Після подій попереднього фільму (007: Спектр, якщо хто забув) Бонд (Деніел Крейг) таки йде у відставку і насолоджується романом з чарівною блондинкою (Лей Сейду), яка сяє щастям і виблискує щербинкою між передніми зубами. Але вся логіка і багаторічні традиції бойовиків (тим більше - шпигунських) кажуть - не буває у шпигунів простого міщанського щастя. І ось з'являється новий підступний лиходій, який хоче знищити світ, і ось знову Бонда на кожному кроці чекають вороги і зради, і ось вже по всьому світу гримають бомби, а кулемети і автомати заливаються чергами.
У кіновишах XXIII, скажімо, століття, бондіану, напевно, будуть вивчати як окремий феномен. Придумати франшизу, яка справно матиме успіх у глядача шість десятків років (а "Не час помирати" точно не стане її фінальним фільмом) - завдання дуже і дуже складне. Тут можна тільки поаплодувати сімейства Брокколі, яке з нею справляється (Альберт Брокколі колись запустив бондіану фільмом "Доктор Но", а з 95-го нею керують його діти - Барбара і Майкл Джей Вілсон). Притому що зовні тактика-то дуже проста - потрібно всього лише правильно коливатися разом з головною лінією голлівудського кіно і ретельно відстежувати всі тренди. Але ось дотримується їй вдається небагатьом - особливо так, щоб фанати серії і звичайні глядачі залишилися задоволені.
Ось так з 62 року Бонд поступово перетворився з альфа-самця-красеня (який п'є склянками, хамськи жартує і всіх мало-мальськи привабливих дівчат покриває приблизно як бик-виробник - корів) в побитого життям, приземленого і чутливого (і навіть романтичного) чоловіка з обличчям Деніела Крейга. Якому треба віддати належне - він дав франшизі нове дихання і підняв на нові висоти, але по "Не час помирати" помітно відразу, як він смертельно втомився грати агента 007. І в цілому фільм справляє враження вкрай старанно зробленого (за всіма лекалами з методичками), але дуже вимученого. Навіть участь у творі сценарію Фібі Уоллер-Брідж (актриси і автора чудового серіалу "Погань") ситуації особливо не рятує. Хоча сценаристам, скажімо так, вдалося більш-менш вдало обіграти скандал з отруєнням російськими шпигунами колишнього полковника ГРУ Сергія Скрипаля в Солсбері.
Режисерові ж Кері Фукунага (який прославився першим сезоном "Справжнього детектива") шпигунськи-бойовиковий жанр не особливо вдається - і фільм, стало бути, увага досвідченого глядача не вразить особливо потужними екшен-сценами.
Що стосується акторських робіт - то вони тут, загалом, на рівному середньому рівні. Сейду майже весь фільм грає мелодраму, Рамі Мальок грає стандартного бондівського лиходія (хіба що з чудовим ім'ям Люцифер Сафін і з сильним креном інтровертність), Рейф Файнс морщить лоб і супить брови в ролі начальника всієї британської розвідки М. Більш-менш яскраво на загальному тлі виглядає Ана де Армас, але у неї і роль невелика і виграшна (дівчина встигає і сексапілом посиять в ролі агентки ЦРУ, і терористів гамселити - причому не знімаючи плаття з вирізом до самого пупа). А ось Лашані Лінч і зовсім дісталася дуже плоска роль сміливої чорної бой-баби, яка не випускає автомата з рук - прямо як в якихось дешевих бойовиках 70-х для афроамериканців.
Підсумовуючи - останній фільм для Крейга в ролі агента 007 схожий фінальні акорди / ноти симфонії, зіграної досвідченим оркестром в кінці виснажливого концертного сезону - все чітко, професійно, гучно, але без вогника і явним бажанням в новому сезоні зіграти щось нове і цікаве.
читайте такожНаталі, чарка горілки на столі і російські свині: рецензія на фільм Чорна вдова
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
