Реальних гарантій немає, Україні важливо використати будь-яку паузу у війні - Клочок

​3 лютого Росія порушила оголошене енергетичне перемир'я масованим обстріл українських міст. Це сталося напередодні тристоронніх переговорів, запланованих в Абу-Дабі 4-5 лютого.

Про те, чого чекати далі від переговорного процесу в інтервʼю Главреду розповів керівник Центру громадської аналітики "Вежа", голова благодійного фонду "Нова дорога" Валерій Клочок.

Що, на вашу думку, цим обстрілом продемонструвала Росія? Ми бачили заяву Володимира Зеленського про те, що буде відкоригована позиція української переговорної групи. Що це означає?

Перш за все, давайте максимально чітко усвідомимо, чи було взагалі формальне перемир’я. Тому що російська сторона жодних очевидних сигналів про те, що з Україною до чогось домовилися, не подавала. Вони сказали лише: "Нас попросив Трамп. Він попросив – ми пішли назустріч".

Володимир Зеленський так само зазначив, що Трамп виступив із такою ініціативою, Україна її підтримує, і буде перемир’я. На перший погляд усе виглядало доволі позитивно. Але важливо розуміти: жодних формалізованих домовленостей між Росією та Україною з цього приводу не існувало. Тому говорити, що хтось щось порушив, – це фактично стверджувати, що Росія порушила те, чого вона взагалі не обіцяла.

Дивіться відео інтервʼю Валерія Клочка Главреду про переговори в Абу-Дабі:

2 лютого президент заявляв, що росіяни не завдають цілеспрямованих ударів по енергетичній інфраструктурі. Такі ж заяви лунали і першого числа. Водночас Міненерго повідомляє: "Б’ють". Західна преса пише: "Б’ють, домовленості зірвані". Виглядає це, відверто кажучи, як певна комедія, коли ЗМІ починають говорити про порушення, хоча ще раз наголошу: Зеленський учора заявляв, що росіяни намагаються дотримуватися домовленостей не бити по енергетиці.

Те, що вони все ж завдали удару, для багатьох не стало несподіванкою. Я особисто не пов’язую це безпосередньо з переговорами. Росія ніколи не пов’язувала припинення війни чи бойових дій із переговорним процесом. З першого дня повномасштабного вторгнення вони говорили чітко й однозначно: незалежно від того, які переговори тривають, бойові дії та обстріли зупинятися не будуть. Тому я б не прив’язував ці удари до переговорів.

Чому Зеленський робить таку заяву? Він не може не реагувати. Це посадова, обрана українським народом особа. Уявімо ситуацію, якби президент сказав: "Ми й так знали, нічого особливого не сталося". Політична заява в такому випадку обов’язкова, адже це велика політика, навіть в умовах війни.

Ми так само очікуємо певної реакції від Дональда Трампа. Очевидно, що росіяни дуже вміло використали історію з його "проханням": мовляв, дивіться, ми пішли вам назустріч, пане президенте. Але ж ми не обіцяли, що зупинимося повністю.

Тому варто спокійно до цього ставитися. Перепрошую за прямоту, але ми вкотре зафіксували очевидний факт: очікувати від росіян чогось іншого не варто. І посипати голову попелом, мовляв, "росіяни щось порушили", теж не зовсім коректно. Вони такими є за своєю суттю і такими залишаться. Натомість слід аналізувати інші речі. Переговори будуть. На них вирішуватимуть якісь питання – обміну військовополоненими, територіальні аспекти, можливе енергетичне перемир’я – але вже формальне, з підписанням певного документа.

Рекомендуємо:

РФ несподівано змінила тон на переговорах: цей тиждень стане вирішальним - Politico

Те, що переговори відбудуться четвертого чи п’ятого числа, а не першого, як планувалося, – момент теж не малозначний. Це важливо. Я вважаю, що таким чином Україна свідомо відтермінувала дату, щоб показати: ми формуємо власну переговорну позицію, а не лише приймаємо нав’язану ззовні.

Росіяни, по суті, були готові летіти хоч з Маямі до Абу‑Дабі. 31‑го січня був Кирило Дмитрієв, і я більш ніж переконаний, що після зустрічі він був готовий летіти далі. Але є ще один важливий момент: американці заявили, що їх там не буде. А без американської сторони, на мою думку, такі переговори проводити не варто. Адже зросіянами надзвичайно складно говорити напряму. Вони повинні щось комусь пообіцяти. Україні вони в три віки нічого не пообіцяють, а от перед США вони можуть узяти на себе певні зобов’язання.

Тому до всього, що зараз відбувається, ми маємо ставитися спокійно – не до самих обстрілів, а до чергового "факту порушення" нібито домовленостей, яких насправді так і не було формалізовано.

Це навряд чи посилить нашу переговорну позицію. Я не думаю, що сьогодні Україна якось кардинально змінюватиме підхід до переговорів. Тому що, друзі, давайте згадаємо: перед першою зустріччю в Абу-Дабі також був обстріл України. Тоді багато дипломатів писали: мовляв, Україна має встати й вийти з переговорів. Добре, встанемо, вийдемо. А що далі?

Ми бачимо заяву генерального секретаря НАТО Марка Рютте, який перебуває з візитом у Києві, про те, що президент Зеленський, за його словами, повністю налаштований на переговори й готовий укласти домовленість із російською стороною. З огляду на те, що ви сказали раніше – що цей обстріл і загалом уся ситуація навряд чи посилюють нашу переговорну позицію, – виникає питання: чого найближчим часом варто очікувати від переговорів в Абу-Дабі? Чи це буде черговий раунд з мінімальним результатом?

Зараз дуже багато як противників заморожування війни, так і прихильників її продовження – і в Україні, і в Європі. Але, якщо говорити відверто, передишка потрібна всім. Я вважаю, що замороження війни потрібне. Проте воно має бути підкріплене розумінням того, що у разі відновлення бойових дій – а вони, найімовірніше, відновляться – ми матимемо змогу воювати ефективніше. Виснаження в українському суспільстві дуже велике, про це говорять багато хто.

Другий момент – Європа. Європейці ще з весни минулого року, особливо після скандалу в Овальному кабінеті, були серйозно стурбовані питанням: що робити далі? Бо, будемо відверті, їм було зручно, коли Джо Байден, умовно кажучи, "воював за них" в Україні.

Фактично це виглядало як тандем США та України, тоді як європейці переважно спостерігали. Так, поляки створили логістичний хаб, європейські країни передавали нам зброю, Німеччина надала значну військову допомогу, Норвегія багато допомагала фінансово й військово. Не можна сказати, що Європа нічого не робила. Але якщо порівнювати підхід адміністрації Байдена і нинішні сигнали від команди Трампа – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.

Навесні постала серйозна проблема, особливо після Мюнхенської безпекової конференції, коли туди приїхав Джей Ді Венс і фактично влаштував публічну "прочуханку" Європі. Він прямо сказав: ви слабкі, ви не здатні захистити власну демократію. А демократію, на яку нападає сила, можна захистити лише силою. Ви цього не хочете або не можете робити.

Тоді ж російські ЗМІ майже синхронно почали цитувати заяву Каї Каллас, у якій ішлося про те, що вона "зробить усе, аби не допустити війни в цьому священному місці". Уже тоді було зрозуміло – з настроїв і Трампа, і його команди, – що активної допомоги Україні з боку США не буде. Те, що ми бачимо зараз, лише підтверджує це. Усі зобов’язання дедалі більше перекладаються на Європу.

Який вихід для Європи? Щоб Україна продовжувала воювати. Принаймні на цьому етапі – воюйте, поки ми в Європі переозброюємося, перебудовуємо власну безпекову політику й у своїх мізках підготуємося до того, що, можливо, доведеться захищатися самим.

Кая Каллас дуже цинічно, але послідовно дбала і дбає про безпеку своєї країни – Естонії – і Європи загалом. Я її за це не засуджую. Це нормально. Я, можливо, на її місці робив би так само. Але в нас – свій "шкурний" інтерес, у неї – свій. І зараз уперше за майже календарний рік вона говорить про те, що Україна готова йти на поступки. Вона опинилася перед реальністю: цю війну потрібно завершувати або принаймні заморожувати. Мій висновок такий: або Кая Каллас бачить, що Європа сьогодні значно більш готова до спротиву російській агресії, ніж раніше, або існують певні гарантії того, що Росія не наважиться напасти на Європу.

Водночас щодо України тут залишається багато запитань. Я свідомо згадую саме Каю Каллас, а не Марка Рютте, тому що він, за всієї моєї поваги до нього як до політика, – людина, яка вміє дуже вправно жонглювати термінами, смислами й політичними фігурами. Його намагання задобрити Трампа часто справедливо критикують. Але водночас інколи це дає для нас корисний результат.

Я зараз говорю максимально цинічно, з точки зору інтересів України. Для нас головне – вижити. Ситуація в країні складна. Тому заяви Рютте – це, по суті, продовження риторики, яку напередодні озвучила Кая Каллас. Вона прямо сказала, що Україна готова до надзвичайно складних рішень заради заморожування війни. Єдине принципове й проблемне питання – гарантії. Хто і як гарантуватиме, що в разі відновлення бойових дій Україна буде здатна захищатися і що європейці, зокрема, не залишать нас наодинці? Станом на сьогодні позиція Європи починає вимальовуватися чіткіше. Вони ближчі до готовності замороження війни, ніж це було навесні 2025 року після скандалу в Овальному кабінеті.

Наскільки в цю канву вкладається матеріал Financial Times про багаторівневий план реагування на можливе порушення перемир’я з боку Росії, якщо таке перемир’я буде ухвалено? Згідно з цим матеріалом, Сполучені Штати в межах такого плану можуть вступати в процес лише через 72 години. Фактично це означає: нам дають 72 години на те, щоб вистояти – або не вистояти. Якщо вистоїмо, тоді, умовно кажучи, "підключаться". Чи правильно я це розумію?

На мою думку, матеріал Financial Times – це радше твір на вільну тему для шостого чи сьомого класу. Я не вважаю його серйозним документом. Треба було щось написати – написали. Чому я так кажу?

По-перше, так звана "коаліція охочих" – це хто саме? Ми досі цього не знаємо. Ця структура досі не формалізована. З одного боку, це ніби й добре, бо дає простір для маневру. З іншого – це дуже погано, бо не створює жодних зобов’язань для жодної з країн. Вони можуть нічого не виконувати. То на що тут сподіватися? На "авось"?

Насправді немає жодної реальної "коаліції охочих". Є лише гучна назва, з якою, вибачте, носяться вже дев’ять, а то й майже десять місяців, як з писаною торбою. Уперше це почало проявлятися в березні у Великій Британії, коли вони зібралися після скандалу в Овальному кабінеті. І що далі? Нічого конкретного.

Рекомендуємо:

Україна та Захід узгодили військову відповідь на зрив будь-якого перемир’я з боку РФ - FT

У Парижі 6 січня також нічого конкретного не було. FT пише, що щось "обговорювали". Перепрошую, але якщо ви обговорювали стратегію, чому ви її не оприлюднили? Чому жоден лідер країн не сказав прямо: так, такі розмови були, документа поки немає? Хтось це озвучив? Ні.

Єдині, хто підписали бодай якийсь документ про намір або можливість відправлення військ в Україну, – це Франція та Велика Британія. Але ми не знаємо ані чисельності, ані місії цих військ, ані навіть формату їхньої присутності. Це можуть бути три інструктори, які полетіли до Гренландії та за день полетіли назад. І це називається "коаліція охочих"? Тому я дуже скептично ставлюся до того, що написано в цьому матеріалі. На превеликий жаль, це вкотре переконує мене в тому, що очікувати чогось справді масштабного й довгострокового не варто. Так само, як Марк Рютте сказав у Верховній Раді: не чекайте ні членства в НАТО, ні додаткової зброї – займайтеся собою.

Саме тому Україні вкрай важливо використати будь-який можливий період негарячих бойових дій, тобто паузу у війні, для реформування армії, розвитку оборонної промисловості, зміцнення ВПК. Це завдання номер один.Питання лише в тому, чи буде це зроблено. Але незалежно від того, яка влада прийде чи переобереться, це те, що ми зобов’язані робити. І на завершення. Нам потрібно чітко усвідомити: єдиний реальний захист, який у нас є і буде, – це ми самі і Збройні сили України. Це питання фінансів, і ці кошти потрібно знаходити. Тому всі розмови про "прописані плани", "гарантії безпеки" й подібне – на жаль, не про реальність. Бо якщо сьогодні до нас летять ракети, у відповідь також мають летіти ракети. А де вони?

Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред