Росіяни у полоні катували нас електрострумом, радянськими піснями та голодом – Хилюк

На сайті Главред відбувся чат із журналістом Дмитром Хилюком, який ще в березні 2022 року потрапив у російський полон і був звільнений лише 24 серпня 2025 року. Спілкуючись із читачами, він розповів, як потрапив у російський полон, які види катувань застосовували в російських тюрмах до українських цивільних і військовослужбовців, чому голод у Росії є особливим видом тортур, а також чому саме в полоні чимало українців стають справжніми патріотами України.

Подаємо першу частину розмови з Дмитром Хилюком.

Ніна: Чи не могли би ви пригадати і поділитися своїми думками тоді, у лютому 2022-го: ви очікували великої війни з Росією, чи для вас, як і для багатьох, виявилося несподіванкою те, наскільки хворий сусід у нашої країни?

Дмитро Хилюк: Так, я очікував великої війни з Росією з 2014 року. Втім, я не думав, що вона буде аж настільки масштабною – думав, агресор обмежиться спробами захопити Донецьку і Луганську області. Я й гадки не мав, що Росія спробує здійснити бліцкриг і піде в наступ на Київ.

MirRa: Російські війська у перші ж дні вторгнення увійшли в село Козаровичі Київської області, де ви живете. Якими для вас були ті дні в окупації до полону? Як росіяни поводилися з місцевими, та й взагалі, якими вони були?

Дмитро Хилюк: Окупація Козаровичів почалася 25 лютого. Вранці я почув гул вантажних автомобілів, і було зрозуміло, що трасою Київ – Чорнобиль рухається колона техніки. Це було приблизно за два кілометри від мого дому, тож я взяв велосипед і поїхав глянути, що там відбувається. Коли я побачив колону російської військової техніки, яка йшла в напрямку Києва і вся була позначена латинською літерою "V", зрозумів: чобіт окупанта ступив на нашу землю.

Тож 25 лютого росіяни заїхали в Козаровичі, проїхали через село і розташувалися на полі поблизу Київського моря, організували там табір. До 27 лютого вони з’являлися в селі невеликими групами, не були агресивними, ходили по хатах і просили їсти, бо, як вони говорили, їжа, тобто пайки, в них уже закінчилася. Також вони просили взуття і шкарпетки. Наголошую – просили, не було жодної агресії. Так само росіяни заходили і до нас додому. Прийшли і пішли. Тож до 27 лютого росіяни поводилися з місцевими жителями досить мирно.

А от після 27 лютого, коли стало зрозуміло, що бліцкриг провалився, і параду російських військ у Києві не буде, все змінилося. Росіяни стали агресивними. Вони перемістили свою техніку безпосередньо в село, ходили по хатах, грабували їх, мародерили, відбирали те, що їм було потрібно, передусім бензинові електростанції, ліхтарики, їжу. Як розповідав інший полонений з нашого села, забрали навіть почату пляшку вина з холодильника.

Рекомендуємо:

На Росію чекають погані новини, восени там буде багато "цікавого", відчує навіть Москва – Загородній

Петро: Чи не могли би ви розказати вашу історію, як потрапили в полон? Чому росіяни схопили вас, та ще й з батьком? Взагалі, ваші враження, у росіян було розуміння, навіщо вони набирають полонених, адже розрахунок був на переможний парад Хрещатиком за кілька днів…

Дмитро Хилюк: Усе відбулося дуже несподівано і дуже швидко. 1 березня я вже знав, що росіяни грабують хати, забирають телефони і їжу. Свої телефони і документи я, на щастя, заховав, не тримав їх удома.

2 березня до нашої хати прийшли "освободітєлі" і "освободілі" нас від певних речей: забрали батьківські телефони (а це були дешеві кнопочні телефони, я й гадки не мав, що вони могли когось зацікавити), ліхтарик, мій наручний годинник – все, що лежало зверху. Нас із батьками вони вигнали з хати, поки самі там нишпорили. Росіяни пояснювали свої дії тим, що вони "шукають диверсантів", а насправді просто займалися мародерством.

Потім, увечері того ж дня, прийшла друга група "освободітєлєй". Вони сказали, що ночуватимуть у нашій хаті. Оскільки вони були зі зброєю, сперечатися не було сенсу. Тож вони сиділи в нашому домі на балконі на другому поверсі, несли там варту. Ми з батьками перемістилися в одну кімнату. Росіяни просиділи всю ніч, а зранку пішли, залишивши після себе неймовірний розгардіяш! Вони поводилися дуже некультурно, по-свинськи.

Напередодні в нашу хату прилетів снаряд, як мені пояснили, від "Граду", і нам вибило двері. Моя мама хвора, літнього віку, тому ми з батьком відвели її ночувати до сусідки, хата якої вціліла, а самі ночували вдома 2-3 березня.

3-го числа ми з батьком пішли до мами і сусідки, побули там годинку. І я сказав татові, що треба сходити додому, взяти крупу, щоб можна було приготувати їжу, бо в селі був перебитий газогін, а в сусідки газ був у балоні. Ми вийшли від сусідки, пройшли декілька десятків метрів, причому навмисно йшли городами, щоби не потрапляти на очі "освободітєлям-спасітєлям". Але, на жаль, "спасітєлі" вже йшли не вулицею, а городами зі зброєю напоготові (таке враження, що в них проходила зачистка).

Спочатку росіяни схопили батька, бо я йшов трохи попереду, і вони мене не побачили. Та я повернувся, попросив, щоб відпустили літнього чоловіка – батькові тоді було 74 роки. Але росіяни поклали на землю і мене, і батька. Обшукали. Та речей у нас майже не було, тож у мене забрали ліхтарик, а в батька півпачки цигарок. Також у мене був маленький пакуночок із маминими прикрасами часів її молодості: парою золотих ланцюжків і двома чи трьома кулончиками. Забрав ці прикраси з нашої хати, бо боявся мародерів. Та росіяни забрали і це.

Потім нам на голови натягнули наші куртки і повели на склади, розташовані в 400 метрах від нас на промислових підприємствах. Нас розділили, обох кинули в темні приміщення без вікон. Очі і руки зав’язали.

Так і почався мій полон.

Рекомендуємо:

Відповідь знає лише психіатр: В'ятрович пояснив, навіщо окупанти крали унітази та собачі будки

Главред: А як росіяни реагували на те, що ви журналіст? Чи ви не говорили про це?

Дмитро Хилюк: Я вирішив не приховувати, ким і де працюю, тому що моє прізвище Google знає добре. Я міг би сказати, що займаюся чимось іншим, але достатньо набрати в пошуку моє ім’я – і обман буде викрито. Тому я одразу сказав, що журналіст і працюю кореспондентом агенції УНІАН.

Був перший допит. Зі мною говорив чоловік у формі, але хто він був – не знаю. Він усе допитувався: "Что ты там высматривал? Что ты выискивал? О чем ты там писал?". Я сказав, що живу в цьому селі, що тут мій рідний дім, і мене схопили біля моєї хати, сказав, що можу показати паспорт з реєстрацією, аби вони переконалися, що я не обманюю і справді тут живу. Але він відповів: "Мы тебя проверим. Если ты не диверсант, не наводчик и не корректировщик, мы тебя отпустим".

Відпустили. Але через 1271 день.

Чи був я випадковою жертвою, чи росіяни йшли цілеспрямовано, я сказати не можу. Вже коли повернувся з полону 24 серпня, дізнався, що тоді росіяни хапали передусім людей з активною громадянською позицією: місцевих депутатів, активістів, людей, які брали участь в АТО та ООС, тобто ветеранів. Але в полоні були й цивільні з Київщини, геть далекі від політики. Були й пенсіонери, були й маргінали, яких зловили на вулиці, коли вони пиячили. Тобто хапали всіх.

Та, можливо, хтось розповів, що я журналіст, тож росіяни прийшли по мене адресно. Адже хати по сусідству були порожніми, тож припускаю, що росіяни йшли якраз до нашого дому, але так співпало, що й ми з батьком йшли додому.

Марина Г.: Як ваш батько переніс усе те, через що йому довелося пройти? Вже є в інтернеті ваші розповіді про фейковий розстріл, на який водили батька. Як зараз ваші батьки?

Дмитро Хилюк: Фейковий розстріл і погрози вбивством батько переніс легше, ніж моє потрапляння в полон і те, що він не знав, де я перебуваю.

Батька після затримання три дні тримали в темному приміщенні. Їсти давали якийсь чай та суп. Його справді виводили надвір, говорили, що зараз розстріляють, змусили писати записку рідним. Батько злякався, що його справді розстріляють, і написав цю записку. І росіяни вистрілили, але повз нього, тобто з нього просто познущалися.

Яка логіка? Ненависть до українців. Не знаю, чи то ця ненависть у росіян генетична, чи то вихована, але в них тваринна ненависть до всіх нас. Я не знаю, чим це можна пояснити. Чи то вони є жертвами пропаганди, чи то завжди так ставилися до нас, просто не було нагоди відкрито показати своє ставлення.

Бабенко С.: Коли і як вас вивозили з України, взагалі, чи говорили, куди і навіщо везуть? Яким був ваш маршрут Росією за ці три роки полону?

Дмитро Хилюк: Нам не говорили, що нас вивозять до Росії. З Козаровичів нас перевезли до Димера (селище за декілька кілометрів), де ми були днів п’ять. Потім нас перевезли до Гостомеля, де ми були до 16 березня в закритих приміщеннях і з зав’язаними очима.

Спочатку нам говорили: "Вас проверят и отпустят". Але перевірка затягнулася, і ми почали підозрювати, що щось не те. Потім один російський капітан сказав: "Вас перевезут в Россию. Но сначала будет допрос, проситесь у феесбешника – может быть, вас отпустят". Але на допит до феесбешника нікого так і не водили, відповідно, ніхто не міг попроситися. І нас повезли до Росії.

До Росії везли транзитом через Білорусь – через місто Наровля Гомельської області, там ми переночували дві ночі. Потім нас посадили в ті самі вантажівки з закритими вікнами і перевезли в місто Новозибків Брянської області РФ, за 70 км від кордону з Україною. Це був слідчий ізолятор – стара тюрма ще дореволюційної, царської архітектури. Ця тюрма була на ремонті, про що свідчили вибиті вікна, розібрані комунікації, згнила підлога. У цій аварійній тюрмі ми просиділи більше року – до 11 червня 2023 року.

Після того нас транзитом через Тулу, тульську тюрму, де ми провели одну ніч, перевезли в селище Пакіно Володимирської області, за 200 км на схід від Москви. Там я перебував у полоні аж до звільнення 24 серпня 2025 року.

Рекомендуємо:

Росія катує систематично і з фантазією: навіщо РФ виходить із конвенції про запобігання катуванням

ganni: Як із вами поводилися у полоні – і до того, як вивезли з країни, і в Новозибкові, і в Пакіно? В яких умовах утримували, як годували, чи надавали медичну допомогу, за що карали? В який період було найважче і чому?

Дмитро Хилюк: Система пригнічення людини і знищення людського в людині в Росії напрацьована з часів Івана Грозного. Це я знав із книжок, зокрема творів Солженіцина, який описав сталінські табори в книжці "Архіпелаг ГУЛАГ". Пригнічення і катування людей у Росії поставлені на науковий фундамент.

Спочатку, коли тільки потрапляєш у полон, ворог передусім намагається тебе приголомшити та налякати, щоби ти не міг чинити спротив, був розгубленим і дезорієнтованим. Далі почалося пресування: побиття електрострумом, шокерами та польовими телефонами. Не припинялися вербальні образи, стусани, побої. Голод… Голод – це в Росії особливий інструмент катування і пригнічення людини. Також застосовували роздягання, тобто роздягали і примушувати ходити без одягу без жодної потреби. Це не було задля медичного огляду, ні. Просто роздягали – і ходіть голими. Інколи це пояснювалося тим, що нібито брали на прання тюремну форму, але її могли днями не віддавати. Ми мерзли, оскільки це була зима.

Що стосується того, чим нас годували, то у нас навіть поганий господар свиням би такого не дав їсти: це були залишки від крупи з червами, риба з червами тощо.

Побутові умови були страшні, психологічні катування – ще страшніші. Ми перебували в повному інформаційному вакуумі: ми не знали нічого про те, що відбувалося в світі, Україні, Києві. Про це не можна було запитувати, та й ніхто ні про що не говорив нам.

Катували також тим, що цілий день у гучномовець волали радянські пісні й пісні з радянських мультфільмів, які крутилися сто разів по колу. Або крутилася якась пропаганда й агітація з російських релігійних каналів та передач на кшталт Соловйова. Крутили різний непотріб. І так було від 6 ранку до 10 вечора.

У Новозибкові було найбільш жорстко. У Пакіно не було так холодно, принаймні в нашому корпусі, тобто холодом там не катували. І в Пакіно менше били, а останні півтора року полону взагалі не били. А так, у полоні був увесь комплект: і холод, і голод, і побої, і моральний тиск.

Главред: А чого цим тиском і катуваннями росіяни добивалися? Просто зламати українців? Змусити їх записувати якісь брехливі пропагандистські ролики?

Дмитро Хилюк: Вони просто намагалися зламати людську волю, щоби зробити з нас слухняних заляканих тварин, баранів, на яких достатньо махнути рукою чи крикнути, щоб ті злякалися. Їм потрібен був страх в очах. Їм потрібно було, щоб ми забули, що ми – люди. Їм потрібна була залякана і голодна тварина, яка дивиться тільки в кормушку і не думає ні про що, крім їжі, а також постійно боїться побоїв.

Всі дії росіян були спрямовані на те, щоб витравити все людське і зробити з людини тварину.

y-grek: Зараз Росія зібралася вийти з Європейської конвенції про запобіганням тортурам, але, судячи з розповідей наших, хто пройшов російський полон, жодні конвенції російських катів не стримували. Що, на вашу думку, може змінитися у ставленні до полонених після виходу з Європейської конвенції з запобігання катуванням?

Дмитро Хилюк: Важко сказати, що фактично зміниться, тому що в Росії і зараз не дотримуються жодних конвенцій, навіть тих, підписантом яких є РФ. Вони не зважають ані на Європейську конвенцію з прав людини, ані на Женевські конвенції, де йдеться про права військовополонених. Міжнародній спільноті при цьому Росія бреше, що українські полонені там ледь не на курорті, що щодо них дотримуються всі норми і правила.

Після виходу Росії з конвенції про запобігання катуванням, можливо, нічого й не зміниться, а, можливо, стане гірше. На Росію було складно впливати, навіть коли вона лишалася підписантом конвенцій, а тепер буде ще важче.

Напевно, тут є лише один варіант, але Україна на це не погодиться: поводитися з російськими полоненими так само, як росіяни поводяться з нашими, тобто дзеркально. Але Україна на це не піде.

nikaleo: Про що з "особим прістрастієм" росіяни запитували на допитах? Чи намагалися "вкласти в голову" свою картину світу про "братерство народів", "вєлічіє Расєї" тощо?

Дмитро Хилюк: Мене дуже не катували – мене просто били. Можливо, тому що я цивільний, а не військовослужбовець, до того ж не молодий – середнього віку, навіть старший. У камерах я сидів із різними хлопцями, і за ці роки їх було близько 60 осіб. Майже всі були військовослужбовцями. Так от, росіяни надзвичайно били молодих хлопців, особливо з Маріуполя, особливо тих, хто був снайпером, мінометником чи танкістом. Тобто найбільше діставалося молодим, які мали певні бойові спеціальності.

Якоїсь особливої психологічної обробки та намагань "навернути в свою віру" не було. Особливих зусиль вони не докладали, а просто мучили своєю дебільною музикою – "совєцькою", пропагандистською. А їхні поодинокі спроби виглядали смішно.

Наприклад, у березні цього року до нас у камеру зайшли охоронці, наказали повернутися спиною до них, щоб ми не бачили, що вони роблять. По звукам було зрозуміло, що вони скотчем приклеюють на стіну якийсь папірець. Коли охоронці вийшли, ми побачили на стіні плакат, точніше роздруківку формату А4, де було зображено радянського льотчика часів Другої світової війни Івана Кожедуба в орденах і медалях та напис російською мовою великими літерами: "Это – Иван Кожедуб, украинец и герой! А ты – бандеровец и запроданец Запада!". Ось така "ідеологічна обробка". Мені стало смішно. Але зі мною в камері були молоді хлопці віком 20-30 років, які взагалі не зрозуміли, в чому "прикол", в чому соль і суть. Вони не знали, хто це, не розуміли, навіщо у нас це повісили. А я дивився і сміявся.

Напевно, в цій тюрмі згори спустили вказівку – "наладить идеологическую обработку спецконтингента", от вони й "наладили", а потім відзвітували, як вони агітували нас "перейти в їхню віру".

Олена, Київ: Розкажіть, будь ласка, як у полоні намагаються "перепрошити" ставлення полонених українців до України і всього українського "бєсєдамі"? З вами заводили розмови про Сталіна, Бандеру, певні історичні події, намагалися нав’язати свою точку зору?

Дмитро Хилюк: Лекції і моралі нам не читали. Загалом, своїми діями росіяни лише укріпляли патріотизм тих, хто потрапив у полон.

Путін і його режим навчили багатьох українців цінувати свою державу. Чимало тих, хто потрапили у полон, навіть не знали тексту Гімну України, а в полоні вивчили його. Це були і молоді люди, і ті, яким близько 60-ти. Багато хто не знав, хто такі Бандера і Шухевич, не знав історії України навіть останнього століття. Але ненависть до окупантів і катування в полоні відкрили в цих людях інтерес до України, і вони в камерах почали цікавитися і розпитувати тих, хто знав історію краще, і про діяльність Бандери, і про історичні події.

Росіяни ставилися до нас, як до скотини, і дуже гостро реагували на будь-яке українське слово. Але ж чимало українців російську знають, втім, говорити російською не вміють. І росіяни вкрай агресивно реагували, коли хтось щось промовляв українською мовою. На того, хто вимовляв українське слово, росіяни кидалися, наче скажені пси. У них якась тваринна ненависть до всього українського. Тим не менш, виходило так, що росіяни цим породжували патріотизм навіть у тих українців, у кого його не було до полону.

Главред: В одному інтерв’ю ви говорили, що в тюрмі вам зокрема постійно крутили "Смуглянку" і "Катюшу". Які емоції і думки у вас тепер викликають ці пісні?

Дмитро Хилюк: Глибоку відразу. Відчуття таке, наче взяв до рук якесь, перепрошую, лайно або щось заразне. Тобто зараз ці пісні викликають лиш гидування. А коли постійно чув це у полоні, це викликало злість та водночас розпач і лють, бо не можеш із цим щось зробити, адже раптом що, росіяни тебе там можуть вбити і закопати й ні перед ким звітувати не будуть. Вони часом говорили: "Мы тебя побьем, отобьем тебе почки. А если приедет прокурор, мы отпишемся, скажем, что ты упал, не хотел есть и умер от голода". Там було постійне усвідомлення власної неспроможності активно протидіяти їм.

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред