разом з тим давайте чесно визнавати, що для цивільних громадян немає жодного значення, чи це ракета безпосередньо влучить в якусь точку, в якій має розташовуватись військове підприємство на території глибокого тилу чи вона, виходячи зі своєї непрацездатності і невлучності, розносить вщент торгівельний центр. А на жаль, такого металобрухту у росіян ще багато.
читайте такожШтурм РФ захлинувся: на Донбасі ЗСУ "покришили" окупантів, у ворога втратиЧерез півтора місяці, якщо з боку Росії буде зниження, чи зможе Україна перейти в контрнаступ і почати відвойовувати назад ті території, які вона була змушена залишити?
Закликаю завжди для того, щоб мати більш-менш об’єктивну картину, дивитись не на події навколо одного населеного пункту, а на події вздовж всієї лінії фронту. Про що, наприклад, свідчать події останнього тижня? По-перше суттєво зросла кількість обстрілів прикордонних Чернігівщини та Сумщини. По-друге фіксується певна активність Збройних сил чи то безпосередньо самої Білорусі, чи росіян на території сусідньої Білорусі. Це якщо взяти північний напрямок. На Харківщині так само зросла кількість обстрілів, хоча фізичного просування вперед з боку агресора не спостерігається. Разом з тим є факти просування вперед ЗСУ на центральному відділку (напрямок Запоріжжя) і вже навіть самі росіяни не приховують просування збройних сил на півдні (Миколаївщина, Херсонщина). Не треба забувати, що попри просування вперед, виходячи з контролю над певними ділянками нашої території, одночасно збільшилася кількість обстрілів з боку РФ і самого Миколаєва, і Одеси. Тому зараз стверджувати, що "все пропало" або "ми всюди" йдемо вперед і через місяць ми будемо на Червоній площі, просто безвідповідально.
Зважаючи на те, що відбувається на Донбасі, що Росія може робити далі і чи є в неї зараз можливість для подальшого прориву і захоплення Бахмуту, Краматорська, Слов’янська?
Використання, в першу чергу, засобів далекого ураження (мова йде про артилерію, РСЗО, авіацію) говорить про те, що стратегія залишається незмінною. Якщо подивитись, яким чином діє Російська Федерація практично з першого дня початку цієї активної фази війни, то вона підтверджує ті дії, які раніше спостерігалися за РФ у Сирії. І ще коли, у ті вже далекі часи, фактично Європа була поставлена на коліна неймовірною хвилею біженців, 90% яких були безпосередньо з одного міста - Алеппо, то вже тоді ми давали висновки, що це може бути використано Росією як важелі впливу безпосередньо на європейську спільноту. А призвело до таких дій з боку сирійців виключно тотальне знищення міста Алеппо з карти сирійської республіки. І зараз те саме відбувається, на жаль, і з нашою країною.
Зараз, на мою думку, такі самі дії ми будемо спостерігати і по відношенню до Слов’янська, Бахмута. Тобто стратегія Росії залишається незмінною - спочатку передує те, що вони називають "вогневий вал", тобто фізичне знищення шляхом застосування великої кількості великокаліберної артилерії та РСЗО, фізичне знищення населених пунктів і після того, коли вже фактично припиняється будь-яка життєдіяльність на знищених територіях, заходять підрозділи сухопутних сил і намагаються взяти під контроль оці зруйновані залишки населених пунктів. Така стратегія пануватиме і надалі.
А яка мета Росії - чи змінилася вона після 24 лютого?
Якщо брати стратегію Росії у великому напрямку, то вона залишається незмінною - це фактично знищення українців як етносу, як нації, України як незалежної держави, створення на території України протекторату Російської Федерації. Можна дискутувати про форми втілення того чи іншого напрямку цієї стратегії - чи це буде Таврійська губернія, чи це буде щось на кшталт квазідержави, як це зроблено в Білорусі - але стратегічна мета залишається незмінною.
читайте такожРезніков розкрив три сценарії завершення війни та назвав терміниРазом з тим, на жаль, це теж треба визнавати і наше військове керівництво цього не приховує, час від часу активні дії, що спостерігаються чи то на півночі (наприклад, на Сумщині з території самої РФ), чи провокативні дії Білорусі просто примушують наше командування ЗСУ тримати певні підрозділи наших захисників вздовж північного кордону для того, щоб у разі вторгнення мати можливість надати відповідну реакцію черговим спробам окупантів. І такими своїми провокативними діями фактично росіяни змушують нас частину збройних сил тримати на північному резерві, не даючи нашому керівництву у повному масштабі використати ці підрозділи для бойових дій на Сході. Тому це доволі підступна, але академічна тактика ведення війни - нічого неочікуваного і розумного в таких діях не існує і це все абсолютно логічно.
Наскільки можлива ситуація, за якої Росія може розгорнути другий фронт, наприклад, на півночі, разом з Білоруссю чи самостійно?
Держава, яка має назву Республіка Білорусь є точнісінько такою самою відповідальною країною за агресивні дії з боку Російської Федерації як і сама РФ. Не варто забувати, що безпосередньо 24 лютого обстріл території України здійснювали з території Білорусі, фізичне вторгнення підрозділів відбувалось з території Білорусі, з аеродромів РБ піднімалися літаки, які бомбили міста та села нашої країни, ракетні обстріли здійснювалися з території Білорусі. Більш того, мої друзі-спецпризначенці, які на початку загострення воєнних дій працювали саме на півночі розповідали неодноразові свідчення місцевого населення, що здебільшого у сільській місцевості, яка знаходилася під тимчасовою окупацією РФ, по селах нишпорили в формі білоруські поліцейські, які фактично намагались у співбесідах з місцевим населенням з’ясовувати місцезнаходження чи то ветеранів добровольчих батальйонів, чи учасників антитерористичної операції.
Очікувати від Білорусі чи повномасштабного вторгнення, чи відмови від повномасштабного вторгнення - це принципового значення не має. Ми маємо бути готовими до найгіршого сценарію. А найгірший сценарій - це застосування сухопутних підрозділів: чи то безпосередньо Збройних сил самої Білорусі, чи Російської Федерації вдруге з території цієї країни. Отже, ми вимушені бути готові дати відсіч під час імовірного вторгнення. А що стосується конкретних дій за останні дні, то, знов-таки, мої друзі мені розповідають, що навіть вже на Київщині зафіксовані факти роботи ДРГ, які прибули безпосередньо з Білорусі. І вже спецслужби мають результативні затримання учасників цих ДРГ, які не є громадянами України - мова йде безпосередньо про іноземців, росіян та білорусів, які є фаховими диверсантами, а не просто якимись там зрадниками. Отже, відбувається певна активація дій північного угруповання РФ. Чим вона завершиться - можемо лише спостерігати, але маємо бути готові до найгіршого сценарію.
Повернемось знову на донецький напрямок. Якщо Росії гіпотетично вдасться захопити ті кілька населених пунктів, які ще залишаються під контролем України, що буде далі з цими областями? Чи піде вона далі і що чекає ці два регіони, якщо Україна не зможе їх швидко повернути?
В тому, що Росія не зупиниться, у мене жодних сумнівів немає. Давайте виходити з того, що вже на сьогодні, на жаль, окрім Донеччини та Луганщини, Росія окупувала Херсонщину, частину Миколаївської області, частину Харківської області. Очікувати, що вони, взявши під контроль повністю Луганщину та Донеччину, дадуть задню - це дитячі сподівання, цього не буде за жодних обставин. Росія, з моєї точки зору, може використати факт взяття під повний контроль Донеччини та Луганщини, можуть задовольнити себе цим фактом і, скажімо так, під різними приводами спробувати започаткувати якісь так звані мирні переговори, взявши певну паузу. Єдина мета - це взяти паузу. І під час цих так званих мирних переговорів буде зроблено, по-перше, закріплення підрозділів РФ на окупованих територіях, підтягнення нових резервів. А стратегічна мета — це продовження окупаційних дій для того, аби захоплювати і надалі територію нашої країни. Іншого сценарію у Росії немає і бути не може.
Окрім Донеччини, де Росія наразі потроху просувається, чи може вона вдатися до цього і на півдні?
З моєї точки зору, можливі обидва ці сценарії і тут багато чого залежить від подальших кроків вищого політичного керівництва Росії. Те, що діючі формування російської армії втомлені, зазнали величезних втрат не викликає жодних сумнівів. Разом з цим, є свідчення опитувань того непотребу, який називається "глубинный народ", і вони показують, що запасу ідіотів в Росії, які здатні зі зброєю в руках заради якогось матеріального заохочення брати участь у війні проти "нацистов", "бандеровцев" ще дуже і дуже багато. Отже, жодних об’єктивних даних свідчити про те, що, мовляв, кількість особового складу, який здатна застосувати Росія у війні, обмежене, у мене немає.
Тому це виключно політичне рішення керівництва Росії. Чи будуть вони іти шляхом оголошення мобілізації, чи вони будуть намагатися діяти в якийсь інший, прихований спосіб - це їхнє рішення. Можливо , що будуть обидві ці системи застосовані - як використання так званих приватних воєнних кампаній різного роду (добровольчих, "казачьих"), але цього "м’яса" вистачає. Звісна річ, в тому випадку, якщо Росії не вдасться протягом двох-трьох місяців здійснити стрімке просування Донеччиною, до якого вони зараз відверто прагнуть і сконцентрували переважну більшість сил саме на цьому напрямку, то тоді у нас теоретично (але це все-таки компетенція вищого військового керівництва) виникне можливість здійснення повноцінної контрнаступальної операції на півдні.
читайте такожЗвільнення Херсону почнеться в серпні, а війна може закінчитися у 2023-му – генерал МаломужСправа в тому, якщо подивитись на карту, то теоретично існує можливість нанесення повномасштабного удару по російським угрупованням, які контролюють, наприклад, ту саму частину окупованої Херсонщини і Донеччини, яка межує з Маріуполем і фактично відрізати ті збройні сили Росії, які зараз контролюють окуповану Херсонщину від решти (від шляху забезпечення з боку Криму і окупованої Донеччини). Чи вдасться нам це зробити, чи буде це зроблено - це питання не моєї компетенції. Я всіляко довіряю керівництву Генштабу і глибоко переконаний в тому, що вистачає компетенції і знання у наших генералів для того, щоб діяти в належний спосіб.
Якщо Україна проривається і повертає собі хоча б ті населені пункти, які вона зараз була змушена залишити, чи є можливість іти далі і повертати собі Донбас у тому вигляді, яким він був до 2014 року?
У мене немає жодних сумнівів у цьому. І, більш того, я скажу, що ці тези, які почали іноді лунати з боку політичного керівництва держави, мовляв, треба повернутись до статус-кво 23 лютого, а тоді вже можна про щось говорити - абсолютно неприпустимі тези, бо наша мета, моєї країни, моєї армії, якій я допомагаю з першого дня війни у 2014 році - повернути повний контроль над цією територією, а не над якимись частинами. Тому, з моєї точки зору, ні про які статус-кво 23 лютого мови іти не має взагалі - ми маємо звільняти всю нашу землю.
А якщо вдасться контрнаступ на Херсонщині та Миколаївщині, що буде далі з Кримом? Чи скоро його можна буде повернути?
Ніколи не брав на себе відповідальності (і не буду цього робити) давати прогнози в термінах. Мене, можливо, жорстко критикували, але ще на початку березня, коли інформпростір України був вщент заповнений різними кумедними відосиками чи то про те, як фермери танк стібрили, чи то як роми до трактору прив’язали і погнали, я казав, що усі прогнози про те, що за місяць-два ми будемо в Ростові - це абсолютно ганебна пропаганда, яка тільки призводить до абсолютно невиправданих жертв наших хлопців. Бо вони так само, як і цивільне населення, дивилися ці відео і так само реагували на спотворений образ потужного звірячого ворога, який, на жаль, був спотворений в інформаційному просторі.
Між іншим, така сама тенденція спостерігається і після того, як з кожної розетки нам почали розповідати про використання застарілої техніки з боку РФ. Це теж з моєї точки зору є неприпустимим - не можна розхолоджувати ані цивільне населення, розповідаючи, що ось, "уже все", і тим більше - ЗСУ. Тому я не бачу ніяких ознак того, що можна зараз розповідати, маючи фактаж і підґрунтя, терміни тих чи інших дій.
Абсолютно зрозуміло, що питання повернення контролю над АР Крим може бути відтерміновано в часі і може бути "останнім з". Але разом з тим, існують, з точки зору воєнної науки, не надто важкі в реалізації способи повернення контролю над окупованим Кримом, у тому числі, з використанням збройних сил. Так само, як зараз фактично ми є свідками того, як системно ЗСУ руйнують логістичні зв’язки всередині російської армії, такий сценарій можна буде застосовувати по відношенню до тих сил РФ, які зараз знаходяться в окупованому Криму.
Більше того, з академічної точки зору, таких логістичних шляхів набагато менше, ніж 1500-кілометрова лінія фронту суходолом. Їх можна перерахувати на пальцях однієї руки:
- Керченський міст;
- Перешийки (Чонгар та інші, які росіянам вдалося швидко захопити);
- Морським шляхом через Чорноморський флот РФ.
Але, з одного боку, вже зруйнований міф про "надпотужність" Чорноморського флоту, зруйнований міф про непохитність сухопутних сил РФ, що робить реальним сценарій повернення контролю над перешийками.
Ну і третій логістичний ланцюжок - це Кримський міст. Ще працюючи в міністерстві, ми отримували розвіддані і робили спеціальні аналізи про можливість руйнації цієї споруди - вона доволі сильно і вдало захищена. Знов-таки, не треба робити якісь шапкозакидальні сценарії про те, що зараз ми пустимо Байрактар і він там усе знищить. Нічого Байрактар там не зробить, але разом з тим є певні сценарії, які дозволяють у військовий спосіб знищити або принаймні зробити неможливим використання цієї споруди задля забезпечення пересування нею вантажів.
Тому теоретично є можливість фактично створення ефективної блокади усього, що знаходиться на території окупованого Криму - і збройних сил, і цивільного населення.
читайте такожЗахід ще не готовий визнавати Росію країною-спонсором тероризму - політолог Віталій КуликІ нічого надзвичайного я у цих задачах особисто не бачу. Так, вони потребуватимуть величезних зусиль, не тільки військових, а й політичних, але на сьогоднішній день, дивлячись на загальний тренд і підтримки наших партнерів ЗСУ, і підтримки політичної з боку, в першу чергу тих, кого російські пропагандисти зневажливо називають "англо-саксами" і певної групи європейських країн у мене є відчуття, що і політичне рішення щодо деокупації Криму абсолютно реальне.
Отже казати про те, що це може бути зроблене за місяць-два-три я такої відповідальності на себе не беру. Більш того, я готовий взяти на себе відповідальність, що і в найближчі півроку це зробити не вдасться. Але сам сценарій виглядає реалістичним.
А як може відреагувати Росія, якщо з Кримським мостом щось трапиться?
Я так розумію, ви в прихованому вигляді ставите питання щодо ймовірності застосування Росією ядерної зброї?
У тому числі - так.
Вірогідність цього є. Треба реально усвідомлювати, що рішення, яке може бути ухвалене не залежить ані від мене, ані від Зеленського з Арахамією - це рішення, яке буде ухвалювати виключно одна людина, її прізвище доволі відоме. Отже, коли іде мова про спроби (а навіть в інформаційному просторі нашої держави лунають певні наративи, мета яких - залякати цивільне населення щодо ймовірного застосування проти нас ядерної зброї), у мене ставлення до цієї тези доволі просте - якщо це питання не залежить від мене, то я не маю звертати увагу на ймовірність розвитку цієї події.
Чи є у нас засоби уникнення подібного сценарію? Є. Єдиний ефективний - покращення протиповітряної оборони для того, щоб ми мали реальну можливість відреагувати на пуск подібних засобів ураження, не даючи їм можливості нанести безпосередньо шкоду тим цілям, на які вони будуть спрямовані.
Другий спосіб - політичне рішення, яке залежить, на жаль, не від нас, а має бути ухвалене і продемонстрована рішучість з боку, перш за все, США та Великої Британії. І в тому випадку, якщо вище керівництво Росії буде реально усвідомлювати, що опоненти не блефують, і якщо не дай боже виникне бажання натиснути "ядерну кнопку", то відповідь буде стовідсоткова і набагато більш ефективна, ніж спроба росіян і це теж буде одним із важелів, який убезпечить від подібного сценарію.
Ви сказали, що Україні варто готуватися до затяжної війни. Як надовго може розтягнутися цей процес?
Об’єктивних даних для того, щоб робити якісь часові прогнози у мене немає. Відверто скажу - мені невідоме існування такої фахової людини, яка б мала об’єктивні підстави для того, аби робити якісь прогнози. Мої оцінки виключно на рівні емоційного сприйняття. Отже, якщо спиратися на мої емоції, то цей процес звільнення окупованих територій може тривати від 3 до 5 років.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред